Ухвала
Іменем України
16 лютого 2024 року
м. Київ
справа № 757/5305/13-ц
провадження № 61-17912ск23
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крата В. І. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В., розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 03 грудня 2020 року у складі судді: Писанця В. А., та постанову Київського апеляційного суду від 09 листопада 2023 року у складі колегії суддів: Журби С. О., Писаної Т. О., Приходька К. П., у справі за позовом ОСОБА_2 , правонаступником якого є ОСОБА_1 , до ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , Головне територіальне управління юстиції у місті Києві, державний нотаріус Шостої Київської державної нотаріальної контори Груша Олена Вячеславівна, про розірвання договору довічного утримання та визнання права власності,
У березні 2013 році ОСОБА_2 , правонаступником якого є ОСОБА_1 , звернувся з позовом до ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , Головне територіальне управління юстиції у місті Києві, державний нотаріус Шостої київської державної нотаріальної контори Груша О. В., про розірвання договору довічного утримання та визнання права власності.
Позов мотивований тим, що ОСОБА_2 та його дружині - ОСОБА_5 на праві спільної часткової власності належала квартира АДРЕСА_1 . ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 померла. У віці 97 років позивач залишився одиноким, близьких та рідних людей, на підтримку і допомогу яких міг би розраховувати, не має. Після смерті дружини позивач пережив важку психологічну травму, стан здоров'я погіршився, без сторонньої допомоги не має фізичної можливості навіть вийти із квартири. Єдиним засобом для існування була невелика пенсія, розмір якої унеможливлював забезпечити хоча б задовільний рівень проживання. Через два з половиною місяці після смерті дружини, ОСОБА_3 , яка тривалий час була сусідкою позивача та після смерті ОСОБА_5 піклувалась про нього, запропонувала йому укласти з нею договір довічного утримання. Запевняла, що після укладення такого договору вона кожний день буде приїжджати до нього, піклуватися та матеріально забезпечувати.
03 грудня 2010 року між позивачем та відповідачем укладено договір довічного утримання, однак одразу ж після укладення такого правочину ОСОБА_3 не виконувала належним чином покладених на неї зобов'язань. Зокрема, всупереч вимог пункту 2.1 договору не надавала щомісячне грошове забезпечення, розмір якого становить 1 000 грн, а навпаки повідомила позивача про необхідність давати ОСОБА_3 по 100 грн, у подальшому - по 200 грн, для придбання продуктів харчування. У період з 03 грудня 2010 року по лютий 2013 року позивач надав відповідачу близько 14 000,00 грн. Крім того, ОСОБА_3 запропонувала покласти належні йому заощадження у розмірі 3 000 доларів США на депозитний рахунок банку для отримання відсотків. Проте лише декілька місяців вона віддавала йому відсотки за депозитом у розмірі 80 грн, а на прохання повернути належні йому грошові кошти у розмірі 3 000 доларів США не відреагувала. Житлово-комунальні послуги він теж був вимушений сплачувати самостійно, що також суперечить умовам договору довічного утримання від 03 грудня 2010 року. ОСОБА_2 змушений був самостійно прати, мити посуд, прибирати в квартирі, незважаючи на те, що стан здоров'я та вади зору не дозволяли йому вирішувати усі побутові проблеми якісно та належним чином. Позивач декілька разів повідомляв відповідача, що його не влаштовує таке ставлення. Однак, його спроби не призвели до позитивних результатів. Тому відповідач скориставшись його безпорадним психологічним та фізичним станом, а також його довірою, уклавши в 2010 році договір довічного утримання, наприкінці лютого 2013 року фактично перестала виконувати свої обов'язки визначені умовами договору.
З урахуванням уточнених позовних вимог, позивач просив суд розірвати договір довічного утримання від 03 грудня 2010 року, укладений між ним та відповідачем, припинити право власності ОСОБА_3 на частину квартири АДРЕСА_1 , відновити його право власності на частину вказаної квартири та зобов'язати Шосту київську державну нотаріальну контору зняти заборону щодо відчуження спірної квартири.
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_2 помер.
У 2018 році ОСОБА_1 , як правонаступник ОСОБА_2 , звернулася до суду першої інстанції із заявою про уточнення позовної заяви, в якій просила:
розірвати договір довічного утримання (догляду) від 03 грудня 2010 року, посвідченого та зареєстрованого в реєстрі за № 11-12338 державним нотаріусом Шостої київської державної нотаріальної контори Грушею О. В.;
визнати за ОСОБА_1 , як процесуальним правонаступником та спадкоємцем ОСОБА_2 , право власності на частину квартири АДРЕСА_1 .
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 03 грудня 2020 року позов ОСОБА_1 , яка є правонаступником ОСОБА_2 , залишено без задоволення.
