22 лютого 2024 року
м. Київ
справа №990/48/24
адміністративне провадження № П/990/48/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Гончарової І.А.,
суддів: Бившевої Л.І., Білоуса О.В., Олендера І.Я., Ханової Р.Ф.,
перевіривши матеріали позовної заяви ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про визнання протиправним та скасування рішення,
20 лютого 2024 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернулася до Верховного Суду як суду першої інстанції з адміністративним позовом до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі - ВККС, Комісія, відповідач), в якому просить визнати протиправним та скасувати рішення ВККС від 16 січня 2024 року № 12/ко-24 про визнання судді Полтавського окружного адміністративного суду ОСОБА_1 такою, що не відповідає займаній посаді, та внесення Вищій раді правосуддя (далі - ВРП) подання про звільнення судді Полтавського окружного адміністративного суду ОСОБА_1 із займаної посади.
З позовної заяви вбачається, що звернення з цим позовом до суду зумовлено незгодою позивача з правомірністю рішення ВККС за результатами кваліфікаційного оцінювання, яким позивача визнано такою, що не відповідає займаній посаді, тому рекомендовано ВРП звільнити ОСОБА_1 із займаної посади судді.
На обґрунтування позову позивач зазначила, що оскаржуваним рішенням її визнано такою, що не відповідає займаній посаді, та внесено ВРП подання про звільнення із займаної посади на підставі пункту 4 частини третьої статті 88 Закону України №1402-VIII від 02 червня 2016 року «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон №1402-VIII), статті 266 Кодексу адміністративного судочинства України. Вважає, що рішення, яке оскаржується, не містить посилання на визначені законом підстави його ухвалення та мотиви, з яких Комісія дійшла відповідних висновків, порушує вимоги статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція), статті 19, 58, 61, 68, 126, 129-1, підпункту 4 пункту 16 розділу ХV «Перехідні положення» Конституції України, статті 13, 18, 101, пункту 20 розділу ХII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та не відповідає критеріям, встановленим частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 20 лютого 2024 року для розгляду цієї справи визначено склад колегії суддів: Гончарова І.А. - головуючий суддя, судді: Бившева Л.І., Білоус О.В., Олендер І.Я., Ханова Р.Ф.
Пунктом 4 частини першої статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) передбачено, що суддя після одержання позовної заяви з'ясовує, чи належить позовну заяву розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Вивчивши матеріали позовної заяви, Суд дійшов висновку, що даний позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства з огляду на наступне.
Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Завданням адміністративного судочинства, як визначено у частині першій статті 2 КАС України, є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист у спосіб, визначений у цій статті.
Статтею 55 Конституції України встановлено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
У Рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, установлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Відповідно до частини третьої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Разом з цим, Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення від 21 грудня 2010 року у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України»).
Відповідно до частини четвертої статті 22 КАС України Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності ВККС.
Особливості розгляду цієї категорії спорів визначено у статті 266 КАС України.
Відповідно до підпункту 4 пункту 161 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України з дня набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» № 1401-VIII від 02 червня 2016 року (далі - Закон № 1401-VIII) відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п'ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності вказаним Законом, має бути оцінена в порядку, визначеному законом. Виявлення за результатами такого оцінювання невідповідності судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від такого оцінювання є підставою для звільнення судді з посади. Порядок та вичерпні підстави оскарження рішення про звільнення судді за результатами оцінювання встановлюються законом.
Пунктом 20 розділу ХІІ Закону № 1402-VIII встановлено, що відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п'ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», оцінюється колегіями ВККС в порядку, визначеному цим Законом. Виявлення за результатами такого оцінювання невідповідності судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від такого оцінювання є підставою для звільнення судді з посади за рішенням ВРП на підставі подання відповідної колегії ВККС.
Система оцінювання суддів, як одна зі складових судової реформи, впроваджувана для сприяння ефективному здійсненню правосуддя та підвищенню якості судової системи держави. Метою кваліфікаційного оцінювання є визначення здатності судді й надалі здійснювати правосуддя за критеріями компетентності, професійної етики та добропорядності. Кваліфікаційне оцінювання було запроваджено щодо усіх суддів, яких призначено на посаду строком на п'ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом № 1401-VIII, тобто процес оцінювання не має вибіркового характеру та не має на меті зашкодити репутації окремих суддів.
