Справа №:755/9290/23
Провадження №2/755/2094/24
"05" лютого 2024 р. м.Київ
Дніпровський районний суд м. Києва у складі:
Головуючого судді - Коваленко І.В.,
при секретарі - Назаровій І.В.,
з участю сторін:
відповідач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
представник відповідачів - адвокат Науменко О.Г.,
розглянувши в порядку спрощеного провадження з викликом сторін цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про захист прав споживачів та зобов'язання вчинити дії, -
30.06.2023 року ОСОБА_3 (далі по тексту - позивач) звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 (далі по тексту - відповідач 1), ОСОБА_2 (далі по тексту - відповідач 2) про захист прав споживачів та зобов'язання вчинити дії, з наступними вимогами:
«1. Зобов'язати відповідачів вчинити дії з безоплатного виготовлення іншої речі (стільниці) з такого ж матеріалу і такої ж якості та повторного виконання роботи з монтажу даного виробу.»
В обґрунтування своїх позовних вимог позивач посилається на наступне: 19.12.2022 року між позивачем та відповідачем 2 було досягнуто домовленість щодо закупівлі матеріалу та надання послуг з монтажу стільниці, того ж дня позивач здійснив передплату у сумі 41 000,00 грн. для можливості здійснити замовлення матеріалу, при цьому проведення розрахунків та ряд інших організаційних питань відповідач-2 делегував на дружину відповідача-1, саме тому в квитанціях про здійснення оплати отримувачем коштів є відповідач-1. 23.01.2023 року даний матеріал було доставлено за місцезнаходженням позивача. Якісно-технічні характеристики стільниці повністю задовольнили потребу, проте замовлення складалось не тільки з матеріалу, але й з монтажних робіт. Послуги відповідача-2 з монтажу стільниці були надані неякісним чином. Про це позивач дізнався безпосередньо після увімкнення світла, що дозволяло провести перевірку наданих послуг. Одразу після здійснення монтажу стільниці, без можливості належним чином оглянути виріб через відсутність світла, терористичні акти країни-агресора щодо критичної інфраструктури, на вимогу відповідача-2 позивач здійснив повну оплату за отриманий матеріал та надання послуг з монтажу у розмірі 3 450,00 грн. та 15 000,00 грн., загальна сума - 18 450,00 грн. Підтвердження здійснення кожної транзакції зафіксовано у вигляді квитанцій про оплату. Після детального огляду виробу позивач виявив ряд недоліків, пов'язаних з неякісним проведенням монтажу та безпосередньо підготовчими роботами з матеріалом, які полягають в наступному: наявні плями, які не піддаються видаленню; існує відкол на поверхні стільниці, який псує естетичний вигляд поверхні; витратні матеріали, що застосовувались під час здійснення монтажних робіт, були низької якості, як наслідок вся конструкція втратила естетичний вигляд; під час монтажу стільниці виконавець підготував неналежним чином поверхню для монтажу підрозетників, адже між поверхнею та самою розеткою існує щілина, що також псує естетичність та функціональність даної стільниці. Одразу після виявлення недоліків позивач сповістив відповідача-2, про наявні дефекти та запропонував вихід з даної ситуації шляхом виправлення недоліків, на що відповідач-2 жодним чином не відповів. Крім того, позивач вживав заходів досудового врегулювання спору, а саме надсилав лист-вимогу від 28.02.2023 року, в якому зазначив на його думку, оптимальні варіанти вирішення даної ситуації, проте відповідач-1 та відповідач-2, маючи інформацію щодо відправленого їм листа, вирішили не забирати його з відділення поштового зв'язку.
03.07.2023 року позовну заяву, згідно протоколу автоматизованого розподілу справи між суддями, передано в провадження судді Коваленко І.В.
10.07.2023 року ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва позовну заяву ОСОБА_3 залишено без руху.
21.07.2023 року ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва відкрито провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про захист прав споживачів та зобов'язання вчинити дії, призначено розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження, з викликом сторін.
