22 лютого 2024 рокуЛьвівСправа № 380/11198/23 пров. № А/857/14381/23
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Коваля Р. Й.,
суддів Гуляка В. В.,
Ільчишин Н. В.,
розглянувши у порядку письмового провадження у м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 26 липня 2023 року (ухвалене в порядку спрощеного позовного провадження у м.Львові суддею Кравцівим О. Р.) у справі № 380/11198/23 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до 7 прикордонного Карпатського загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_1 ), Інспектора прикордонної служби вищої категорії 1 групи інспекторів прикордонного контролю інспекторів прикордонної служби “ ІНФОРМАЦІЯ_1 ” (тип А) майстра-сержанта Гателяка Івана, Інспектора прикордонної служби 1 категорії 4 групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби “ ІНФОРМАЦІЯ_2 ” (тип А) майстра-сержанта ОСОБА_2 про визнання протиправними і скасування рішень, зобов'язання вчинити дії,
У травні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до Львівського окружного адміністративного суду із вказаним позовом та просив:
- визнати протиправним та скасувати рішення від 15.04.2023, прийняте інспектором прикордонної служби вищої категорії 1 групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби “Шегині” (тип А) майстер-сержантом ОСОБА_3 , про відмову у перетині державного кордону України;
- визнати протиправним та скасувати рішення від 16.04.2023, прийняте інспектором прикордонної служби 1 категорії 4 групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби “ ІНФОРМАЦІЯ_2 ”(тип А) майстер-сержантом ОСОБА_4 , про відмову у перетині державного кордону України;
- визнати право позивача на перетин державного кордону України на пропускних пунктах “Краківець” (тип А) та “Шегині” (тип А).
Позовні вимоги обґрунтовував тим, що під час перетинання державного кордону України, відповідачами безпідставно відмовлено йому у перетинанні державного кордону з виїзду з України. Зазначає, що самостійно виховує дитину, тому вважає, що має право на безперешкодний перетин кордону.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 26 липня 2023 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погодившись із зазначеним рішенням, його оскаржив ОСОБА_1 , який вважає, що рішення суду першої інстанції є необґрунтоване та підлягає скасуванню у зв'язку з невідповідністю висновків суду обставинам справи, неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, порушення норм матеріального і процесуального права. Тому просить скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
Вимоги апеляційної скарги обґрунтовує тим, що прийняття ДПСУ рішень про відмову Позивачу в перетинанні ним державного кордону України є протиправним і не відповідає вимогам Конституції України, а також нормам діючого законодавства з огляду на його статус «чоловік, який самостійно виховує дитину віком до 18 років», який встановлено рішеннями суду та підтверджено районним ТЦК та СП, шляхом надання йому відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації.
Вказує на те, що суд першої інстанції відмовляючи у задоволенні позовної заяви, взяв до уваги лише ухвалу Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 25.10.2022, згідно якої було розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 та визначено місце проживання їх спільної дитини - Маріамі з батьком, ОСОБА_1 .
Враховуючи лише вказане рішення, суд першої інстанції посилався на ч. 1, 2 ст. 157 СК України, де зазначено, що батьки мають спільно займатись вихованням дитини.
Той з батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею
Суд зазначив, що реєстрація проживання/перебування доньки позивача з ним за однією адресою не є безумовним доказом того, що позивач як батько самостійно виховує свою неповнолітню дитину. Доказів того, що колишня дружина позивача з ним не проживає та не бере участі у вихованні дитини немає.
Ба більше, суд зазначив, що в підтвердження доказів того що колишня дружина позивача не бере участі у вихованні дитини, позивачем не надано рішення про позбавлення батьківських прав, проте яка правова норма передбачає наявність такого рішення в підтвердження самостійного виховання дитини - не вказано.
З таким висновком суду позивач не погоджується, оскільки судом не взято до уваги та не надано оцінку фактам, що мають преюдиційне значення, які встановлені рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22.02.2023, згідно якого було відібрано у колишньої дружини позивача їхню спільну дитину - Маріамі та передано її батьку, як такому, що самостійно виховує дитину.