Відповідно до частин першої, другої статті 88 Закону № 1402-VІІІ ВККС ухвалює мотивоване рішення про підтвердження або непідтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді.
Суддя (кандидат на посаду судді), який не згодний із рішенням ВККС щодо його кваліфікаційного оцінювання, може оскаржити це рішення в порядку, передбаченому Кодексом адміністративного судочинства України.
Згідно з частиною третьою статті 88 Закону № 1402-VIII рішення Комісії, ухвалене за результатами проведення кваліфікаційного оцінювання, може бути оскаржене та скасоване виключно з таких підстав:
1) склад членів Комісії, який провів кваліфікаційне оцінювання, не мав повноважень його проводити;
2) рішення не підписано будь-ким зі складу членів Комісії, який провів кваліфікаційне оцінювання;
3) суддя (кандидат на посаду судді) не був належним чином повідомлений про проведення кваліфікаційного оцінювання - якщо було ухвалено рішення про непідтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді з підстав неявки для проходження кваліфікаційного оцінювання;
4) рішення не містить посилання на визначені законом підстави його ухвалення або мотивів, з яких Комісія дійшла відповідних висновків.
Відповідно до частин сьомої, восьмої статті 101 Закону № 1402-VIII рішення ВККС можуть бути оскаржені до суду з підстав, установлених цим Законом, а рішення Комісії щодо надання рекомендацій можуть бути оскаржені тільки разом із рішенням, ухваленим за відповідною рекомендацією.
Безперечно, рішення ВККС про невідповідність займаній посаді із рекомендацією про звільнення судді є істотним у процедурі запровадженого державою кваліфікаційного оцінювання. Водночас така процедура здійснюється у декілька етапів, а кінцеве рішення приймається виключно ВРП, яка і вирішує подальший «професійний» статус особи - така залишається на посаді судді або звільняється з неї на підставі підпункту 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України.
Тобто ВККС у цій процедурі виконує функцію безпосереднього організатора проведення кваліфікаційного оцінювання і підведення його підсумків, а ВРП - застосовує відповідні наслідки. Тобто саме з ухваленням ВРП відповідного рішення процедура кваліфікаційного оцінювання судді завершується. Ці стадії є складовими єдиного провадження, у зв'язку з чим неможливо виокремлювати рішення ВККС як самостійну (відокремлену) частину кваліфікаційного провадження. Саме ВРП має право перевірити вмотивованість та обґрунтованість рішення ВККС. У разі виявлення недоліків, що мають суттєве значення, зокрема вплинули на об'єктивність оцінювання, ВРП має не лише право, але й обов'язок запобігти порушенню прав судді. У такий спосіб ВРП забезпечує конституційні гарантії незалежності судді, складовою якої є неможливість дострокового звільнення судді з підстав, прямо не передбачених Конституцією України.
Таким чином, з огляду на наведені положення законодавства, зокрема частини восьмої статті 101 Закону № 1402-VIII, які передбачають умови, за яких можна оскаржити рішення ВККС, які містить рекомендацію щодо вчинення певних дій чи прийняття рішень, колегія суддів, беручи до уваги встановлені обставини справи і відповідні їм правовідносини, дійшла висновку, що у відкритті провадження у справі слід відмовити.
Встановлення законом такої умови не обмежує і не позбавляє права кожного, хто його має, на оскарження рішень ВККС до адміністративного суду, а лише визначає, з настанням якої події рішення ВККС щодо надання рекомендації можуть оскаржуватися в судовому порядку.
Отже, рішення ВККС про оцінювання є підставою для відповідної рекомендації про звільнення, тому обставини прийняття цього рішення повинні перевірятися судом лише після та разом з ухваленим рішенням ВРП за результатами такої рекомендації.
Водночас за змістом статей 1, 3 Закону України від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII «Про Вищу раду правосуддя» (далі - Закон № 1798-VIII) прийняття рішення про звільнення судді з посади належить до компетенції ВРП.
Вирішення питання про звільнення судді належить виключно до компетенції ВРП після розгляду на її засіданні подання ВККС про звільнення судді. За результатами такого розгляду ВРП приймає вмотивоване рішення, яке остаточно вирішує питання щодо кар'єри судді, є обов'язковим для виконання та викликає відповідні правові наслідки і може бути оскаржене в судовому порядку.
Разом з цим, за нормами Закону № 1402-VIII рішення Комісії, ухвалене за результатами проведення кваліфікаційного оцінювання, суддя (кандидат на посаду судді) має право оскаржити до адміністративного суду.