Положеннями ст.174 Цивільного процесуального кодексу України закріплено, що при розгляді справи судом у порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом.
Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву. Подання заяв по суті справи є правом учасників справи.
22.08.2023 року (Вх. №41460) відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 подали до суду відзив на позовну заяву з викладенням своїх заперечень проти позовних вимог з клопотанням про поновлення строку для подання відзиву на позов. Відповідачі просять відмовити повністю у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 «про захист прав споживачів та зобов'язання вчинити дії», у зв'язку з безпідставністю. Висловлюючи свої заперечення проти позовних вимог, відповідачі зазначали, по-перше, що позовна заява не відповідає загальним вимогам щодо її змісту, а саме: офіційне місце реєстрації та проживання Відповідачів є: АДРЕСА_1 , а не АДРЕСА_2 як зазначено по тексту позовної заяви. Електронна адреса вказана по тексту позовної заяви medveclenko85(a)smail.com, належить особисто Відповідачу 1, ОСОБА_1 . У тексті позовної заяви немає жодної інформації щодо Відповідачів по справі, які б були зареєстровані фізичними особами підприємцями та/або були будь-якими суб'єктами господарювання чи їх уповноваженими представниками. Більш того, у тексті позовної заяви не зазначено, які конкретно пред'явлені вимоги до Відповідача 1 та до Відповідача 2. Вказували, що Закон України «Про захист прав споживачів» регулює відносини споживача з підприємством, установою, організацією чи громадянином-підприємцем, які виготовляють та продають товари, виконують роботи і надають послуги, незалежно від форм власності та організаційних форм підприємництва. На відносини, де виробником і продавцем товарів, виконавцем робіт і надавачем послуг є громадянин, що не є підприємцем, а також на випадки, де набувачем товарів, користувачем послуг є підприємства, установи, організації - дія цього Закону не поширюється. На думку відповідачів, позовна заява не відповідає вимогам ст. 175 ЦПК України, а факти і посилання на норми Закону України «Про захист прав споживачів» викладенні по тексту позовної заяви - не поширюються на правовідносини між сторонами по справі. По-друге: як виходить із фактичних обставин і це знаходить підтвердження по тексту позовної заяви, жодного Договору між сторонами у даній справі з приводу спірних правовідносин не укладалось. До позовної заяви зокрема додаються платіжні доручення АТ КБ «ПРИВАТБАНК» на суму 15050 грн. 00 коп. (призначення платежу: переказ власних коштів за столешницю з камня), та на суму 41000 грн. 00 коп. (призначення платежу: Передплата 70% за столешницю з камня). Отже, згідно платіжних доручень АТ КБ «ПРИВАТБАНК», Позивач сплатив на користь Відповідача 1 грошові кошти у загальній сумі 56050 грн. 00 коп. - за столешницю з камня. Жодних документальних підтверджень чи належних і допустимих доказів відносно монтажу стільниці з каменя та оплати даного виду робіт з боку Позивача на користь Відповідача 2 в матеріалах справи немає. Таким чином, Відповідачі по даній справі не безпідставно вважають, що окремі факти і відповідно вимоги, які наведені в позовній заяві стороною Позивача, - є надуманими та ґрунтуються на припущеннях, що не є доказом по справі.
07.09.2023 року (Вх.№44368) позивач подав до суду відповідь на відзив, в якій щодо невідповідності способу захисту та застосування законодавства зазначав наступне: про ведення Відповідачами господарської діяльності дізнався через мережу інтернет та завдяки наявного веб-сайту, в якому зазначено перелік послуг та матеріалів для проведення монтажу стільниці: https://historystone.wixsite.com/historystone. Дана інтернет сторінка містить дані, що були вказані Відповідачами в позовній заяві, що повною мірою підтверджує ведення підприємницької діяльності Відповідачами без здійснення державної реєстрації, як фізична особа - підприємець. Позивач придбав дану стільницю безпосередньо для власного побутового користування, а тому в розумінні положень п. 22 ч.1 ст. 1 Закону України «Про захист прав споживачів» являється споживачем. Відповідачами було передано та змонтовано благо, що здійснено за індивідуальним замовленням та для задоволення побутових потреб Позивача, що в розумінні п. ч.1 ст. 1 Закону України «Про захист прав споживачів», є послугою.
