Головуючий у І інстанції Колесник О.М.
Провадження № 22-ц/824/4190/2024 Доповідач у 2 інстанції Матвієнко Ю.О.
Іменем України
08 лютого 2024 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розглядуцивільних справ:
головуючого судді: Матвієнко Ю.О.,
суддів: Гуля В.В. Мельника Я.С.,
за участю секретаря: Ковтун М.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 30 жовтня 2023 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики,
У червні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вищевказаним позовом, у якому просив суд стягнути з ОСОБА_2 на свою, ОСОБА_1 , користь заборгованість за розпискою від 31.03.2020 року, яка складається з 292 548 грн. 00 коп. суми позики, 142 552 грн. 91 коп. інфляційних втрат та 26 293 грн. 19 коп. 3% річних, а всього 461 394 грн. 10 коп., посилаючись на те, що 31 березня 2020 року між сторонами був укладений договір позики, за умовами якого ОСОБА_1 позичив ОСОБА_2 грошові кошти в розмірі, еквівалентному 8 000,00 доларів США за умови їх повернення в строк до 01.07.2020 року.
На підтвердження укладення договору позики та його умов, ОСОБА_2 видано позивачу розписку, у якій зафіксовано умови позики та посвідчено факт отримання ним визначеної грошової суми.
Однак, у встановлений договором строк відповідач суму позики не повернув, у зв'язку із чим за договором утворилась заборгованість, яка з врахуванням інфляційної складової боргу та трьох відсотків річних становить 461 394 грн. 10 коп., які і просив стягнути позивач з відповідача на свою користь.
Рішенням Дарницького районного суду м.Києва від 30 жовтня 2023 року позов задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 224 000,00 грн. в рахунок стягнення заборгованості за договором позики від 31.03.2020 року, 2 240,00 грн. судового збору, а всього 226 240,00 грн.
В задоволенні частини позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення 68 548,00 грн. заборгованості за договором позики від 31.03.2020 року, 142 552 грн. 91 коп. інфляційних втрат, 26 293 грн. 19 коп. 3% річних та 2 373 грн. 95 коп. судового збору відмовлено.
Додатковим рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 22 листопада 2023 року стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 3 000,00 грн.
Не погоджуючись з рішенням суду, позивач ОСОБА_1 подав на рішення апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просив рішення суду скасувати та ухвалити по справі нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги частково, а саме: стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 292 548,00 грн. в рахунок стягнення заборгованості за договором позики від 31.03.2020 року, 48 376,71 грн. інфляційних втрат та 14 511,12 грн. - 3% річних за період з 01.07.2020 року по 24.02.2022 року. Також, ОСОБА_1 у скарзі просить витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги в розмірі 6 921,00 грн. та інші судові витрати, понесені ним у зв'язку з поданням та розглядом апеляційної скарги, покласти на ОСОБА_2 .
Обгрунтовуючи скаргу, апелянт посилався на те, що він погоджується з висновками суду першої інстанції щодо наявності боргу відповідача та обов'язку останнього повернути борг, однак він не погоджується із сумою, яка підлягає стягненню, та валютою виконання зобов'язання.
Позивач вважає, що судом першої інстанції не було застосовано норму матеріального права, яка підлягала застосуванню до спірних правовідносин, а саме норму статті 533 ЦК України, а також порушено норму процесуального права, а саме пункт 2 частини п'ятої статті 265 ЦПК України.
Суд першої інстанції правильно застосував до спірних правовідносин норму статті 524 ЦК України та з огляду на неї правильно визначив, що на момент отримання відповідачем від позивача коштів у позику грошовий еквівалент 224 000,00 грн. згідно з офіційним курсом гривні по відношенню до долара США станом на 30.03.2020 року складав 8 000,00 доларів США.
Проте, при визначенні розміру заборгованості судом першої інстанції помилково застосовано норми матеріального права, зокрема ст. 533 ЦК України.
Норми статті 524 ЦК України надають право учасникам цивільних відносин виражати свої грошові зобов'язання через грошовий еквівалент в іноземній валюті.
Норми статті 533 ЦК України врегульовують яким чином такі еквівалентні грошові зобов'язання мають виконуватись у день платежу, якщо інший порядок визначення такого еквіваленту не встановлений сторонами у договорі або законі чи іншому нормативно-правому акті.
У розписці, як формі договору позики, відсутній порядок визначення еквіваленту гривні до долару США на день платежу. Так само відсутні закони України чи інші нормативно-правові акти, що регулювали б це питання.