Рішення суду мотивоване тим, що:
проаналізувавши умови пункту 2 договору довічного утримання, де сторони чітко погодили спосіб грошового утримання ОСОБА_2 , дослідивши докази, надані сторонами, суд встановив, що відсутні підстави стверджувати про невиконання умов договору, що підтверджується квитанціями про купівлю продуктів, товарів загального вжитку, будівельних матеріалів та побутової техніки наданими відповідачем, довідкою щодо відсутності заборгованості по квартплаті та комунальним послугам, особистими розписками ОСОБА_2 , який підтвердив виконання умов договору в частині грошового утримання. На підставі показань свідків під час розгляду справи судом не встановлено, що мало місце не виконання відповідачем умов договору в частині догляду за відповідачем, а тому відсутні підстави стверджувати про неналежне виконання обов'язків, визначених договором;
зважаючи на те, що суду було надано достатні докази на підтвердження перерахування ОСОБА_3 коштів у порядку, визначеному договором довічного утримання, а також щодо здійснення нею належного догляду за позивачем, відсутні підстави вважати доведеним факт невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов'язків, що є підставою для розірвання договору довічного утримання як то передбачено статтею 755 ЦК України. Пояснення свідків в частині, яка не стосується предмету спору, судом не приймаються та суд приходить до переконання, що вимоги позову задоволенню не підлягають з огляду на те, що відсутні будь-які докази того, що відповідач не виконувала взяті на себе обов'язки, які передбачені договором довічного утримання, укладеним з позивачем за його життя.
Постановою Київського апеляційного суду від 21 вересня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Печерського районного суду міста Києва від 03 грудня 2020 року скасовано та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову.
Розірвано договір довічного утримання (догляду), укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 03 грудня 2010 року, посвідчений державним нотаріусом Шостої київської державної нотаріальної контори Грушею О. В. та зареєстрований в реєстрі за №11-12338. У задоволенні інших вимог відмовлено.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:
договір довічного утримання передбачає не лише здійснення матеріального забезпечення, а й догляду за особою, яка його потребує. Окремими п. 2.1 та п. 2.2 договору встановлено, що загальна сума щомісячних матеріальних зобов'язань ОСОБА_3 перед ОСОБА_2 складала суму розміром у 2 000 грн. З урахуванням доказів наданих сторонами, колегія суддів вважає, що ОСОБА_3 не довела належне надання нею матеріальної допомоги в рахунок виконання умов договору, що підтверджується відсутністю таких доказів у матеріалах справи, беручи до уваги розписки ОСОБА_2 . Остання за календарним часом розписка за підписом ОСОБА_2 про виконання умов договору датована 23 липня 2012 року, тоді як з позовом він звернувся у березні 2013 року. Докази надані на підтвердження здійснення відповідачем грошового переказу на суму 1 000 грн теж не свідчать про належне виконання умов договору, оскільки перерахування коштів здійснено після звернення до суду з цим позовом. Тому суд першої інстанції поклав в обґрунтування рішення докази поза межами періоду часу, який відноситься до предмету доказування, тоді як належні та допустимі докази виконання договору протягом восьми місяців, що передували зверненню з позовом ОСОБА_2 , у матеріалах справи відсутні;
апеляційний суд зазначив про помилковість прийняття судом першої інстанції як доказу на підтвердження відсутності заборгованості по комунальним платежам довідки Комунального підприємства по утриманню житлового господарства Печерського району міста Києва Липкижитлосервіс від 28 травня 2013 року № 320, оскільки така довідка видана після звернення ОСОБА_2 з позовом та не підтверджує своєчасність внесення коштів ОСОБА_3 за надані послуги, відсутність заборгованості з моменту укладення договору довічного утримання, а лише констатує факт відсутності боргу після звернення з позовом. Суд першої інстанції не проаналізував вказану довідку в сукупності з іншими матеріалами справи, зокрема, рахунком за електроенергію від 20 травня 2013 року № 1719225 та загальною карткою із випискою з особового рахунку щодо використання ОСОБА_2 електроенергії від ПАТ «Київенерго», з яких вбачається, що у період з січня 2010 року по травень 2013 року кошти за електроенергію не сплачувались. Тому слід дійти висновків щодо порушення умов договору довічного утримання допущених відповідачем і в частині оплати комунальних платежів, про що також зазначалось в позові ОСОБА_2 ;
досліджуючи докази щодо придбання відповідачем продуктів харчування, апеляційний суд вказав, що суд першої інстанції не надав належної оцінки змісту квитанцій (чеків) про купівлю продуктів, які надала відповідач на підтвердження виконання умов за договором довічного утримання. Так серед наданих чеків частина з них датою, що передувала укладенню оспорюваного договору, в окремих чеках відрізано дату придбання або ж перелік придбаного товару. При цьому зміст та перелік частини придбаних товарів є суперечливим та не свідчить про здійснення утримання та придбання продуктів харчування для ОСОБА_2 . Оскільки вказані докази є спірними, апеляційний суд у зв'язку зі смертю позивача вказував на неможливість пересвідчитись у їх достовірності. Щодо придбання будівельних матеріалів, сторонами визнано і є беззаперечним фактом те, що ремонт у квартирі ОСОБА_2 за його життя до моменту звернення з позовом про розірвання договору довічного утримання (догляду) до суду відповідачем зроблено не було;
апеляційний суд зробив висновок про те, що з урахуванням підстав позову, знайшли своє підтвердження обставини, вказані ОСОБА_2 про невиконання набувачем зобов'язань за умовами договору довічного утримання протягом 8-ми місяців до пред'явлення позову до суду, а саме у період з вересня 2012 року по березень 2013 року;
оскільки позов про розірвання договору довічного утримання пред'явлено за життя відчужувача, факт його смерті до вирішення справи судом допускає правонаступництво у спірних правовідносинах, тому оспорюваний договір довічного утримання може бути розірвано, зважаючи на доведеність обставин неналежного виконання набувачем умов п.п. 2.1 та 2.2 договору;
також апеляційний суд зробив висновок про те, що разом з тим підстав для застосування наслідків розірвання договору довічного утримання, передбачених частиною першою статті 756 ЦК України, щодо правонаступника ОСОБА_1 немає, як і підстав повернення права власності на частину квартири за ОСОБА_2 внаслідок його смерті. При цьому правонаступник відчужувача не позбавлений права набути вказане нерухоме майно у власність у порядку спадкування в позасудовому порядку або у судовому порядку, якщо судом буде встановлено у нього таке право. Припинення права власності ОСОБА_3 як набувача за договором довічного утримання внаслідок прийняття судом рішення про розірвання цього договору, не потребує окремого рішення суду. Вимога щодо зобов'язання нотаріальної контори зняти заборону на відчуження квартири підлягає розгляду в порядку скасування забезпечення позову, а тому задоволенню як позовна вимога також не підлягає.
