22 лютого 2024 року
м. Київ
справа № 296/12634/23
провадження № 61-2126ск24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Фаловської І. М.,
розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Корольовського районного суду м. Житомира від 20 грудня 2023 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 31 січня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про судовий захист порушених цивільних прав та інтересів, завданих незаконною відмовою при розгляді проекту рішення про відмову на 70 сесії 7 скликання, та відшкодування моральної шкоди,
У грудні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом
до ОСОБА_2 про судовий захист порушених цивільних прав та інтересів, завданих незаконною відмовою при розгляді проекту рішення про відмову
на 70 сесії 7 скликання, та відшкодування моральної шкоди.
Ухвалою Корольовського районного суду м. Житомира від 20 грудня 2023 року, залишеною без змін постановою Житомирського апеляційного суду від 31 січня 2024 року, відмовлено у відкритті провадження у справі. Роз'яснено позивачу,
що вказаний спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що суб'єктний склад правовідносин та предмет позову є публічно-правовим та підпадає під юрисдикцію адміністративного суду.
Не погоджуючись з ухвалою Корольовського районного суду м. Житомира
20 грудня 2023 року та постановою Житомирського апеляційного суду від 31 січня 2024 року, ОСОБА_1 08 лютого 2024 року подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати зазначені судові рішення.
Вирішуючи питання про відкриття касаційного провадження, суд дійшов наступних висновків.
Згідно зі статтею 25 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України Верховний Суд переглядає у касаційному порядку судові рішення, ухвалені судами першої та апеляційної інстанцій.
Стаття 129 Конституції України серед основних засад судочинства визначає забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8).
Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті,
є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до пункту 5 частини другої статті 392 ЦПК України у касаційній скарзі повинно бути зазначено підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 389 цього Кодексу підстави (підстав).
У разі подання касаційної скарги на судове рішення, зазначене у пунктах 2 і 3 частини першої статті 389 цього Кодексу, в касаційній скарзі зазначається обґрунтування того, в чому полягає неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвело
до ухвалення незаконного судового рішення (рішень).
Підставою касаційного оскарження ухвали Корольовського районного суду
м. Житомира від 20 грудня 2023 року та постанови Житомирського апеляційного суду від 31 січня 2024 року заявниця визначає порушення судами першої
та апеляційної інстанцій норм процесуального права, зазначаючи, що справа підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.
Згідно з положеннями частини четвертої статті 394 ЦПК України у разі оскарження ухвали (крім ухвали, якою закінчено розгляд справи) суд може визнати касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо правильне застосування норми права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення.
За частиною шостою статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку
про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження.
Зі змісту касаційної скарги та оскаржуваних судових рішень вбачається, що скарга заявника є необґрунтованою і наведені в ній доводи не дають підстав
для висновків щодо незаконності та неправильності зазначених судових рішень.
Постановляючи ухвалу і відмовляючи у відкритті провадження у справі, Корольовський районний суд м. Житомира виходив з того, що заявлені
ОСОБА_1 позовні вимоги не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства.
Залишаючи ухвалу суду першої інстанції без змін, апеляційний суд виходив із дотримання судом норм процесуального права.
Судами першої та апеляційної інстанцій за матеріалами справи встановлено,
що у грудні 2023 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 ,
у якому просила:
- визнати незаконним рішення, дії чи бездіяльність ОСОБА_2 у зв'язку
з незаконною відмовою мати не заборонені законом права при розгляді проекту рішення про відмову на 70 сесії 7 скликання 30 липня 2020 року;
- стягнути із ОСОБА_2 на її користь 130 000,00 грн моральної шкоди.
Також зі змісту позовної заяви судами попередніх інстанцій встановлено,
що ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 , у якому просила визнати незаконним рішення, дії чи бездіяльність ОСОБА_2 у зв'язку з незаконною відмовою мати не заборонені законом права при розгляді проекту рішення про відмову на 70 сесії 7 скликання 30 липня 2020 року. Зазначала, що при розгляді проекту рішення на 70 сесії 7 скликання було виявлено 13 випадків недодержання вимог Закону.
За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися
на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Вказаним вимогам закону оскаржувані ухвала суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції відповідають.
Відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
За загальним правилом у порядку цивільного судочинства суди вирішують справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів,
у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, зокрема спори, що виникають
із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше,
те, що за своєю правовою природою вони стосуються спору у приватноправових відносинах щодо порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод
чи інтересів, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є фізична особа.
Ознаками приватноправових відносин є юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового, особистого інтересу суб'єкта.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є наявність публічно-правового спору, тобто спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції і який виник у зв'язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
До адміністративної юрисдикції відноситься справа, яка виникає зі спору в публічно-правових відносинах, що стосується цих відносин, коли один з його учасників - суб'єкт владних повноважень, здійснює владні управлінські функції,
у цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин.
