справа № 757/13996/23-ц головуючий у суді І інстанції Литвинова І.В.
провадження № 22-ц/824/494/2024 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Березовенко Р.В.
16 лютого 2024 року м. Київ
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:
головуючого судді -Березовенко Р.В.,
суддів:Лапчевської О.Ф., Мостової Г.І.,
розглянувши в порядку письмового провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою представником - адвокатом Яреськом Тарасом Віталійовичем на рішення Печерського районного суду м. Києва від 10 травня 2023 року у справі за позовом Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором,-
У квітні 2023 року позивач звернувся до суду із вказаним позовом, у якому просив стягнути з відповідача заборгованість за договором від 09 квітня 2020 року у розмірі 121 337,43 грн., яка складається з суми заборгованості за тілом кредиту - 101 395, 64 грн., по процентам за нарахованими відсотками - 5 678, 40 грн., за простроченими відсотками - 14 263, 39 грн.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 09 квітня 2020 року відповідачем було підписано заяву-анкету б/н, з метою отримання у позивача банківських послуг, на підставі якої був отриманий кредит у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом. Відповідач 09 квітня 2020 року підтвердив свою згоду на те, що підписана заява разом з Умовами та правилами надання банківських послуг, складають між ним і банком договір про надання банківських послуг, що підтверджується підписом у заяві. Позивач свої зобов'язання за договором виконав у повному обсязі - надав відповідачу можливість розпоряджатись кредитними коштами на умовах передбачених договором та у межах встановленого кредитного ліміту.
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 10 травня 2023 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» заборгованість за тілом кредиту у розмірі - 101 395, 64 грн. та судовий збір у розмірі 2 242, 75 грн.
Не погодившись із вказаним судовим рішенням ОСОБА_1 , через представника - адвоката Яреська Тараса Віталійовича, подав апеляційну скаргу.
У апеляційній скарзі апелянт, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права та неправильного застосування норм матеріального права, неналежним дослідженням доказів та невідповідність висновків суду обставинам справи, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, просив рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, апелянт зазначає, що суд встановив, що відповідач користувався банківськими послугами з 24 лютого 2017 року, але в своєму рішенні зазначив що фактично сторонами укладено договір 09 квітня 2020 року у вигляді кредитного ліміту, який 11 квітня 2020 року був встановлений у розмірі 100 000 грн. та стягнув заборгованість за укладеним кредитним договором 09 квітня 2020 року. Крім цього, апелянт не погоджується з тим, що тіло кредиту становить 101 395,64 грн. і саме ця сума підлягає поверненню.
Позивачем також надано в якості доказів анкету-заяву від 09 квітня 2020 року №б/н, але в даній анкеті-заяві жодним чином не зазначено про перенос якоїсь ймовірної заборгованості з попередніх кредитних договорів, укладених між позивачем та відповідачем. Більше того, дана анкета-заява в принципі не містить взагалі будь-яких узгоджених сторонами побажань відповідача щодо користування кредитним лімітом, чи будь-яких інших умов кредитування.
Разом з тим, відповідно до довідки про зміну умов кредитування та обслуговування кредитної картки, старт карткового рахунку відбувся 03 лютого 2017 року, а зміна кредитного ліміту (встановлення кредитного ліміту) відбулася 11 квітня 2020 року, до цього часу, ніяких кредитних лімітів у взаємовідносинах з відповідачем за договором б/н не існувало в принципі, а отже, ніяка заборгованість виникнути не могла a priori.
Таким чином, враховуючи, що позивачем не було надано взагалі жодного доказу про факт укладення Кредитного договору та його умов за період з 03 лютого 2017 року по 28 грудня 2022 року, то суд першої інстанції не міг брати до уваги ні рух коштів за даний період, ні відповідно перенесення платежів по рахункам, що відбулося 11 квітня 2023 року (що створило штучний борг відповідача у розмірі 78 958,98 грн), тощо.
Апелянт також зазначив, що відповідач не брав участі в судовому процесі, оскільки не був повідомлений судом про відкрите судове провадження по справі, не міг подати відзив, інші заяви по суті, висловити свої заперечення та незгоду з позицією позивача.