Щодо не укладення Сторонами договору позивач вказував, що Сторони досягли домовленості щодо закупівлі матеріалу та надання послуг з монтажу стільниці, позивач та відповідач-2 погодили всі істотні умови договору, щодо предмету договору, суми, порядку оплати та строків постачання та надання послуг, що відповідно до ч. 1 ст. 638, ч. 1 ст. 205 ЦК України є підтвердженням укладення договору. На думку позивача, підтвердженням конклюдентних дій, що підтверджують погодження Відповідачів з умовами Договору є отримання коштів від Позивача та подальше постачання матеріалу та забезпечення монтажу стільниці.
Щодо вини відповідачів, позивач вказує, що він одразу після знаходження дефектів зв'язався з відповідачами для врегулювання даного спору шляхом ведення перемовин та в результаті досягнення консенсусу, проте відповідачі жодним чином не бажали врегульовувати дану спірну ситуацію, після чого позивач надіслав лист з проханням врегулювати даний спір, в результаті одної відповіді отримано не було. Саме тому відповідно до ст. 16 ЦК України, позивач вирішив звернутись до суду за захистом свого особистого майнового права.
Позивач у судове засідання не з'явився, у поданих до суду заявах просив розгляд справи проводити у його відсутність, позовні вимоги підтримує у повному обсязі та просить задовольнити.
Відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , а також їй представник - адвокат Науменко О.Г., у судовому засіданні заперечували проти пред'явлених позивачем позовних вимог ОСОБА_3 з підстав, викладених у відзиві на позов.
Вислухавши пояснення учасників цивільного процесу, оцінивши наведені сторонами доводи та заперечення щодо підстав та предмету позову, з'ясувавши фактичні обставини, дослідивши наявні у справі докази у їх сукупності, суд прийшов до висновку, що надані сторонами докази та повідомлені ними обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, є достатніми для прийняття рішення у справі та приходить до наступних висновків.
Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Частиною 1 статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно частини 1 статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Стаття 12 ЦПК України визначає, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
Згідно з вимогами п. п. 1, 2, 3 ч. 1 ст. 264 ЦПК України, під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин.
Частиною 1 ст. 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
З матеріалів справи судом встановлено, що 19 грудня 2022 року позивач ОСОБА_3 на ім'я отримувача ОСОБА_1 здійснив платіжну операцію з переказу готівки на суму у розмірі 41 000, 00 грн., що підтверджується платіжною інструкцією АТКБ «ПРИВАБАНК» за кодом НОМЕР_3, з відміткою у графі «Призначення платежу»: «Переказ власних коштів. Предоплата 70% за столешницу из камня.» (а.с.7)
Окрім того, 23 січня 20223 року позивач ОСОБА_3 на ім'я отримувача ОСОБА_1 здійснив дві платіжні операції з переказу готівки на суму у розмірі 15 050, 00 грн., що підтверджується платіжною інструкцією АТКБ «ПРИВАБАНК» за кодом НОМЕР_4, з відміткою у графі «Призначення платежу»: «Переказ власних коштів. За столешницу из камня.» та на суму у розмірі 3 450, 00 грн., що підтверджується платіжною інструкцією АТКБ «ПРИВАБАНК» за кодом ECM_P24A755379965D80196, з відміткою у графі «Призначення платежу»: «Переказ з картки НОМЕР_1 на картку НОМЕР_2 » (а.с.5-6)
Загальні засади функціонування платіжного ринку, відносини у сфері надання платіжних послуг користувачам регулюються Конституцією України, Законом України «Про платіжні послуги», іншими законами України та прийнятими на їх основі нормативно-правовими актами.
Згідно п. 3 ч. 1 ст.5 Закону України «Про платіжні послуги» д о фінансових платіжних послуг належать такі послуги, зокрема: послуги з виконання платіжних операцій із власними коштами користувача з рахунку/на рахунок користувача (крім платіжних операцій з електронними грошима), у тому числі: б) виконання дебетового переказу.
У загальних положеннях Закону України «Про платіжні послуги» під терміном «платіжна операція» розуміється - будь-яке внесення, переказ або зняття коштів незалежно від правовідносин між платником і отримувачем, які є підставою для цього. (пункт 57 частини 1 статті 1 Закону)
Під терміном «дебетовий переказ» розуміється - платіжна операція, що здійснюється з рахунку платника на підставі наданої отримувачем платіжної інструкції, за умови отримання згоди платника на виконання платіжної операції, наданої ним отримувачу, надавачу платіжних послуг отримувача або платника, або на підставі платіжної інструкції стягувача без отримання згоди платника. (пункт 6 частини 1 статті 1 Закону України «Про платіжні послуги»)
Отже, виходячи з змісту положень Закону України «Про платіжні послуги» ОСОБА_3 , за допомогою надавача платіжних послуг з обслуговування рахунку - АТКБ «ПРИВАБАНК», здійснив дебетовий переказ власних коштів зі свого рахунку на рахунок отримувача ОСОБА_1 на загальну суму 59 500,00 гривень.
У судовому засіданні відповідач ОСОБА_1 підтвердила надходження на свій банківський рахунок грошових коштів від позивача ОСОБА_3 на загальну суму 59 500,00 гривень.
Відповідно до ч. 1 ст.82 ЦПК України, о бставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, пояс неннях учасників справи, їхніх представників.
Отже, самі по собі платіжні інструкції є підтвердженням лише здійснення позивачем переказу коштів на рахунок відповідача ОСОБА_1 незалежно від правовідносин між платником і отримувачем, які є підставою для цього.
Позивач посилався на те, що між сторонами виникли договірні правовідносини за договором про надання послуг, предметом якого була закупівля матеріалу та монтаж стільниці, а тому саме на виконання умов вказаного договору позивач здійснив оплату коштів на загальну суму 59 500,00 гривень.
Згідно з п. 1 ч.2 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.
У випадку виникнення між сторонами договірних правовідносин визначальною в даному контексті є оцінка договору, який згідно із частиною другою статті 11 ЦК України є підставою виникнення у сторін певного обсягу прав та обов'язків.
Відтак у разі обґрунтування заявленого позову посиланням на договірні відносини сторін, розглядаючи спір, суд перш за все має встановити правову природу договору, з урахуванням якої визначається зміст спірних правовідносин та їх нормативне регулювання з наступним встановленням обсягу прав та обов'язків сторін, змісту зобов'язання.
Отже, визначення правової природи договору, як правочину, нерозривно пов'язано з оцінкою дій сторін, направлених на набуття (зміну, припинення) ними певних прав та обов'язків. Досліджуючи дійсні правовідносини сторін суди повинні проаналізувати його правову природу (суть умов договору) та ті дії, які сторони мали вчинити або вчинили на виконання зобов'язань, їх відповідність умовам договором.
Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина 1 статті 627 ЦК України).
Відповідно до частини другої статті 205 ЦК України правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. Отже, конклюдентними діями може підтверджуватися лише укладення договору в усній формі.
Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ч. 1 ст. 628 ЦК України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до ч.1, 2 ст. 631 ЦК України, строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. Договір набирає чинності з моменту його укладення.
Згідно з ч. 1, 2 ст. 639 ЦК України договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася.
Стаття 638 ЦК України встановлює, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
За договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. (ч. 1 статті 901 Цивільного кодексу України.