Постановою Верховного Суду від 13 вересня 2023 року касаційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково. Постанову Київського апеляційного суду від 23 вересня 2021 року в частині задоволення позову ОСОБА_1 , яка є правонаступником ОСОБА_2 , до ОСОБА_3 про розірвання договору довічного утримання (догляду) скасовано та передано справу № 757/5305/13-ц в зазначеній частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що:
апеляційний суд не спростував висновків суду першої інстанції, який також заслуховував і врахував пояснення свідків, про відсутність достатніх підстав вважати доведеним невиконання або неналежного виконання відповідачем своїх обов'язків за договором довічного утримання, які є підставою для його розірвання, тому зробив передчасний висновок про скасування рішення суду першої інстанції та задоволення позову в оскарженій частині;
з урахуванням висновків щодо застосування відповідних норм права, викладених в постановах Верховного Суду: від 19 червня 2019 року в справі № 759/501/17; від 18 серпня 2021 року у справі № 645/3284/19; від 09 березня 2021 року у справі № 206/3112/18; від 28 березня 2018 року у справі № 509/513/16-ц; від 28 жовтня 2019 року у справі №536/2258/17, суд касаційної інстанції зробив висновки про те, що:
суди послались на особисті розписки ОСОБА_2 , який підтверджував повне виконання умов договору за певний період часу, доказове значення яких суди під сумнів не поставили. Тому апеляційний суд не врахував, що такі розписки свідчать про ведення сторонами відповідного обліку при виконанні договору, у зв'язку з чим вони є достатнім та належним підтвердженням такого виконання у відповідні періоди і згідно до вимог статей 12, 81 ЦПК України не зумовлюють обов'язок набувача надавати додаткові докази на підтвердження тих самих обставин;
апеляційний суд не звернув уваги на доводи відповідача, що зазначені розписки ОСОБА_2 , і зокрема, розписка без дати, підтверджують, що умови договору довічного утримання виконано набувачем у повному обсязі по листопад 2012 року. Тому висновок апеляційного суду про відсутність доказів виконання набувачем умов договору довічного утримання протягом восьми місяців, що передували зверненню до суду - з вересня 2012 року по березень 2013 року, є помилковим;
апеляційний суд не врахував, що період, за який відсутні складені ОСОБА_2 розписки про належне виконання відповідачем умов договору до звернення до суду з позовом, становить менш ніж чотири місяці, тому саме невиконання договору в цей період мав проаналізувати апеляційний суд та, з урахуванням його належного виконання у попередні періоди, зробити висновок про наявність чи відсутність достатніх підстав для розірвання договору довічного утримання;
апеляційний суд не перевірив доводи відповідача, що у період перед зверненням до суду їй стали чинити перешкоди у виконанні умов договору шляхом недопуску до місця проживання ОСОБА_2 та вчинення нею в цей період дій, направлений на продовження виконання договору, зокрема у формі здійснення грошових переказів;
обґрунтовуючи позовні вимоги за життя ОСОБА_2 зазначав, що вимушений самостійно сплачувати житлово-комунальні послуги, разом з тим не зазначав, що відповідач не сплачує за електропостачання і це має несприятливі наслідки для позивача, пов'язані з виконанням ОСОБА_3 договору довічного утримання. Таких обставин у справі не встановлено, а тому висновок апеляційного суду в частині врахування виключно наявності поточної заборгованості за електропостачання як підстави для розірвання договору довічного утримання не можливо визнати обґрунтованим;
тлумачення договору довічного утримання від 03 грудня 2010 року шляхом порівняння його підпунктів 2.1. та 2.2. пункту 2 «Утримання (догляд)» як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також з намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину, дозволяє стверджувати, що саме в розмірі 1 000 грн в місяць сторони оцінили загальний обсяг матеріального забезпечення, як з утримання, який включає повне утримання ОСОБА_2 , так і догляду (на момент укладення договору). Тому апеляційний суд зробив помилковий висновок, що окремими підпунктами 2.1 та 2.2 договору встановлено, що загальна сума щомісячних матеріальних зобов'язань ОСОБА_3 перед ОСОБА_2 складала 2 000 грн.