Сукупність наданих у справу зокрема, двох судових рішень дає підстави вважати позивача - особою, що самостійно виховує дитину віком до 18-ти років.
Також, суд не взяв до уваги відповідь Адміністрації державної прикордонної служби від 07.04.2023, де зазначено, що для підтвердження статусу чоловіка, що самостійно виховує дитину віком до 18-ти років, треба звернутись до ТЦК та СП та отримати відстрочку від призову на військову службу.
У матеріалах справи є тимчасове посвідчення військовозобов'язаного № НОМЕР_2 , яке було надане позивачем та в якому стоїть відстрочка від призову на службу під час мобілізації, саме на підставі того, що особа є такою, що самостійно виховує дитину віком до 18-ти років, проте і цей доказ суд не брав до уваги та не аналізував.
Відповідач подав відзив на апеляційну скаргу, у якому вказав, що доводи позивача, викладені в апеляційній скарзі, є безпідставними, необґрунтованими та такими, що не спростовують доводів оскаржуваного рішення суду першої інстанції; жодних доказів в обґрунтування порушенням судом першої інстанції при ухваленні цього рішення норм матеріального та процесуального права позивачем при поданні апеляційної скарги не надано. Вказує на те, що в ході перевірки документів було встановлено відсутність документу, який би посвідчував приналежність позивача до категорії осіб, які підпадають під дію Правил перетинання державного кордону громадянами України.
Відповідно до частини четвертої статті 229 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у зв'язку з розглядом справи у письмовому провадженні фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.
Суд апеляційної інстанції відповідно до статті 308 КАС України переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги у їх сукупності, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Як встановлено судом, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , місце реєстрації та проживання: АДРЕСА_1 .
У позивача є донька ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 (свідоцтво про народження № НОМЕР_3 ).
15.04.2023 позивач із донькою мав намір перетнути кордон України у пункті пропуску “Шегині”.
Рішенням прийнятим інспектором прикордонної служби вищої категорії 1 групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби “ ІНФОРМАЦІЯ_1 ” (тип А) майстер-сержантом ОСОБА_3 відмовлено позивачу в перетинанні державного кордону України як громадянину України, який досяг 16 річного віку.
16.04.2023 позивач із донькою мав намір перетнути кордон України у пункті пропуску “Краківець”.
Рішенням прийнятим інспектором прикордонної служби 1 категорії 4 групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби “ ІНФОРМАЦІЯ_2 ”(тип А) майстер-сержантом ОСОБА_4 відмовлено позивачу в перетинанні державного кордону України як громадянину України, який досяг 16 річного віку.
Позивач подав скаргу на рішення, та листом від 01.05.2023 НОМЕР_4 прикордонний Карпатський загін Державної прикордонної служби України повідомив про відсутність підстав для скасування зазначених рішень.
Позивач вважає рішення протиправними, у зв'язку з чим звернувся до суду за захистом своїх прав.
Приймаючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції мотивував його тим, що розірвання шлюбу та визначене місце проживання малолітньої дитини жодним чином не підтверджує факту самостійності виховання дитини одним із батьків, оскільки нормами Сімейного кодексу України чітко встановлено, що сімейні права та обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі (ч. 1 ст. 14, ч. 1 ст. 15 СК України).
Надаючи правову оцінку обставинам справи у взаємозв'язку з нормами законодавства, що регулюють спірні правовідносини, в межах доводів та вимог апеляційної скарги колегія суддів апеляційного суду виходить з такого.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Також, за приписами статті 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Правові основи здійснення прикордонного контролю, порядок його здійснення, умови перетинання державного кордону України визначає Закон України № 1710-VI від 05.11.2009 «Про прикордонний контроль» (далі - Закон України № 1710-VI), відповідно до частини першої статті 14 якого іноземцю або особі без громадянства, які не відповідають одній чи кільком умовам перетинання державного кордону на в'їзд в Україну або на виїзд з України, зазначеним у частинах першій, третій статті 8 цього Закону, а також громадянину України, якому відмовлено у пропуску через державний кордон при виїзді з України у зв'язку з відсутністю документів, необхідних для в'їзду до держави прямування, транзиту, в передбачених законодавством випадках або у зв'язку з наявністю однієї з підстав для тимчасового обмеження його у праві виїзду за кордон, визначених статтею 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України», відмовляється у перетинанні державного кордону лише за обґрунтованим рішенням уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону із зазначенням причин відмови. Уповноважена службова особа підрозділу охорони державного кордону про прийняте рішення доповідає начальнику органу охорони державного кордону. Таке рішення набирає чинності невідкладно. Рішення про відмову у перетинанні державного кордону оформляється у двох примірниках. Один примірник рішення про відмову у перетинанні державного кордону видається особі, яка підтверджує своїм підписом на кожному примірнику факт отримання такого рішення. У разі відмови особи підписати рішення про це складається акт.
