15 лютого 2024 року м. Київ
Унікальний номер справи № 757/54336/20-ц
Апеляційне провадження № 22-ц/824/2191/2024
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Левенця Б.Б.,
суддів - Борисової О.В., Ратнікової В.М.,
за участю секретаря судового засідання - Дячук І.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 29 серпня 2023 року, ухвалене під головуванням судді Матійчук Г.О., у справі за позовом ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України, Національного банку України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, Публічне акціонерне товариство «Всеукраїнський акціонерний банк», про захист прав споживачів фінансових послуг, стягнення коштів, -
У грудні 2020 року позивач звернувся до суду з вказаним позовом, в якому просив стягнути солідарно з відповідачів Держави України в особі Державної казначейської служби України, шляхом списання з відповідного рахунку Державної казначейської служби України та Національного банку України на користь ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 5 210 478,26 грн. та судові витрати.
В обґрунтування позову зазначено, що ОСОБА_1 є вкладником ПАТ «Всеукраїнський акціонерний банк» (далі - ПАТ «ВіЕйБі Банк»), згідно наступних договорів банківського вкладу, а саме:
- договору №840672/2014 на суму - 122 862,10 доларів США, рахунок - НОМЕР_1 із 04.08.2014 року по 04.10.2014 року;
- договору №862419/2014 на суму - 9 500,00 доларів США, рахунок - НОМЕР_14 3 17.11.2-14 року по 17.02.2015 року;
- договору №862410/2014 на суму - 9 500,00 доларів США, рахунок - НОМЕР_3 3 17.11.2014 року по 17.02.2015 року;
- договору №862421/2014 на суму - 9 500,00 доларів США, рахунок - НОМЕР_4 з 17.11.2014 року по 17.02.2015 року;
- договору №862418/2014 на суму - 9 500,00 доларів США, рахунок - НОМЕР_5 з 17.11.2014 року по 17.02.2015 року;
- договору №862408/2014 на суму - 9 500,00 доларів США, рахунок - НОМЕР_6 з 17.11.2014 року по 17.02.2015 року;
- договору №862428/2014 на суму - 9 500, 00 доларів США, рахунок - НОМЕР_7 з 17.11.2014 року по 17.02.2015 року;
- договору №862412/2014 на суму - 9 500, 00 доларів США, рахунок - НОМЕР_8 з 17.11.2014 року по 17.02.2015 року;
- договору №862415/2014 на суму - 9 500, 00 доларів США, рахунок - НОМЕР_9 з 17.11.2014 року по 17.02.2015 року.
Окрім того, на ім?я позивача в банку відкрито ряд поточних рахунків, а саме:
- рахунок НОМЕР_10 на суму - 5 361,55 доларів США;
- рахунок НОМЕР_11 на суму - 9 514,17 доларів США;
- рахунок НОМЕР_12 на суму - 9 514,17 доларів США;
- рахунок НОМЕР_13 на суму - 877,00 доларів США.
На підставі постанови Правління Національного банку України від 20 листопада 2014 року № 733 «Про віднесення ПАТ «ВіЕйБі Банк» до категорії неплатоспроможних» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб 20 листопада 2014 року прийнято рішення № 123 про запровадження з 21 листопада 2014 року тимчасової адміністрації та призначення уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ «ВіЕйБі Банк».
Відповідно до постанови правління Національного банку України від 19 березня 2015 року «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Всеукраїнський акціонерний банк», виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 20 березня 2015 року №63 «Про початок процедури ліквідації ПАТ «Всеукраїнський акціонерний банк» та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку, яким було розпочато процедуру ліквідації Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк».
Фондом гарантування вкладів фізичних осіб позивачу була виплачена гарантована сума відшкодування у розмірі 200 000,00 грн., а залишок коштів у розмірі 5 210 478,26 грн. були включені до реєстру акцептованих вимог кредиторів четвертої черги, що підтверджується довідкою від 21 липня 2016 року № 05-38005, виданою ПАТ «Всеукраїнський акціонерний банк».
Вказував, що позивач є кредитором банку у заявленому розмірі позовним вимог, і станом на звернення до суду ці кошти позивачу не було повернуто.
Вважає, що втрата права власності на грошові кошти виникла у результаті порушення Національним банком України процедури віднесення банку до категорії неплатоспроможних та передчасне прийняття такого рішення, а також, у результаті застосування органом державної влади та органом державного управління Закону, який суперечить Конституції України та позбавляє права власності позивача на вклад, тому саме на них покладається матеріальна відповідальність відшкодування позивачу суми вкладу, що стало підставою для звернення до суду із вказаним позовом.
