Справа № 420/26654/23
16 лютого 2024 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Хурси О.О., розглянувши в письмовому провадженні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, -
До Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, в якому позивач просить суд:
-визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 01.09.2023 р. № 142-23, яким ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
-зобов'язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно ОСОБА_1 .
Позивач зазначив, що він є громадянином РФ та у 2022 році звернувся до ГУДМС в Одеській області із заявою про надання захисту в Україні.
25.09.2023 позивач отримав повідомлення №169 від 07.09.2023 щодо прийняття рішення відповідачем про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позивач не погоджується з вказаним рішенням ДМС, вважає його незаконним та таким, що підлягає скасуванню, виходячи з того, що воно прийнято ДМС без урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), у зв'язку з чим, він вимушений звернутись до суду із позовом.
Позивач за віросповіданням є мусульманином. Зазначає, що у країні походження позивач неодноразово зазнав погроз, безпідставних обшуків та багаточисленних допитів з боку співробітників поліції через сповідування релігії. Через вищезазначені факти та численні погрози від органів влади РФ, постійний утиск та переслідування спричинили те, що позивач зі своєю сім'єю був змушений залишити країну громадянської належності у пошуках притулку. З моменту початку повномасштабної війни РФ проти України, позивач засуджував дії влади РФ та активно зазначав свою проукраїнську та антивоєнну позицію.
Зважаючи на дані обставини, у випадку повернення до країни походження, позивач вважає, що може стати жертвою переслідувань з боку державних органів РФ та несправедливого засудження, а також можливої мобілізації.
Ухвалою суду від 09.10.2023 року прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі; вирішено здійснити розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами; відмовлено позивачу у задоволенні клопотання про розгляд справи за правилами загального позовного провадження; витребувано докази по справі.
Відповідач подав відзив на позов, в якому просив вімовити у задоволенні позову та зазначив, що 12.04.2016 позивач прибув до України залізничним транспортом за напрямком Гомель (Білорусь) - Одеса (Україна), легально, на підставі приватного запрошення та паспортного документа громадянина російської федерації серії НОМЕР_1 , місце перетину кордону - пункт пропуску «Щорс». До Білорусі (м. Гомель) дістався автобусним рейсом з м. Москва (рф), куди потрапив з м. Альметьєвськ (рф), використовуючи сервіс «BlaBlaCar» (в Москві та Гомелі перебував протягом 1-2 діб).
Протягом липня 2016 - жовтня 2017 років перебував в Україні незаконно, 20.10.2017 з боку ГУ ДМС в Одеській області винесено рішення про примусове повернення, рішення у судовому порядку не оскаржено. 10.11.2017 позивач здійснив фіктивний виїзд з України за паспортним документом громадянина рф серії НОМЕР_1 через пункт пропуску «Маяки-Удобне», повернення до України відбулось 30.09.2018 через пункт пропуску «Старокозаче».
Зверає увагу на те, що незважаючи на висловлену потребу у міжнародному захисті, позивач звернувся із заявою про набуття міжнародного захисту лише 03.11.2022, тобто через 6,5 років перебування в Україні, частину з яких перебував незаконно, в статусі нелегального мігранта.
31.10.2023 позивач подав відповідь на відзив, в якому підтримав позовні вимоги та наполягав на їх задоволенні.
Дослідивши матеріали справи, суд встановив наступне.
ОСОБА_1 є громадянином РФ відповідно до паспортного документа громадянина російської федерації серії НОМЕР_1 .
Позивач звернувся за захистом до ГУ ДМС в Одеській області із заявою від 03.11.2022 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
За результатами розгляду заяви та особової справи заявника, Управління підготовило 01.12.2022 Висновок про прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
21.07.2023 відмову ДМС України прийнято висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яким рекомендовано ДМС відмовити позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі яка не підпадає під критерії визначення біженця та особи, яка потребує додаткового захисту у відповідності статті 1 Закону «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Відповідно до абзаців п'ятого та сьомого частини першої статті 6 Закону, пункту 6.5. розділу VI Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом МВС України від 07.09.2011 № 649, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 за № 1146/19884, Державна міграційна служба України прийняла рішення №142-23 від 01.09.2023 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 .
Висновок, на підставі якого прийнятий наказ ДМСУ, обґрунтований тим, що клопотання позивача не містить умов, передбачених п. 1 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме в нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства «підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Також, відсутні умови, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявнику додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог ст. 3, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст. 3 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 року та п. 13 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», через відсутність доведених фактів загрози його життю, безпеці чи свободі в країнах його громадянської належності через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.
Згідно з Висновком особа не підпадає під критерії виключення у відповідності до Конвенції та Протоколу де неї про статус біженців та чинного національного законодавства.
25.09.2023 позивач отримав повідомлення від 07.09.2023 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Вважаючи рішення відповідача від 01.09.2023 №142-23 протиправним, позивач звернувся до суду за захистом своїх прав та законних інтересів.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі Закон) біженець особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Пунктом 13 частини першої статті 1 Закону встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з приписами частини другої статті 5 Закону особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до частини першої статті 7 Закону оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (частина сьома статті 7 Закону).
Згідно частини першої статті 6 Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, зокрема, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
В силу частини першої статті 8 Закону центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту (частина четверта статті 8 Закону).
Згідно з частиною шостою статті 8 Закону рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону.
Управлінням Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців видано Керівництво по процедурам та критеріям визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року) (Женева, 1992), згідно якого процес визначення статусу біженця проходить в два етапи: 1) визначення фактів, які відносяться до справи та 2) встановлення чи відповідають такі факти положенням Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року.
Відповідно до Директиви Європейського Союзу від 29.04.2009 «Про мінімальні стандарти кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту, та суть захисту, що надається», яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутності поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
У відповідності до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Тобто, особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця, повинна надати конкретні документи, які б давали підстави вважати реальною наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
В якості доказу елементу переслідування за політичними поглядами, суду надано фотографії із закликом до припинення катувань мусумальман Татарстану, а також скріншоти з месенджерів із коментарями на підтримку України.
Позивачем не надано інших доказів того, що він підпав під будь-яке насилля чи переслідування у власній країні у тому числі за ознаками раси, національності, віросповідання, політичних поглядів чи належності до певної соціальної групи.
В матеріалах справи відсутні документальні підтвердження фактів ведення позивачем активної опозиційної діяльності на території країни походження, а тому виникають сумніви щодо того, що суб'єктивні переконання останнього могли призвести до переслідувань на політичному підґрунті.
Так, з наданих роздруківок з соціальних мереж неможливо встановити авторство коментарів, їх належність ОСОБА_1 .
Крім того, суд зазначає, що з фотографії із закликом до припинення катувань мусумальман Татарстану неможливо встановити чи було його опубліковано, та у яких соціальних мережах.
Окрім цього, суд вважає за необхідне зазначити, що факт можливого притягнення його до кримінальної відповідальності саме через політичну та релігійну діяльність є недоведеним і не може вважатися правдоподібним.
Вищезазначені обставини свідчать про відсутність будь-яких переслідувань у зв'язку з політичними поглядами з боку державних органів Російської Федерації.
Тобто, матеріали особової справи позивача носять сумнівний і недостовірний характер, оскільки суперечать один одному в цілому і окремо, та свідчать, що позивач не тікав від небезпеки, рятуючи своє життя, а залишив територію Російської Федерації добровільно, а його побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами не підтверджуються.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженця 1967 року поняття «біженець» включає в себе 4 основних підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця: 1) особа повинна знаходиться за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) неможливість або побоювання користуватися захистом країни походження; 3) особа повинна мати цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань; 4) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расова належність; б) релігія; в) національність (громадянство); г) належність до певної соціальної групи; д) політичні погляди.
Тож, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище.
Відповідно до Положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) (далі - УВКБ ООН), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (п. п. 45, 66).
Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного, які можуть бути як усні, так і документальні.
Також суд звертає увагу, що позивач 10.11.2017 здійснив фіктивний виїзд з України, що свідчить про те, що весь цей час позивач перебував в Україні незаконно.
Водночас незважаючи на висловлену потребу у міжнародному захисті, позивач звернувся із заявою про набуття міжнародного захисту лише 03.11.2022, тобто через 6,5 років перебування в Україні, частину з яких перебував незаконно.
Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
В свою чергу, проаналізувавши матеріали особової справи позивача, індивідуальні обставини та інформацію по країні походження останнього, Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області не встановлено фактів щодо можливості застосування до нього та членів його родини нелюдського поводження та катування у разі повернення до країни громадянської належності, а за час їх перебування в Україні ситуація в Російській Федерації не змінилася.
З викладеного слідує, що відповідачем при прийнятті рішення було проведено збір та аналіз інформації про країну походження, про особу заявника, за наслідками перевірки якої не встановлено наявність фактичних доказів того, що побоювання позивача, що він або члени його родини стануть жертвами переслідувань в країні походження, є реальними, а тому обґрунтовано прийнято наказ про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 , або особами, які потребують додаткового захисту.
У відповідності до вимог частини першої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
З урахуванням зазначеного, суд, на підставі наданих доказів в їх сукупності, системного аналізу положень законодавства України приходить до висновку, що в задоволенні позову ОСОБА_1 необхідно відмовити повністю.
Підстави для розподілу судових витрат відсутні.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 2,5,6,7,9,139,242-246 КАС України, суд, -
Відмовити у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (вул. Володимирська, 9, м. Київ, 01001, код ЄДРПОУ 37508470) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії.
Рішення набирає законної сили у порядку ст.255 КАС України.
Рішення може бути оскаржене у порядку та строки встановлені ст.295-297 КАС України.
Суддя О.О. Хурса
.