Оскаржувані рішення, яким позивачу відмовлено в перетинанні державного кордону на виїзд з України громадянину України, мотивовані тим, що на підставі Закону України “Про правовий режим воєнного стану, Указу Президента України № 64/2022 “Про введення воєнного стану в Україні від 24.02.2022”, а також ПКМУ від 27.01.1995 № 57 (зі змінами), позивача тимчасово обмежено у праві виїзду з України, за відсутності підстав на право перетинання державного кордону, оскільки вищезазначений громадянин не зміг надати на паспортний контроль документів, що підтверджують підставу для виїзду за кордон.
Перевіряючи правомірність відмови позивачу в перетинанні державного кордону України, колегія суддів зазначає, що Указом Президента України № 64/2022 від 24 лютого 2022 року «Про введення воєнного стану в Україні» у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб.
Надалі Указами Президента України було продовжено строк дії воєнного стану в Україні, який діє також сьогодні.
Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 69/2022 «Про загальну мобілізацію» постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію.
Також, пунктом 2 Указу Президента України № 64/2022 від 24 лютого 2022 року «Про введення воєнного стану в Україні» військовому командуванню (зокрема, Державні прикордонній службі України) разом із Міністерством внутрішніх справ України, іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування доручено запроваджувати та здійснювати передбачені Законом України «Про правовий режим воєнного стану» заходи і повноваження, необхідні для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави.
У зв'язку з введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 34, 38, 39, 41 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» (пункт 3 вказаного Указу).
Тобто, на період дії правового режиму воєнного стану (строк дії обмежень) передбачено можливість обмеження у тому числі встановленого статтею 33 Конституції України права вільно залишати територію України.
Воєнний стан, відповідно до статті 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12.05.2015 № 389-VIII (далі - Закон № 389-VIII), - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Відповідно до пункту 6 частини першої статті 8 Закону України № 389-VIII в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове командування разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) можуть самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб, передбачених указом Президента України про введення воєнного стану, такі заходи правового режиму воєнного стану: встановлювати у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, особливий режим в'їзду і виїзду, обмежувати свободу пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також рух транспортних засобів.
Згідно з пунктом 8 Порядку встановлення особливого режиму в'їзду і виїзду, обмеження свободи пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також руху транспортних засобів в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 2021 року № 1455, перетинання державного кордону в пунктах пропуску через державний кордон та пунктах контролю на території, де введено воєнний стан, здійснюється з урахуванням обмежень, встановлених законодавством.
Регулює порядок здійснення права громадян України на виїзд з України і в'їзд в Україну, порядок оформлення документів для зарубіжних поїздок, визначає випадки тимчасового обмеження права громадян на виїзд з України і встановлює порядок розв'язання спорів у цій сфері Закон України 21 січня 1994 року № 3857-XII «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» (далі - Закон № 3857-XII).
Відповідно до частини другої статті 3 вказаного Закону Правила перетинання державного кордону України громадянами України встановлюються Кабінетом Міністрів України відповідно до цього Закону та інших законів України.
На виконання вимог цієї норми постановою Кабінету Міністрів України № 57 від 27 січня 1995 року затверджені Правила перетинання державного кордону громадянами України (далі - Правила № 57), пунктами 2-1 та 2-2 яких визначено категорії осіб, що мають право перетинати державний кордон під час дії на території України воєнного або надзвичайного стану, а також умови і порядок реалізації цього права.