Постановою Київського апеляційного суду від 09 листопада 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 03грудня 2020 року залишено без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що:
залишаючи позов без задоволення суд першої інстанції виходив із того, що відсутні підстави стверджувати про невиконання умов договору, що підтверджується квитанціями про купівлю продуктів, товарів загального вжитку, будівельних матеріалів та побутової техніки наданими відповідачем (том І а. с. 87-141), довідкою щодо відсутності заборгованості по квартплаті та комунальним послугам (том І а. с. 142), особистими розписками ОСОБА_2 , який підтвердив виконання умов договору в частині грошового утримання (том І а. с. 143-144). На підставі показань свідків під час розгляду справи судом не встановлено, що мало місце невиконання відповідачем умов договору в частині догляду за відповідачем, а тому відсутні підстави стверджувати про неналежне виконання обов'язків, визначених договором. Зважаючи на те, що суду було надано достатні докази на підтвердження перерахування ОСОБА_3 коштів у порядку, визначеному договором довічного утримання, а також щодо здійснення нею належного догляду за позивачем, відсутні підстави вважати доведеним факт невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов'язків, що є підставою для розірвання договору довічного утримання як то передбачено статтею 755 ЦК України. Колегія суддів апеляційного суду погоджується із таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне:
суть позиції позивача стосовно наявності підстав для розірвання договору довічного утримання полягає в твердженні про невиконання відповідачем умов договору довічного утримання в частині надання передбаченого таким договором утримання, а також оплати комунальних послуг. Касаційний суд повернув дану справу на новий апеляційний розгляд в частині вирішення вимог про розірвання договору довічного утримання. При цьому касаційний суд зробив висновок про неналежне трактування позивачем умов оскаржуваного договору, а саме пункту 2.1.2.2, щодо загальної вартості місячного матеріального забезпечення ОСОБА_2 за вказаним договором. Розмір такого забезпечення складає 1000 грн. на місяць, а не 2000, як те вважав позивач;
апеляційний суд зазначив, що статтею 12 ЦПК України встановлено принцип змагальності сторін в цивільному процесі, який полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, прямо встановлених Законом. При цьому сторона самостійно несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Обов'язок доведення своєї позиції за допомогою належних та допустимих доказів міститься і в ст. 81 ЦПК України. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. За таких умов суд може приймати та покладати в основу рішення по справі лише ті обставини, які були доведені сторонами. При цьому сторона сама визначає обсяг та достатність доказів, що надає до суду, а витребування таких доказів судом самостійно без наявності передбачених законом підстав у чітко визначених випадках було б порушення принципу змагальності сторін в судовому процесі, що є неприпустимим;
при оцінці доказів апеляційний суд зазначив, що на підтвердження надання утримання за договором довічного утримання відповідачем було представлено до суду ряд доказів, зокрема чеки про купівлю товарів, продуктів харчування та ліків. В ході розгляду справи стороною позивача було здійснено аналіз вказаних чеків і належним чином було доведено, що принаймні їх частина не може бути беззаперечно прийнята в якості доказів по даній справі, оскільки посвідчує факт придбання товарів, призначення яких для ОСОБА_2 1913 року народження є сумнівним (алкогольні напої, велика кількість цукерок, іграшки, цигарки, плойка для волосся тощо). З іншої сторони докази мають оцінюватися судом в їх сукупності. Як зазначала відповідач, вона дійсно не може гарантувати, що всі без виключення зазначені в чеках товари придбавала саме для ОСОБА_2 . В той же час переважна їх більшість була придбана саме для нього. На запитання суду, щодо сумнівних товарів, які були зазначені вище, відповідач вказувала на те, що ОСОБА_2 неодноразово просив її придбати як алкогольні напої, так і інші товари, в тому числі і дитячі іграшки для дарування іншим особам на відповідні свята. Дана позиція відповідача кореспондується також з поясненнями допитаних в ході розгляду справи свідків, які підтвердили, що ОСОБА_2 дійсно полюбляв дарувати подарунки сусідам, знайомим та родичам;
також апеляційний суд зазначив, що окрім вказаних чеків, на підтвердження факту здійснення належного утримання ОСОБА_2 за спірним договором відповідач надала до суду ряд розписок від імені ОСОБА_2 про те, що він отримав утримання за договором довічного утримання за певні періоди в повному обсязі та належним чином. Вказані розписки, що підписані ОСОБА_2 , не було оспорені жодною стороною, вони охоплюють період з часу укладення оскаржуваного договору до листопада 2012 року, на що обґрунтовано звернув увагу і касаційний суд у рамках вирішення даної справи;