У лютому 2021 року представник Національного банку України Каратун Т.В. подала до суду відзив на позовну заяву, у якому просила відмовити у задоволенні позову. У відзиві зазначено, що кредиторські вимоги позивача до ПАТ «ВіЕйБі Банк» відповідно до довідки-відповіді Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «ВіЕйБі Банк» від 21 липня 2016 року № 605-38005 були акцептовані в мірі 5 210 478,26 грн. та віднесені до четвертої черги задоволення вимог кредиторів, вимоги позивача мають бути задоволені за рахунок коштів Фонду гарантування вкладів фізичних осіб в повному обсязі. Таким чином, позивач має статус кредитора, а його вимоги повинні бути задоволені в порядку, визначеному Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Враховуючи те, що позивачем не надано доказів відмови в задоволенні його вимог з боку Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Національний банк України вважає позовні вимоги позивача передчасними та такими, що мають ознаки подвійного стягнення. Також слід зазначити, що чинним законодавством не передбачено задоволення вимог кредиторів поза межами процедури ліквідації банку (т. 1 а.с. 69-74).
У березні 2021 року представник Державної казначейської служби України Тимофєєва Т.М. подала відзив на позов, у якому просила відмовити у задоволенні позову з підстав, зазначених у ньому. Зокрема, у відзиві зазначено, що як випливає зі змісту позову, Казначейство жодних прав та інтересів позивача не порушувало, не вступало у правовідносини з ним і жодної шкоди позивачеві це завдавало, то відповідно до Конституції України, ЦК України та інших актів законодавства Казначейство не може нести відповідальність за шкоду, завдану позивачу діями інших суб'єктів. Крім того, ч. 2 ст. 1173 ЦК України визначено, що особливості відшкодування шкоди, завданої у результаті виведення неплатоспроможного банку з ринку/ліквідації банку на підставі протиправних (незаконних) індивідуальних актів Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішень Кабінету Міністрів України особам, які на дату прийняття таких індивідуальних актів або рішень, відповідно, мали статус учасників такого банку, встановлюються Законом України «Про банки і банківську діяльність» та Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Отже, у спорах, пов'язаних з виконанням банком, в якому введено тимчасову адміністрацію та/або запроваджено процедуру ліквідації, своїх зобов?язань перед його кредиторами, норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є спеціальними та цей закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у цих правовідносинах. Таким чином, після запровадження Фондом гарантування вкладів фізичних осіб тимчасової адміністрації відносно неплатоспроможного банку з метою виведення його з ринку та в подальшому відкликання Національним банком України банківської ліцензії й переходу до процедури ліквідації банку, задоволення вимог кредиторів банку здійснюється в порядку, передбаченому Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Чинним законодавством не передбачено задоволення вимог кредиторів поза межами процедури ліквідації банку. Таким чином, стягнення суми вкладу позивачу повинно відбуватись на підставі законодавства, що регулює правовідносини щодо повернення коштів з урахуванням положень Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», а саме: не за рахунок держави Україна, а за рахунок коштів Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (т. 1 а.с. 129-132).
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 29 серпня 2023 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України, Національного банку України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, ПАТ «Всеукраїнський акціонерний банк», про захист прав споживачів фінансових послуг, стягнення коштів - відмовлено (т. 2 а.с. 90, 92-97).
Не погодившись з рішенням районного суду, 15 вересня 2023 року представник ОСОБА_1 - адвокат Маринушкін А.Г. направив до суду апеляційну скаргу, в якій просив рішення Печерського районного суду міста Києва від 29 серпня 2023 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі (т. 2 а.с. 104-111).
Доводи апеляційної скарги обґрунтовані тим, що судом першої інстанції не надано оцінки жодним доводам позовної заяви, на яких ґрунтуються вимоги позивача. Звертав увагу на те, що створенням законодавчих перешкод у поверненні коштів, які належать на праві власності позивачу, після виведення банку з ринку, порушуються положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та ст. 1 Першого протоколу, підписаного та ратифікованого Україною, яка відповідно до ст. 5 цього ж протоколу, є додатковою статтею Конвенції. Суд першої інстанції не звернув уваги на те, що хоча правильне застосування законодавства беззаперечно становить суспільний інтерес, проте із урахуванням обставин даної справи, не відповідатиме принципу пропорційності. Необхідну рівновагу не буде забезпечено, якщо відповідна особа буде нести «особистий і надмірний тягар» у виді позбавлення права власності, навіть на підставі Закону.
Встановлена Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» процедура повернення вкладу не відповідає принципам, визначеним у позиціях ЄСПЛ, також не може бути застосована до спірних правовідносин, оскільки положення цього Закону призводять до порушення рівності прав вкладників та можуть створити ситуацію, за якої фізична особа (вкладник) протиправно позбавляється права власності на вклад. Вважає, що Закон суперечить ст. 41 Конституції України та призводить до порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, відповідно до якої кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Звертав увагу на те, що Національний банк України допустив протиправну бездіяльність щодо невжиття заходів, направлених на захист інтересів вкладників ПАТ«ВіЕйБі Банк», що полягало у недотриманні законодавчо визначеної процедури, а саме останнім не було дотримано визначеного строку для віднесення проблемного банку до категорії неплатоспроможних. Отже, є правові підстави пов'язувати втрату заощаджень позивача із бездіяльністю органу державного управління, а саме Національного банку України.
У відзиві на апеляційну скаргу представник Національного банку України Каратун Т.В. просила відмовити у задоволенні апеляційної скарги та залишити без змін рішення Печерського районного суду міста Києва від 29 серпня 2023 року (т. 2 а.с. 132-136).
Також відзив на апеляційну скаргу подала представник Фонду гарантування вкладів фізичних осіб - Сидоренко Ю.А., в якому просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Печерського районного суду міста Києва від 29 серпня 2023 року залишити без змін (т. 2 а.с. 179-189).
У судовому засіданні представник відповідача НБ України - адвокат Каратун Т.В., представник третіх осіб Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, ПАТ «ВіЕйБі Банк»- адвокат Сидоренко Ю.А. заперечували проти скарги і просили відмовити у її задоволенні.
Інші особи до суду не прибули, були сповіщені належним чином, про що у справі є докази. Повідомлення ОСОБА_1 повернулись із відмітками працівників пошти про відсутність адресата за зазначеною ним адресою, заяви про зміну адреси місця проживання (перебування) від вказаної особи до суду не надходили. Поряд з цим, ОСОБА_1 був сповіщений повідомленням його представника - адвоката Маринушкіна А.Г. врученням повідомлення особисто 28 грудня 2023 року про розгляд справи судом 15 лютого 2024 року, а також повідомленням на зазначену ним адресу електронної пошти та телефонограмою із забезпеченням технічної фіксації таких повідомлень (т. 2 а.с. 123-131, 164, 167-178).
Виходячи з положень ст. 13 ЦПК України кожна сторона розпоряджається своїми правами на власний розсуд, у т.ч. правом визначити свою участь в тому чи іншому судовому засіданні. Явка до суду апеляційної інстанції не є обов'язковою.
Відповідно до частини 1 ст. 131 ЦПК України, учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться.
Попри те, що конституційне право на суд є правом, його реалізація покладає на учасників справи певні обов'язки. Практика Європейського суду з прав людини визначає, що сторона, яка задіяна у ході судового розгляду справи, зобов'язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки. Як зазначено у рішенні цього суду у справі «Пономарьов проти України» від 03 квітня 2008 року, сторони мають вживати заходи, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.
Заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Аліментарія Сандерс С. А. проти Іспанії» від 07 липня 1989 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 30 листопада 2022 року у справі № 759/14068/19 (провадження № 61-8505св22).
Поряд з цим, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово наголошував, що національні суди мають організовувати судові провадження таким чином, щоб забезпечити їх ефективність та відсутність затримок (див. рішення ЄСПЛ від 02.12.2010 у справі «Шульга проти України», № 16652/04). При цьому запобігати неналежній і такій, що затягує справу, поведінці сторін у цивільному процесі - завдання саме державних органів (див. рішення ЄСПЛ від 20.01.2011 у справі «Мусієнко проти України», № 26976/06).
Зважаючи на вимоги ч.ч. 9, 11 ст. 128, ч. 5 ст. 130, ст. 131, ч. 2 ст. 372 ЦПК України колегія суддів визнала повідомлення належним, а неявку такою, що не перешкоджає апеляційному розглядові справи.
Суд апеляційної інстанції зауважив, що вказана справа розглядалась судом першої інстанції як у відкритому судовому засіданні (ухвала суду від 15 липня 2021 року), так і у закритому судовому з проголошенням рішення по суті спору (т. 1 а.с. 192 т. 2 а.с. 88-97).
Відповідно до ч. 1 ст. 7 ЦПК України, розгляд справ у судах проводиться усно і відкрито, крім випадків, передбачених цим Кодексом.
Розгляд справи у закритому судовому засіданні проводиться у випадках, коли відкритий судовий розгляд може мати наслідком розголошення таємної чи іншої інформації, що охороняється законом, або за клопотанням учасників справи з метою забезпечення таємниці усиновлення, запобігання розголошенню відомостей про інтимні чи інші особисті сторони життя учасників справи або відомостей, що принижують їхню честь і гідність, а також в інших випадках, установлених законом (ч. 7 ст. 7 ЦПК України).
Особи, які беруть участь у справі не подавали заяв (клопотань) до суду апеляційної інстанції про розгляд цієї справи в закритому судовому засіданні, не заявлено таких клопотань і в судовому засіданні 15 лютого 2024 року, про що свідчить протокол та звукозапис судового засідання (т. 2 а.с. 190-191).
З урахуванням вищенаведених вимог законодавства та обставин справи, судом апеляційної інстанції здійснений судовий розгляд цієї справи у відкритому судовому засіданні за участі осіб, які беруть участь у справі в порядку, який забезпечує збереження і не розголошення таємної чи іншої інформації, що охороняється законом.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду, судова колегія дійшла висновку, що скарга не підлягає задоволенню за таких підстав.
Відмовивши в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що діями Національного банку України щодо віднесення Банку до категорії неплатоспроможних не було заподіяно матеріальної шкоди позивачу, оскільки відсутні обставини щодо зменшення майна позивача. Фактично сума, яка кваліфікована позивачем як шкода, є заборгованістю ПАТ «ВіЕйБі Банк» перед позивачем, яка підлягає задоволенню в порядку, передбаченому Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
З такими висновками суду колегія суддів погодилась з наступних підстав.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 є вкладником ПАТ «ВіЕйБі Банк», згідно наступних договорів банківського вкладу, а саме:
- договору №840672/2014 на суму - 122 862, 10 доларів США, рахунок - НОМЕР_1 із 04.08.2014 року по 04.10.2014 року (т. 1 а.с. 14);
- договору №862419/2014 на суму - 9 500, 00 доларів США, рахунок - НОМЕР_14 3 17.11.2-14 року по 17.02.2015 року (т. 1 а.с. 15);
- договору №862410/2014 на суму - 9 500, 00 доларів США, рахунок - НОМЕР_3 3 17.11.2014 року по 17.02.2015 року (т. 1 а.с. 16);
- договору №862421/2014 на суму - 9 500, 00 доларів США, рахунок - НОМЕР_4 з 17.11.2014 року по 17.02.2015 року (т. 1 а.с. 17);
- договору №862418/2014 на суму - 9 500, 00 доларів США, рахунок - НОМЕР_5 з 17.11.2014 року по 17.02.2015 року (т. 1 а.с. 18);
- договору №862408/2014 на суму - 9 500, 00 доларів США, рахунок - НОМЕР_6 з 17.11.2014 року по 17.02.2015 року (т. 1 а.с. 19);
- договору №862428/2014 на суму - 9 500, 00 доларів США, рахунок - НОМЕР_7 з 17.11.2014 року по 17.02.2015 року (т. 1 а.с. 20);
- договору №862412/2014 на суму - 9 500, 00 доларів США, рахунок - НОМЕР_8 з 17.11.2014 року по 17.02.2015 року (т. 1 а.с. 21);
- договору №862415/2014 на суму - 9 500, 00 доларів США, рахунок - НОМЕР_9 з 17.11.2014 року по 17.02.2015 року (т. 1 а.с. 22).
Окрім того, на ім?я ОСОБА_1 в ПАТ «ВіЕйБі Банк» відкрито ряд поточних рахунків, а саме:
- рахунок НОМЕР_10 на суму - 5 361, 55 доларів США (т. 1 а.с. 23);
- рахунок НОМЕР_11 на суму - 9 514, 17 доларів США (т. 1 а.с. 24);
- рахунок НОМЕР_12 на суму - 9 514, 17 доларів США (т. 1 а.с. 25);
- рахунок НОМЕР_13 на суму - 877, 00 доларів США (т. 1 а.с. 26).
На підставі постанови Правління Національної банку України від 20 листопада 2014 року №733 «Про віднесення ПАТ «ВіЕйБі Банк» до категорії неплатоспроможних» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб 20 листопада 2014 року прийнято рішення №123 про запровадження з 21 листопада 2014 року тимчасової адміністрації та призначення уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ «ВіЕйБі Банк» (т. 1 а.с. 39).
Відповідно до постанови правління Національного банку України від 19 березня 2015 року «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Всеукраїнський акціонерний банк», виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 20 березня 2015 року № 63 «Про початок процедури ліквідації ПАТ «Всеукраїнський акціонерний банк» та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку, яким було розпочато процедуру ліквідації ПАТ «Всеукраїнський акціонерний банк» (т. 1 а.с. 38).
Фондом гарантування вкладів фізичних осіб ОСОБА_1 була виплачена гарантована сума відшкодування у розмірі 200 000,00 грн., а залишок коштів у розмірі 5 210 478,26 грн. були включені до реєстру акцептованих вимог кредиторів четвертої черги, що підтверджується довідкою від 21 липня 2016 року №05-38005, виданою ПАТ «Всеукраїнський акціонерний банк» (т. 1 а.с. 27).
Згідно інформації Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань ПАТ «ВіЕйБі Банк» перебуває в стані припинення.
Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Відповідно до ч. 1 ст. 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.
Згідно з ч. 1, 2 ст. 1060 ЦК України договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). Договором може бути передбачено внесення грошової суми на інших умовах її повернення. За договором банківського вкладу на вимогу банк зобов'язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника. Умова договору банківського вкладу на вимогу про відмову від права на одержання вкладу на першу вимогу є нікчемною.
Положеннями ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» передбачено, що вклад (депозит) - це кошти в готівковій або в безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору.
Відповідно до ч. 1 ст. 1074 ЦК України обмеження прав клієнта щодо розпоряджання грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку, не допускається, крім випадків обмеження права розпоряджання рахунком за рішенням суду або в інших випадках, встановлених законом або умовами обтяження, предметом якого є майнові права на грошові кошти, що знаходяться на рахунку, а також у разі зупинення фінансових операцій, які можуть бути пов'язані з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванням тероризму та фінансуванням розповсюдження зброї масового знищення, замороження активів, що пов'язані з тероризмом та його фінансуванням, розповсюдженням зброї масового знищення та його фінансуванням, передбачених законом. Банк не має права встановлювати заборону на встановлення обтяження, але може встановлювати розумну винагороду.
За змістом статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
У відповідності до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Тобто випадки обмеження прав клієнта щодо розпоряджання грошовими коштами, які знаходяться на його рахунку, можуть бути передбачені у спеціальному законі.
Процедуру виведення неплатоспроможних банків з ринку врегульовано Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», який є спеціальним законом, що унормовує дані правовідносини.
Згідно з п. 16 ч. 1 ст. 2 Закону тимчасова адміністрація - це процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом.
Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 2 Закону ліквідація банку - це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства.
Отже, у спорах, пов'язаних з виконанням банком, у якому введено тимчасову адміністрацію та/або запроваджено процедуру ліквідації, своїх зобов'язань перед його кредиторами, норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є спеціальними і цей Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у таких правовідносинах.
Згідно з підпунктами 1, 2 частини п'ятої статті 36 Закону під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку.
Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, включаючи відсотки, станом на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, встановленого на цей день, незалежно від кількості вкладів в одному банку. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200 000 гривень. Адміністративна рада Фонду не має права приймати рішення про зменшення граничної суми відшкодування коштів за вкладами (частина перша статті 26 Закону в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Порядок отримання вкладниками коштів понад гарантовану суму здійснюється у черговості, визначений у статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» за рахунок коштів, одержаних в результаті ліквідації та реалізації майна неплатоспроможного банку.
Віднесення банку до категорії неплатоспроможних, а також відкликання банківської ліцензії та ліквідація банку є заходами впливу в розумінні статті 77 Закону України «Про банки і банківську діяльність».
Запровадження тимчасової адміністрації у банку та початок процедури ліквідації унеможливлює виплату коштів за договором банківського вкладу в інший спосіб, аніж це передбачено положеннями Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
Відкликання Національним банком України банківської ліцензії ПАТ «Всеукраїнський акціонерний банк» та ініціювання процедури його ліквідації як юридичної особи зумовило для позивача настання відповідних правових наслідків, зокрема виникнення спеціальної процедури пред'явлення майнових вимог до банку та їх задоволення в порядку та черговості, передбачених Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». При цьому задоволення вимог окремого кредитора, визнаних в межах ліквідаційної процедури банку, але заявлених до стягнення в іншому порядку, не допускається, оскільки це має наслідком порушення рівності прав вкладників банку та порушує принципи виведення неплатоспроможного банку з ринку.