Як встановлено судом, позивач не належить до категорій осіб вказаних у пунктах 2-1 та 2-2 Правил № 57.
Разом з тим, пунктом 2-6 Правил № 57, в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану право на перетин державного кордону, крім осіб, зазначених у пунктах 2-1 та 2-2 цих Правил, також мають інші військовозобов'язані особи, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації. Ця норма не поширюється на осіб, визначених в абзацах другому - восьмому частини третьої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Крім того, згідно абзацу тринадцятого пункту 2-3 Правил № 57 виїзд за межі України дітей, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків, баби, діда, повнолітніх брата, сестри, мачухи, вітчима або інших осіб, уповноважених одним з батьків письмовою заявою, завіреною органом опіки та піклування, здійснюється без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків та за наявності паспорта громадянина України або свідоцтва про народження дитини (за відсутності паспорта громадянина України)/документів, що містять відомості про особу, на підставі яких Держприкордонслужба дозволить перетин державного кордону. При цьому в разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану рішення щодо надання дозволу на виїзд за межі України особі чоловічої статі, яка супроводжує дитину, яка не досягла 16-річного віку, приймається з урахуванням приналежності супроводжуючої особи до переліку категорій осіб, які звільнені від військової служби та мобілізації, за наявності у неї підтвердних документів.
Відповідно до абзацу п'ятого частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 № 3543-XII призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період не підлягають жінки та чоловіки, які самостійно виховують дитину (дітей) віком до 18 років.
При цьому, ані Законами № 3857-XII та № 3543-ХІІ, ані Правилами № 57 не визначено, якими саме документами повинен бути підтверджений факт того, що особа самостійно виховує дитину (дітей) віком до 18 років.
Як видно з матеріалів справи та наведених позивачем доводів, позивач при спробі перетину державного кордону посилався на те, що він самостійно виховує дитину віком до 18 років, має відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на підставі цього статусу, а тому має право на перетин державного кордону України під час воєнного стану.
Зазначає, що ним на пунктах пропуску були надані достатні документи, які підтверджують його статус «чоловіка(батька), який самостійно виховує дитину віком до 18 років» та надають право на перетин державного кордону України:
- Закордонний паспорт громадянина України № НОМЕР_5 від 17.02.2022
- Свідоцтво про народження дитини від 04.08.2014 з нотаріально завіреним перекладом на українську мову.
- Ухвала (рішення) Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 25.10.2022, згідно якого судом було розірвано шлюб між позивачем та його дружиною - ОСОБА_7 та визначено місце проживання дитини - ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , разом зі позивачем.
- Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22.02.2023 про відібрання у матері ОСОБА_7 малолітню дитину - ОСОБА_8 без позбавлення батьківських прав та передачу її батьку - ОСОБА_1 , як такому, що самостійно виховує дитину.
- Тимчасове посвідчення військовозобов'язаного № НОМЕР_2 , виданого Шевченківським районним ТЦК та СП м. Дніпро, з відміткою у пункті 12 про надання йому відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі ст. 23 ЗУ «Про мобілізації та мобілізаційну підготовку», як чоловіку, що самостійно виховує дитину віком до 18 років.
- Довідку № 7 від 11.04.2023 із зазначенням зареєстрованого місця проживання позивача та його дитини - ОСОБА_8 за адресою: АДРЕСА_1 спільно без матері.
Разом з тим, працівники прикордонної служби в усній формі посилались на статтю 54 Сімейного кодексу України, яка містить загальні норми права, що закріплює право дружини та чоловіка на розподіл обов'язків та спільне вирішення питань життя сім'ї. Позивач вважає, що вказана норма не регулює спірні питання батьків щодо дітей, а спрямована на врегулювання відносин подружжя та не підлягає застосуванню у цьому випадку.
При цьому належних та допустимих доводів щодо відмови йому у перетині кордону саме на підставі ст. 54 Сімейного кодексу України позивачем не надано.