з точки зору колегії суддів апеляційного суду факт відсутності таких розписок з грудня 2012 року по лютий 2013 року (в березні 2013 року вже було подано цей позов) не може сам по собі свідчити про ненадання передбаченого договором довічного утримання за вказаний період, оскільки, як вбачається із вищевказаних розписок, вони видавалися ОСОБА_2 не кожного місяця, а містили констатацію належного виконання умов договору за декілька місяців, що передували даті розписки, тобто видавалися постфактум за декілька місяців. При цьому за вказаний період (з грудня 2012 року по лютий 2013 року) матеріали справи містять чеки про придбання товарів, продуктів харчування і ліків, про неможливість безпідставного відхилення яких суд зазначав вище;
зважаючи на наведене, враховуючи наявні у матеріалах справи докази: пояснення свідків, касові чеки, згадані розписки, колегія суддів апеляційного суду вказала, що твердження позивача про нездійснення відповідачем утримання ОСОБА_2 відповідно до спірного договору не знайшли підтвердження в ході розгляду справи;
в ході розгляду справи позивач, заперечуючи проти вказаних розписок, посилався на те, що у ОСОБА_2 були значні вади зору, у зв'язку з чим він не міг прочитати текст розписок і помилявся щодо їх змісту. Не зважаючи на наявний у матеріалах справи медичний висновок щодо вад зору ОСОБА_2 , тим не менш такі докази не містять зазначення ступеню ураження його зору з огляду на питання про можливість чи неможливість ОСОБА_2 прочитати текст вказаних розписок. Жодних інших доказів з цього приводу до суду надано не було. За таких умов посилання на те, що ОСОБА_2 підписував розписки без розуміння їх змісту, залишилися недоведеними і не можуть бути прийняті апеляційним судом;
апеляційний суд зазначив, що не можуть свідчити про неналежне виконання умов договору довічного утримання і посилання позивача на наявність заборгованості за електропостачання спірної квартири. Як зазначав відповідач та третя особа, враховуючи статус ОСОБА_2 та отримання ним пільгового забезпечення комунальних послуг, факт нездійснення оплати за електропостачання обумовлювався відсутністю інформації про наявність перевитрат забезпеченого державного обсягу електропостачання як інваліда ВВВ ІІ групи. Про обґрунтованість такої позиції може свідчити також факт відсутності заборгованості за іншими видами житлово-комунальних послуг, такими як постачання води, телекомунікаційній послуги тощо, оскільки з рахунків по цим видам платежів не вбачається наявності заборгованості. Також суд бере до уваги й те, що одразу після повідомлення в травні 2013 року позивачем про наявність заборгованості за електроенергію, її погашення було здійснено ОСОБА_3 , натомість до суду не надано жодного доказу на здійснення таких оплат самим ОСОБА_2 ;
апеляційний суд окремо звернув увагу і на інші представлені відповідачем докази, а саме відеозапис святкування 100-літнього ювілею ОСОБА_2 , з якого вбачалось, що ОСОБА_2 на зазначеному святкуванні особисто підтверджував своє задоволення відносинами з відповідачем та жодним чином не стверджував про неналежність виконання останньою умов договору довічного утримання;
апеляційний суд зазначив, що доводи апеляційної скарги по своїй суті повторюють позицію позовної заяви, однак в більшості випадків є припущеннями, недоведеними належними та допустимими доказами, що в свою чергу обумовлює відсутність підстав для задоволення позову.
ОСОБА_1 18 грудня 2023 року засобами поштового зв'язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Печерського районного суду м. Києва від 03 грудня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 листопада 2023 року.
Ухвалою Верховного Суду від 22 грудня 2023 року касаційну скаргу залишено без руху та встановлено строк для усунення недоліків.Ухвалою Верховного Суду від 17 січня 2024 року продовжено ОСОБА_1 строк на усунення недоліків касаційної скарги. Особою, яка подала касаційну скаргу, на виконання ухвали Верховного Суду від 22 грудня 2023 року ці недоліки було усунуто та подано уточнену касаційну скаргу, у якій ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.
У клопотанні, яке міститься у касаційній скарзі, ОСОБА_1 просить поновити строк на касаційне оскарження, мотивуючи тим, що повний текст оскарженої постанови отримано електронною поштою 12 грудня 2023 року. На підтвердження указаних обставин суду надано роздруківку з електронної пошти з листом Київського апеляційного суду від 12 грудня 2023 року «надсилання постанови суду».
Європейський суд з прав людини вказав, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави (PONOMARYOV v. UKRAINE, № 3236/03, § 41, ЄСПЛ, від 3 квітня 2008 року).
Учасник справи, якому повне судове рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення (частина друга статті 390 ЦПК України).
Аналіз касаційної скарги та доданих до неї матеріалів свідчить, що строк на касаційне оскарження пропущений з поважних причин. Тому суд, на підставі статті 390 ЦПК України, поновлює його.