Залишивши передбачений частиною другою статті 533 ЦК України спосіб визначення грошового еквіваленту позики, позивач та відповідач врахували можливість коливання курсу гривні по відношенню до долара США на день платежу.
Згідно з умовами розписки днем платежу сторони узгодили 01.07.2020 року.
Проте, фактично такий платіж ще не здійснено, оскільки відповідач не виконав зобов'язання у строк, а тому стягненню підлягає грошова сума у гривнях, яка визначається еквівалентно за офіційним курсом відповідної валюти на день подання позову.
Подібний висновок про застосування норми частини другої статті 533 ЦК України висловлений у постанові Верховного Суду від 07.04.2018 року по справі № 916/1435/17.
Позивач зазначає, що заявив позовні вимоги щодо повернення позики в розмірі 292 548,00 грн., що складало еквівалент 8 000,00 доларів США станом на 30.06.2023 року, про що до позову було додано відповідну роздруківку з офіційного веб-сайту Національного банку України.
Проте, суд першої інстанції не врахував цього та навіть не мотивував те, що він відмовляє позивачу в задоволенні його вимоги про стягнення з відповідача у рахунок погашення позики 292 548,00 грн.
Таким чином, на думку скаржника, суд першої інстанції допустив неправильне застосування норми матеріального права, закріпленої в частині другій статті 533 ЦК України, та, як наслідок, безпідставно відмовив позивачу в задоволенні його вимог про стягнення з відповідача у рахунок погашення позики 292 548,00 грн. (основна сума боргу).
Також позивач у скарзі посилається на те, що судом першої інстанції безпідставно відмовлено йому у задоволенні позовних вимог щодо стягнення з відповідача 3% річних та інфляційних втрат через неправильне застосування до спірних правовідносин положень пункту 18 Прикінцевих та Перехідних положень Цивільного кодексу України, виходячи з наступного.
17 березня 2022 року, дійсно, набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» № 2120-ІХ від 15 березня 2022 року, яким внесено зміни до законодавчих актів України, зокрема розділ «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України доповнено пунктами 18 і 19 такого змісту: 18. У період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов'язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов'язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Установити, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем). У період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії".
Пунктом 2 частини 3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України № 2120-ІХ передбачено, що цей закон застосовується до відносин за прострочення позичальником виконання грошового зобов'язання за договором, що виникли у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування.
При цьому, жодного застереження про застосування ЗУ № 2120-ІХ до відносин за прострочення позичальником виконання грошового зобов'язання за договором, що виникли до періоду дії в Україні воєнного, надзвичайного стану, не встановлено.
Апелянт зазначає, що правильним застосуванням судом першої інстанції норм пункту 18 Прикінцевих та Перехідних положень ЦКУ було б стягнення з відповідача 3% річних та інфляційних втрат за період з 01.07.2020 року по 24.02.2022 року, та, як наслідок, встановлення судом першої інстанції відповідного розміру заборгованості відповідача.
У відзиві на апеляційну скаргу, що надійшов від представника відповідача ОСОБА_2 - адвоката Янголь О.В., остання просила апеляційну скаргу позивача залишити без задоволення, а рішення суду - без змін, як законне та обґрунтоване.
В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Різник О.О. апеляційну скаргу підтримала та просила про її задоволення з викладених у ній підстав.
Інші учасники процесу, які повідомлялись про час та місце розгляду справи, до суду не з'явились; колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за їхньої відсутності за наявними у справі матеріалами.
Заслухавши доповідь судді доповідача, пояснення представника позивача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про часткове задоволення скарги, виходячи з наступного.
Відповідно до ч.ч. 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обгрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судом першої інстанції встановлено, що 31 березня 2020 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір позики, згідно умов якого позивачем було надано відповідачу позику в сумі 224 000 грн., що еквівалентно 8 000 доларів США, які відповідач зобов'язався повернути до 01 липня 2020 року.
На підтвердження укладення договору позики та його умов позичальник видав позикодавцю розписку від 31 березня 2020 року (а.с.11).
Відповідно до розписки, оригінал якої було досліджено судом першої інстанції, ОСОБА_1 надав ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі, еквівалентному 8 000,00 дол. США (224 000 грн.), які останній зобов'язався повернути до 01 липня 2020 року.
Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову в частині стягнення на користь позивача заборгованості за договором позики, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 було надано ОСОБА_2 позику в сумі 224 000 грн. 00 коп. із визначенням еквіваленту у іноземній валюті на суму 8 000,00 дол. США. При цьому, суд зазначив, що вимоги позивача про стягнення з відповідача 3% річних та інфляційних втрат на підставі ст. 625 ЦК України є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню на підставі п. 18 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК України.
Однак з такими висновками суду повністю погодитись не можна, виходячи з наступного.
Згідно ст.627 Цивільного кодексу України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Як зазначено у частині першій статті 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Статтею 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.
Відповідно до ст.1046 Цивільного кодексу України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
За ч. 2 ст.1047 Цивільного кодексу України на підтвердження укладання договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Згідно ч. 2 ст.1046 Цивільного кодексу України договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Договір позики укладається в письмовій формі, якщо його сума не менше як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми (ч.1 ст.1047 Цивільного кодексу України).
Виходячи з положень ч.2 ст.1047 Цивільного кодексу України, допускається пред'явлення на підтвердження укладення договору позики та його умов розписки позичальника або іншого документа, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної суми грошей або кількості речей.
За своїми правовими характеристиками договір позики є реальною, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана в оригіналі розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред'явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання. З метою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.
Такі правові висновки про застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені в постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов'язанням їх повернення та дати отримання коштів.
В порядку ч.1 ст.1049 Цивільного кодексу України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем у строк та в порядку, що встановлені договором.
Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення, дійшов обґрунтованого висновку про те, що між сторонами виникли боргові відносини, що підтверджується борговою розпискою від 31 березня 2020 року (а.с.11), яка містить інформацію про отримання ОСОБА_2 від ОСОБА_1 грошових коштів, еквівалентних сумі 8 000,00 доларів США, а також інформацію про обов'язок ОСОБА_2 повернути вищевказану суму ОСОБА_1 до 01 липня 2020 року.
Разом з тим, дійшовши обґрунтованого висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача боргу за договором позики, суд першої інстанції допустив помилку при визначенні суми, яка підлягає стягненню, не звернувши уваги на те, що у борговій розписці від 31.03.2020 року сторони договору позики визначили грошовий еквівалент позики в іноземній валюті, зазначивши, що позивачем відповідачу позичена грошова сума, еквівалентна 8 000,00 доларів США (224 000,00 грн. на час укладання договору позики).
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 524 ЦК України зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
Згідно ч.ч. 1, 2 ст. 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях.
Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Таким чином, залишивши передбачений частиною другою статті 533 ЦК України спосіб визначення грошового еквіваленту позики, позивач та відповідач врахували можливість коливання курсу гривні по відношенню до долара США на день платежу.
Згідно з умовами розписки днем платежу сторони узгодили 01.07.2020 року.
Проте, фактично такий платіж ще не здійснено, оскільки відповідач не виконав зобов'язання у строк, а тому стягненню підлягає грошова сума у гривнях, яка визначається еквівалентно за офіційним курсом відповідної валюти на день подання позову.
Подібний висновок про застосування норми частини другої статті 533 ЦК України висловлений у постанові Верховного Суду від 07.04.2018 року по справі № 916/1435/17.
Позивач у позові заявив вимоги щодо повернення позики в розмірі 292 548,00 грн., що було еквівалентно 8 000,00 доларів США станом на день подачі позову - 30.06.2023 року, на підтвердження чого до позову було додано відповідну роздруківку з офіційного веб-сайту Національного банку України.
Суд першої інстанції вищенаведеного не врахував та помилково стягнув з відповідача на користь позивача суму боргу у розмірі 224 000,00 грн. замість належної до стягнення суми - 292 548,00 грн.
Помилковим є і рішення суду в частині вирішення вимоги позивача про стягнення з відповідача інфляційних втрат та 3% річних, враховуючи наступне.
Згідно із ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Відповідно до ч.1 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно зі ст.ст.610, 612 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
За змістом ст.611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: сплата неустойки.
Отже, передумовою для стягнення пені, інфляційних збитків та трьох відсотків річних є порушення виконання грошового зобов'язання відповідачем.
Оскільки судом під час розгляду справи було встановлено факт невиконання відповідачем свого обов'язку по поверненню позивачу суми позики, тобто факт порушення виконання грошового зобов'язання, то з відповідача на користь позивача, крім суми позики у розмірі 292 548 грн. 00 коп., підлягають стягненню 3% річних у розмірі 14 511 грн. 12 коп., які обраховані за період з 01.07.2020 року по 24.02.2022 року.