У пункті 7 частини першої статті 4 КАС України зазначено, що суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування,
їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними
публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі
на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
До компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій
чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.
Встановивши, що під час вирішення судом позову в цій справі насамперед підлягає дослідженню правомірність дій відповідача при розгляді заяви ОСОБА_1 , поданої 08 травня 2020 року, щодо погодження місця розташування земельної ділянки та незаконність проекту рішення 70 сесії 7 скликання Житомирської міської ради № 1970 від 30 червня 2020 року, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що спір у цій справі є публічно-правовим та підпадає під юрисдикцію адміністративного суду.
Висновок суду першої інстанції про те, що спір у цій справі є публічно-правовим
та підпадає під юрисдикцію адміністративного суду правильним, оскільки стосується спору фізичної особи з посадовою особою органу місцевого самоврядування, предметом якого є перевірка законності дій та бездіяльності цієї особи, прийнятих або вчинених нею при здійсненні владних управлінських функцій.
Відповідно до статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» місцева рада та її виконавчий комітет у межах своєї компетенції приймають рішення.
Положеннями статті 118 ЗК України визначено, що громадяни, зацікавлені
в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки) у межах норм безоплатної приватизації подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади
або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.
Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні.
У частині першій статті 33 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що до делегованих повноважень виконавчих органів місцевих рад належить підготовка висновків щодо надання або вилучення в установленому законом порядку земельних ділянок, що проводиться органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, організація і здійснення землеустрою, погодження проєктів землеустрою.
Велика Палата Верховного Суду у постановах від 21 березня 2018 року
у справі № 536/233/16-ц, від 3 жовтня 2018 року у справі № 820/4149/17,
від 28 листопада 2018 року у справі № 820/4439/17 сформувала правову позицію про те, що якщо особа звертається до відповідних органів місцевого самоврядування із заявами для отримання дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та для надання її у власність,
за результатами розгляду яких ці органи приймають відповідні рішення, то в цих правовідносинах відповідач реалізує свої контрольні функції у сфері управління діяльністю, що підпадає під юрисдикцію адміністративного суду.
Вимоги про відшкодування моральної шкоди розглядаються за правилами адміністративного судочинства, якщо такі вимоги стосуються шкоди, завданої протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, і заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір (частина п'ята статті 21 КАС України; постанова Великої Палати Верховного Суду від 8 квітня 2020 року у справі № 180/1560/16).
У цій справі суд першої інстанції, з позицією якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку, що зазначений спір є публічно-правовим
та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки ОСОБА_1 оскаржує незаконні, на її думку, дії суб'єкта владних повноважень щодо правомірності дій відповідача при розгляді заяви ОСОБА_1 , поданої
08 травня 2020 року, щодо погодження місця розташування земельної ділянки
та оскаржує незаконність проекту рішення 70 сесії 7 скликання Житомирської міської ради № 1970 від 30 червня 2020 року.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь
на кожен аргумент.
Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів,
які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують
у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
Виходячи зі змісту касаційної скарги та оскаржуваних судових рішень, касаційна скарга ОСОБА_1 на ухвалу Корольовського районного суду м. Житомира
від 20 грудня 2023 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 31 січня 2024 року є необґрунтованою, а наведені у скарзі доводи не дають підстав
для висновку про незаконність судових рішень.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду, Верховний Суд виходить
з того, що у даній справі сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсі.
Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення.
Зазначене відповідає Рекомендаціям № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 7 лютого 1995 року, який рекомендував державам-членам вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження. Відповідно
до частини «с» статті 7 цієї Рекомендації скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися відносно тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах,
де питання права мають значення для широкого загалу. Від особи, яка подає скаргу, слід вимагати обґрунтування причин, з яких її справа сприятиме досягненню таких цілей.
Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини,
яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень
та застосування практики Європейського суду з прав людини»), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. При цьому право на суд не є абсолютним
і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг, і такі обмеження не можуть зашкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 36 рішення у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder
v. the United Kingdom) від 21 лютого 1975 року та пункт 27 рішення у справі «Пелевін проти України» від 20 травня 2010 року.
Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: «Levages Prestations Services v. France» (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції) від 23 жовтня 1996 року; «Brualla Gomez de la Torre v. Spain» (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії) від 19 грудня 1997 року).
Оскільки оскаржувані ухвала суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції є законними і обґрунтованими, ухваленими з додержанням норм процесуального права й підстави для їх скасування відсутні, у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Корольовського районного суду м. Житомира від 20 грудня 2023 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 31 січня 2024 року суд відмовляє.
Керуючись статтями 389, 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Корольовського районного суду м. Житомира
від 20 грудня 2023 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 31 січня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про судовий захист порушених цивільних прав та інтересів, завданих незаконною відмовою при розгляді проекту рішення про відмову
на 70 сесії 7 скликання, та відшкодування моральної шкоди.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді: В. В. Сердюк
С. О. Карпенко
І. М. Фаловська