Підставою касаційного оскарження судових рішень ОСОБА_1 у касаційній скарзі зазначає неправильне застосування норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права, оскільки суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 09 січня 2019 року у справі № 308/3644/17; від 19 червня 2019 року у справі № 759/501/17; від 18 серпня 2021 року у справі № 645/3284/19.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
суди порушили пункт 1 частини першої статті 756 ЦК України, а також не урахували висновок, викладений у постанові від 09 січня 2019 року у справі № 308/3644/17 і не урахували, що протягом всього часу дії договору довічного утримання відповідачка ОСОБА_3 не виконувала, встановлені п.п.п 2.1, 2.2 істотні умови договору, оскільки до звернення ОСОБА_2 до суду, вона жодного разу не сплатила матеріальну допомогу у сумі 1 000,00 грн, яку була зобов'язана сплачувати ОСОБА_2 щомісячно. Грошове утримання ОСОБА_2 у сумі 1 000,00 грн відповідачка почала здійснювати тільки після того, як отримала позов, тобто вже під час розгляду справи по суті. У постанові Верховного Суду від 09 січня 2019 року у справі № 308/3644/17 суд зробив висновок про наявність підстав для розірвання договору довічного утримання на тій підставі, що набувач щомісяця не сплачував щомісячну грошову винагороду у розмірі 1 000,00 грн, тому неналежним чином виконував свої зобов'язання за договором довічного утримання;
посилання відповідачки про те, що у період перед зверненням до суду їй стали чинити перешкоди у виконанні умов договору шляхом не допуску до місця проживання ОСОБА_2 не відповідають дійсності, недоведені та є припущеннями. Для того щоб виконувати істотні умови договору, які полягали у щомісячному матеріальному забезпеченні у сумі 1 000,00 грн, а також сплаті комунальних платежів відповідачці не було ніякої потреби мати доступ до квартири. Намагання відповідачки частково виконати договір вже після пред'явлення позову, не є доказом виконання договору, а є доказом того, що ОСОБА_3 не виконувала істотних його умов до пред'явлення позову;
суди порушили пункт 1 частини першої статті 756 ЦК України, а також не урахували висновки, викладені у постанові від 19 червня 2019 року у справі № 759/501/17 та від 18 серпня 2021 року у справі № 645/3284/19, в яких Верховний Суд дійшов висновку про те, що часткове виконання договору довічного утримання є неналежним виконанням договору довічного утримання, а тому є підставою для його розірвання;
протягом всього часу дії договору довічного утримання відповідачка жодного разу не оплатила за електропостачання, що підтверджується документами, надісланими ОСОБА_2 ПАТ «Київенерго». Лише цей факт є достатнім, щоб згідно висновку Верховного Суду, викладеному у постанові від 19 червня 2019 року у справі № 759/501/17, вважати, що набувач ОСОБА_3 взагалі не виконувала п. 2.2 договору, тобто виконувала договір лише частково, що є підставою для його розірвання;
внаслідок відмови відповідачки сплачувати усі необхідні комунальні платежі за квартиру, телефон, телекомунікаційні послуги, ОСОБА_2 був змушений сплачувати їх власним коштом;
ураховуючи, що відповідачка протягом часу з 03 грудня 2010 року та до 13 березня 2013 року не виконувала умов договору довічного утримання, то всі дії відповідачки, а також подані нею документи, які складені та отримані поза межами цього строку, який входить до предмета доказування, є такими, що в розумінні приписів статей 77, 79, 80 ЦПК України є неналежними, недостовірними та такими, що не стосуються предмета доказування;
Верховний Суд в постанові від 19 червня 2019 року у справі № 759/501/17 встановив, що навіть за умови часткового виконання договору довічного утримання, оскільки відповідачкою не виконувався інший пункт договору, це вважається неповним виконанням умов договору, а тому судові рішення підлягають скасуванню;
щодо наданих відповідачкою чеків на виконання умов договору ОСОБА_1 зазначає, що частина придбаних товарів не могла бути придбана для ОСОБА_2 ;
намагання відповідача переконати суду в тому, що вона витратила 3 375,00 грн на газети, які ОСОБА_2 не в змозі був прочитати є неправдивими та неспроможними. Твердження відповідачки про те, що у виконання договору вона витратила на ремонт квартири 86 747,82 грн є неправдивими та неспроможними. Апеляційний суд не дослідив та не надав належної оцінки неправдивим заявам відповідача про те, що вона начебто забезпечувала ОСОБА_2 лікарськими засобами. Показання свідків не є доказом належного виконання відповідачкою договору довічного утримання;
відповідачка не надала доказів, що перед підписанням розписок ОСОБА_2 , який був особою з інвалідністю 2 групи по зору та самостійно не міг прочитати текст розписок, було прочитано вголос саме той текст, який відображено у розписці, адже в підписаному ОСОБА_2 позові, він стверджував про те, що відповідачка надавала йому розписки про те, що брала у нього гроші на харчі;
той факт, що ОСОБА_2 був особою з інвалідністю 2 групи по зору та не мав фізичної можливості прочитати надані йому відповідачкою розписки доказується відповідними обстеженнями, направленням та висновком офтальмолога;
апеляційним судом не уважно досліджено відеозапис святкування 100-річчя ОСОБА_2 , на який суд посилається у своєму рішенні, оскільки останній не підтверджував своє задоволення відносинами з відповідачем, і тому не може бути доказом належного виконання договору відповідачкою;
апеляційний суд не надав будь-якої оцінки та не навів мотивів неприйняття в якості доказу флеш-носія з відеосюжетом ефіру телеканалу «НТН» програми «Свідок.Новини», де особисто ОСОБА_2 звинувачує відповідачку в невиконанні істотних умов договору.
У відкритті касаційного провадження слід відмовити з таких мотивів.
Суди встановили, що 03 грудня 2010 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір довічного утримання, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Груша О.В., зареєстрований в реєстрі за № 11-12337.
За умовами договору від 03 грудня 2010 року позивач передав у власність належну йому на праві власності 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 , взамін чого відповідач зобов'язалася повністю утримувати позивача, надавати йому матеріальне забезпечення (сплачувати комунальні платежі, електроенергію, телефон), догляд та необхідну допомогу, медичну допомогу та сплачувати ліки, а також забезпечити його довічне проживання в указаній квартирі. Вартість забезпечення, догляду та необхідної допомоги визначається сторонами у розмірі 1 000,00 грн в місяць.
У договорі від 03 грудня 2010 року передбачено, що:
матеріальне забезпечення з утримання (догляду), яке щомісячно має надаватись ОСОБА_2 , оцінюється сторонами в сумі 1 000,00 грн (пункт 2.1);
ОСОБА_3 зобов'язується повністю утримувати ОСОБА_2 , надавати йому матеріальне забезпечення, (сплачувати комунальні платежі, електроенергію, телефон), догляд та необхідну допомогу, медичну допомогу та сплачувати ліки, а також забезпечити його довічне проживання у вказаній квартирі. Вартість забезпечення, догляду та необхідної допомоги визначається сторонами в розмірі 1 000,00 грн в місяць (пункт 2.1);
вказаний договір може бути розірваний за згодою сторін, а випадку невиконання його умов і відмови від добровільного розірвання однієї із сторін ? у судовому порядку (пункт 4.2).
Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23)).
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Тлумачення статті 629 ЦК України свідчить, що в ній закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов'язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов'язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов'язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду) (див.: постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 листопада 2021 року у справі № 757/39725/19-ц (провадження № 61-15916св20).
За договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно (стаття 744 ЦК України)
Як свідчить тлумачення статті 526 ЦК України цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов'язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Це правило є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних, так і недоговірних зобов'язань. Недотримання умов виконання призводить до порушення зобов'язання.
Згідно статті 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Матеріальне забезпечення, яке щомісячно має надаватися відчужувачу, підлягає грошовій оцінці. Така оцінка підлягає індексації у порядку, встановленому законом (стаття 751 ЦК України).
Договір довічного утримання (догляду) може бути розірваний за рішенням суду на вимогу відчужувача або третьої особи, на користь якої він був укладений, у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов'язків, незалежно від його вини (пункт 1 частини першої статті 755 ЦК України).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 листопада 2021 року у справі № 753/10508/18 (провадження № 61-16804св21) вказано, що «тлумачення пункту 1 частини першої статті 755 ЦК України свідчить, що договір довічного утримання (догляду) може бути розірваний за рішенням суду за умови доведення відчужувачем факту порушення набувачем своїх обов'язків за договором довічного утримання (догляду), що може проявлятися у вигляді неповного чи неналежного забезпечення доглядом, допомогою, харчуванням відчужувача або у вигляді повного невиконання вказаних дій».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 грудня 2020 року у справі № 490/7474/18 (провадження № 61-16535св19) зазначено, що:
«статтею 744 ЦК України встановлено, що за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або її частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.
Закон чи договір не ставить в залежність факт належності здійсненого забезпечення утриманням чи доглядом від прийняття виконання таких дій відчужувачем. Відтак зобов'язання за договором довічного утримання вважається належно виконаним з моменту вчинення передбаченої договором дії набувачем. Мотиви неприйняття виконання, як і сам факт такого неприйняття не мають правового значення до вирішення питання про належність виконання набувачем своїх обов'язків.
Згідно з частиною першою статті 749 ЦК України у договорі довічного утримання (догляду) можуть бути визначені всі види матеріального забезпечення, а також усі види догляду (опікування), якими набувач має забезпечувати відчужувача.
За правилами статті 751 ЦК України матеріальне забезпечення, яке щомісячно має надаватися відчужувачу, підлягає грошовій оцінці.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 755 ЦК України договір довічного утримання (догляду) може бути розірваний за рішенням суду на вимогу відчужувача або третьої особи, на користь якої він був укладений, у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов'язків, незалежно від його вини.