Суд дійсно в цьому випадку мав право приймати рішення відповідно до матеріалів справи, виходячи з наявних у справі доказів, однак це не означає, що суд першої інстанції не мав процесуального обов'язку дослідити поданий позивачем розрахунок заборгованості, перевірити складові даної заборгованості, оцінити в сукупності з наданою випискою, що позивачем протиправно було штучно включено в розрахунок заборгованість за іншим договором, який навіть не було надано, за інший період, відмінний від того, за який проводиться стягнення, що позивачем протиправно погашення заборгованості спрямовувалося не на погашення тіла, а на погашення протиправних відсотків та інших незаконних нарахувань, тощо.
В ухвалі про відкриття апеляційного провадження сторонам було надано строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу, однак відзив на апеляційну скаргу на адресу Київського апеляційного суду не надходив.
Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою І розділу V ЦПК України.
Відповідно до ч. 1 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Відповідно до ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Оскільки дана справа не відноситься до тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження відповідно до приписів ч. 13 ст. 7 ЦПК України, без повідомлення учасників справи.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, виходячи з такого.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 з 24 лютого 2017 року користувався банківським рахунком, відкритим АТ КБ «ПриватБанк».
09 квітня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до АТ КБ «ПриватБанк», з метою отримання банківських послуг, у зв'язку із чим підписав та подав анкету-заяву про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг у ПриватБанку (для індивідуальних клієнтів, приватних підприємців та керівників корпоративних клієнтів) (а. с. 35).
Фактично сторонами 09 квітня 2020 року укладено кредитний договір № б/н, згідно з яким відповідач отримав кредит у вигляді встановленого кредитного ліміту на картковий рахунок, який 11 квітня 2020 року встановлено у розмірі 100 000, 00 грн, а 27 грудня 2022 року - 0, 00 грн (а. с. 33).
Так, починаючи з 24 лютого 2017 року по 01 грудня 2022 року, згідно з випискою за договором № б/н від 09 квітня 2020 року, ОСОБА_1 користувався наданим банком кредитним лімітом (а. с. 10-32).
Станом на 26 грудня 2022 року, згідно з розрахунком банку, заборгованість позичальника становить 101 395, 64 грн - борг за кредитом, 5 678, 40 грн - по процентам за нарахованими відсотками, 14 263, 39 грн - за простроченими відсотками.
Відповідач, підписуючи заяву від 09 квітня 2020 року, підтвердив, що ознайомився та згоден з Умовами та Правилами надання банківських послуг, а також тарифами банку, які були надані йому для ознайомлення у письмовому вигляді, факт отримання повної інформації про умови кредитування у ПриватБанку, а також його місцезнаходження, та згоден з тим, що ця заява разом з пам'яткою клієнт, Умовами і Правилами надання банківських послуг, а також тарифами складає між мною і банком договір про надання банківських послуг.
Позивач вказав, що у редакції Умов та Правил, що почала діяти з 01 березня 2019 року, згідно з пунктом 2.1.1.2.12, сторони дійшли згоди, що у разі, починаючи з 181 дня з моменту порушення зобов'язань клієнта з погашення кредиту, клієнт зобов'язується сплатити на користь банку заборгованість по кредиту, а також проценти від суми неповернутого у строк кредиту, які у відповідності до частини другої статті 625 Цивільного кодексу України, встановлюються за домовленістю сторін у процентах від простроченої суми заборгованості у розмірі 74,40 % для преміальних карток.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині стягнення заборгованості за відсотками, суд першої інстанції зазначив, що заява позичальника від 09 квітня 2020 року не містить таких істотних умов, як розмір і тип кредитної ставки, розмір кредитного ліміту, строк повернення грошових коштів.
Так, як вбачається з розрахунку заборгованості, наданого банком, вже з 02 серпня 2019 року банком застосовано процентну ставку на прострочений кредит, згідно зі статтею 625 ЦК України, у розмірі 74,40 % річних.
Разом з тим, у матеріалах справи міститься копія споживчого паспорту, яким закріплено, що розмір процентної ставки, яка застосовуються при невиконанні зобов'язання щодо повернення кредиту, відсотків річних - 74,40 %, підписаний позичальником 16 січня 2020 року.
Отже матеріали справи не містять підтверджень, що саме ті «Умови та правила надання банківських послуг» та «Тарифи Банку», які позивачем подано разом з позовною заявою, розумів відповідач та ознайомився, погодився з ними, підписуючи заяву-анкету про приєднання до умов та Правил надання банківських послуг «ПриватБанку».
Оскільки паспорт споживчого кредиту підписано споживачем-позичальником 09 квітня 2020 року, матеріали справи не містять відомостей, які умови і тарифи застосовувалися з 09 квітня 2020 року по 26 грудня 2022 року.
