20 лютого 2024 р. Справа № 400/9515/21
м. Миколаїв
Миколаївський окружний адміністративний суд, у складі головуючого судді Малих О.В., розглянувши в письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу
за позовомОСОБА_1 , АДРЕСА_1 ; АДРЕСА_2 ,
до відповідачаГоловного управління ДПС у Миколаївській області, вул. Лягіна, 6, м. Миколаїв, 54001,
провизнання протиправною та скасування вимоги від 11.02.2021 № Ф-73440-17,
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Головного управління ДПС у Миколаївській області (далі - відповідач, ГУ ДПС), в якому просить визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) зі сплати єдиного внеску від 11.02.2021 року № Ф-73440-17 на суму 37788,74 грн. станом на 31.01.2021 року.
Ухвалою від 19.10.2021 року суд відкрив провадження у справі та ухвалив розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження, без виклику сторін у судове засідання.
В обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що у період, за який йому було нараховано недоїмку, був, зокрема, призваний у Збройні Сили України та проходив військову службу за контрактом до 18.07.2017 року, у період з травня 2018 року по вересень 2019 року перебував та працював, як найманий працівник за межами України, з листопада 2019 року по липень 2020 року працював на ФОП ОСОБА_2 . Оскільки фактично за позивача перераховано та сплачено ЄСВ у мінімальному розмірі внеску, немає підстав для покладення на нього обов'язку сплачувати єдиний соціальний внесок у зв'язку із наявністю статусу фізичної особи-підприємця у період нарахування, а тому податкова вимогу є протиправною та підлягає скасуванню.
Відповідач надав відзив на позов, в якому у задоволенні вимог позивача просив відмовити. Заперечуючи проти позову, відповідач зазначив, що оскільки позивач у 2006 - 2021 роках був зареєстрований як ФОП та перебував на обліку у ГУ ДПС, з 01.01.2017 року в нього виник обов'язок щодо сплати ЄСВ навіть у разі не отримання доходу.
Чинне законодавство у сфері збору та обліку єдиного внеску не пов'язує фактичне проведення фізичними особами-підприємцями своєї підприємницької діяльності із обов'язком сплати єдиного внеску. Тобто, обов'язок сплати єдиного внеску, за відсутності інших умов, пов'язаний саме із статусом суб'єкта підприємницької діяльності та припиняється разом із внесенням відомостей щодо припинення діяльності саме фізичної особи-підприємця.
Оскільки запис про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності позивача внесено до реєстру 18.10.2021 року, то саме з цієї дати позивач не повинен сплачувати ЄСВ.
Крім того, заяви щодо мобілізації або демобілізації до контролюючого органу не надходили. Проходження військової служби за контрактом є добровільним волевиявленням, тобто особа, що укладає контракт, не призивається на військову службу, а приймається на таку за власним бажанням.
Враховуючи наведене, ФОП, призвані до Збройних Сил України у зв'язку з мобілізацією, на особливий період, у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, на весь строк їх військової служби звільняються від сплати єдиного внеску. Водночас, ФОП, прийняті на військову службу за контрактом, не звільняються від сплати єдиного внеску за себе.
Відповідно до інформаційної бази даних ІС «Податковий блок» в інтегрованій картці платника (позивача) існують такі нарахування: за 2017 рік - 09.02.2018 року - 8448,00 грн.; за І кв. 2018 року - 19.04.2018 року - 2457,18 грн.; за II кв. 2018 року - 19.07.2018 року - 2457,18 грн.; за III кв. 2018 року - 19.10.2018 року - 2 457,18 грн.; за IV кв. 2018 року - 21.01.2019 року - 2457,18 грн.; за І кв. 2019 року - 19.04.2019 року - 2754,18 грн.; за II кв. 2019 року - 19.07.2019 року - 2754,18 грн.; за III кв. 2019 року - 21.10.2019 року - 2754,18 грн.; за IV кв. 2019 року - 20.01.2020 року - 2754,18 грн.; за І кв. 2020 року - 21.04.2020 року - 2078,12 грн.; за II кв. 2020 року - 20.07.2020 року - 1039,06 грн.; за III кв. 2020 року - 19.10.2020 року - 3178,12 грн.; за IV кв. 2020 року - 19.01.2021 року - 2200,00 грн.
Податкова вимога сформована відповідно до норм чинного законодавства та скасуванню не підлягає.
Суд розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
З'ясувавши усі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази у їх сукупності, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, дослідивши матеріали, що містяться у справі, суд встановив наступне:
З 28.12.2006 року позивач був зареєстрований як суб'єкт підприємницької діяльності - фізична особа до 18.10.2021 року (дата запису про припинення підприємницької діяльності).
11.02.2021 року ГУ ДПС було оформлено на позивача вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ф-73440-17, якою нараховано суму боргу зі сплати єдиного внеску у розмірі 37788,74 грн.
Не погоджуючись з вимогою ГУ ДПС, позивач оскаржив її у судовому порядку.
Приймаючи рішення у справі, суд виходить з наступного:
Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку визначає Закон від 08.07.2010 року № 2464-VI «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» (далі - Закон № 2464).
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 1 Закону № 2464 єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
У спірних правовідносинах суд установив, що позивач мала статус фізичної особи-підприємця та найманого працівника одночасно.
Згідно пп. 14.1.195 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України, працівник - це фізична особа, яка безпосередньо власною працею виконує трудову функцію згідно з укладеним з роботодавцем трудовим договором (контрактом) відповідно до закону.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 4 Закону № 2464, платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.
Пунктом 4 ч. 1 ст. 4 Закону № 2464 встановлено, що до платників єдиного внеску віднесено також фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.
Відповідно до абз. 1 п. 1 та п. 3 ч. 1 ст. 7 Закону № 2464, єдиний внесок нараховується:
для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України “Про оплату праці”, та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами;
для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
В той же час відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї статусу фізичної особи-підприємця Законом № 2464 не врегульовано.
Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою, зокрема, підприємницької діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від такої діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов'язок особи самостійно визначити цю базу, та розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.
Отже, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов'язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Наведене правове врегулювання дає підстави для висновку, що, з урахуванням особливостей форми діяльності осіб, що зареєстровані як фізичні особи підприємці, проте фактично не здійснюють та не ведуть господарську діяльність та доходи не отримують, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов'язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.
У постанові від 04.12.2019 року у справі № 440/2149/19 Верховний Суд сформулював правовий висновок, відповідно до якого особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем.
Інше тлумачення норм Закону № 2464 щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в органах ДФС і зареєстровані як фізичні особи-підприємці (однак господарську діяльність не здійснюють і доходи не отримують), та які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.
Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Як встановлено судом, у період з 25.03.2014 року по 18.08.2017 року позивач проходив військову службу у Збройних Силах України за контрактом.
Частиною ст. 3 ст. 39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 року № 2232-XII передбачено, що за громадянами України, які призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом, у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, не припиняється державна реєстрація підприємницької діяльності фізичних осіб-підприємців. У разі непровадження ними підприємницької діяльності у період проведення мобілізації нарахування податків і зборів таким фізичним особам-підприємцям не здійснюється.
Суд відхиляє доводи відповідача про те, що фізичні особи-підприємці, прийняті на військову службу за контрактом, не звільняються від сплати єдиного внеску, оскільки за змістом Пояснювальної записки до проекту Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення порядку проходження військової служби та питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду» метою його прийняття є, зокрема запровадження норм щодо поширення соціального захисту на військовослужбовців, прийнятих на військову службу за контрактом, передбачений законодавством для військовослужбовців, призваних на військову службу під час мобілізації.
Окрім того, в силу вимог п. 1 ч. 1 ст. 4 Закону № 2464 платниками єдиного внеску є, зокрема роботодавці військовослужбовців (крім військовослужбовців строкової військової служби), поліцейських, осіб рядового і начальницького складу, у тому числі тих, які проходять військову службу під час особливого періоду, визначеного законами України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та «Про військовий обов'язок і військову службу».
Враховуючи наведене, сплата єдиного внеску роботодавцем позивача за контрактом (Міністерство оброни України в особі командира військової частини) виключає стягнення цього внеску за цей період з позивача як фізичної особи-підприємця.
Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 04.02.2020 року у справі № 260/117/19.
Також, у періоди з 21.11.2019 року по 23.06.2020 року позивач не отримував дохід від підприємницької діяльності та був найманим працівником.
Отже, саме на підприємство-роботодавця позивача у вказаний період були покладені обов'язки щодо систематичної сплати єдиного внеску із заробітної плати позивача, які вказане підприємство виконало.
Докази отримання позивачем у цей період доходів від провадження підприємницької діяльності у матеріалів справи відсутні.
Одночасно з цим, відомості щодо трудової діяльності позивача у період з 19.08.2017 року по 20.11.2019 року, а також з 23.06.2020 року по дату звернення до суду у матеріалах справи відсутні.
При цьому суд звертає увагу, що за періоди за 2017 рік по 18.07.2017 року, та з 21.11.2019 року по 23.06.2020 року ГУ ДПС протиправно нараховано позивачеві єдиний соціальний внесок.
Враховуючи викладене, у відповідача не було правових підстав для нарахування позивачу єдиного соціального внеску у розмірі 37788,74 грн. та, відповідно, для формування вимоги про сплату боргу (недоїмки).
Суд зазначає, що спосіб захисту прав та інтересів осіб, повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п.75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 05.04.2005 року (заява № 38722/02)).
«Ефективний засіб правого захисту» у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
Належним та ефективним засобом захисту прав позивача у даній справі є визнання протиправним та скасування оскаржуваної вимоги.
На підставі ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно ч. 1 та 2 ст. 77 КАС України Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Враховуючи викладене, позовні вимоги підлягають задоволенню.
Згідно ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Керуючись ст.ст. 2, 9, 19, 77, 139, 241 - 246, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
1. Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) до Головного управління ДПС у Миколаївській області (вул. Лягіна, 6, м. Миколаїв, 54001, код ЄДРПОУ 44104027) - задовольнити.
2. Визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) Головного управління ДПС у Миколаївській області від 11.02.2021 року № Ф-73440-17 на суму 37788,74 грн.
3. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Миколаївській області (вул. Лягіна, 6, м. Миколаїв, 54001, код ЄДРПОУ 44104027) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) судові витрати у сумі 908,00 грн. (дев'ятсот вісім гривень 00 копійок).
Рішення суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи в порядку, визначеному ст. 255 КАС України. Апеляційна скарга може бути подана до П'ятого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складено 20.02.2024 року.
Суддя О.В. Малих