Щодо врахування під час перетину кордону і прийняття рішення про відмову у перетині кордону норм Сімейного кодексу України регулювання питання виховання батьків своїх дітей, колегія суддів апеляційного суду зазначає таке.
Стаття 12 Закону України «Про охорону дитинства» конкретизує, що на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Відповідно до частини шостої статті 7 Сімейного кодексу України однією з загальних засад регулювання сімейних відносин є рівність прав та обов'язків жінки і чоловіка. Це принципове положення конкретизовано у статті 141 Сімейного кодексу України щодо жінки та чоловіка як матері та батька дитини.
Згідно статей 141, 150, 153, 155 Сімейного кодексу України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини.
Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом.
Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.
Здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності.
Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.
Відповідно до частин першої, другої статті 157 Сімейного кодексу України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті.
Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею.
Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
Статтею 165 Сімейного кодексу України визначено право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав має один з батьків.
Ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
З матеріалів справи видно, що відповідно до ухвали Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 25.10.2022 у справі № 201/7837/22 затверджено мирову угоду для урегулювання спору між ОСОБА_1 та ОСОБА_7 у цивільній справі про розірвання шлюбу, визначення місця проживання дитини та стягнення аліментів, за умовами якої:
- розірвано шлюб між сторонами;
- місце проживання дитини визначено з позивачем;
- позивач відмовився від позовних вимог про стягнення аліментів.
Разом з тим колегія суддів апеляційного суду зазначає, що реєстрації проживання/перебування доньки позивача з ним за однією адресою не є безумовним доказом того, що позивач як батько самостійно виховує свою неповнолітню дитину. Доказів того, що колишня дружина позивача не бере участі у вихованні дитини немає.
Також апеляційним судом досліджено рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22.02.2023, згідно якого було відібрано у колишньої дружини позивача їхню спільну дитину - Маріамі та передано її батьку, як такому, що самостійно виховує дитину.
Щодо цього колегія суддів зазначає, що згідно цього рішення відповідач фактично визнала позовні вимоги в частині. Стосовно вимоги про надання тимчасового дозволу батьку на виїзд дитини за кордон у його супроводі без згоди відповідача, вона заперечила, припускаючи зловживання позивачем цим правом, в результаті чого вона не може контролювати місцезнаходження дітей. Також, відповідачка просила суд визначити порядок її спілкування з дитиною.
З наведеного видно, що колишня дружина позивача - ОСОБА_7 хоч і вважала, що краще їхній спільній дочці у той час перебувати з батьком, який буде її належним чином утримувати і виховувати, проте повністю не відмовлялася від її виховання, що свідчить про незгоду із наданням дозволу на виїзд за кордон і прохання суд визначити порядок її спілкування з дитиною.
Колегія суддів апеляційного суду зазначає, що матеріали справи не містять доказів того, що колишня дружина позивача не бере участі у вихованні їхньої дитини, рішення про позбавлення батьківських прав матері в матеріалах справи відсутнє, тому підстав вважати позивача таким, що виховує дитину до 18 років самостійно немає.
Враховуючи наведене. колегія суддів апеляційного суду вважає, що рішення про відмову у перетині державного кордону України громадянину України, який досяг 16-річного віку, якими ОСОБА_1 відмовлено у перетинанні державного кордону на виїзд з України, прийняті в межах та на підставі наданих повноважень, ці рішення відповідають визначеним у частині другій статті 2 КАС України критеріям, а тому є правомірним.
Доводи апелянта в іншій частині на правомірність прийнятого рішення суду не впливають та висновків суду не спростовують.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції повно і всебічно дослідив і оцінив обставини справи, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює.
Статтею 316 КАС України передбачено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З урахуванням викладеного колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції є законним, доводи апеляційної скарги зроблених судом першої інстанції висновків не спростовують і при ухваленні оскарженого судового рішення порушень норм матеріального та процесуального права ним допущено не було, тому підстави для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції відсутні.
Керуючись ст. ст. 229, 308, 311, 315, 316, 322, 325, 328 КАС України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 26 липня 2023 року у справі № 380/11198/23 - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини п'ятої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя Р. Й. Коваль
судді В. В. Гуляк
Н. В. Ільчишин