Крім того, роздруківка із сайту позивача належним доказом бути не може, оскільки цей доказ повністю залежить від волевиявлення і дій однієї сторони (банку), яка може вносити і вносить відповідні зміни в умови та правила споживчого кредитування.
Суд першої інстанції в своєму рішенні зазначив, що неможливо застосувати до вказаних правовідносин правила частини першої статті 634 ЦК України, за змістом якої - договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому, оскільки Умови та правила надання банківських послуг, що розміщені на офіційному сайті позивача (www.privatbank.ua) неодноразово змінювалися самим АТ КБ «ПриватБанк» в період - з часу виникнення спірних правовідносин до моменту звернення до суду із вказаним позовом, тобто кредитор міг додати до позовної заяви «Умови та правила надання банківських послуг» та «Тарифи Банку» у будь-яких редакціях, що найбільш сприятливі для задоволення позову.
За таких обставин та без наданих підтверджень про конкретні запропоновані відповідачу Умови та правила банківських послуг, надані банком Умови та правила надання банківських послуг» не можуть розцінюватися як стандартна (типова) форма, що встановлена до укладеного із відповідачем кредитного договору, оскільки достовірно не підтверджують вказаних обставин.
Вирішуючи вимоги, щодо стягнення з відповідача заборгованості за простроченим тілом кредиту, суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до розрахунку заборгованості, у позивача наявна заборгованість за тілом кредиту в сумі 101 395, 64 грн.
Тіло кредиту - це сума, яку позичальник фактично отримує на руки, і до складу якої входить тільки основний борг. Прострочене тіло кредиту є сумою яку позичальник не повернув.
У заяві позичальника від 09 квітня 2020 року плата за прострочене тіло кредиту також не визначена, крім того, у матеріалах справі відсутні докази можливості її нарахування.
Таким чином, суд першої інстанції погодився з тим, що позивачем обґрунтовано зазначено про наявність правових підстав для стягнення в примусовому порядку з боржника заборгованість за тілом кредиту у розмірі 101 395, 64 грн., оскільки саме такий розмір використаних відповідачем коштів підтверджується випискою про рух коштів по рахунку.
Суд апеляційної інстанції погоджується в висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.
За змістом анкети-заяви відповідач погодився, що згідно зі ст. 634 ЦК України він приєднався до Умов та Правил надання банківських послуг, які разом становлять договір про надання банківських послуг.
До позову банк додав виписку по рахунку за договором № б/н за період з 03 лютого 2017 року по 28 грудня 2022 року, Паспорт споживчого кредиту, витяг з Тарифів обслуговування преміальних карток, витяг з Умов та правил надання банківських послуг в АТ КБ «Приватбанк» (а.с.10-46).
Згідно довідки банку про зміну умов кредитування та обслуговування кредитної картки оформленої на ОСОБА_1 (договір б/н) старт карткового рахунку відбувся 03 лютого 2017 року, зміна кредитного ліміту відбулася 11 квітня 2020 року - встановлення кредитного ліміту 100 000,00 грн., та зміна кредитного ліміту - 27 грудня 2022 року - зменшення кредитного ліміту до 0,00 грн. (а.с.33).
Згідно наданого позивачем розрахунку заборгованості за кредитним договором № б/н від 09 квітня 2020 року, укладеним між банком та відповідачем, станом на 26 грудня 2022 року утворилася заборгованість у розмірі - 121 337,43 грн., яка складається з наступного: 101 395,64 грн. - заборгованість за тілом кредиту, у т. ч. 73 538,53 грн. - заборгованість за поточним тілом кредиту, 27 857,11 грн. - заборгованість за простроченим тілом кредиту, 5 678,40 грн. - заборгованість за нарахованими відсотками, 14 263,39 грн. - заборгованість за простроченими відсотками (а.с.6-9).
Стягуючи з відповідача на користь позивача заборгованість за тілом кредиту, суд першої інстанції правильно врахував, що фактично отримані та використані позичальником кошти в добровільному порядку, АТ КБ «ПриватБанк» не повернуті, а також вимоги частини другої статті 530 ЦК України за змістом якої, якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання в будь-який час, що свідчить про порушення його прав, суд погоджується із тим, що кредитор вправі вимагати захисту своїх прав через суд - шляхом зобов'язання виконати боржником обов'язку з повернення фактично отриманої суми кредитних коштів.
Аналогічна позиція міститься в Постанові Верховного суду від 03 липня 2019 року (справа № 342/180/17, провадження № 14-131цс19), яка в межах даної справи на думку апеляційного суду була вірно застосована судом першої інстанції.
Банк, пред'являючи вимоги про погашення кредиту, просив у тому числі, крім тіла кредиту (сума, яку фактично отримав в борг позичальник), стягнути складові його повної вартості, зокрема заборгованість за простроченим тілом кредиту і проценти за користування кредитними коштами.
Вирішуючи вимоги, щодо стягнення з відповідача розміру заборгованості за простроченим тілом кредиту, суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до розрахунку заборгованості, у позивача наявна заборгованість за тілом кредиту в сумі 101 395, 64 грн.
Тіло кредиту - це сума, яку позичальник фактично отримує на руки, і до складу якої входить тільки основний борг. Прострочене тіло кредиту є сумою яку позичальник не повернув.
Таким чином, суд апеляційної інстанції погоджується з тим, що судом першої інстанції обґрунтовано зазначено про наявність правових підстав для стягнення в примусовому порядку з боржника заборгованості за тілом кредиту у розмірі 101 395, 64 грн.
Частково задовольняючи позовні вимоги, суд правильно виходив з того, що відповідно до частин 1, 2 статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Частиною 1 статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до частини 1 статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України).
Частиною 2 статті 1054 ЦК України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним(стаття 1055 ЦК України).
Згідно зі статтею 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно з частиною 2 ст. 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.
За змістом статті 1056-1 ЦК України розмір процентів, тип процентної ставки (фіксована або змінювана) та порядок їх сплати за кредитним договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів на дату укладення договору.
Відповідно до частини 1 статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Згідно із частиною 1 статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
Частиною 3 статті 1056-1 ЦК України визначено, що фіксована процентна ставка є незмінною протягом усього строку кредитного договору. Встановлений договором розмір фіксованої процентної ставки не може бути збільшено банком в односторонньому порядку. Умова договору щодо права банку змінювати розмір фіксованої процентної ставки в односторонньому порядку є нікчемною.
Таким чином, в разі укладення кредитного договору проценти за користування позиченими коштами та неустойка поділяються на встановлені законом (розмір та підстави стягнення яких визначаються актами законодавства) та договірні (розмір та підстави стягнення яких визначаються сторонами в самому договорі).
Банк, пред'являючи вимоги про погашення кредиту, просив у тому числі, крім тіла кредиту (сума, яку фактично отримав в борг позичальник), стягнути складові його повної вартості, зокрема, заборгованість за відсотками та простроченими відсотками.
Позивач, обґрунтовуючи право вимоги в цій частині, в тому числі їх розмір і порядок нарахування, крім самого розрахунку кредитної заборгованості за договором, посилався на Умови та Правила надання банківських послуг в АТ КБ «Приватбанк» та Паспорт споживчого кредиту, як невід'ємні частини кредитного договору.
При цьому, матеріали справи не містять підтверджень, що саме ці Умови розумів відповідач та ознайомився і погодився з ними, підписуючи заяву-анкету, а також те, що вказані документи на момент отримання відповідачем кредитних коштів взагалі містили умови, зокрема й щодо сплати процентів за користування кредитними коштами, та, зокрема саме у зазначеному в цих документах, що додані банком до позовної заяви, розмірах і порядках нарахування.
Суд апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції, що матеріали справи не містять підтверджень, що саме ті «Умови та правила надання банківських послуг» та «Тарифи Банку», які позивачем подано разом з позовною заявою, розумів відповідач та ознайомився, погодився з ними, підписуючи заяву-анкету про приєднання до умов та Правил надання банківських послуг «ПриватБанку».
Крім того, на думку колегії суддів є правильним висновок суду першої інстанції про те, що роздруківка із сайту позивача належним доказом бути не може, оскільки цей доказ повністю залежить від волевиявлення і дій однієї сторони (банку), яка може вносити і вносить відповідні зміни в умови та правила споживчого кредитування, що підтверджено й у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року (провадження № 6-16цс15) і не спростовано позивачем при розгляді вказаної справи.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі №342/180/17 (провадження № 14-131цс19) вважає, що в даному випадку також неможливо застосувати до вказаних правовідносин правила частини першої статті 634 ЦК України за змістом якої - договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому, оскільки Умови та правила надання банківських послуг, що розміщені на офіційному сайті позивача (www.privatbank.ua) неодноразово змінювалися самим АТ КБ «Приватбанк» в період - з часу виникнення спірних правовідносин до моменту звернення до суду із вказаним позовом, тобто кредитор міг додати до позовної заяви Витяг з Тарифів та Витяг з Умов у будь-яких редакціях, що найбільш сприятливі для задоволення позову.
