15 лютого 2024 рокуЛьвівСправа № 460/20266/23 пров. № А/857/21267/23
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
судді-доповідача: Гінди О.М.,
суддів: Затолочного В.С., Качмара В.Я.,
розглянувши в письмовому провадженні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Рівненського окружного адміністративного суду від 11 вересня 2023 року про повернення позовної заяви (головуючий суддя: Дуляницької С.М., місце ухвалення - м. Рівне) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Рівненській області, Державної казначейської служби України про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинення певних дій, -
встановив:
ОСОБА_1 , 24.08.2023 звернувся до суду з позовом, в якому просив:
- визнати протиправними дії та рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області в частині нарахування та виплати пенсії за період з 01.01.2015 по 30.06.2021;
- стягнути як компенсацію з Державного бюджету України на користь позивача за невиконання державою свого позитивного матеріального та процесуального обов'язку згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції основних прав людини і основоположних свобод шляхом безспірного списання 465907,00 грн шкоди, якої зазнала внаслідок дії частини 3 статті 54 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» № 796-ХІІ в редакції Закону України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» від 28.12.2014 № 76-VІІІ за період з 01.01.2015 по 30.06.2021.
Ухвалою Рівненського окружного адміністративного суду від 11 вересня 2023 року позовну заяву і додані до неї документи повернуто позивачу.
Із цим судовим рішенням суду першої інстанції не погодився позивач та оскаржив в апеляційному порядку. Вважає його необґрунтованим, таким, що прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права, а тому просить скасувати ухвалу та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Обґрунтовуючи апеляційні вимоги, апелянт покликається на те, що пропустив строк звернення до суду через поважні об'єктивні причини, оскільки лише у серпні 2023 року дізнався про правові висновки Великої Палати Верховного Суду, згідно яких розгляд цієї категорії справ належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
У відповідності до ч. 2 ст. 312 КАС України, апеляційні скарги на ухвали суду першої інстанції, зокрема, про повернення позовної заяви, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження).
Враховуючи вимоги цієї статті, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що цю справу слід розглядати без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) за наявними у справі матеріалами.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції вважає, що така не підлягає задоволенню з наступних мотивів.
Повертаючи позовну заяву, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки строк звернення до суду з цим позовом є пропущеним, вказані у заяві про поновлення строку звернення до суду підстави для поновлення вказаного строку є неповажними, належних доказів на підтвердження поважності причин пропуску вказаного строку позивачем не надано, а тому у задоволенні заяви про поновлення строку звернення до суду необхідно відмовити, позовну заяву повернути.
З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити наступне.
Частиною 1 статті 118 КАС України встановлено, що процесуальні строки - це встановлені законом або судом строки, у межах яких вчиняються процесуальні дії. Процесуальні строки встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені - встановлюються судом
Відповідно до частини 1 статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Частиною другою цієї статті передбачено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Згідно з частиною 3 статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Наслідки пропущення строків звернення до адміністративного суду регламентовані статтею 123 КАС України та вказано, що у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку. Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву.
Таким чином, строк звернення до адміністративного суду - це проміжок часу після виникнення спору у публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів.
Як зазначалося вище, частиною другою статті 122 КАС України чітко визначено момент, з яким пов'язано початок відліку строку звернення до адміністративного суду, а саме з дня, коли особа дізналась або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Аналіз наведеної норми КАС свідчить, що у разі якщо особа не знала про допущене порушення, але з певної дати повинна була про нього дізнатись, перебіг строку обчислюється саме з моменту, коли особа повинна була дізнатись про відповідне порушення її прав. Законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й об'єктивної можливості цієї особи знати про ці факти.
Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності в публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними; після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.
День, коли особа дізналася про порушення свого права, - це встановлений доказами день, коли позивач дізнався про рішення, дію чи бездіяльність, унаслідок якої відбулося порушення його прав, свобод чи інтересів. Цим днем може бути, зокрема, день винесення рішення, яке оскаржується, якщо його прийнято за участю особи, або день вчинення дії, яка оскаржується, якщо особа була присутня під час вчинення цієї дії.
Якщо цей день точно встановити неможливо, строк обчислюється з дня, коли особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав (свобод чи інтересів). При цьому сполуку «повинна була дізнатися» слід тлумачити як неможливість незнання, припущення про високу вірогідність дізнатися, а не обов'язок особи дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав, якщо вона знала про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і не було перешкод, щоб дізнатися, яке рішення прийняте або які дії вчинені. Незнання про порушення через байдужість до своїх прав або небажання дізнатися не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду.
Отже, реалізація права позивача на звернення до суду з позовною заявою у межах строку звернення до суду залежить виключно від нього самого, а не від дій чи бездіяльності відповідача. Позивач, не дотримуючись такого порядку, позбавляє себе можливості реалізувати своє право на звернення до суду в межах строків такого звернення, адже нереалізація цього права зумовлена його власною пасивною поведінкою.
Аналогічні правові висновки викладені у постанові Велика Палата Верховного Суду від 26 жовтня 2023 року справа № 990/139/23.
Судом апеляційної інстанції встановлено, що предметом позову у цій справі є стягнення компенсації з Державного бюджету України на користь позивача за невиконання державою свого позитивного матеріального та процесуального обов'язку, згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції основних прав людини і основоположних свобод, шляхом безспірного списання 465907,00 грн шкоди, якої, на думку ОСОБА_1 , він зазнав внаслідок дії частини 3 статті 54 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» № 796-ХІІ в редакції Закону України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» від 28.12.2014 № 76-VІІІ за період з 01.01.2015 по 30.06.2021.
Так, позивач покликається на рішення Конституційного Суду України № 1-р (ІІ)2021 від 07.04.2021 у справі № 3-333/2018, пунктом 1 якого визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), частину третю статті 54 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28 лютого 1991 року № 796-XII у редакції Закону України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» від 28 грудня 2014 року № 76-VIII щодо уповноваження Верховною Радою України Кабінету Міністрів України визначати своїми актами мінімальні розміри пенсії за інвалідністю, що настала внаслідок каліцтва чи захворювання, і пенсії у зв'язку з втратою годувальника внаслідок Чорнобильської катастрофи.
Пунктом 4 вказаного рішення Конституційного Суду України визначено, що громадяни України, на яких поширюється дія статті 54 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" від 28 лютого 1991 року № 796-XII, мають право на відшкодування шкоди, якої вони зазнали внаслідок дії частини третьої статті 54 цього закону в редакції Закону України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» від 28 грудня 2014 року № 76-VIII.
Суд апеляційної інстанції зазначає, що у зв'язку з вказаним вище рішенням Конституційного Суду України, позивач вважає, що його право на отримання компенсації з Державного бюджету України за період з 01.01.2015 по 30.06.2021, за невиконання державою свого позитивного матеріального та процесуального обов'язку, згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції основних прав людини і основоположних свобод шляхом безспірного списання 465907,00 грн шкоди, є підтвердженим та безумовним.
Разом з тим, суд апеляційної інстанції вважає такі покликання безпідставними, оскільки строк звернення до суду з позовними вимогами щодо стягнення матеріальної шкоди, завданої неконституційним актом, слід обраховувати з дня ухвалення Конституційним Судом України відповідного рішення.
Аналогічні правові висновки у подібних спірних правовідносинах викладено у постанові Верховного Суду від 18.04.2022 у справі № 540/5397/21, від 14 грудня 2023 року у справі № 540/5398/21.
З огляду на викладене, з 07.04.2021 у позивача виникли підстави для звернення до суду з позовними вимогами щодо стягнення шкоди, завданої неконституційним актом, тому саме з цієї дати розпочинає перебіг шестимісячний строк звернення до суду.
Однак, суд апеляційної інстанції звертає увагу, що згідно з матеріалів справи, позивач звернувся до суду з цим позовом 24.08.2023, тобто з пропуском шестимісячного строку звернення до суду, який передбачений ч. 2 ст. 122 КАС України.
Щодо покликання позивача, що строк звернення до суду з цим позовом ним пропущено з поважних причин, оскільки лише у серпні 2023 року дізнався про правові висновки Великої Палати Верховного Суду, згідно яких розгляд цієї категорії справ належить здійснювати за правилами адміністративного судочинства, то суд апеляційної інстанції вважає такі безпідставними. Оскільки, такі не є обставиною, існування якої є об'єктивно непереборною, не залежать від волевиявлення особи та пов'язана з дійсними істотними перешкодами та труднощами для своєчасного звернення позивача до суду з цим адміністративним позовом.
Крім цього, реалізація права позивача на звернення до суду з позовною заявою у межах строку звернення до суду у спірних правовідносинах залежало виключно від нього самого, не дотримання такого порядку, позбавляє можливості реалізувати своє право на звернення до суду в межах строків такого звернення, адже нереалізація цього права зумовлена його власною пасивною поведінкою.
Таким чином, апеляційна скарга ОСОБА_1 не спростовує правильність доводів, яким мотивовано судове рішення, зводиться по суті до переоцінки проаналізованих судом доказів та не дає підстав вважати висновки суду першої інстанції помилковими.
Згідно приписів ст. 139 КАС України підстав для стягнення судових витрат не має.
З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, тому відповідно до ст. 316 КАС України, апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, ухвалу суду без змін.
Керуючись ст. ст. 312, 316, 321, 322, 325, 328, КАС України, суд -
постановив:
апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а ухвалу Рівненського окружного адміністративного суду від 11 вересня 2023 року про повернення позовної заяви у справі № 460/20266/23 - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя О. М. Гінда
судді В. С. Затолочний
В. Я. Качмар