Однак, рішення ВККС про визнання судді таким, що не відповідає займаній посаді, саме по собі не має наслідком звільнення судді, а є лише підставою для такого звільнення. Під час розгляду подання ВККС про звільнення судді ВРП може і не погодитися з висновком ВККС.
З огляду на те, що процедура кваліфікаційного оцінювання, підведення її підсумків (у ВККС) і застосування наслідків (рішенням ВРП) є стадіями єдиного провадження, рішення ВККС про непідтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді не має самостійних правових наслідків, а є частиною цього «кваліфікаційного» провадження.
Звільнення судді з посади є конституційною функцією ВРП. У межах «кваліфікаційного» провадження ВРП має право перевірити вмотивованість та обґрунтованість рішення ВККС. У разі виявлення недоліків, що мають суттєве значення, зокрема вплинули на об'єктивність оцінювання, ВРП має не лише право, але й обов'язок запобігти порушенню прав судді. У такий спосіб ВРП забезпечує конституційні гарантії незалежності судді, складовою якої є неможливість дострокового звільнення судді з підстав, прямо не передбачених Конституцією України.
ВРП може ухвалити рішення про відмову у задоволенні подання про звільнення судді з посади. В цьому випадку суддя продовжує перебувати на посаді, а рішення ВККС про непідтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді втрачає юридичне значення.
Отже, зважаючи на наведене правове регулювання, а також статус та повноваження ВРП та ВККС у процедурі кваліфікаційного оцінювання судді, передбачене частиною першою статті 88 Закону № 1402-VIII, оскарження рішення ВККС щодо кваліфікаційного оцінювання судді можливе лише після того, як таке рішення було предметом розгляду у ВРП. У протилежному випадку дублюються функції щодо його перегляду Верховним Судом та ВРП, що є неприпустимим.
Згідно з частиною восьмою статті 101 Закону 1402-VIII рішення ВККС щодо надання рекомендацій можуть бути оскаржені тільки разом із рішенням, ухваленим за відповідною рекомендацією.
Зазначене положення Закону є спеціальним стосовно статей 22, 266 КАС України та спрямована на унеможливлення множинності судових процесів.
Таким чином, з викладених законодавчих приписів і матеріалів позовної заяви можна дійти висновоку, що рішення ВККС від 16 січня 2024 року № 12/ко-24 про визнання судді Полтавського окружного адміністративного суду ОСОБА_1 такою, що не відповідає займаній посаді, та внесення ВРП подання про звільнення судді Полтавського окружного адміністративного суду ОСОБА_1 із займаної посади не може бути самостійним предметом судового розгляду.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Зважаючи на обставини, у зв'язку з якими ОСОБА_1 звернулася до адміністративного суду, і наведене вище правове регулювання цих відносин, суд вважає, що у відкритті провадження у справі за цим позовом слід відмовити, оскільки цей позов не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Аналогічна правова позиція висловлена Великою Палатою Верхового Суду в постанові від 30 січня 2019 року (справа № 9901/827/18) та ухвалі Верховного Суду від 18 вересня 2023 року (справа № 9901/639/18).
Частиною шостою статті 170 КАС України передбачено, що у разі відмови у відкритті провадження в адміністративній справі з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої цієї статті, суд повинен роз'яснити заявнику, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд такої справи.
Проте, необхідно зазначити, що поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» слід тлумачити у сукупності з положеннями частини третьої статті 124 Конституції України та в ширшому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, а також тих, що підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства за спеціальною процедурою згідно з імперативними вимогами статті 101 Закону 1402-VIII.
Керуючись статтями 22, 170, 243, 248, 256, 294, 295 Кодексу адміністративного судочинства України,
Відмовити у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про визнання протиправним та скасування рішення.
Апеляційна скарга на ухвалу Верховного Суду може бути подана до Великої Палати Верховного Суду протягом п'ятнадцяти днів з дня її підписання.
Судове рішення Верховного Суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги судове рішення Верховного Суду, якщо його не скасовано, набирає законної сили після набрання законної сили рішенням Великої Палати Верховного Суду за наслідками апеляційного перегляду.
...........................
...........................
...........................
...........................
...........................
І.А. Гончарова
Л.І. Бившева
О.В. Білоус
І.Я.Олендер
Р.Ф. Ханова ,
Судді Верховного Суду