Дата документу 26.02.2024Справа № 554/6102/23
Провадження № 2-а/554/33/2024
26.02.2024 року м. Полтава
Октябрський районний суд м. Полтави у складі:
головуючого судді - Материнко М.О.
за участю секретаря судового засідання -Литвин А.С.,
позивача - ОСОБА_1 ,
представник позивача - Щур А.А
розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції в залі суду в м. Полтаві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 полковника ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 про скасування постанови про накладення адміністративного стягнення, -
Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із адміністративним позовом до Начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 полковника ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 про скасування постанови начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 N? 319 від 03.07.2023 року про накладення на ОСОБА_1 , адміністративного стягнення в сумі 5100 грн., та закриття справи про адміністративне правопорушення.
В бґрунтуванні позовуОСОБА_1 вказав, що Постановою начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 N? 319 від 03.07.2023 року на ОСОБА_1 (далі за текстом - Позивач) було накладено адміністративне стягнення в сумі 5100 грн. Підставою для накладення адміністративного стягнення було, на думку Відповідача 1, вчинення Позивачем порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію у вигляді відмови з'явитися до військової частини, відповідальність за що передбачена ч. 2 ст. 210' Кодексу України про адміністративні правопорушення. Поряд з цим, вважає за необхідне зазначити, що в діяннях Позивача відсутній склад адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 210' Кодексу України про адміністративні правопорушення. Відтак, зазначена вище постанова про накладення адміністративного стягнення, прийнята Відповідачем 1, є безпідставною, незаконною та такою, що підлягає скасуванню.
Зазначені твердження Позивача підтверджуються наступним: Позивач віднесений до категорій осіб, звільнених від мобілізації. Статтею 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» встановлено категорії військовозобов?язаних, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації. До зазначених осіб належать, зокрема «інші військовозобов?язані або окремі категорії громадян у передбачених законами випадках» (абзац 16 частини 1 статті 23 вказаного Закону). Отже, наведене дає підстави стверджувати, що зазначений у статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» перелік військовозобов?язаних, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації, не є вичерпним, натомість чинним законодавством України можуть бути встановлені випадки звільнення окремих категорій громадян від мобілізації. Зокрема, таким передбаченим Законом випадком є частина 4 статті 35 Конституції України, яка передбачає, що у разі якщо виконання військового обов?язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов?язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.
Позивач вказує що з 13.07.1996 року є присвяченим охрещеним служителем Релігійного об?єднання Свідків Єгови в Україні. Правдивість моїх релігійних переконань та належність до Релігійного об?єднання Свідків Єгови підтверджується, зокрема, довідкою від 30.06.2023 року N? 2518, виданою Релігійною організацією «Релігійний Центр Свідків Єгови в Україні» (копія додається). Таким чином, вже понад двадцять сім років він належить до офіційно зареєстрованої згідно з законодавством України релігійної організації Свідків Єгови, віровчення якої не допускає користування зброєю, що визнано Україною на державному рівні, та сповідую відповідні релігійні переконання. Також про свої несумісні із військовою службою релігійні переконання неодноразово усно і письмово заявляв до районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки та відповідної районної військової адміністрації, про що, зокрема, свідчать мої відповідні письмові звернення, коші яких додаються.
Просить суд врахувати, що згідно зазначених звернень позивач не відмовлявся від проходження військової служби на час мобілізації, а звертався з заявами про надання безпосередньо передбаченої Конституцією України можливості виконувати замість військового обов?язку невійськову службу у відповідності до моїх релігійних переконань, а також висловлював готовність виконувати суспільно-орисні роботи на заміну військової служби. За таких умов, позивач є особою, яка, з врахуванням гарантій, встановлених ч. 4 ст. 35 Конституції країни, на підставі абз. 16 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», не ідлягає призову на військову службу під час мобілізації. Відтак, Позивач не мав обов?язку з?являтись у військову частину, що свідчить про безпідставність ухвалення оскаржуваної постанови про накладення адміністративного стягнення.
Ухвалою Октябрського районного суду м. Полтави від 31.07.2023року відкрито провадження по справі за правилами спрощеного позовного провадження з викликом сторін.
Відповідач, отримавши позовну заяву та ухвалу про відкриття провадження в адміністративній справі (а.с.96), правом на подачу відзиву на позовну заяву у відповідності до ст. 162 КАС України не скористався.
Проаналізувавши доводи, які викладені в позовній заяві, дослідивши матеріалами справи, суд встановив наступні обставини та відповідні до них правовідносини.
Судом встановлено, що Постановою начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 N? 319 від 03.07.2023 року на ОСОБА_1 (далі за текстом - Позивач) було накладено адміністративне стягнення в сумі 5100 грн. Підставою для накладення адміністративного стягнення було, на думку Відповідача 1, вчинення Позивачем порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію у вигляді відмови з'явитися до військової частини, відповідальність за що передбачена ч. 2 ст. 210' Кодексу України про адміністративні правопорушення.
Відповідно до Довідки виданої Релігійною організацією «Релігійний центр Свідків Єгови в Україні» від 30 червня 2023 року №2518 ОСОБА_1 є присвяченим охрещеним служителем Релігійного об'єднання Свідків Єгови в Україні».
Відповідно до ст. 256 КУпАП у протоколі про адміністративне правопорушення зазначаються: дата і місце його складення, посада, прізвище, ім'я, по-батькові, особи, яка склала протокол; відомості про особу, яка притягається до адміністративної відповідальності (у разі її виявлення): місце, час вчинення і суть адміністративного правопорушення: нормативний акт, який передбачає відповідальність за дане правопорушення: прізвища, адреси свідків і потерпілих, якщо вони є, пояснення особи, яка притягається до адміністративної відповідальності: інші відомості, необхідні для вирішення справи.
Протокол підписується особою, яка його склала, і особою, яка притягається до адміністративної відповідальності: при наявності свідків і потерпілих протокол може бути підписано також і цими особами. Особа, яка притягається то адміністративної відповідальності, має право подані пояснення і зауваження щодо змісту протоколу, які додаються до протоколу, а також викласти мотиви свого відмовлення від його підписання.
У разі відмови особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, від підписання протоколу, в ньому робиться запис про це. Особа, яка притягається до адміністративної відповідальності має право подати пояснення і зауваження щодо змісту протоколу, які додаються до протоколу, а також викласти мотиви відмови від його підписання.
Згідно ст. 251 КУпАП доказами в справі про адміністративне правопорушення є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосується забезпечення безпеки дорожнього руху, а також іншими документами.
Частиною 2 статті 210-1 КУпАП передбачено, що порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію, вчинене в особливий період - тягнуть за собою накладення штрафу на громадян від двохсот до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб - від трьохсот до п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
У зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» (зі змінами), який затверджено Законом України від 24.02.2022 № 2102-IX, введено в Україні воєнний стан.
Відповідно до пункту 3 зазначеного Указу Президента у зв'язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 - 34, 38, 39, 41 - 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».
Пунктом 16 частини першої статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» допускається обмежувати проходження альтернативної (невійськової) служби.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу» альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходженнястрокової військової служби і має на меті виконання обов'язку перед суспільством.Відповідно до ст. 2 Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу» право на таку службу мають громадяни України, якщо виконання військового обов'язку суперечить їхнім релігійним переконанням і ці громадяни належать до діючих згідно з законодавством України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.
Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» альтернативна (невійськова) служба під час війни не визначена.
Указом Президента України від 24.02.2022 № 65/2022 «Про загальну мобілізацію» (зі змінами), затвердженого Законом України від 03.03.2022 № 2105-IX, оголошено проведення загальної мобілізації. Згідно з цим Указом призову на військову службу за мобілізацією підлягають військовозобов'язані та резервісти.
Згідно зі ст. 65 Конституції України, частини першої ст. 1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України.
За змістом ч. 4 ст. 35 Конституції України, ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.
Згідно з положеннями статті 64 Конституції України в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.
Відповідності з частини другої ст. 1 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу», в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень.
Основним національним нормативно-правовим актом у сфері свободи віросповідання є Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації», відповідно до якого видаються інші вітчизняні законодавчі документи. Стаття 3 цього Закону кожному громадянину в Україні гарантує право на свободу совісті. Це право включає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання.
Ніхто не може встановлювати обов'язкових переконань і світогляду. Не допускається будь-яке примушування при визначенні громадянином свого ставлення до релігії, до сповідання або відмови від сповідання релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігії.
Батьки або особи, які їх замінюють, за взаємною згодою мають право виховувати своїх дітей відповідно до своїх власних переконань та ставлення до релігії.