Особливістю договору про надання послуг є нематеріальний характер об'єкта договору, при цьому продається не сам результат, а дії, які до нього привели. Крім того, послуги нерозривно пов'язані з особистістю самого виконавця. Корисний ефект від послуги полягає в самому процесі її надання. Важливою особливістю є невичерпність послуги - незалежно від кількості разів її надання її характеристики залишаються незмінними.
Договір про надання послуг є двостороннім: обов'язок виконавця надати послугу кореспондується з обов'язком замовника її оплатити, якщо договір оплатний, або відшкодувати фактичні витрати, якщо договір безоплатний.
Договір про надання послуг є консенсуальним - вважається укладеним з моменту, коли сторони досягли згоди з усіх істотних умов.
Договір про надання послуг укладається у письмовій формі. Виконавець зобов'язаний видати замовнику документ, що підтверджує підставу сплати та суму отриманих коштів (для юридичної особи) або розрахунковий документ, який свідчить про факт надання послуги (для споживача).
Сторонами договору про надання послуг є замовник і виконавець. Якщо замовником є фізична особа, яка замовляє послугу для особистих потреб, не пов'язаних з підприємницькою діяльністю, він є споживачем і на нього відповідно поширюється законодавство про захист прав споживачів.
За договором про надання послуг, виконавець зобов'язаний надати послугу особисто, тобто без залучення посередників. У той же час, у випадках прямо передбачених договором, виконавець має право покласти обов'язок виконання договору про надання послуг на третю особу. При цьому, покладаючи свій обов'язок з виконання договору на третю особу, первинний виконавець не вибуває з правовідносин і залишається відповідальним перед замовником за порушення договору в повному обсязі. Третє ж особа не несе ніяких зобов'язань безпосередньо перед замовником, а тільки перед первинним виконавцем.
Якщо в договорі про надання послуг передбачена оплата, вона повинна бути здійснена в розмірі, строки та в порядку, встановленому договором.
Відповідальність за порушення договору про надання послуг Закон покладає на виконавця.
Так, збитки (як прямі, так і упущена вигода), завдані замовнику невиконанням або неналежним виконанням договору про надання послуг за плату, підлягають відшкодуванню виконавцем, у разі наявності його вини, у повному обсязі, якщо інше не встановлено договором. Виконавець, який порушив договір про надання послуг за плату при здійсненні ним підприємницької діяльності, відповідає за це порушення, якщо не доведе, що належне виконання виявилося неможливим внаслідок непереборної сили, якщо інше не встановлено договором або законом. (частина 1 статі 906 ЦК України).
Отже, договір про надання послуг є складним зобов'язанням, оскільки включає як права, так і обов'язки кожної із його сторін (обов'язок виконавця за завданням замовника надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, і право вимагати її оплати, обов'язок замовника оплатити надану послугу і право вимагати виконання обов'язку виконавцем).
Як свідчить тлумачення ст. 526 ЦК України цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов'язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Це правило є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних, так і недоговірних зобов'язань. Недотримання умов виконання призводить до порушення зобов'язання.
Аналіз наведених норм Цивільного кодексу України, з урахуванням визначених цивільно-процесуальним законодавством принципів змагальності і диспозитивності цивільно-процесуального судочинства, дає підстави для висновку про те, що законодавством не покладається на позивача обов'язок доказування вини відповідача в заподіянні шкоди. Разом з тим, потерпілий має довести належними доказами факт наявності правовідносин, які склались між сторонами, недоліків у наданій послузі, наявність причинно-наслідкового зв'язку між недоліками у наданій послузі та діями виконавців послуги.
Проте, позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження укладеного між ним та відповідачами договору про надання послуг, відповідно до якого сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов про предмет договору, ціну та порядок оплати, строки надання послуги, права та обов'язки сторін, порядок приймання наданих послуг та відповідальність сторін в разі невиконання чи неналежного виконання умов договору.