При цьому, за період з 24.02.2022 року по 29.06.2023 року 3% річних нарахуванню та стягненню не підлягають згідно пункту 18 Прикінцевих та Перехідних положень Цивільного кодексу України, виходячи з наступного.
17 березня 2022 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» № 2120-ІХ від 15 березня 2022 року, яким внесено зміни до законодавчих актів України, зокрема розділ «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України доповнено пунктами 18 і 19 такого змісту: 18. У період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов'язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов'язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Установити, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем). У період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії".
Пунктом 2 частини 3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України № 2120-ІХ передбачено, що цей закон застосовується до відносин за прострочення позичальником виконання грошового зобов'язання за договором, що виникли у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування.
Таким чином, оскільки за період з 24.02.2022 року по 29.06.2023 року в силу вказівки закону боржник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 ЦК України, не підлягають нарахуванню на суму боргу, який підлягає стягненню з відповідача на користь позивача, 3% річних, як міра відповідальності боржника за неналежне виконання грошового зобов'язання.
Крім того, є незаконною та не підлягає задоволенню вимога позивача про стягнення з відповідача інфляційних втрат, нарахованих на суму позики, виходячи з наступного.
Так, з матеріалів справи вбачається, що заборгованість з відповідача на користь позивача стягується згідно умов розписки у гривні у сумі, еквівалентній 8 000 доларів США за офіційним курсом на день подання позову, що було передбачено сторонами як компенсація можливого коливання курсу гривні з метою захисту прав позикодавця.
Інфляційні втрати є способом захисту майнових прав і інтересів кредитора, що полягає у відшкодуванні йому матеріальних втрат від знецінення коштів у результаті інфляційних процесів, і гарантують отримання компенсації від боржника за використання утримуваних ним грошових коштів за весь час прострочення в їх сплаті.
Таким чином, оскільки у даній справі відшкодуванням матеріальних втрат від знецінення коштів у результаті інфляційних процесів виступає стягнення суми позики у грошовому еквіваленті в іноземній валюті за офіційним курсом відповідної валюти на день подання позову, інфляційні втрати нарахуванню на суму боргу та стягненню не підлягають, оскільки сторони у договорі передбачили можливість коливання курсу гривні по відношенню до долара США на день платежу у спосіб, визначений ч. 2 ст. 533 ЦК України, що є їх безумовним правом, як сторін правочину, згідно ч. 1 ст. 627 ЦК України.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Згідно п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Оскільки суд першої інстанції, дійшовши обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики, допустив помилку при визначенні суми цієї заборгованості, а також необґрунтовано відмовив у стягненні 3% річних за період з 01.07.2020 року по 24.02.2022 року, на що позивач має законне право, рішення суду підлягає скасуванню згідно п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України з ухваленням по справі нового рішення про часткове задоволення позову шляхом стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості за договором позики від 31.03.2020 року у розмірі 292 548 грн. 00 коп. та 3% річних у розмірі 14 511 грн. 12 коп., а всього 307 059 грн. 12 коп. У задоволенні решти вимог позову апеляційний суд відмовляє з підстав, наведених вище у постанові, висновки якої є чіткими та зрозумілими для сприйняття.
Зважаючи на те, що апеляційна скарга ОСОБА_1 на рішення суду підлягає частковому задоволенню, апеляційний суд на підставі положень ст. 141 ЦПК України стягує на його користь з відповідача ОСОБА_2 пропорційно задоволеним позовним вимогам сплачений за подачу позову та апеляційної скарги судовий збір у розмірі 9 991 грн. 59 коп.
В зв'язку з тим, що ціна позову в даній справі не перевищує двохсот п'ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, в силу вимог п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України ухвалене по ній апеляційним судом судове рішення не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п.п. а) - г) п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 376, 382, 383, 389 ЦПК України, Київський апеляційний суд в складі колегії суддів
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 30 жовтня 2023 року - скасувати та постановити по справі нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 31.03.2020 року у розмірі 292 548 грн. 00 коп. та 3% річних у розмірі 14 511 грн. 12 коп., а всього 307 059 грн. 12 коп.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати у вигляді сплаченого судового збору за подачу позову та апеляційної скарги в розмірі 9 991 грн. 59 коп.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає.
Головуючий:
Судді: