Справа № 420/15302/22
21 лютого 2024 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Марина П.П., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління Служби безпеки України в Одеській області про визнання протиправними дії та зобов'язання вчинити певні дії
До Одеського окружним адміністративним суду надійшов позов ОСОБА_1 до Управління Служби безпеки України в Одеській області, в якому позивач просить:
- визнати протиправними дії Управління Служби безпеки України в Одеській області, які полягають у застосуванні з 01.01.2020, 01.01.2021 розрахункової величини - прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року, при нарахуванні ОСОБА_1 грошового забезпечення, одноразової грошової допомоги при звільненні, грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки та додаткової відпустки як особі, що має статус учасника бойових дій;
- зобов'язати Управління Служби безпеки України в Одеській області здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 з 01.01.2020, 01.01.2021 грошового забезпечення, одноразової грошової допомоги при звільненні, грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки та додаткової відпустки як особі, що має статус учасника бойових дій, нарахованих та виплачених у зв'язку із проходженням військової служби та звільненням із неї, із застосуванням розрахункової величини - прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2020 року, 1 січня 2021 року.
В обґрунтування позовних вимог позивач позовній заяві зазначає, що він проходив службу в Управлінні Служби безпеки України в Одеській області та 17.09.2021 року виключений зі списків особового складу.
Позивач у позовній заяві вказує, що з огляду на архівну відомість особистої картки грошового забезпечення ОСОБА_1 з січня 2020 року, січня 2021 року за займаною посадою позивачу встановлено посадовий, оклад у розмірі 7640,00 гри та оклад за військовим званням у розмірі 1410,00 грн, розраховані, виходячи з прожиткового мінімуму станом на 01.01.2018. У свою чергу, із розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням упродовж служби позивачу із січня 2020 року та із січня 2021 року здійснювалося нарахування та виплата у відповідному відсотковому відношенні як постійних, так і одноразових видів грошового забезпечення із застосуванням для визначення грошового забезпеченні розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 р. (допомоги, компенсаційні виплати, надбавку за особливості проходження служби, премія).
Також позивач вказує, що з огляду на визначені в частині 3 статті 7 КАС України правила, а також враховуючи те, що з 01.01.2020 положення пункту 4 Постанови № 704 в частині визначення розрахунковою величиною для визначення посадових окладів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року не відповідає правовим актам вищої юридичної сили, згідно із якими прожитковий мінімум як базовий державний стандарт був змінений законодавцем на відповідний рік, у тому числі для визначення посадових окладів, заробітної плати, грошового забезпечення працівників державних органів, до спірних правовідносин підлягає застосуванню пункт 4 постанови № 704 в частині, що не суперечить нормативно-правовому акту, який має вищу юридичну силу - Закону № 294-ІХ та Закону № 1082-ІХ із використанням для визначення розміру посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (через його збільшення на відповідний рік).
Позивач вважає дії відповідача щодо встановлення посадового окладу та окладу за військове звання в розмірах, що є меншими ніж розміри, встановлені законодавством, протиправними.
Ухвалою Одеського окружним адміністративним суду від 31.10.2022 року відкрито провадження в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Управління Служби безпеки України в Одеській області. Вирішено розгляд справи проводити за правилами спрощеного позовного провадження.
Відповідно до розпорядження в.о. керівника апарату №411 від 05.09.2023 року та протоколу повторного автоматизованого розподілу справі між суддями справу №420/15302/22 передано для розгляду головуючому судді Марину П.П.
15.09.2023 року ухвалою суду прийнято до провадження справу №420/15302/22 та ухвалено її розглядати в порядку спрощеного позовного провадження.
Ухвалу суду від 15.09.2023 року відповідачем отримано 21.09.2023 року засобами електронного зв'язку, однак до суду від відповідача відзив на позов станом на дату прийняття даного рішення не надійшов.
Ухвалою суду від 21.02.2024 року відмовлено в задоволенні заяви представника відповідача про продовження строку для подання відзиву.
Вивчивши матеріали справи, ознайомившись з позовною заявою та доданими до неї доказами, дослідивши обставини, якими обґрунтовуються вимоги, та перевіривши їх наданими з боку учасників справи доказами, судом встановлено наступне.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 проходив службу в Управлінні Служби безпеки України в Одеській області та відповідно до витягу з наказу Управління Служби безпеки України в Одеській області від 15.09.2021 року №426-ОС/дск позивача, звільненого з військової служби за наказом голови Служби безпеки України від 10.09.2021 року №1202-ОС/дск, виключено зі списків особового складу з 17.09.2021 року.
При цьому, відповідно до наказу від 15.09.2021 року №426-ОС/дск:
- виплатити підполковнику ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу при звільненні з військової служби в розмірі 50% за 9 повних календарних років виходячи з посадового окладу, окладу за військовим званням, надбавки за вислугу років у розмірі 40% посадового окладу з урахуванням окладу за військовим званням, надбавку за службу в умовах режимних обмежень у розмірі 15% посадового окладу та премії у розмірі 10% посадового окладу згідно з пунктом 1 глави 1 розділу V Інструкції про грошове забезпечення та виплати компенсаційного характеру військовослужбовцям Служби безпеки України, затвердженої наказом Центрального управління Служби безпеки України № 515/ДСК-2018 р.
- щорічна основна відпустка за 2021 рік підполковником ОСОБА_1 використана не в повному обсязі. Невикористана частина відпустки складає 20 календарних днів. Згідно з пунктом 56 виплатити підполковнику ОСОБА_1 грошову компенсацію за 20 невикористаних днів щорічної основної відпустки за 2021 рік, виходячи з посадового окладу, окладу за військовим званням, надбавки за вислугу років у розмірі 40% посадового окладу з урахуванням окладу за військовим званням, надбавку за службу в умовах режимних обмежень у розмірі 15% посадового окладу та премії у розмірі 10% посадового окладу згідно з пунктом 1 глави 1 розділу V Інструкції про грошове забезпечення та виплати компенсаційного характеру військовослужбовцям Служби безпеки України, затвердженої наказом Центрального управління Служби безпеки України № 515/ДСК-2018 р.
- допомога для оздоровлення згідно з главою 16 та матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань згідно з главою 17 розділу III Інструкції про грошове забезпечення та виплати компенсаційного характеру військовослужбовцям Служби безпеки України, затвердженої наказом Центрального управління Служби безпеки України № 515/ДСК-2018р. підполковнику ОСОБА_1 виплачена.
- відповідно до пункту 5 глави 3 розділу IV Інструкції про грошове забезпечення та виплати компенсаційного характеру військовослужбовцям Служби безпеки України (зі змінами), затвердженої наказом Центрального управління Служби безпеки України № 515/ДСК-2018 р., виплатити підполковнику ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані 14 днів за 2018 рік, 14 днів за 2019 рік, 14 днів за 2020 рік, 14 днів за 2021 рік додаткової відпустки для учасників бойових дій, передбаченої статтею 162 Закону України «Про відпустки» та пунктом 12 частини 1 статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», виходячи з посадового окладу, окладу за військовим званням, надбавки за вислугу років у розмірі 40% посадового окладу з урахуванням окладу за військовим званням, надбавку за службу в умовах режимних обмежень у розмірі 15% посадового окладу та премії у розмірі 10% посадового окладу згідно з пунктом 1 глави 1 розділу V Інструкції про грошове забезпечення та виплати компенсаційного характеру військовослужбовцям Служби безпеки України, затвердженої наказом Центрального управління Служби безпеки України № 515/ДСК-2018 р.
- відповідно до п. 2.4.1 Інструкції про шляхове забезпечення військовослужбовців Служби безпеки України, затвердженої наказом Голови СБ України від 14.04.1995 №75/ДСК, виплатити підполковнику ОСОБА_1 підйомну допомогу на членів сім'ї дружину ОСОБА_2 , синів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 у розмірі 50% грошового забезпечення на кожного члена сім'ї виходячи з посадового окладу, окладу за військовим званням, надбавки за вислугу років у розмірі 40% посадового окладу з урахуванням окладу за військовим званням, надбавки за службу в умовах режимних обмежень у розмірі 15% посадового окладу та премії у розмірі 10% посадового окладу згідно з пунктом 1 глави 1 розділу V Інструкції про грошове забезпечення та виплати компенсаційного характеру військовослужбовцям Служби безпеки України, затвердженої наказом Центрального управління Служби безпеки України № 515/ДСК-2018 р. (рапорт підполковника Оленчина Р.В. від 25.08.2021 №65/23/6617).
Згідно з відповіддю відповідача від 25.11.2021 року №65/14/К11/389 на адвокатський запит представника позивача: «…Разом з тим, повідомляємо, що підполковнику ОСОБА_1 була нарахована одноразова грошова допомога при звільненні з військової служби у сумі 65610 грн. Зазначена допомога була виплачена 12.10.2021 у сумі 64625 грн. 85 коп. з урахуванням утримання військового збору, який склав 1,5% суми виплати 984,15 грн.
Також ОСОБА_1 була нарахована грошова компенсація вартості за неотримане речове майно в розмірі 53 951 грн. 34 коп. Зазначена компенсація була виплачена 29.10.2021 у сумі 53142 грн. 07 коп. з урахуванням утримання військового збору 809 грн. 27 коп».
Окрім цього з листа відповідача вбачається нарахування позивачу одноразової грошової допомоги при звільненні у сумі 65610,00 грн, грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки 9719,74 грн, та додаткової відпустки як особі, що має статус учасника бойових дій 40824,00 грн.
Відповідно до архівної відомості №111 з січня 2020 року по грудень 2021 року та архівної відомості з січня 2021 року по листопад 2021 року розмір посадового окладу позивача та окладу за військовим званням залишався незмінним у розмірі 7640,00 грн та 1410,00 грн відповідно.
Як стверджує позивач у позовній заяві, розмір посадового окладу та окладу за військовим званням позивачу у період з 20.08.2022 по 05.07.2023 визначено шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб встановленого на 01.01.2018 року (1762 грн.) на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатком 1, 14 до постанови КМУ від 30.08.2017 року №704.
Отже, у період проходження військової служби нарахування та виплата позивачу грошового забезпечення, одноразової грошової допомоги при звільненні, грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки та додаткової відпустки як особі, що має статус учасника бойових дій здійснювалась у розмірі який обраховувався виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого станом на 01.01.2018 року (1762 грн).
Такі обставини відповідачем не заперечуються, а отже, у відповідності до положень ч.1 ст. 78 КАС України, не підлягає доказуванню той факт, що відповідач нараховував та виплачував грошове забезпечення позивачу у зазначений період саме виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, визначеного законом на 01.01.2018.
Вирішуючи спірні правовідносини суд зазначає таке.
Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч.2 ст.2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» (далі - Закон №2232-XII) порядок проходження громадянами України військової служби, їх права та обов'язки визначаються цим Законом, відповідними положеннями про проходження військової служби громадянами України, які затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.
Статтею 40 Закону №2232-XII визначено, що гарантії правового і соціального захисту громадян України, які виконують конституційний обов'язок щодо захисту Вітчизни, забезпечуються відповідно до законів України «Про Збройні Сили України», «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», «Про державні гарантії соціального захисту військовослужбовців, які звільняються із служби у зв'язку з реформуванням Збройних Сил України, та членів їхніх сімей» та іншими законами.
Зокрема, ст.1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991р. №2011-ХІІ (далі - Закон №2011-ХІІ) встановлено, що соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Згідно з ст. 9 Закону №2011-ХІІ держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції розробляють та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо грошового забезпечення військовослужбовців.
До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.
Згідно з ч.2 ст.9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Відповідно до ч.3 ст.9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.
За правилом ч.4 ст.9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України.
З 01.01.2008 розміри грошового забезпечення військовослужбовців були установлені постановою КМУ від 07.11.2007р. №1294.
30.08.2017 з питання визначення розмірів грошового забезпечення військовослужбовців КМУ було прийнято постанову №704 (далі за текстом постанова КМУ 704).
Згідно з п.10 постанови КМУ 704 згадане нормативне рішення набирало чинності з 01.01.2018р.
Пунктом 4 постанови КМУ було установлено, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14.
Отже, Урядом України було запроваджено дві розрахункові величини обчислення окладу за посадою та окладу за військовим званням, а саме: 1) розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року; 2) 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року.
Постановою КМУ від 27.12.2017 №1052 до п.10 Постанови КМУ 704 були внесені зміни в частині календарної дати набуття чинності і строк початку дії цього нормативного акту було перенесено з 01.01.2018 на 01.01.2019.
Таким чином, станом на 01.01.2018р. постанова КМУ 704 не діяла, а питання розмірів грошового забезпечення військовослужбовців було регламентовано постановою КМУ від 07.11.2007 №1294.
Постановою КМУ від 21.02.2018 №103 до п.10 Постанови КМУ 704 були внесені чергові зміни в частині календарної дати набуття чинності і строк початку дії цього нормативного акту було перенесено на 01.03.2018.
При цьому, п.4 Постанови КМУ 704 у редакції постанови КМУ від 21.02.2018 №103 було установлено, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14.
Отже, з 01.03.2018 Урядом України було запроваджено одну розрахункову величину обчислення окладу за посадою та окладу за військовим званням, а саме - розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року.
Пункт 4 Постанови КМУ 704 у редакції постанови КМУ від 21.02.2018 №103 діяв до моменту скасування п.6 постанови КМУ від 21.02.2018 №103 у межах справи №826/6453/18 (постанова Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020), тобто до 29.01.2020.
З 29.01.2020 була відновлені юридична дія п.4 Постанови КМУ 704 у первісній редакції, де передбачалось, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14.
Отже, з 29.01.2020 знов почало діяти правило двох розрахункових величин обчислення окладу за посадою та окладу за військовим званням, а саме: 1) розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року; 2) 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року.
Проте, згідно з п.3 розділу ІІ Закону України від 06.12.2016р. №1774-VІІІ Про внесення змін до деяких законодавчих актів України мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, починаючи з 1 січня 2017 року.
Аналогічні правові висновки містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.12.2019 по справі №240/4946/18, постанові Верховного Суду від 18.02.2021 у справі №200/3775/20-а, постанові Верховного Суду від 11.02.2021 у справі №200/3757/20-а.
Відтак, під час розв'язання колізії між нормами п.3 розділу ІІ Закону України від 06.12.2016р. №1774-VІІІ та п.4 постанови КМУ №704 у редакції до внесення змін постановою КМУ від 21.02.2018р. №103 перевагу належить віддати положенням закону як акту права вищої юридичної сили.
Водночас із цим, з 29.01.2020 була відновлена дія такої величини обчислення розміру окладу за посадою та окладу за військовим званням, як прожитковий мінімумом для працездатних осіб, встановлений законом на 1 січня календарного року на відміну від попереднього правила обчислення розміру окладу за посадою та окладу за військовим званням як прожитковий мінімумом для працездатних осіб, встановлений законом на 01.01.2018.
Звідси слідує, що 29.01.2020 настала подія підвищення розміру винагороди за службу діючого військовослужбовця за складовими: оклад за посадою та оклад за військовим званням за рахунок виникнення у суб'єкта владних повноважень органу фінансового забезпечення обов'язку обраховувати ці показники із використанням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлений законом на 1 січня календарного року, тобто станом на 01.01.2020, а не прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2018.
З 01.10.2020 набула чинності постанова КМУ від 28.10.2020 №1038, котра також внесла зміни до порядку обчислення розмірів посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців.
Статтею 7 Закону України від 07.12.2017р. №2246-VIII «Про Державний бюджет України на 2018 рік» визначено, що станом на 01.01.2018 прожитковий мінімум на одну працездатну особу складає - 1762,00 грн.
Статтею 7 Закону України від 14.11.2019 №294-IX «Про Державний бюджет України на 2020 рік» передбачено, що станом на 01.01.2020 прожитковий мінімум на одну працездатну особу дорівнює - 2102,00 грн.
Статтею 7 Закон України від 15.12.2020 №1082-IX «Про Державний бюджет України на 2021 рік» передбачено, що станом на 01.01.2021 прожитковий мінімум на одну працездатну особу дорівнює - 2270,00 грн.
З викладеного слідує, що доводи позивача щодо протиправності обчислення грошового забезпечення позивача в період з 01.01.2020 року та з 01.01.2021 року без використанням прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2020 за Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» та станом на 01.01.2021 за Законом України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» є обґрунтованими.
Також суд вказує, що позивач має право на перерахунок та виплату одноразової грошової допомоги при звільненні, грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки та додаткової відпустки як особі, що має статус учасника бойових дій, оскільки при їх обрахунку використано посадовий оклад та оклад за військовим званням не в тому розмірі, який визначений чинним законодавством.
Водночас, при вирішенні даної адміністративної справи суд враховує, що згідно Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Здійснюючи судочинство Європейський суд неодноразово аналізував наявність, межі, спосіб та законність застосування дискреційних повноважень національними органами, їх посадовими особами. Зокрема, в рішенні Європейського суду з прав людини від 17.12.2004 року у справі “Педерсен і Бодсгор проти Данії” зазначено, що здійснюючи наглядову юрисдикцію, суд, не ставлячи своїм завданням підміняти компетентні національні органи, перевіряє, чи відповідають рішення національних держаних органів, які їх винесли з використанням свого дискреційного права, положенням Конвенції та Протоколів до неї. Суд є правозастосовчим органом та не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймати замість нього рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб'єкта владних повноважень.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 02.06.2006 року у справі “Волохи проти України” (заява № 23543/02) при наданні оцінки повноваженням державних органів суд виходив з декількох ознак, зокрема щодо наявності дискреції. Так, суд вказав, що норма права є “передбачуваною”, якщо вона сформульована з достатньою чіткістю, що дає змогу кожній особі - у разі потреби за допомогою відповідної консультації - регулювати свою поведінку. “…надання правової дискреції органам виконавчої влади у вигляді необмежених повноважень було б несумісним з принципом верховенства права. Отже, закон має з достатньою чіткістю визначати межі такої дискреції, наданої компетентним органам, і порядок її здійснення, з урахуванням законної мети даного заходу, щоб забезпечити особі належний захист від свавільного втручання”.
Суд зазначає, що дискреційні повноваження в більш вузькому розумінні - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчинити конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними).
Тобто, дискреційними є право суб'єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом такого права є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова “може”. При цьому дискреційні повноваження завжди мають межі, встановлені законом.
Аналогічна позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 23 січня 2018 року у справі № 208/8402/14-а, від 29 березня 2018 року у справі № 816/303/16, від 06 березня 2019 року у справі № 200/11311/18-а, від 16 травня 2019 року у справі № 818/600/17, від 21 листопада 2019 року у справі № 344/8720/16-а, від 11 лютого 2020 року у справі № 0940/2394/18.
За приписами ст. 245 КАС України у разі, якщо суб'єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення за наслідками звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, при цьому суб'єктом звернення дотримано усіх визначених законом умов, то суд вправі зобов'язати суб'єкта владних повноважень прийняти певне рішення.
Якщо ж таким суб'єктом на момент прийняття рішення не перевірено дотримання суб'єктом звернення усіх визначених законом умов або при прийнятті такого рішення суб'єкт дійсно має дискреційні повноваження, то суд повинен зобов'язати суб'єкта владних повноважень до прийняття рішення з урахуванням оцінки суду.
Отже, критеріями, які впливають на обрання судом способу захисту прав особи в межах вимог про зобов'язання суб'єкта владних повноважень вчинити певні дії, є встановлення судом додержання суб'єктом звернення усіх передбачених законом умов для отримання позитивного результату та наявність у суб'єкта владних повноважень права діяти при прийнятті рішення на власний розсуд.
Такий підхід, встановлений процесуальним законодавством, є прийнятним не тільки при розгляді вимог про протиправну бездіяльність суб'єкта владних повноважень, але і у випадку розгляду вимог про зобов'язання відповідного суб'єкта вчинити дії після скасування його адміністративного акта.
Тобто, адміністративний суд не обмежений у виборі способів відновлення права особи, порушеного владними суб'єктами, і вправі обрати найбільш ефективний спосіб відновлення порушеного права, який відповідає характеру такого порушення з урахуванням обставин конкретної справи. Перебирання непритаманних суду повноважень державного органу не відбувається за відсутності обставин для застосування дискреції.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 16 травня 2019 року у справі № 826/17220/17 та від 11 лютого 2020 року у справі № 0940/2394/18
Суд наголошує, що відповідно до статті 2 КАС України метою адміністративного судочинства є ефективний захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Ця мета перекликається зі статтею 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Відповідно до неї кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Європейський суд з прав людини у своїх численних рішеннях сформував сталу практику оцінки ефективності засобу юридичного захисту. Засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути “ефективним” як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося. Навіть якщо якийсь окремий засіб юридичного захисту сам по собі не задовольняє вимоги статті 13, задоволення її вимог може забезпечуватися за допомогою сукупності засобів юридичного захисту, передбачених національним законодавством (рішення у справі “Юрій Миколайович Іванов проти України”, № 40450/04, пункт 64).
Засіб юридичного захисту має бути “ефективним” в теорії права та на практиці, зокрема, в тому сенсі, що можливість його використання не може бути невиправдано ускладнена діями або бездіяльністю органів влади держави-відповідача (рішення у справі “Аксой проти Туреччини” (Aksoy v. Turkey), № 21987/93, пункт 95).
При оцінці ефективності необхідно враховувати не тільки формальні засоби правового захисту, а й загальний правовий і політичний контекст, в якому вони діють, й особисті обставини заявника (рішення у справі “Джорджевич проти Хорватії” (Djordjevic v Croatia), № 41526/10, пункт 101; рішення у справі “Ван Остервійк проти Бельгії” (Van Oosterwijck v Belgium), № 7654/76 пункти 36-40). Отже, ефективність засобу захисту оцінюється не абстрактно, а з урахуванням обставин конкретної справи та ситуації, в якій опинився позивач після порушення.
Суд вважає, що розрахунок грошового забезпечення є компетенцією (дискреційною функцією) відповідача як органу, в якому позивач проходив службу і отримував грошове забезпечення.
За таких підстав, позовні вимоги підлягають задоволенню шляхом
- визнання протиправними дії Управління Служби безпеки України в Одеській області щодо застосування при обчисленні ОСОБА_1 в період з 01.01.2020 року по 17.09.2021 року грошового забезпечення, одноразової грошової допомоги при звільненні, грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки та додаткової відпустки як особі, що має статус учасника бойових дій розрахункової величини - прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2018 року;
- зобов'язання Управління Служби безпеки України в Одеській області здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 грошового забезпечення, одноразової грошової допомоги при звільненні, грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки та додаткової відпустки як особі, що має статус учасника бойових дій, нарахованих та виплачених у зв'язку із проходженням військової служби та звільненням із неї, із застосуванням за період з 01.01.2020 року по 31.12.2020 року прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2020 року, та за період з 01.01.2021 року по 17.09.2021 року прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом 01 січня 2021 року.
Решта доводів та заперечень відповідача у відзиві на позов висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «РуїсТоріха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту.
Оцінюючи правомірність дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у ст.2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури.
Відповідно до ч. 1. ст. 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Частиною 1 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Частиною 2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно із ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Відповідно до ч.1, ч.5 ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Оцінивши кожен доказ, який є у справі щодо його належності, допустимості, достовірності та їх достатності і взаємного зв'язку у сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд вважає позов таким, що підлягає частковому задоволенню.
Судові витрати розподілити відповідно до вимог ст. 139 КАС України.
Керуючись ст.ст. 2, 3, 5, 6, 8, 9, 14, 21,22, 139, 241, 242-246, 250, 255, 295, КАС України, суд
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Управління Служби безпеки України в Одеській області про визнання протиправними дії та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправними дії Управління Служби безпеки України в Одеській області щодо застосування при обчисленні ОСОБА_1 в період з 01.01.2020 року по 17.09.2021 року грошового забезпечення, одноразової грошової допомоги при звільненні, грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки та додаткової відпустки як особі, що має статус учасника бойових дій, розрахункової величини - прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2018 року.
Зобов'язати Управління Служби безпеки України в Одеській області здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 грошового забезпечення, одноразової грошової допомоги при звільненні, грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки та додаткової відпустки як особі, що має статус учасника бойових дій, нарахованих та виплачених у зв'язку із проходженням військової служби та звільненням із неї, із застосуванням за період з 01.01.2020 року по 31.12.2020 року прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2020 року, та за період з 01.01.2021 року по 17.09.2021 року прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом 01 січня 2021 року.
В задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному ст.255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляд справи проводився в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Позивач: ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 );
Відповідач: Управління Служби безпеки України в Одеській області (код ЄДРПОУ 2000165, адреса: вул. Єврейська, буд. 43, м. Одеса, 65000).
Суддя П.П. Марин