22 лютого 2024 року м. Рівне№ 460/17259/23
Рівненський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді В.В. Щербакова, розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Військова частина НОМЕР_2 про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинення певних дій,
До Рівненського окружного адміністративного суду надійшов позов ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) до Військової частини НОМЕР_1 (далі по тексту - відповідач), в якому позивач просить суд визнати протиправними дії відповідача щодо ненарахування та невиплати середнього розміру грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період з 29.03.23 по 20.06.23; зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити середній розмір грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період з 29.03.23 по 20.06.23 в сумі 130844,28грн.
Позивач в обґрунтування позову зазначає, що відповідно до статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Тому, позивач вважає наявність в себе права на отримання середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку в розмірі 130844,28 грн. Просив позов задовольнити повністю.
Ухвалою суду від 21.07.23 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження в адміністративній справі та призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Відповідач подав відзив до суду, в якому вказав, що з огляду на відсутність спору між сторонами щодо розміру нарахувань та виплат позивачу сум, належних при звільненні, відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин статті 117 КЗпП України. Крім того, відповідач вважає, що вказана стаття не розповсюджується на правовідносини, що виникають в порядку виконання судових рішень. Тому, відповідач просить суд відмовити в задоволенні позовних вимог.
Третя особа, відповідно до письмових пояснень щодо задоволення позову заперечила з огляду на відсутність спору між сторонами щодо розміру нарахувань та виплат позивачу сум, належних при звільненні. Додатково зауважив, що позивач не висловлював заперечення щодо виключення його зі списків особового складу військової частини з огляду на непроведення з ним всіх необхідних розрахунків.
Згідно з вимогами частини четвертої статті 229 КАС України, у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Відповідно до статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Суд при вирішенні справи керується принципами верховенства права, законності, рівності усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом, змагальності сторін, диспозитивності та офіційного з'ясування всіх обставин, гласності і відкритості адміністративного процесу.
Розглянувши матеріали та з'ясувавши всі обставини адміністративної справи, які мають юридичне значення для розгляду та вирішення спору по суті, дослідивши наявні у справі докази у їх сукупності, суд встановив наступне.
ОСОБА_1 , проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_2 , яка перебувала на фінансовому утриманні Військової частини НОМЕР_1 .
Наказом командира Військової частини НОМЕР_2 №88 від 29.03.2023 був звільнений з військової служби у запас на підставі підпункту "г" п.2 ч.4 ст. 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" та виключений зі списків особового складу.
07.04.2023 на картковий рахунок позивача надійшли кошти у сумі 64302,05 грн. від військової частини НОМЕР_1 .
Крім того, 20.06.2023 позивачу випечено грошове забезпечення шляхом перераховання на картковий рахунок позивача в розмірі 30820,98 грн.
Вважаючи дії відповідача протиправними щодо не виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивач звернувся до суду.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Відповідно до частини першої статті 9 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991 № 2011-XII (далі - Закон України №2011-ХІІ) держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Згідно з пунктами 2, 4 статті 9 Закон України №2011-ХІІ визначено, що до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.
Відповідно до частини другої статті 24 Закону України "Про військовий обов'язок та військову службу" (в редакції на час виключення позивача зі списків) закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положенням про проходження військової служби громадянами України.
Так, пунктом 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 року №1153/2008, передбачено, що особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, 07.04.2023 на картковий рахунок позивача надійшли кошти у сумі 64302,05 грн. від військової частини НОМЕР_1 . Крім того, 20.06.2023 позивачу випечено грошове забезпечення шляхом перерахування на картковий рахунок позивача в розмірі 30820,98 грн. .
Тобто, вказані обставини свідчать про непроведення повного розрахунку відповідача із позивачем в день його звільнення.
Як зазначає відповідач, 30.06.2023 позивачу виплачено додаткову винагороду на період дії воєнного стану.
В контексті тверджень відповідача, суд зазначає, що згідно ч. 1 ст. 9 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20 грудня 1991 року №2011-XII держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
До складу грошового забезпечення згідно з положеннями ч. 2 зазначеної статті входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Порядок проходження громадянами України (далі - громадяни) військової служби у Збройних Силах України та регулюються питання, пов'язані з проходженням такої служби під час виконання громадянами військового обов'язку в запасі. врегульовано Положенням.
Пунктом 242 Положення, визначено, що після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки за вибраним місцем проживання. Особи, звільнені з військової служби, зобов'язані у п'ятиденний строк прибути до районних (міських) територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки для взяття на військовий облік.
При цьому, пункт 242 (абз.3) вказаного Положення містить імперативні приписи про те, що особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Доказів надання згоди на проведення необхідних розрахунків після звільнення відповідачем не надано.
Відповідно до частини першої статті 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Частиною першою статті 117 КЗпП України визначено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки до дня фактичного розрахунку.
Частиною другою статті 117 КЗпП України передбачено, що при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Конституційний Суд України в рішенні №4-рп/2012 від 22.02.2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237 1 цього Кодексу роз'яснив: Згідно зі статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Суд враховує правову позицію, викладено Верховним Судом в постанові від 30 квітня 2020 року, справа №805/4458/17-а, відповідно до якої, частина перша статті 117 КЗпП передбачає виплату компенсації за затримку виплати працівникові належних йому сум при звільненні у розмірі середньомісячного заробітку за весь період затримки до дати фактичного розрахунку, але за умови, коли спору щодо суми заборгованості немає. Тобто тут істотними є факт невиплати належних працівникові сум при звільненні та факт остаточного розрахунку з ним.
Інша правова ситуація виникає, коли є спір щодо суми заборгованості із заробітної плати, яку роботодавець повинен виплати працівникові при звільненні. У цьому випадку працівник, за змістом частини другої статті 117 КЗпП, має право на відшкодування, передбаченого в цій статті, якщо спір буде вирішено на його користь. Якщо ж вимоги працівника буде задоволено частково, то розмір відшкодування встановлює орган, який вирішує спір, у цьому випадку - суд. В останньому випадку суму заборгованості із заробітної плати, а також суму відшкодування за час затримки її виплати визначає суд, враховуючи, з-поміж іншого, такі чинники для його (відшкодування) визначення, як розмір спірної суми, яка підлягає стягненню, істотності цієї частки порівняно з середнім заробітком, інших обставин, які у кожній конкретній ситуації мають значення для визначення розміру відшкодування.
Так, правова позиція також уже була висловлена Верховним Судом у постанові від 08.11.2018 року у справі №821/2148/16 (провадження № К/9901/33971/18, К/9901/33978/18).
При цьому, 26 лютого 2020 року Велика Палата Верховного Суду ухвалила у справі № 821/1083/17 постанову, якою касаційну скаргу Комісії з ліквідації Управління Державної пенітенціарної служби України в Херсонській області, Автономній Республіці Крим та м. Севастополі залишила без задоволення, а постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 19 жовтня 2017 року у справі № 821/1083/17 залишила без змін.
Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що немає жодних підстав вважати, що Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) [у рішенні від 8 квітня 2010 року у справі Меньшакова проти України] надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП всупереч практиці Верховного Суду України (постанова від 15 вересня 2015 року провадження № 21-1765а15). Вказане рішення ЄСПЛ не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15 вересня 2015 року у справі № 21-1765а15.
Разом з тим, як зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року, статтею 116 КЗпП на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена ст. 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Звертаючись із вимогою про стягнення відшкодування, визначеного, виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
Згідно з частиною першою статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Отже, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Відтак Велика Палата підсумувала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, в тому числі й після прийняття судового рішення.
Також зазначено про те, що з огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Відповідні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.
З матеріалів справи слідує, що відповідачем повний розрахунок при звільненні проведено з позивачем лише 07.04.2023 та 20.06.23, тобто поза межами строку, встановленого ст.116 КЗпП України.
З огляду на викладене, до спірних правовідносин слід застосувати положення ч. 2 ст. 117 КЗпП України, оскільки на момент звільнення з військової служби позивачу не було виплачено всіх належних йому сум і розмір таких сум (розмір індексації) був спірним.
Як встановлено із матеріалів справи, остаточний розрахунок з позивачем було проведено лише 07.04.2023 та 20.06.2023 року згідно виписки банку, а тому відповідач зобов'язаний нарахувати та виплатити позивачу компенсацію за затримку розрахунку при звільненні - середнє грошове забезпечення (середній заробіток) за період затримки обрахований відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (тут і далі в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Відповідно до п. 2 Постанови Кабінету Міністрів України “Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати” від 08 лютого 1995 року №100 передбачено, що обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
Позивач просить суд стягнути з відповідача середній заробіток в розмірі 130844,28 грн.
Згідно виписки від 10.07.2023 року по картці/рахунку позивачеві виплачено 07.04.2023 грошове забезпечення в сумі 64302,05 грн. та 20.06.2023 в сумі 30820,98 грн.
Таким чином, відповідач провів фактичний розрахунок з позивачем щодо виплати індексації грошового забезпечення поза межами строку, встановленого статтею 116 КЗпП.
У матеріалах справи міститься довідка від 21.08.2023 №б/н про розміри грошового забезпечення, зі змісту якої встановлено, що позивачу за два останні повні місяці нараховано та виплачено грошового забезпечення за січень 2023року (43732,80 грн.) та за лютий 2023 року (49568,72грн.), що становить за два місяці, тобто які передують події, з якою пов'язаний обов'язок з виплати всі належні позивачу суми.
Протягом цих двох місяців було 59 календарний день. Виходячи з цього, середньоденний заробіток становить 1581,38 грн. ( з розрахунку (43732,80+49568,72) : 59).
Поряд із тим, як на момент звернення позивача із даним позовом, так і на час виплати позивачу заборгованості грошового забезпечення, редакція ст.117 КЗпП України передбачає виплату працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
В свою чергу, відповідно до ч.3 ст.3 КАС України, провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
Оскільки період затримки розрахунку при звільненні перевищує шість місяців, то у відповідності до частини першої статті 117 КЗпП України відповідач повинен виплатити позивачу середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні лише за шість місяців.
Зважаючи на внесені у ст.117 КЗпП України зміни (в редакції Закону №2352-IX від 01 липня 2022 року), відповідач повинен виплатити позивачу. його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більше як за шість місяців, тобто з 30.03.2023 (наступний день після звільнення) по 07.04.2023 (дату виплати грошового забезпечення у розмірі 64302,05 грн., але не більше як за шість місяців), що складає 9 календарних днів, та з 30.03.2023 наступний день після звільнення) по 20.06.2023 (дату виплати грошового забезпечення у розмірі 30820,98 грн., але не більше як за шість місяців), що складає 83 календарні дні.
З наведеного, середнє грошове забезпечення за час затримки виплати позивачеві при звільненні зі служби становить 14232,42 грн. (1581,38 грн х 9 днів) за період з 30.03.2023 по 07.04.2023 на суму виплати грошового забезпечення у розмірі 64302,05 грн та 131 254, 54 грн (1581,38 х 83 дні) за період з 30.03.2023 по 20.06.2023 на суму виплати грошового забезпечення у розмірі 30820,98 грн
Суд зауважує, що визначений розмір середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 30.03.2023 по 07.04.2023 (але не більше як за шість місяців) в сумі 14232,42 грн грн не перевищує розміру несвоєчасно виплаченого грошового забезпечення, а відтак є співмірним і підлягає стягненню у повному обсязі.
Натомість визначений розмір середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 30.03.2023 по 20.06.2023 (але не більше як за шість місяців) в сумі 131254,54 грн в порівнянні із сумою несвоєчасно виплаченого грошового забезпечення (30820,98 грн.) не можна вважати співмірною, оскільки вона значно перевищує суму такого грошового забезпечення.
Так, застосування судом критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України викладена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.
За висновками Великої Палати Верховного Суду, які викладені в постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до ст.117 КЗпП України, необхідно враховувати:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
З урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
При вирішенні даного питання суд враховує такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.
Вказаний підхід застосований Касаційним адміністративним судом під час вирішення справи № 806/2473/18 і наведений в постанові від 30.10.2019.
За приписами частини 5 статті 242 КАС України при виборі та застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Так, суд вказує на те, що при розмірі невиплаченого грошового забезпечення в сумі 30820,98 грн., середній заробіток за час затримки розрахунку становить 131254,54 грн., що набагато перевищує розмір невиплаченого грошового забезпечння, а тому суд вважає за можливе застосувати до даних правовідносин принцип співмірності.
Зокрема, істотність частки складових заробітної плати в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку складає 30820,98 грн./131254,54грн. (несвоєчасно виплачена сума грошового забезпечення/середній заробіток за весь час затримки розрахунку) = 0,23.
Сума, яка підлягає відшкодуванню становить: 1581,38 грн. (середньоденна заробітна плата позивача) х 0,23 х 83 (дні затримки розрахунку) = 30188,54 грн.
Враховуючи співмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача, фактично заявленими позовними вимогами, суд дійшов висновку про те, що справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, середній заробіток за час затримки розрахунку за період 30.03.2023 по 20.06.2023 на суму виплаченого грошового забезпечення 30820,98 грн. має бути перерахований та виплачений позивачу у розмірі 30188,54 грн.
Що стосується доводів відповідача щодо пропуску позивачем строку звернення до суду.
Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк (ч.5 ст.122 КАС України).
Суд зауважує, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою (зокрема, компенсацією працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням термінів її виплати) у розумінні статті 2 Закону України Про оплату праці, тобто середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати.
Така позиція суду узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах від 30.01.2019 у справі №910/4518/16 (№12-301гс18), від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц (14-623цс18), від 18.03.2020 №711/4010/13-ц (14-429цс19), які є обов'язковими для врахування судом в силу вимог ч.5 ст.242 КАС України.
Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що розміщення норм статей 116, 117 КЗпП України в розділі VII Оплата праці є логічно вмотивованим, оскільки ними встановлено відповідальність роботодавців за затримку виплат коштів винагороди за виконану працівниками роботу, які повинні бути виплачені при їх звільненні. Проте таке розташування вказаних норм права не свідчить про належність середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні чи за затримку виконання судового рішення до структури заробітної плати.
Оскільки середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника, то строк пред'явлення до суду позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні обмежуються місячним строком з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Суд зауважує, що повний розрахунок з позивачем був проведений відповідачем 20.06.2023. З позовною завою, позивач звернувся до суду 14.07.2023, про що свідчить відтиск штампу на конверті, в якому позов скеровано до суду. Тому, оскільки відлік строку звернення до суду з вимогою про стягнення середнього грошового забезпечення починається з моменту виплати позивачу всіх належних до сплати сум грошового забезпечення, строк звернення до суду з вказаним позовом позивачем не пропущено.
Таким чином, позовні вимоги підлягають до частково задоволення.
Відповідно до частини першої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Відповідно, позивачу належить присудити за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень пропорційну до задоволених майнових вимог суму сплаченого ним судового збору, а саме 448,27 грн. (34% (відсоток задоволених вимог) * 1318,45 грн. (загальна сума сплаченого судового збору).
Керуючись статтями 241-246, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Позов задовольнити частково
Визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього розміру грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній розмір грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період з 30.03.2023 по 07.04.2023 в сумі 14232,42 грн.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній розмір грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період з 30.03.2023 по 20.06.2023 в сумі 30188,54 грн.
В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Військової частини НОМЕР_1 судовий збір у розмірі 448,27 грн.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Апеляційна скарга подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складений 22.02.2024.
Учасники справи:
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_3 )
Відповідач: Військова частина НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_4 )
Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Військова частина НОМЕР_2 ( АДРЕСА_3 ЄДРПОУ НОМЕР_5 )
Суддя В.В. Щербаков