Подібні за змістом висновки щодо застосування норм матеріального права викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2018 року у справі № 910/23398/16 і від 22 серпня 2018 року у справі № 559/1777/15-ц.
Критерії віднесення банку до категорії неплатоспроможних визначені статтею 76 Закону України «Про банки і банківську діяльність».
Основною причиною винесення Національним банком України постанови від 20 листопада 2014 року № 733 про віднесення ПАТ «ВіЕйБі Банк» до категорії неплатоспроможних стало невжиття власником банку своєчасних та дієвих заходів для поліпшення фінансового стану банку та приведення діяльності у відповідність до вимог чинного законодавства України, зокрема, пропозиції власників щодо збільшення капіталу банку виявились недостатніми для підтримання його платоспроможності, акціонери Банку не надавали реальної фінансової підтримки банку, що призвело до погіршення фінансових показників та зменшення розміру регулятивного капіталу банку, а достатніх джерел для рекапіталізації банку не було (т. 1 а.с. 38, 104-115).
Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (стаття 56 Конституції України).
Частиною другою статті 11 ЦК України визначено, що однією з підстав виникнення цивільних прав та обов'язків, а отже, підставою цивільно-правової відповідальності, зокрема обов'язку відшкодувати шкоду, є заподіяння майнової шкоди.
Зобов'язання із заподіяння шкоди - це правовідношення, у силу якого одна сторона (потерпілий) має право вимагати відшкодування завданої шкоди, а інша сторона (боржник) зобов'язана відшкодувати завдану шкоду в повному розмірі.
Загальні положення про відшкодування завданої майнової шкоди закріплені в статті 1166 ЦК України.
Відповідно до частини першої статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
У разі встановлення конкретної особи, яка завдала шкоди, відбувається розподіл тягаря доказування: (а) позивач повинен довести наявність шкоди та причинний зв'язок; (б) відповідач доводить відсутність протиправності та вини (див. Постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 липня 2022 року в справі № 753/15095/17 (провадження № 61-16500св20)).
Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів (стаття 1173 ЦК України).
Стаття 1173 ЦК України є спеціальною і передбачає певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності. Зокрема передбачено, що для застосування відповідальності органів державної влади наявність їх вини не є обов'язковою. Втім, цими нормами не заперечується обов'язковість наявності інших елементів складу цивільного правопорушення, які є обов'язковими для доказування у спорах про стягнення збитків. Необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв'язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі статті 1173 ЦК України.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У пункті 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17 (провадження № 12-199гс18) зроблений висновок, що «застосовуючи статті 1173, 1174 ЦК України, суд має встановити: по-перше, невідповідність рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування чи відповідно їх посадової або службової особи вимогам закону чи іншого нормативного акта; по-друге, факт заподіяння цим рішенням, дією чи бездіяльністю шкоди фізичній або юридичній особі. За наявності цих умов є підстави покласти цивільну відповідальність за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 лютого 2022 року у справі №910/6175/19 (провадження № 12-53гс20) зазначено, що «НБУ бере участь у виконанні функцій держави в банківському секторі та наділений при цьому певними владно-розпорядчими повноваженнями для виконання своїх функцій, що притаманно органам державної влади. У свою чергу банківський сектор - це особлива сфера, де одні суб'єкти господарювання довіряють власні кошти іншим, а тому існує ризик можливості з боку банків (власників, акціонерів тощо) незаконно привласнити такі кошти і уникнути відповідальності. Для запобігання цьому (серед інших функцій) функціонує НБУ як особливий державний орган, який регулює банківську діяльність, здійснює контроль і нагляд за банками з метою недопущення протиправної діяльності доведення банку до неплатоспроможності та привласнення коштів вкладників. НБУ зобов'язаний вчиняти заходи впливу та контролю з метою недопущення порушення норм банківського законодавства (насамперед зі сторони банків) та відновлення платоспроможності і стабільності банків. Таким чином, правовий режим НБУ також характеризується подвійною правовою природою: з одного боку, він є органом, уповноваженим здійснювати державне управління у сфері банківської діяльності, а з іншого - банківською установою, яка здійснює банківські операції, виступає кредитором останньої інстанції для інших банків, а також може надавати кредит Фонду. НБУ, приймаючи спірну постанову, та Фонд, здійснюючи виплати, виконували функції, покладені на них чинним законодавством, і наслідки цих дій можуть спричинити виникнення також взаємних цивільних прав та обов'язків. … необхідною підставою для притягнення НБУ до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є факти неправомірних дій цього органу, наявність шкоди та причинний зв'язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою».