На підтвердження видачі кредитних коштів відповідачу позивачем надано до суду першої інстанції розрахунок заборгованості, виписку по рахунку (оригінал), довідки про видачу відповідачу кредитних карток та зміну кредитного ліміту.
Доказами, які підтверджують наявність заборгованості та її розмір є первинні документи, оформлені відповідно до статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність. Згідно із вказаною нормою підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це не можливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.
Відповідно до пункту 5.6 Положення про організацію операційної діяльності в банках України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 18 червня 2003 року № 254, виписки з особових рахунків клієнтів є підтвердженням виконаних за день операцій і призначаються для видачі або відсилання клієнту.
Отже, виписка з рахунка особи, яка відповідає зазначеним вимогам та надана відповідно до вимог закону, є документом, який може бути доказом і який суду необхідно оцінити відповідно до вимог цивільного процесуального закону при перевірці доводів про реальне виконання кредитного договору.
Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 16 вересня 2020 року у справі № 200/5647/18 (провадження № 61-9618св19), від 25 травня 2021 року у справі № 554/4300/16-ц (провадження № 61-3689св21), від 26 травня 2021 року у справі № 204/2972/20 (провадження № 61-168св21), від 13 жовтня 2021 року у справі № 209/3046/20 (провадження № 61-9207св21), від 01 грудня 2021 року у справі № 752/14554/15-ц (провадження № 61-14046св21), від 01 червня 2022 року у справі № 175/35/16-ц (провадження № 61-648св21).
За випискою про рух коштів по картковому рахунку станом на 26 грудня 2022 року рахується кредитна заборгованість за тілом кредиту в розмірі 101 395,61 грн, при цьому, банком враховано часткове погашення ОСОБА_1 кредитної заборгованості за вищевказаним картковим рахунком (а.с.6-9).
Апелянтом наданий власний контррозрахунок, який фактично підтверджує дані з виписки з особового рахунку та розрахунку заборгованості, надані банком, клопотання про призначення судово-економічної експертизи по справі не заявлялося, відтак підстави вважати, що вказані списання зараховувались до тіла кредиту, а не до відсотків за користування кредитними коштами, відсутні.
Інших об'єктивних доказів погашення вказаної кредитної заборгованості відповідачем не надано, не встановлено таких і судом.
Виходячи з викладеного, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції належним чином перевірив фактичні обставини справи з урахуванням письмових доказів та дійшов правильного висновку про часткове задоволення позовних вимог.
З огляду на наведене, доводи апеляційної скарги щодо необґрунтованості та незаконності судового рішення в цій частині не можуть бути прийняті судом апеляційної інстанції в якості підстав для його скасування, оскільки скарга не містить обставин, які б дали суду апеляційної інстанції підстави для спростування висновків суду.
У той же час, колегія суддів бере до уваги аргументи апеляційної скарги про неналежне повідомлення позивача про дату, час та місце розгляду справи в суді першої інстанції, зважаючи на таке.
Європейський суд з прав людини вказав, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом (GUREPKA v. UKRAINE (No. 2), № 38789/04, § 23, ЄСПЛ, від 08 квітня 2010 року).
Європейський суд з прав людини зауважив, що право на публічний розгляд, передбачене пунктом 1 статті 6 Конвенції, має на увазі право на «усне слухання». Право на публічний судовий розгляд становить фундаментальний принцип. Право на публічний розгляд було б позбавлене смислу, якщо сторона в справі не була повідомлена про слухання таким чином, щоб мати можливість приймати участь в ньому, якщо вона вирішила здійснити своє право на явку до суду, встановлене національним законом. В інтересах здійснення правосуддя сторона спору повинна бути викликана в суд таким чином, щоб знати не тільки про дату і місце проведення засідання, але й мати достатньо часу, щоб встигнути підготуватися до справи (TRUDOV v. RUSSIA, № 43330/09, § 25, 27, ЄСПЛ, від 13 грудня 2011 року).
Порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо справу (питання) розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов'язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою (пункт 3 частини третьої статті 376 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 522/18010/18 (провадження № 61-13667сво21) зазначено, що: «обов'язок суду повідомити учасників справи про місце, дату і час судового засідання є реалізацією однією із основних засад (принципів) цивільного судочинства - відкритості судового процесу. Невиконання (неналежне виконання) судом цього обов'язку призводить до порушення не лише права учасника справи бути повідомленим про місце, дату і час судового засідання, але й основних засад (принципів) цивільного судочинства.
Розгляд справи в суді першої інстанції за відсутності учасника справи, якого не було повідомлено про місце, дату і час судового засідання, є обов'язковою та безумовною підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення судом апеляційної інстанції, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою».
Згідно з ч. 5 ст. 187 ЦПК України у разі якщо відповідачем у позовній заяві вказана фізична особа, яка не є суб'єктом підприємницької діяльності, суд не пізніше двох днів з дня надходження позовної заяви до суду звертається до відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи щодо надання інформації про зареєстроване місце проживання (перебування) такої фізичної особи.
Згідно отриманої судом відповіді з Єдиного державного демографічного реєстру, зареєстроване місце проживання ОСОБА_1 з 10 липня 2019 року по теперішній час - АДРЕСА_1 (а.с. 85-86).
Утім, докази отримання відповідачем ОСОБА_1 копії ухвали про відкриття провадження у справі від 12 квітня 2023 року та копії позовної заяви з додатками в матеріалах справи відсутні.
Так, з матеріалів справи вбачається, що копія ухвали про відкриття провадження у справі від 12 квітня 2023 року та копія позовної заяви з додатками були направлені на адресу відповідача ОСОБА_1 : АДРЕСА_1 (зазначену в позовній заяві, що відповідає даним про реєстрацію місця його поживання), однак, конверт зі вкладенням повернувся на адресу суду першої інстанції без вручення з зазначенням причини повернення «за закінченням терміну зберігання» (а.с. 92).
Обов'язок суду повідомити учасників справи про місце, дату і час судового засідання є реалізацією однієї з основних засад (принципів) цивільного судочинства - відкритості судового процесу. Невиконання (неналежне виконання) судом цього обов'язку призводить до порушення не лише права учасника справи бути повідомленим про місце, дату і час судового засідання, але й основних засад (принципів) цивільного судочинства. Розгляд справи в суді першої інстанції за відсутності учасника справи, якого не було повідомлено про місце, дату і час судового засідання, є обов'язковою та безумовною підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення судом апеляційної інстанції, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою.
Конституційне право на участь у судовому розгляді, у тому числі бути належним чином повідомленим про дату судового розгляду, не може вважатися формальним - це є порушенням зазначених вимог законодавства та підставою для безумовного скасування судового рішення.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові від 02 червня 2020 р. Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 910/17792/17.
Слід також враховувати, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року, справа № 461/10610/13-ц, провадження № 14-108цс19, зазначено, що повернення повістки про виклик до суду з вказівкою причини повернення «за закінченням терміну зберігання» чи «інші причини, що не дали змоги виконати обов'язки щодо пересилання поштового відправлення» не є доказом належного інформування про час і місце розгляду справи.
Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).
Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру (стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).
При цьому, Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, №19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року).
Гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами є однією із основних засад (принципів) цивільного судочинства (пункт 3) частини третьої статті 2 ЦПК України).
Ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Будь-яка особа, яка не є учасником справи, має право на доступ до судових рішень у порядку, встановленому законом (частина перша статті 8 ЦПК України).
Про місце, дату і час судового засідання суд повідомляє учасників справи (частина друга статті 211 ЦПК України).
Європейський суд з прав людини вказав, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом (GUREPKA v. UKRAINE (No. 2), № 38789/04, § 23, ЄСПЛ, від 08 квітня 2010 року).
Також Європейський суд з прав людини зауважив, що право на публічний розгляд, передбачене пунктом 1 статті 6 Конвенції, має на увазі право на «усне слухання». Право на публічний судовий розгляд становить фундаментальний принцип. Право на публічний розгляд було б позбавлене смислу, якщо сторона в справі не була повідомлена про слухання таким чином, щоб мати можливість приймати участь в ньому, якщо вона вирішила здійснити своє право на явку до суду, встановлене національним законом. В інтересах здійснення правосуддя сторона спору повинна бути викликана в суд таким чином, щоб знати не тільки про дату і місце проведення засідання, але й мати достатньо часу, щоб встигнути підготуватися до справи (TRUDOV v. RUSSIA, № 43330/09, § 25, 27, ЄСПЛ, від 13 грудня 2011 року).
Враховуючи, що в даній справі конверт зі вкладенням повернувся на адресу суду з зазначенням причини такого повернення «за закінченням терміну зберігання», апеляційний суд не вбачає підстав вважати, що відповідач був належним чином повідомлений про розгляд справи в суді першої інстанції.
Порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо справу (питання) розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов'язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою (пункт 3 частини третьої статті 376 ЦПК України).
Отже, враховуючи вищевикладене, рішення Печерського районного суду м. Києва від 10 травня 2023 року у справі за позовом Акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором підлягає обов'язковому скасуванню з ухваленням нового судового рішення.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими, невідповідність висновків суду, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Відповідно до п.2 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).
Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Крім того, відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
За таких обставин, апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення Печерського районного суду м. Києва від 10 травня 2023 року - скасуванню з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позовних вимог, з наведених вище підстав.
Відповідно до ч.13 ст.141 ЦПК України апеляційний суд, в зв'язку з ухваленням нового судового рішення, змінює розподіл судових витрат.
У відповідності до ст. 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпечення доказів; пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Частина 1 статті 137 ЦПК України вказує, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Згідно з ч.8 статті 141 ЦПК України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Відповідно до ч.2 ст.137 ЦПК України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, сформульованому в постанові від 27 червня 2018 року у справі №8261216/16), склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі.
Урішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (п. 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (п.п. 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (п. 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Згідно ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до ч.10 ст. 141 ЦПК України при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов'язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов'язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.
Згідно рішення апеляційного суду з ОСОБА_1 підлягає стягненню на користь Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» заборгованість за тілом кредиту у розмірі - 101 395,64 грн, що є 83,6% від пред'явленої позовної вимоги, а тому у такому ж розмірі підлягає стягненню з відповідача судовий збір, сплачений при подачі позову, що становить 2 244,00 грн. При цьому, при частковому задоволенню апеляційної скарги ОСОБА_1 - підлягає стягненню на його користь з Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» 50% судового збору (2 013,00 грн), сплаченого ним при подачі апеляційної скарги.
З урахуванням положень ч.10 ст. 141 ЦПК України, підлягає стягненню різниця в сплаті судового збору в розмірі 231,00 грн. з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» (2 244,00 грн. - 2 013,00 грн.).
Крім того, у зв'язку з частковим задоволенням апеляційної скарги з Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню 50 % понесених судових витрат на правничу допомогу у розмірі 2 500 грн.
Ці витрати підтверджені наступними доказами: договором №23080 від 06 червня 2023 року про надання правничої (правової) допомоги, укладеним між адвокатом Яреськом Тарасом Віталійовичем та ОСОБА_1 ; додатком №1 до договору №23080 від 06 червня 2023 року та актом приймання-передачі послуг №1 від 23 червня 2023 року про надання правничої допомоги щодо апеляційного оскарження рішення Печерського районного суду м. Києва по справі №757/13996/23-ц в розмірі 5 000,00 грн.; розрахунковою квитанцією №23/06/23.
Отже, остаточно з урахуванням положень ч.10 ст. 141 ЦПК України, шляхом проведення взаємозарахування судових витрат, підлягає стягненню різниця між судовими витратами сторін, що підлягають до відшкодування, а саме у розмірі 2 269,00 грн. з Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 (2 500,00 грн. - 231,00 грн.).
Керуючись ст.ст. 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником - адвокатом Яреськом Тарасом Віталійовичем на рішення Печерського районного суду м. Києва від 10 травня 2023 року у справі за позовом Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором -задовольнити частково.
Рішення Печерського районного суду м. Києва від 10 травня 2023 року у справі за позовом Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором - скасувати та ухвалити нове рішення про часткове задоволення позовних вимог.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» заборгованість за тілом кредиту у розмірі - 101 395 (сто одна тисяча триста дев'яносто п'ять) грн. 64 коп.
В задоволенні інших вимог позову - відмовити.
Стягнути з Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 2 269 ( дві тисячі двісті шістдесят дев'ять) грн. 00 коп.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.
Головуючий: Р.В. Березовенко
Судді: О.Ф. Лапчевська
Г.І. Мостова