Здійснення свободи сповідувати релігію або переконання підлягає лише тим обмеженням, які необхідні для охорони громадської безпеки та порядку, життя, здоров'я і моралі, а також прав і свобод інших громадян, встановлені законом і відповідають міжнародним зобов'язанням України.
Згідно з положеннями частині третьої статті 4 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань ухилятися від виконання конституційних обов'язків. Заміна виконання одного обов'язку іншим з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбачених законодавством України.
Організація Об'єднаних Націй як глобальна міжнародна організація, створена для підтримання та зміцнення миру і міжнародної безпеки, а також розвиток співробітництва між державами світу. Основними міжнародно-правовими актами, що регламентують право людини на свободу віросповідання є:
1) Загальна декларація прав людини, прийнята і проголошена резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 10 грудня 1948 року;
2) Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, підписана 4 листопада 1950 року урядами держав-членів Ради Європи та ратифікована Україною 17 липня 1997 року;
3) Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, прийнятий 16 грудня 1966 року Генеральною Асамблеєю ООН та ратифікований Указом Президії Верховної Ради Української РСР 19 жовтня 1973 року.
Стаття 18 Загальної декларації прав людини визначає: «Кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання і свободу сповідувати свою релігію або переконання як одноособово, так і разом з іншими, прилюдним або приватним порядком в ученні, богослужінні і виконанні релігійних та ритуальних обрядів».
Відповідно до ст. 19 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод створено Європейський Суд з прав людини, який забезпечує гарантії прав людини, є контрольним механізмом, закладеним Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, дотримання державами-учасницями її положень, упровадження норм і принципів у рамки національних правових систем.
Стаття 9Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод: «Свобода думки, совісті і релігії» у частині першій фактично повторює правові засади, проголошені у статті 18 Загальної декларації прав людини, а саме: «1. Кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно».
Водночас частина друга статті 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод доповнює постулати щодо свободи думки, совісті та релігії і вказує на виняткові випадки, коли така свобода може бути обмеженою: «2. Свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб».
Таким чином, уряди держав-членів Ради Європи, окрім утвердження в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод міжнародних нормативних прерогатив на свободу думки, совісті та релігії людини проголошених ООН, все ж вказують на можливість обмеження їхньої реалізації, якщо такі обмеження, перш за все, передбачені чинним законодавством демократичного суспільства та покликані захищати громадську безпеку, публічний порядок, здоров'я чи моральні засади, а також покликані захищати права та свободи інших членів суспільної ланки.
У частині третій стаття 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права задекларовано: «3. Свобода сповідувати релігію або переконання підлягає лише обмеженням, які встановлено законом і які є необхідними для охорони суспільної безпеки, порядку, здоров'я і моралі, так само як і основних прав та свобод інших осіб».
Проаналізувавши в сукупності надані докази, суд приходить до висновку, що оскаржувана постанова прийнята уповноваженим на те органом відповідно до вимог КУпАП, права ОСОБА_1 , як під час складання протоколу, так і під час розгляду справи були дотримані, а вина позивача у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 210-1 КУпАП є доведеною та підтверджується протоколом про адміністративне правопорушення від 03.07.2023 року.
Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв'язок доказів у їх сукупності. Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об'єктивні підстави вважати, що дії відповідача стосовно спірного питання відповідають вимогам діючого законодавства.
Керуючись ст. ст. 241-256, 286, 293, 295, 297 КАС України, суд-
В задоволенні позову ОСОБА_1 до Начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 полковник ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 про скасування постанови про накладення адміністративного стягнення - відмовити.
Роз'яснити, що судове рішення буде виготовлено у повному обсязі у порядку ч.3 ст.243 КАС України; набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України (після закінчення строку подання скарги усіма учасниками справи або за наслідками процедури апеляційного перегляду; підлягає оскарженню шляхом подання апеляційної скарги до Другого апеляційного адміністративного суду у порядку п.15.5 Розділу VII КАС України та у строк згідно з ч.1 ст.295 КАС України (протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення).
Повний текст рішення виготовлено 26.02.2024 року.
Учасники справи:
позивач: ОСОБА_1 , АДРЕСА_1 . РНОКПП - НОМЕР_1 .
відповідач 1: Начальник ІНФОРМАЦІЯ_1, полковник ОСОБА_2 , АДРЕСА_2.
відповідач 2: ІНФОРМАЦІЯ_2, АДРЕСА_3. Код ЄДРПОУ - НОМЕР_2.
Суддя М.О. Материнко