Правовим наслідком розірвання договору довічного утримання є повернення до відчужувача права власності на майно, яке було ним передане (частина перша статті 756 ЦК України)».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 серпня 2021 року у справі № 645/3284/19 (провадження № 61-15301св20) вказано, що «аналіз статті 744 ЦК України свідчить, що законодавець, передбачивши можливість визначення в договорі обов'язків як з утримання, так і догляду, розмежував указані поняття. Так, утримання характерне для зобов'язань майнового характеру, в той час як догляд, з-поміж іншого, може полягати в конкретних діях, турботі та опікуванні набувача над відчужувачем у силу його похилого віку та потребі в сторонній допомозі».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 березня 2021 року у справі № 206/3112/18 (провадження № 61-6452св19) зроблено висновок, що:
«договір довічного утримання є однією із правових форм забезпечення непрацездатних за віком або за станом здоров'я фізичних осіб. Недієздатна особа, відчужуючи квартиру (домоволодіння) передусім має на меті отримання утримання, догляду і інших послуг, яких вона потребує в наслідок недієздатності. Закон чи договір не ставить в залежність факт належності здійсненого забезпечення утриманням чи доглядом від прийняття виконання таких дій відчужувачем. Відтак зобов'язання за договором довічного утримання вважається належно виконаним з моменту вчинення передбаченої договором дії набувачем. Мотиви неприйняття виконання, як і сам факт такого неприйняття не мають правового значення до вирішення питання про належність виконання набувачем своїх обов'язків.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про розірвання договору довічного утримання, суди попередніх інстанцій, виходячи з правової природи цього договору, аналізу умов договору довічного утримання від 27 липня 2017 року, положень статті 755 ЦК України та підстав позову, дійшли правильного висновку, що відповідач станом на час звернення позивача до суду із цим позовом належним чином виконувала умови вказаного договору, а остання у свою чергу не надала суду належних та допустимих доказів істотного порушенням ОСОБА_3 умов договору довічного утримання, не довівши наявність правових підстав для його розірвання. При цьому суди надали належну правову оцінку показам свідків, жоден з яких не підтвердив неналежне виконання відповідачем умов договору довічного утримання, а також письмовим доказам, які беззаперечно свідчать про те, що станом на січень 2018 року відповідач виконувала умови спірного договору, що не було спростовано стороною позивача, яка вказувала у позовній заяві що з цього часу ОСОБА_3 їх не виконувала. Разом із тим, судом першої інстанції були встановлені обставини перешкоджання позивачем відповідачу у виконанні умов договору шляхом недопуску останньої до місця свого проживання, а також проведення ОСОБА_3 ремонтних робіт у помешканні ОСОБА_2 вартістю 17 216 грн. За таких обставин, суди попередніх інстанцій на підставі належним чином оцінених доказів правильно застосували норми матеріального права та дійшли обґрунтованого висновку про відсутність обумовлених укладеним сторонами договором та чинним законодавством підстав для розірвання договору довічного утримання від 27 липня 2017 року».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 березня 2018 року у справі № 509/513/16-ц (провадження № 61-6725св18) зазначено, що «згідно з вимогами статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Договір довічного утримання діє з 2006 року і до 2012 року, як вказує позивач у позовній заяві, відповідач належним чином виконувала умови договору довічного утримання. З 2012 року у сторін погіршились відносини, що не заперечує відповідач. Як вбачається з матеріалів справи, позивач ОСОБА_4 неодноразово зверталась із заявами і скаргами на поведінку позивача, зокрема, до Овідіопольського відділу Головного управління Національної поліції в Одеській області (а. с. 42-45). Відповідно до договору довічного утримання істотними умовами договору є: забезпечення відчужувача житлом шляхом збереження права безоплатного проживання у відчужуваному житловому будинку, здійснення догляду та надання необхідної допомоги, надання побутових послуг, виконання різних видів ремонтних робіт, забезпечення медичною допомогою, забезпечення харчуванням».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 жовтня 2019 року у справі №536/2258/17 (провадження №61-745св19) зроблено висновок, що «надаючи оцінку доводам позивача, суди попередніх інстанцій правильно виходили з того, що посилання позивача на обов'язок відповідача, як нового власника, утримувати будинок та оплачувати комунальні послуги є необґрунтованими, оскільки ґрунтуються на інших правовідносинах та за відсутності несприятливих наслідків для позивача, пов'язаних з можливістю проживання у спірному будинку, невиконання або неналежне виконання відповідачем такого обов'язку, утворення заборгованості з оплати послуг електро-, газопостачання само по собі не може бути підставою для розірвання договору довічного утримання (догляду). Встановивши належне виконання відповідачем своїх обов'язків за договором довічного утримання, які є конкретно визначеними, а також недоведеність факту невиконання або неналежного виконання умов цього договору або порушення його істотних умов, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для розірвання вказаного правочину».
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (див. пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Встановивши, що відсутні будь-які докази того, що відповідач не виконувала взяті на себе обов'язки, які передбачені договором довічного утримання, укладеним з позивачем за його життя, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, зробив обґрунтований висновок про відмову у задоволенні позовної вимоги про розірвання договору довічного утримання.
Посилання ОСОБА_1 у касаційній скарзі на висновки, зроблені у постановах Верховного Суду: від 09 січня 2019 року у справі № 308/3644/17; від 19 червня 2019 року у справі № 759/501/17; від 18 серпня 2021 року у справі № 645/3284/19 є необґрунтованими, оскільки не свідчить про те, що апеляційний суд застосував норму права без урахування указаних висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.
У пункті 1 частини третьої статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.
Оскільки суд касаційної інстанції зробив висновок про необґрунтованість касаційної скарги на підставі пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України, то відсутні підстави для висновку про те, що суд не дослідив зібрані у справі докази згідно пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України.
Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року).
Аналіз змісту касаційної скарги та оскарженої постанови апеляційного суду свідчить, що касаційна скарга є необґрунтованою, оскільки Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку.
Відповідно до пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
Керуючись статтями 260, 390, 394 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
Поновити ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження рішення Печерського районного суду м. Києва від 03 грудня 2020 року та постанови Київського апеляційного суду від 09 листопада 2023 року.
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 03 грудня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 листопада 2023 року у справі за позовом ОСОБА_2 , правонаступником якого є ОСОБА_1 , до ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , Головне територіальне управління юстиції у місті Києві, державний нотаріус Шостої Київської державної нотаріальної контори Груша Олена Вячеславівна, про розірвання договору довічного утримання та визнання права власності.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Судді: В. І. Крат
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков