Номер провадження: 22-ц/813/2202/24
Справа № 523/68/23
Головуючий у першій інстанції Середа І.В.
Доповідач Таварткіладзе О. М.
06.02.2024 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Таварткіладзе О.М.,
суддів: Заїкіна А.П., Погорєлової С.О.,
за участю секретаря судового засідання: Трофименка О.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 18 липня 2023 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики, -
30 грудня 2022 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики, посилаючись на те, що 23 листопада 2020 року ОСОБА_3 , який діяв від імені позивача, уклав з відповідачкою договір позики № 23112020/1, за яким передав ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 124685 грн., що за комерційним курсом долару США на дату укладення договору складало 4378 дол. США, а позичальник зобов'язалась повернути таку ж суму грошей відповідно до графіку платежів з кінцевим терміном повернення 23 травня 2021 року, проте свої зобов'язання не виконала, у зв'язку з чим з урахуванням повернутої суми позики, позивач просить стягнути з неї суму основного боргу 2927 дол. США за офіційним курсом Національного банку України на час складання позовної заяви складає 117958 грн., 3% річних за весь період прострочення - 4285,88 грн., пеню за несвоєчасне виконання зобов'язань за період з 07 грудня 2021 року по 06 грудня 2022 року - 172270 грн., всього на загальну суму 294493,88 грн., а також судові витрати.
30 травня 2023 року відповідачка засобами електронного поштового зв'язку надала суду відзив на позовну заяву в якому повідомляла, що позовні вимоги вона визнає частково лише у розмірі основного боргу - 117958 грн. Що стосується нарахування 3 відсотків річних та неустойки, то на період воєнного стану в Україні, а також у 30-денний строк після його припинення або скасування позичальник звільняється від відповідальності за прострочення сплати кредиту; звільняється від сплати неустойки (штрафу, пені), а також нарахувань за ст. 625 ЦК України (3% річних та інфляційні витрати) та інших платежів, які передбачені договором за прострочення сплати кредиту, а неустойка (штраф, пеня), які були нараховані з 24 лютого 2022 року підлягають списанню, тому нарахування позивачем даних платежів є безпідставним.
Також відповідачка просила у зв'язку із скрутним матеріальним становищем розстрочити виконання рішення суду на 12 місяців.
09 червня 2023 року на електронну адресу суду від позивача надійшла відповідь на відзив, в якому останній вказав, що оскільки відповідачка визнає суму основного боргу - 117 958 грн., то дана сума є взаємовизнаною сторонами.
Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 18 липня 2023 року позов задоволено частково, стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором позики № 23112020/1 від 23 листопада 2020 року на загальну суму 143 488,14 грн , що складається із розміру основної заборгованості у сумі 117 958 грн., 3 % річних у сумі 2 685,56 грн; неустойки у сумі 14 970 грн. та судового збору у розмірі 1 434,88 грн.
Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 20 липня 2023 року виправлено описки в рішенні Суворовського районного суду м. Одеси від 18 липня 2023 року.
В описовій частині рішення правильно читати: «3 % річних позивач розраховував за час прострочення з 23 жовтня 2021 року по 06 грудня 2022 року, виходячи із суми боргу 117958 грн., які склали 4265,88 грн.» замість «інфляційні витрати позивач розраховував за час прострочення з 23 жовтня 2021 року по 06 грудня 2022 року, виходячи із суми боргу 117958 грн., які склали 4265,88 грн.»
В мотивувальній частині рішення правильно читати:
«по стягненню 3% річних за період з 23.05.2021 по 23.02.2022 - 2 685,56 грн (117 958,00 грн. (сума боргу) ? 3,000% (процентна ставка) / 100% ? 277 (кількість днів) / 365 (днів у році)» замість «по стягненню 3% річних за період з 23.05.2021 по 23.02.2022 - 2 685,56 грн (117 958,00 грн. (сума боргу) ? 3,000% (процентна ставка) / 100% ? 277 (кількість днів) / 365 (днів у році); по інфляційним втратам за період з 23.05.2021 по 23.02.2022 - 7 874,58 грн. (117 958,00 грн. (сума боргу) ? 106,676%(100,20% ? 100,10% ? 99,80% ? 101,20% ? 100,90% ? 100,80% ? 100,60% ? 101,30% ? 101,60%) (сукупний індекс інфляції) / 100% - 117 958,00 грн. (сума боргу));
«Таким чином, сума заборгованості складає - 135613,56 грн. ( 117958 (основний борг) +2 685,56 (3% річних) НОМЕР_1 (пеня)», замість «Таким чином, сума заборгованості складає - 143488,14 грн ( 117958 (основний борг) + 7874,58 (інфляційні втрати) +2 685,56 (3% річних) НОМЕР_1 (пеня)»;
«Відповідно до вимог ч.1 ст.141 ЦПК України та ст. 4 Закону України «Про судовий збір» з відповідачки також підлягають стягненню на користь позивача сплачений ним і документально підтверджений судовий збір в розмірі 1356,13 грн.», замість «Відповідно до вимог ч.1 ст.141 ЦПК України та ст. 4 Закону України «Про судовий збір» з відповідачки також підлягають стягненню на користь позивача сплачений ним і документально підтверджений судовий збір в розмірі 1434,88 грн.».
В резолютивній частині рішення правильно читати:
«на загальну суму 135613,56 грн.» замість «на загальну суму 143488,14 грн.»; «судовий збір у розмірі 1356,13 грн.» замість «судовий збір у розмірі 1434,88 грн.».
Не погоджуючись з рішенням суду в частині стягнення 3 % річних у сумі 2 685,56 грн та неустойки у сумі 14 970 грн., ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить рішення в цій частині скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким ці вимоги позивача залишити без задоволення, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права.
Тобто рішення суду оскаржено лише в частині стягнення 3 % річних у сумі 2 685,56 грн та неустойки у сумі 14 970 грн. В частині стягнення розміру основної заборгованості за договором позики № 23112020/1 від 23 листопада 2020 року у сумі 117 958 грн. рішення не оскаржено і в апеляційному порядку не переглядається.
Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити частково, виходячи з наведених у цій постанові підстав.
Будучи в розумінні ст. ст. 128, 130 ЦПК України належним чином повідомленими про дату, час та місце розгляду справи, сторони в судове засідання, призначене на 06.02.2024 року на 14-00 годину не з'явились.
ОСОБА_2 про причини не явки до судового засідання в установленому порядку не повідомив, належної ініціативи взяти участь у розгляді справи в режимі відеоконференції не виявив.
05.02.2024 року до Одеського апеляційного суду через електронну пошту без електронного підпису подана заява від імені ОСОБА_1 про відкладення розгляду справи у зв'язку з бажанням бути присутньою в судовому засіданні і повідомленням про неможливість явки в судове засідання на 14.-00 г. 06.02.2024 року у зв'язку з її виїздом в Іспанію через ракетні обстріли російською армією України і м. Одеси.
Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Колегія суддів враховує, що справа розглядається в судах з грудня 2022 року, а в апеляційному суді - з серпня 2023 року.
Колегія суддів звертає увагу, що подана від імені ОСОБА_1 напередодні судового засідання заява, не містить електронного підпису заявника, що унеможливлює її належну ідентифікацію.
Як вбачається з апеляційної скарги ОСОБА_1 , яка подана у серпні 2023 року, то ця скарга містить підпис апелянта і конверт зі зворотньою адресою відправлення: АДРЕСА_1 .
При цьому в самій апеляційній скарзі містяться відомості про тимчасове проживання апелянта в Іспанії з вказівкою адреси.
Тобто апелянт подаючи скаргу у серпні 2023 року і передбачаючи своє тимчасове знаходження за межами України мала заздалегідь забезпечити представництво своїх інтересів в апеляційному суді.
Тому повідомлення суду апеляційної інстанції про своє перебування за межами України напередодні судового засідання 06.02.2024 року - через півроку після подання нею апеляційної скарги та клопотання про відкладення судового засідання у зв'язку з неможливістю явки і бажанням взяти участь в судовому засідані у справі, яку апелянт вважає для себе вкрай важливою, не узгоджуються в контексті наведених у хронологічному порядку обставин з рішеннями та діями апелянта щодо забезпечення або власної участі в судовому засіданні або забезпеченням представництва своїх інтересів.
Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С. А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Оскільки поважність причин відсутності сторін на судовому засіданні 06.02.2024 року о 14-00 г. не встановлено, а матеріали справи містять достатньо доказів для розгляду справи, спір підлягає вирішенню по суті, оскільки основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Схожі за змістом висновки викладені у постанові Верховного Суду у справі № 361/8331/18.
За таких обставин колегія суддів не знаходить підстав для відкладення розгляду справи.
Відповідно до ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги; суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до ч.1 п.2 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є:
1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи;
2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими;
3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи;
4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.
Порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо, зокрема справу (питання) розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов'язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою.
Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду у повній мірі цим вимогам не відповідає.
Частково задовольняючи позовні вимоги про стягнення 3 % річних у сумі 2 685,56 грн; неустойки у сумі 14 970 грн., суд першої інстанції виходив з обгрунтованості та доведеності вимог у зазначеному розмірі.
Проте повністю погодитися з усіма такими висновками районного суду не можна, виходячи з наступного.
Судом встановлено, з матеріалів справи вбачається, що:
- 23 листопада 2020 року ОСОБА_2 , від імені якого діяв на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Борісов О.М., передав у власність, а ОСОБА_1 прийняла грошові кошти у сумі 124685 грн., та зобов'язалася повернути таку ж суму грошей без сплати процентів відповідно до графіку платежів з кінцевим терміном повернення позики 23 травня 2021 року;
- з метою забезпечення виконання грошових зобов'язань між сторонами був укладений договір застави транспортного засобу марки «Mitsubishi», модель: Lancer, 2008 року випуску, синього кольору, реєстраційний номер: НОМЕР_2 , № кузова: НОМЕР_3 , який належить на праві приватної власності ОСОБА_1 . Даний договір був посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Рощіною Г.І.;
- позивач свої зобов'язання за договором виконав у повному обсязі, надавши відповідачці вказану суму грошей;
- відповідачка свої зобов'язання щодо повернення боргу належним чином не виконала у встановлений у договорі строк, сплативши 1 451 дол. США у рахунок погашення основного боргу, а з 23 жовтня 2021 року і на даний час ухиляється від виконання зобов'язань;
- 22.02.2022 року ОСОБА_2 направив на адресу ОСОБА_1 повідомлення з вимогою виконання основного зобов'язання та сплати неустойки та попередженням про намір звернути стягнення на предмет застави - транспортний засіб «Mitsubishi», модель: Lancer, 2008 року випуску, синього кольору, реєстраційний номер: НОМЕР_2 (а.с. 16-17).
Колегія суддів виходить з такого.
Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
За змістом ч. 1 ст. 15, ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України (далі ЦПК) суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частини першої статті 627 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чиномвідповідно до умов договору та вимог ЦК, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
У разі пред'явлення позову про стягнення боргу за позикою кредитор повинен підтвердити своє право вимагати від боржника виконання боргового зобов'язання. Для цього з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умови.
Подібні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 569/1646/14-ц, від 14 квітня 2020 року у справі № 628/3909/15 та від 21 липня 2021 року у справі № 758/2418/17.
Положеннями частини першої, третьої статті 1049 ЦК України встановлено, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.
Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Згідно зі статтею 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Встановивши, що ОСОБА_1 отримала у борг грошові кошти у розмірі та не виконала зобов'язання щодо повернення всієї суми позики і має заборгованість у розмірі 117 958 грн., що визнається відповідачем, суд першої інстанції набув вірного висновку про прострочення боржника.
Відповідно до ч.1 ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема:
1) припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору;
2) зміна умов зобов'язання;
3) сплата неустойки;
4) відшкодування збитків та моральної шкоди.
Позивачем заявлені вимоги про стягнення неустойки (пені) та 3% річних в порядку ч.2 ст. 625 ЦК України.
Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання (частина перша статті 549 ЦК України).
За допомогою неустойки (штрафу, пені) допускається забезпечувати виконання значної кількості зобов'язань. Зокрема, неустойка може забезпечувати виконання: договірних зобов'язань, що традиційно для цивільного обороту, оскільки в більшості випадків саме в договорі його сторони встановлюють неустойку (штраф або пеню). Причому це може відбуватися як під час укладення договору для забезпечення виконання зобов'язання, так і після, але до виконання тих зобов'язань, які виникли на його підставі.
Не виключається забезпечення зобов'язань, які виникли на підставі організаційного договору (зокрема, попереднього); недоговірних зобов'язань, що не характерно, проте положеннями статті 549 ЦК не виключається; позитивних та негативних зобов'язань. Як правило, неустойка встановлюється для забезпечення позитивних зобов'язань, які передбачають вчинення певних дій (передача речі, сплата грошовитих коштів та ін.). Сутність негативних зобов'язань полягає в тому, що предметом виконання є утримання від дій, і зобов'язання виконується протягом усього часу його існування. Негативні зобов'язання можуть бути забезпечені тільки за допомогою штрафу, адже після порушення такого зобов'язання необхідність стимулювати його виконання шляхом нарахування пені, як це може мати місце при позитивних зобов'язаннях, не призведе до очікуваного результату, тобто його виконання (постанова Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 листопада 2021 року в справі № 172/1159/20.
Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (частина третя статті 549 ЦК України).
Тлумачення статті 549 ЦК України свідчить, що пеня є змінною величиною, оскільки її нарахування відбувається за кожен день прострочення.
Особа може бути звільнена від цивільного обов'язку або його виконання у випадках, встановлених договором або актами цивільного законодавства (частина перша статті 14 ЦК України).
Критерії правомірності примусу суб'єкта цивільного права до певних дій (бездіяльності) пов'язуються з тим, що відповідні дії (бездіяльність) мають бути обов'язковими для такого суб'єкта (постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 320/8618/15-ц.
У разі прострочення позичальником у період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України на всій території України з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19, або/та у тридцятиденний строк після дня завершення дії такого карантину виконання грошового зобов'язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від обов'язків сплатити на користь кредитодавця (позикодавця) неустойку, штраф, пеню за таке прострочення (пункт 15 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 756/7895/21 (провадження № 61-5419св22) вказано, що:
«із позовом у цій справі ОСОБА_1 звернувся 18 травня 2021 року (а. с. 68-69 т. 1). Тобто належним періодом нарахування пені є період з 18 травня 2020 року до 13 травня 2021 року. У свою чергу апеляційний суд, застосувавши норму частини третьої статті 551 ЦК України, самостійно зменшив розмір неустойки, який значно перевищує розмір збитків, до 1 618,00 євро.
Водночас пунктом 1 статті 1 Закону України від 16 червня 2020 року № 691-ІХ «Про внесення змін до Господарського кодексу України та Цивільного кодексу України щодо недопущення нарахування штрафних санкцій за кредитами (позиками) у період дії карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19», який набрав чинності 04 липня 2020 року та яким внесено зміни до розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України та доповнено пунктом 15 такого змісту: «У разі прострочення позичальником у період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України на всій території України з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19, або/та у тридцятиденний строк після дня завершення дії такого карантину виконання грошового зобов'язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від обов'язків сплатити на користь кредитодавця (позикодавця) неустойку, штраф, пеню за таке прострочення».
На необхідність застосування пункту 15 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України до спірних правовідносин відповідач звертав увагу як у відзиві на позов ОСОБА_1 , так і у відзиві на апеляційну скаргу позивача на рішення суду першої інстанції, що суд апеляційної інстанції також пропустив.
Верховний Суд зазначає, що Законом України від 16 червня 2020 року № 691-ІХ «Про внесення змін до Господарського кодексу України та Цивільного кодексу України щодо недопущення нарахування штрафних санкцій за кредитами (позиками) у період дії карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19» скасовано цивільну відповідальність (щодо сплати неустойки, штрафу, пені) за прострочення грошового зобов'язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем) на період дії карантину або/та у тридцятиденний строк після дня завершення дії такого карантину, тобто передбачено правило зворотної дії в часі положень цього Закону до відносин, що виникли до введення його в дію та продовжують існувати після введення його в дію, щодо ненарахування штрафних санкцій під час дії карантину.
Постановою Кабінету Міністрів України від 20 травня 2020 року № 392 «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», відповідно до статті 29 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», установлено з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, із 22 травня 2020 року до 31 липня 2020 року на території Автономної Республіки Крим, Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Кіровоградської, Київської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької, Чернігівської областей, м. Києва, м. Севастополя із урахуванням епідемічної ситуації в регіоні карантин, продовживши на всій території України дію карантину, встановленого постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».
Постановою Кабінету Міністрів України від 22 липня 2020 року № 641 «Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», відповідно до статті 29 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», установлено з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, з 01 серпня 2020 року до 31 грудня 2020 року на території України карантин, продовживши на всій території України дію карантину, встановленого постановами Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» та від 20 травня 2020 року № 392 «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».
Постановою Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» установлено з 19 грудня 2020 року до 01 жовтня 2021 року на території України карантин, продовживши дію карантину, встановленого постановами Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», від 20 травня 2020 року № 392 «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» та від 22 липня 2020 року № 641 «Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».
З огляду на приписи пункту 15 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України, наведені постанови Кабінету Міністрів України, якими з 12 березня 2020 року установлено на всій території України карантин, що діяв протягом всього періоду, за який нараховується пеня, Верховний Суд вказує, що суд апеляційної інстанції помилково не застосував вказані норми права та дійшов необґрунтованого висновку про стягнення з ОСОБА_2 суми пені в розмірі 1 618,00 євро, що є безпідставним та таким, що суперечить нормам матеріального права. Зазначене відповідає висновкам Верховного Суду у постановах від 16 грудня 2021 року у справі № 922/4076/20 та 25 жовтня 2022 року у справі № 916/183/22. Наведене свідчить про необхідність відмови у задоволенні вимоги позивача про стягнення пені за прострочення виконання зобов'язань за договором позики».
Тлумачення пункту 15 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України свідчить, що законодавець передбачив особливості у регулюванні наслідків прострочення виконання (невиконання, часткового виконання) певних грошових зобов'язань. Така особливість проявляється:
в періоді існування особливих правових наслідків. Таким є період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України на всій території України з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19, або/та у тридцятиденний строк після дня завершення дії такого карантину в договорах, на які поширюються специфічні правові наслідки. Такими є договір позики, кредитний договір, і в тому числі договір про споживчий кредит;
у встановленні спеціальних правових наслідків прострочення виконання (невиконання, часткового виконання). Такі наслідки полягають в тому, що позичальник звільняється від обов'язку сплатити на користь кредитодавця (позикодавця) неустойку (штраф, пеню) за таке прострочення. Законодавець на рівні акту цивільного законодавстві (пункт 15 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України) передбачив спеціальний випадок звільнення від обов'язку позичальника сплатити неустойку (штраф, пеню). Такий обов'язок припиняється без його виконання.
Карантинні заходи в Україні діяли з 11.03.2020 року до 01.07.2023 року, що є загальновідомими обставинами.
У справі, що переглядається позивач (заставодавець) просив стягнути з позичальника неустойку (пеню) за час прострочення повернення позики за період з 07.12.2021 року до 06.12.2022 року включно (365 днів), тобто під час карантину встановленого Постановою Кабінетом Міністрів України на всій Україні з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби СОVID-19.
Районний суд, стягуючи неустойку (пеню) не врахував, що законодавець на рівні акту цивільного законодавства (пункт 15 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України) передбачив спеціальний випадок звільнення від обов'язку позичальника сплатити неустойку (штраф, пеню). Такий обов'язок припиняється без його виконання.
За таких обставин, у суду не було підстав для задоволення позовних вимог в цій частині та стягнення з відповідача пені у розмірі 14 970 грн.
Тому в цій частині рішення суду не може залишатися в силі і підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про залишення цих позовних вимог без задоволення.
Крім того, позивачем заявлені вимоги в частині стягнення 3% річних в порядку ч.2 ст. 625 ЦК України за період прострочення з 23.10.2021 року до 06.12.2022 року включно.
Судом ці вимоги задоволені частково та стягнуто 3% річних в порядку ч.2 ст. 625 ЦК України за період прострочення з 23.10.2021 року до 23.02.2022 року включно у розмірі 2 685,56 грн. В решті вимог про стягнення 3% річних в порядку ч.2 ст. 625 ЦК України - відмовлено.
Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.
Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом.
Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування трьох процентів річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника.
Схожий правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, № 464/3790/16-ц та від 23 жовтня 2019 року у справі № 723/304/16-ц.
Слід зазначити, що передбачені пунктом 15 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України підстави звільнення позичальника від обов'язків сплатити на користь кредитодавця (позикодавця) неустойку, штраф, пеню за таке прострочення, у разі прострочення у період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України на всій території України з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19, не стосуються сум, які підлягають нарахуванню на підставі статті 625 ЦК України.
Звільнення позичальника від відповідальності, визначеної статтею 625 ЦК України, передбачене положенням пункту 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України та стосується лише періоду дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення.
Врахувавши наведене, суд першої інстанції правомірно стягнув з відповідачки на користь позивача 3% річних в порядку ч.2 ст. 625 ЦК України з 23.10.2021 року до 23.02.2022 року включно у розмірі 2 685,56 грн. та обґрунтовано відмовив у решті вимог в цій частині.
Таким чином апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, рішення суду першої інстанції в частині стягнення пені у розмірі 14 970 грн. - скасуванню з ухваленням в цій частині нового судового рішення про залишення позову без задоволення. Рішення суду в частині стягнення з відповідача на користь позивача 3% річних в порядку ч.2 ст. 625 ЦК України з 23.10.2021 року до 23.02.2022 року включно у розмірі 2 685,56 грн. підлягає залишенню без змін.
Відповідно до ч.13 ст.141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
З матеріалів справи вбачається, що позивачем при поданні позову до суду сплачено судовий збір у розмірі 2 944 грн. 94 коп. (1% від заявлених вимог 294 493 грн. 88 коп.).
Рішенням суду першої інстанції позовні вимоги задоволені частково та стягнуто з відповідача на користь позивача 135 613 грн. 56 коп.
Рішення суду відповідачем оскаржено частково - лише в частині вимог про стягнення 3 % річних у сумі 2 685,56 грн; неустойки у сумі 14 970 грн., а всього на суму 17 655,56 грн., що становить 15% від суми стягнення за рішення суду.
Між тим судовий збір сплачений апелянтом у розмірі 2034 грн. 30 коп., який відповідає оскарженню рішення у повному обсязі (135 613/100*1,5), в той час, як вимагалось сплатити 15% від фактично сплаченого судового збору, тобто 2 034,3 грн. * 15% = 305 грн. 15 коп.
Внаслідок апеляційного перегляду судового рішення, апеляційна скарга задоволена частково, рішення суду в частині вимог про стягнення пені 14 970 грн. скасовано і у цій частині у позові відмовлено, що становить 89 % від оскарженої частини рішення на суму 17 655,56 грн.
Внаслідок перегляду рішення в апеляційному порядку підлягає зміні розподіл судових витрат.
Так, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню судовий збір за подання позову до суду у розмірі 1 206 грн. 44 коп. (1% від задоволених вимог з урахуванням перегляду в апеляційному порядку 135 613,56 - 14 970 = 120 643 грн. 56 коп.)
За подання апеляційної скарги з позивача на користь відповідача слід стягнути 305,15 *89% = 271 грн. 58 коп.
Згідно з ч. 10 ст. 141 ЦПК України при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов'язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов'язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.
Виходячи з наведеного з відповідача на користь позивача слід стягнути судовий збір у розмірі 934 грн. 86 коп. (1206,44 - 271,58).
Крім того, апеляційний суд звертає увагу апелянта-відповідача, що нею зайве сплачений апеляційний збір у розмірі 1 729 грн. 15 коп. (2 034,3 - 305,15), які підлягають поверненню відповідачу з держбюджету в порядку передбаченому Законом України «Про судовий збір».
На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 381, 383 ЦПК України, Одеський апеляційний суд -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 18 липня 2023 року в частині вирішення вимог про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 3 % річних у сумі 2 685,56 грн. та неустойки у сумі 14 970 грн.- задовольнити частково.
Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 18 липня 2023 року в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 пені у розмірі 14 970 грн. - скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким у цій частині вимог відмовити.
В частині вирішення позовних вимог про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 3% річних в сумі 2 685 грн. 56 коп. рішення залишити без змін.
В порядку перерозподілу судових витрат стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 934 грн. 86 коп.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.
Повний текст постанови складений: 21.02.2024 року.
Головуючий: О.М. Таварткіладзе
Судді: А.П. Заїкін
С.О. Погорєлова