Суд критично ставиться до твердження позивача, що сторони уклали договір про надання послуг в усній формі, і підтвердженням конклюдентних дій відповідачів є отримання ними коштів від Позивача та подальше постачання матеріалу та забезпечення монтажу стільниці, оскільки згідно платіжних інструкцій позивач здійснив дебетовий переказ власних коштів зі свого рахунку лише на рахунок відповідача ОСОБА_1 . Доказів на підтвердження будь-яких грошових переказів на рахунок іншого відповідача, яким є ОСОБА_2 , позивачем не надано, так само як і не надано доказів на підтвердження існування між ними будь-яких договірних правовідносин.
Щодо посилань позивача на порушення відповідачами умов договору про надання послуг через неякісний монтаж виготовленої стільниці, внаслідок чого у нього, згідно ч. 3 ст. 10 Закону України «Про захист прав споживачів», виникло право вимагати від відповідачів вчинити дії з безоплатного виготовлення іншої речі (стільниці) з такого ж матеріалу і такої ж якості та повторного виконання роботи з монтажу даного виробу, суд зазначає наступне.
Закон України «Про захист прав споживачів» регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.
У статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» викладено значення термінів «споживач», «виконавець» та «виробник», «договір», які вживаються у даному законі.
Отже, споживач - це фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника. (пункт 22 частини 1 ст. 1 Закону України «Про захист прав споживачів»).
Виконавець - це суб'єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги. (пункт 4 ч. 1 ст.1 ст. 1 Закону України «Про захист прав споживачів»).
Виробник - це суб'єкт господарювання, який: виробляє товар або заявляє про себе як про виробника товару чи про виготовлення такого товару на замовлення, розміщуючи на товарі та/або на упаковці чи супровідних документах, що разом з товаром передаються споживачеві, своє найменування (ім'я), торговельну марку або інший елемент, який ідентифікує такого суб'єкта господарювання; або імпортує товар (пункт 4 ч. 1 ст.1 ст. 1 Закону України «Про захист прав споживачів»).
Договір - це усний чи письмовий правочин між споживачем і продавцем (виконавцем) про якість, терміни, ціну та інші умови, за яких реалізується продукція. Підтвердження вчинення усного правочину оформляється квитанцією, товарним чи касовим чеком, квитком, талоном, розрахунковим документом, передбаченим Законом України "Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг", або іншими документами (далі - розрахунковий документ). (пункт 4 ч. 1 ст.1 ст. 1 Закону України «Про захист прав споживачів»).
Відповідно до ч. 1 ст. 6 Закону України «Про захист прав споживачів» продавець (виробник, виконавець) зобов'язаний передати споживачеві продукцію належної якості, а також надати інформацію про цю продукцію.
Стаття 10 Закону України «Про захист прав споживачів» врегульовує спосіб захисту прав споживача у разі порушення умов договору про виконання робіт (надання послуг).
Так, згідно ч. 3 ст. 10 Закону України «Про захист прав споживачів», у разі виявлення недоліків у виконаній роботі (наданій послузі) споживач має право на свій вибір вимагати: 1) безоплатного усунення недоліків у виконаній роботі (наданій послузі) у розумний строк; 2) відповідного зменшення ціни виконаної роботи (наданої послуги); 3) безоплатного виготовлення іншої речі з такого ж матеріалу і такої ж якості чи повторного виконання роботи; 4) відшкодування завданих йому збитків з усуненням недоліків виконаної роботи (наданої послуги) своїми силами чи із залученням третьої особи; 5) реалізації інших прав, що передбачені чинним законодавством на день укладення відповідного договору.
Зазначені вимоги підлягають задоволенню у разі виявлення недоліків під час приймання виконаної роботи (наданої послуги) або під час її виконання (надання), а в разі неможливості виявлення недоліків під час приймання виконаної роботи (наданої послуги) - протягом гарантійного чи іншого строку, встановленого договором, чи протягом двох років з дня прийняття виконаної роботи (наданої послуги) у разі відсутності гарантійного чи іншого строку, встановленого законодавством або договором.
Пунктом 15 ст. 1 Закону України «Про захист прав споживачів» визначено, що недолік - це будь-яка невідповідність продукції вимогам нормативно-правових актів, умовам договорів або вимогам, що пред'являються до неї, а також інформації про продукцію, наданій виробником (виконавцем, продавцем).
Отже, необхідною умовою для настання відповідальності за вказаним Законом є встановлення вини виробника або продавця товару, виконавця робіт або надавача послуг.
Матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження наявності між позивачем, як споживачем послуг з одного боку, та відповідачами, як виконавцями послуг, з іншого боку, договірних відносин з надання послуг з виготовлення та встановлення стільниці, з якими Закон України «Про захист прав споживачів» пов'язує настання певних юридичних наслідків у разі виявлення недоліків у виконаній роботі (наданій послузі).
При цьому, відсутність доказів на підтвердження того, що відповідачі є суб'єктами господарювання, які виконують роботи або надають послуги, а отже являються виконавцями послуг, позбавляє суд можливості покладати на них відповідальність, передбачену Законом України «Про захист прав споживачів».
За таких обставин та з урахуванням поданих стороною позивача доказів, встановити наявність протиправних дій чи бездіяльності відповідачів та безпосередньо їх вини у порушенні прав позивача, як споживача, внаслідок надання послуги неналежної якості та/або порушенням відповідачами технології монтажу виробу, не вбачається можливим.
Однією з засад судочинства, регламентованих п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції України, є змагальність сторін та свобода в наданні ними до суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
За правилами ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ч.ч. 1, 2 ст. 77 ЦПК України).
Зі змісту наведених правових норм вбачається покладення процесуального обов'язку на кожну із сторін довести належними доказами наявність або відсутність тих обставин, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ст.89 ЦПК України).
Стаття 12 ЦПК України визначає, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом.
Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову за загальним правилом покладається на позивача.
Статтею 263 ЦПК України передбачено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні. Згідно із статтями 12, 13 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі наданих учасниками справи доказів. Відповідно до вимог статей 76-79 ЦПК України доказуванню підлягають обставини (факти), які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у учасників справи, виникає спір. Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях
З огляду на викладене, беручи до уваги встановлені судом фактичні обставини справи та правовідносини, що їх регулюють, належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, виходячи з визначених позивачем підстав для звернення до суду з позовом, суд дійшов висновку, що позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про захист прав споживачів та зобов'язання вчинити дії задоволенню не підлягає, оскільки за наявними у справі доказами відсутні підстави для висновку про те, що між сторонами склались договірні правовідносини на підставі договору про надання послуг, за порушення умов виконання якого у відповідачів виникли зобов'язання та відповідальність, встановлена Законом України «Про захист прав споживачів». Без подання позивачем зазначених доказів та їх дослідження у межах заявлених позивачем вимог про захист прав споживачів, суд вважає вимоги позивача необґрунтованими, тому у задоволенні позову слід відмовити.
Відповідно до ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Згідно ч. 1 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до вимог ч. 3 ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів», позивач звільнений від сплати судового збору при зверненні до суду з позовом пов'язаним з порушенням його прав, тому судовий збір слід компенсувати за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 6, 11, 15, 205, 525, 626, 627, 628, 631, 638, 639, 906 Цивільного Кодексу України, ст. ст. ст .ст. 2, 4, 7, 12, 76-81, 89, 133, 141, 259, 263-265, 273, 274-279, 280, 284, 354, 355, 430 ЦПК України, Закону України «Про захист прав споживачів», суд,
У задоволені позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про захист прав споживачів та зобов'язання вчинити дії - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.
Відповідно до ч.1 ст. 354 Цивільного процесуального кодексу України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду.
Повний тест рішення суду складений 12 лютого 2024 року.
Суддя: І.В.Коваленко