Дата документу 20.02.2024 Справа № 334/40/22
Є.У.№ 334/40/22 Головуючий у 1 інстанції: Калюжна В.В.
№ 22-ц/807/184/24 Суддя-доповідач: Крилова О.В.
20 лютого 2024 року м. Запоріжжя
Запорізький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого: Крилової О.В.
суддів: Полякова О.З.
Трофимової Д.А.
розглянувши в порядку спрощеного письмового провадження без виклику учасників справи цивільну справу заапеляційною скаргою ОСОБА_1 в особі адвоката Шашликова Дениса Геннадійовича на рішення Орджонікідзевського районного суду м.Запоріжжя від 09 жовтня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним,
В травні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним.
В обґрунтування позовних вимог зазначав, що з квітня по грудень 2019 року працював торгівельним агентом у ТОВ «Торговий дім АВ». Оскільки посадовими обов'язками ОСОБА_3 передбачалась робота з товаром та грошовими сумами, Позивачу запропонували укласти договір займу, який за аналогією відповідав би договору про матеріальну відповідальність. ОСОБА_2 шляхом обману та зловживаючи довірою, та тим, що він начальник служби безпеки Товариства, в якому працював ОСОБА_1 , ввівши в оману останнього, змусив його підписати договір займу та розписку, обґрунтовуючи тим, що інакше він не отримає жодної грошової винагороди. Тому 15.05.2019 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір позики, згідно п.1.1. якого позикодавець зобов'язався надати позичальнику безвідсоткову позику, сума якої складає 100 000 гривень. 15.05.2019 року Позивач підписав розписку, згідно якої він нібито отримав від ОСОБА_2 100 000 гривень та зобов'язався повернути їх до 15.09.2019 року, проте ОСОБА_2 не передавав ОСОБА_1 жодних коштів.
Посилаючись на вищезазначене просив суд, визнати договір позики та розписку недійсними.
Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 09 жовтня 2023 року позов залишено без задоволення.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду ОСОБА_1 в особі адвоката Шашликова Д.Г. подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на незаконність, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права просить рішення суду першої інстанції скасувати та постановити нове, яким позов задовольнити.
В обґрунтування скарги зазначено, що при укладенні договору позики відповідач ввів позивача в оману, шляхом психологічного тиску, що стало причиною підписання договору, що у свою чергу є не першим випадком, що відбувся за участі ОСОБА_2 на працівників ТОВ «Торговий дім АВ». Жодних грошей позивач не отримував від відповідача, а тому неможливо стверджувати про укладеність договору позики. Розписка щодо нібито отримання грошових коштів складена з порушеннями чинного законодавства, оскільки не відповідала волі позивача.
Відповідач своїм правом, передбаченим ст. 360 ЦПК України, на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався, що в силу ч. 3 цієї статті не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Відповідно до частини першої статті 368 ЦПК України, у суді апеляційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 369 цього Кодексу.
Згідно із частиною тринадцятою статті 7 ЦПК України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Зважаючи на те, що справа є малозначною, її розгляд здійснено в порядку письмового провадження, без виклику сторін.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Згідно зі статтею 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до пункту першого частини першої статті 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Судом першої інстанції встановлено, що 15 травня 2019 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений договір позики.
Відповідно до пункту 3.1 зазначеного договору сума позики за договором складає 100 000 грн.
Відповідно до п.4.2 Договору факт передання грошей фіксується в розписці, яка являється невід'ємною частиною договору. Наявність підписів на договорі свідчить про те, що гроші передані Позикодавцем та отримані Позичальником.
На виконання мов договору позичальником ОСОБА_1 складена розписка про отримання коштів у розмірі 100 000 гривень.
Відповідно до п.5.1. Договору строк надання позики визначається з моменту отримання грошових коштів позичальником та складає 4 місяці до 15.09.2019 року.
Допитаний у судовому засіданні в суді першої інстанції свідок ОСОБА_4 пояснив, що з позивачем працював у ТОВ «Торговий дім АВ». Йому відомо, що торговим представникам пропонували укласти договори позики на суму 100 000, інакше вони не зможуть працювати та отримувати зарплату, запевняючи, що це формальність. Свідок пояснив, що і сам підписав такий договір, під час підписання договору між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 присутній не був, в кабінет всіх запрошували окремо.
Свідок ОСОБА_7 в суді першої інстанції пояснив, що працював у ТОВ «Торговий дім АВ», і всі працівники підписували такі розписки, грошові кошти за договорами позики не передавались. При звільненні працівників або вимагали повернути кошти, або їм не доплачували. Він особисто також підписував такий договір, на 50 000 гривень, при звільненні до нього претензій не було, гроші не відраховували.
Відповідно до листа ТОВ «Торговий Дім АВ» від 12.05.2022 року № 12-05, ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_8 , ОСОБА_1 були співробітниками підприємства у період 2017-2020 років.
Згідно інформації від 07.02.2023 року, наданої ГУ ДПС у Запорізькій області на ухвалу суду про витребування доказів, повідомлено про джерела та суми отриманих доходів ОСОБА_2 в період з 01.01.2017 року по 31.12.2019 року, які складаються з заробітної плати за місцем роботи.
14.02.2023 року відповідно до ухвали суду в суді першої інстанції про витребування доказів, від Нікопольського РУП ГУНП в Дніпропетровській області надійшла витребувана інформація. Згідно витягу з ЄРДР у кримінальному провадженні № 12020040340001731 вбачається, що 25.06.2020 року до ЄРДР внесено відомості за заявою ОСОБА_1 про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.190 КК України, згідно якої невідома особа шляхом обману та зловживаючи довірою отримала підпис ОСОБА_1 на документах позики, внаслідок чого останній є боржником грошових коштів.
Згідно вказаного повідомлення, по кримінальному провадженню № 12020040340001731 від 25.06.2020 року за ознаками ч.1 ст. 190 КК України, 30.11.2022 року прийнято рішення про закриття кримінального провадження на підставі п.2 ч.1 284 КПК України.
У судовому засіданні в суді першої інстанції представник позивача пояснив, що зазначена постанова слідчого про закриття кримінального провадження позивачем не оскаржувалась.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що під час розгляду справи не встановлено обставин для задоволення позову ОСОБА_1 із визначених ним підстав - укладання договору позики від 15.05.2019 року без фактичної передачі грошових коштів, та під впливом обману, зловживання довірою, фізичного чи психічного тиску, тому відсутні правові підстави, передбачені нормами статей 215, 203 ЦК України, для задоволення позовних вимог про визнання недійсним договору позики.
Із вказаними висновками суду першої інстанції колегія суддів апеляційного суду погоджується, виходячи з наступного.
Згідно із ч.1, 4 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Двох - чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.
За правилом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.
Як у частині першій статті 215 ЦК України, так і у статтях 229-233 ЦК України, йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину.
За частиною першою статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.
Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.
Частиною ж другою цієї статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Отже, підпис є невід'ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.
Відповідно до ч.1 ст.626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямованих на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно із ч.1 ст. 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Звертаючись із позовом до суду, позивач вказав, що договір позики був укладений внаслідок обману та зловживання довірою, внаслідок чого волевиявлення позивача не було вільним та він підписав оспорюваний договір, за яким не отримував грошових коштів та посилається на показання свідків, наявність кримінального провадження, відомості про яке внесені на підставі заяви позивача про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 190 КК України, а також дані, які, на думку позивача, свідчать про відсутність коштів у позивача для надання позики у зазначеному у договорі розмірі.
За змістом статей 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним.
У частині першій статті 230 ЦК України передбачено, що якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Тлумачення статті 230 ЦК України свідчить, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення (абзац 2 частини першої статті 229 ЦК України).
Як зазначено у п.п. 19,20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними», правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним. Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.
Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по - третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.
Тобто, правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину.
Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.
Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що в ході судового розгляду справи позивач не довів жодними належними, допустимими доказами, які б у сукупності відповідали вимогам достатності, обставин, якими обґрунтовуються заявлені ним вимоги.
Посилання в апеляційній скарзі на необізнаність та відсутність достатніх юридичних знань у позивача, внаслідок чого він не міг правильно оцінити і зрозуміти зміст, характер і значення своїх дій та наслідки спростовуються тим, що незнання закону чи неправильне його тлумачення не є підставою для визнання договору недійсним у відповідності до ст. 229 ЦК України.
Відповідно до ст. 231 ЦК України правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним. Винна сторона (інша особа), яка застосувала фізичний або психічний тиск до другої сторони, зобов'язана відшкодувати їй збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину.
Для визнання правочину недійсним через вчинення його під впливом насильства або погрози, необхідна наявність фізичного або психічного впливу на особу з метою спонукання до укладення правочину, тобто насильство розуміється як заподіяння учасникові правочину фізичних або душевних страждань з метою примусити укласти правочин. Воно повинне виражатися в незаконних, не обов'язково злочинних, діях. На відміну від насильства, погроза полягає у здійсненні тільки психічного, але не фізичного впливу, і має місце за наявності як неправомірних, так і правомірних дій. Вона може бути підставою для визнання правочину недійсним, коли через обставини, які мали місце на момент його вчинення, були підстави вважати, що відмова учасника правочину від його вчинення могла спричинити шкоду його законним інтересам.
Отже, для визнання правочину недійсним, саме позивач має довести наступні обставини: 1) факт застосування до нього (до потерпілої сторони правочину) фізичного чи психологічного тиску з боку іншої сторони чи з боку третьої особи; 2) вчинення правочину проти своєї справжньої волі: 3) наявність причинного зв'язку між фізичним або психологічним тиском і вчиненням правочину, який оспорюється.
При вирішенні спорів про визнання недійсним правочину, вчиненого особою під впливом насильства (стаття 231 ЦК України), судам необхідно враховувати, що насильство має виражатися в незаконних, однак не обов'язково злочинних діях. Насильницькі дії можуть вчинятись як стороною правочину, так і іншою особою - як щодо іншої сторони правочину, так і щодо членів її сім'ї, родичів тощо або їх майна. Факт насильства не обов'язково має бути встановлений вироком суду постановленим у кримінальній справі (вказана позиція викладена у п. 21 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними").
Отже, для визнання правочину недійсним через вчинення його під впливом насильства або погрози необхідна наявність фізичного або психічного впливу на особу з метою спонукання до укладення правочину, що і має бути доведено позивачем.
Оцінюючи надані суду докази в сукупності, суд дійшов правильного висновку, що кожен з них окремо та в сукупності не доводять ні факту застосування до позивача обману, фізичного чи психологічного тиску з боку відповідача чи з боку третьої особи при підписанні договору позики.
Твердження апелянта у скарзі щодо укладення аналогічних договорів відповідачем з іншими особами, які були співробітниками ТОВ «Торговий дім АВ» та на ймовірну відсутність коштів у відповідача для надання грошей у позику у такому розмірі є неспроможними та не мають правового значення для вирішення цього спору. Показання свідків, допитаних в суді першої інстанції, не містять даних, на підставі яких суд міг би встановити обставини, про які зазначені у позові, оскільки не були присутні під час підписання договору між сторонами.
З огляду на зазначене, вірним є виснування суду, що позивач не спростував у встановленому законом порядку презумпцію правомірності правочину (стаття 204 ЦК України) та не виконав встановленого процесуальним законом обов'язку доведення обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог, зокрема не довів вчинення правочину під впливом обману, фізичного чи психічного тиску, чи зловживання довірою. Аргументи представника позивача в судовому засіданні про те, що у теперішній час, тобто після укладення оспорюваного договору, між сторонами виник спір щодо обумовлених ними наслідків несвоєчасного виконання позивачем своїх зобов'язань не впливають на дійсність спірного договору на час його укладення.
При цьому, матеріали справи також не містять відомостей про звернення позивача з приводу порушення його прав, недостатності наданої йому відповідачем інформації щодо предмета договору саме в момент укладення оспорюваного правочину. До правоохоронних органів та до суду з даною вимогою позивач звернувся лише після пред'явлення вимоги про сплату суми боргу.
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваного рішення та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
Враховуючи вищенаведене, суд першої інстанції дійшов до правильних висновків про відсутність правових підстав для задоволення позову.
Відтак, суд першої інстанції зробив правильний висновок про те, що був ознайомлений з умовами договору, всіма істотними обставинами, розумів зміст і суть оспорюваного правочину та його наслідки, погодився з ними, що підтверджується його особистим підписом, тобто, сторони досягли згоди з усіх істотних умов спірного правочину, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі.
Ухвалюючи рішення по справі, суд першої інстанції правильно визначився із характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку та дійшов правильного висновку про те, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України передбачено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до статей 1 та 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Законом України «Про судоустрій і статус суддів» регламентовано, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції постановлено із додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається.
При вирішенні справи судом першої інстанції правильно визначено характер правовідносин між сторонами, а також застосовано закон, що їх регулює, повно і всебічно досліджено матеріали справи та надано належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам, а доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження.
Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України, суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення, підстави для нового розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись статтями 367, 374, 375, 381-383 ЦПК України, апеляційний суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі адвоката Шашликова Дениса Геннадійовича залишити без задоволення.
Рішення Орджонікідзевського районного суду Запорізької області від 09 жовтня 2023 року по цій справі залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту цієї постанови, лише у випадку якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до ЦПК України позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.
Повний текст постанови складено 20 лютого 2024 р.
Головуючий О.В. Крилова
Судді: О.З. Поляков
Д.А. Трофимова