У постанові Верховного Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 лютого 2021 року у справі № 757/63349/19-ц (провадження № 61-18960св20) зроблено висновки, що: «запровадження тимчасової адміністрації у банку та початок процедури ліквідації унеможливлює виплату коштів за договором банківського вкладу в інший спосіб, аніж це передбачено положеннями Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Відкликання Національним банком України банківської ліцензії ПАТ «Дельта Банк» та ініціювання процедури його ліквідації як юридичної особи зумовило для позивача настання відповідних правових наслідків, зокрема виникнення спеціальної процедури пред'явлення майнових вимог до банку та їх задоволення в порядку та черговості, передбачених Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». При цьому задоволення вимог окремого кредитора, визнаних в межах ліквідаційної процедури банку, але заявлених до стягнення в іншому порядку, не допускається, оскільки це має наслідком порушення рівності прав вкладників банку та порушує принципи виведення неплатоспроможного банку з ринку.
23 травня 2020 року набрав чинності Закон України № 590-ІХ, яким було доповнено частиною другою статтю 1173 ЦК України та визначено, що особливості відшкодування шкоди, завданої у результаті виведення неплатоспроможного банку з ринку/ліквідації банку на підставі протиправних (незаконних) індивідуальних актів Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішень Кабінету Міністрів України особам, які на дату прийняття таких індивідуальних актів або рішень, відповідно, мали статус учасників такого банку, встановлюються Законом України «Про банки і банківську діяльність» та Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
Частиною сьомою статті 54 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» передбачено право особи на відшкодування шкоди у випадку визнання у судовому порядку протиправним індивідуального акту Національного банку України при здійсненні процедури ліквідації банку.
Відповідно до частини другої статті 22 ЦК України збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Під час вирішення спорів про відшкодування шкоди на підставі статті 1173 ЦК України доказуванню підлягає: факт спричинення шкоди, протиправність дій заподіювача шкоди, причинний зв'язок між протиправною дією чи бездіяльністю і негативними наслідками.
Відсутність хоча б одного з таких елементів виключає відповідальність за заподіяння шкоди.
Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві шкоди, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Підставами для виникнення зобов'язання з відшкодування шкоди відповідно до статті 1173 ЦК України є наявність шкоди, протиправність дій її завдавача та причинний зв'язок між його діями та шкодою, і ці обставини підлягають доказуванню на загальних підставах та відповідно до статей 12, 81 ЦПК України.
Звертаючись до суду із вказаним позовом позивач посилався на те, що в порушення вимог ч. 1 ст. 55 Закону України «Про Національний банк України», ст. 67, 73, 75, 76 Закону України «Про банки і банківську діяльність», Національний банк України допустив протиправну бездіяльність щодо невжиття заходів, направлених на захист інтересів вкладників ПАТ «ВіЕйБі Банк», що полягало у недотриманні законодавчо визначеної процедури, а саме останнім не було дотримано визначеного строку для віднесення проблемного банку до категорії неплатоспроможних.
Разом з тим, в підтвердження зазначено позивач не надав суду належних та допустимих доказів на підтвердження причинного зв'язку між протиправною поведінкою відповідача по справі та шкодою, завданою позивачу, що виключає стягнення з відповідача заявленої суми коштів.
Отже, позивач не довів, що саме внаслідок дій чи бездіяльності Держави Україна та/або Національного банку України він позбавлений можливості повернути кошти з депозитних вкладів, що завдало йому шкоду.
Апеляційний суд погодився з висновком суду, що позивач, як сторона за договорами вкладу, внаслідок віднесення Банку до категорії неплатоспроможних постановою Національного банку України від 20 листопада 2014 року № 733, не втратив права на кошти у розмірі 5 210 478, 26 грн., повернення яких підлягає здійсненню у порядку, визначеному Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення механізмів виведення банків з ринку та задоволення вимог кредиторів цих банків» від 30 червня 2021 року № 1588-IX, який на час вирішення цієї справи судами набрав чинності, зокрема внесені зміни до Закону щодо врегулювання порядку та підстав відшкодування шкоди (збитків) за вимогами Фонду, які спрямовуються на задоволення вимог кредиторів неплатоспроможного банку або банку, щодо якого прийнято рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію.
У статті 52 Закону в зазначеній редакції передбачено, що Фонд має право звертатися до осіб, які відповідно до законодавства несуть відповідальність за шкоду (збитки): завдану банку, з вимогами та позовами про відшкодування шкоди (збитків), заподіяної банку, у разі наявності вимог кредиторів, зазначених у пунктах 1-8 цієї частини; завдану кредиторам, вимоги яких залишилися незадоволеними після завершення процедури ліквідації (абзаци тринадцятий і чотирнадцятий частині першій цієї статті).
У частині п'ятій цієї статті визначені суб'єкти такої відповідальності: пов'язані з банком особи та/або інші особи, рішеннями, діями (в тому числі вчиненими правочинами, операціями, укладеними договорами) та/або бездіяльністю якої завдано шкоди (збитків) банку та/або прямо чи опосередковано отримала майнову вигоду. Такі особи у разі, якщо шкоду (збитки) було завдано внаслідок спільного прийняття рішення, вчинення спільної дії чи бездіяльності, несуть солідарну відповідальність.
Фонд має право звертатися з такими позовами до судів належної юрисдикції (в тому числі іноземних судів) протягом процедури ліквідації банку та протягом трьох років після внесення запису про припинення банку як юридичної особи (спеціальна позовна давність).
У частині дев'ятій цієї статті передбачено, що кошти, стягнуті та/або одержані Фондом з осіб, зазначених у частині п'ятій цієї статті, спрямовуються Фондом на задоволення вимог кредиторів банку, зазначених у пунктах 1-8 частини першої цієї статті, які виникли у зв'язку із завданням їм шкоди (збитків) внаслідок незадоволення їхніх вимог, у порядку, визначеному частиною четвертою цієї статті, після відшкодування витрат Фонду, понесених у зв'язку із стягненням шкоди (збитків). Припинення банку як юридичної особи не є підставою та не призводить до закінчення чи припинення процесів, позовів чи проваджень, що були ініційовані відповідно до цієї частини Фондом, та не є підставою для звільнення від відповідальності та/або припинення відповідальності осіб, проти яких такі процеси, позови чи провадження були ініційовані. Усі вимоги Фонду у зв'язку із такими процесами, позовами або провадженнями, у тому числі всі вимоги про відшкодування шкоди (збитків), заподіяної кредиторам (колишнім кредиторам) банку, не припиняються з припиненням банку.
Отже, вимоги кредиторів, які залишилися незадоволеними після завершення процедури ліквідації неплатоспроможного банку, вважаються їх збитками (шкодою).
Вимоги ОСОБА_1 на суму 5210 478 грн. 26 коп. було включено до реєстру акцептованих вимог кредиторів ПАТ «ВіЕйБі Банк» 4 черга (т. 1 а.с. 27).
Розміщені позивачем на рахунках у ПАТ «ВіЕйБі Банк» як банківські вклади кошти (у загальному розмірі неповернутих вкладів на суму 5210 478 грн. 26 коп.) є збитками у розумінні статті 22 ЦК України, які підлягають відшкодуванню в порядку визначеному вищевказаним Законом.
У частині четвертій статті 4 Закону України «Про Національний банк України» встановлено, що національний банк не відповідає за зобов'язаннями інших банків, а інші банки не відповідають за зобов'язаннями Національного банку, крім випадків, коли вони добровільно беруть на себе такі зобов'язання.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, оскільки районний суд правильно застосував до правовідносин норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, та дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.
Подібні висновки висловлені Верховним Судом у постановах від 02 липня 2019 року у справі № 910/5000/18, від 28 січня 2020 року у справі № 369/11928/17, від 15 травня 2019 року у справі № 757/72592/17, від 07 травня 2020 року у справі № 757/62120/18-ц, від 15 квітня 2020 року у справі № 757/27124/19-ц та від 18 лютого 2021 року у справі № 757/63349/19-ц і підстав відступу від таких висновків суд апеляційної інстанції не вбачає.
За змістом частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Як зазначив Європейський суд з прав людини в справі «Золотас проти Греції» стаття 1 Протоколу № 1, яка має за головну мету захистити особу від будь-якого посягання держави на повагу до її майна, може також вимагати позитивних зобов'язань, відповідно до яких держава має вжити певних заходів, необхідних для захисту права власності, зокрема, якщо існує прямий зв'язок між заходом, якого заявник може правомірно очікувати від влади, і ефективним користуванням ним своїм майном (Zolotas v. Greece, заява № 66610/09). Подібний висновок викладений у рішенні Європейського суду з прав людини в справі «Капітал Банк АД проти Болгарії» (Capital Bank AD v. Bulgaria, заява № 49429/99).
У рішенні ЄСПЛ у справі Depalle v. France(скарга № 34044/02, постанова від 29 березня 2010 року Велика Палата), зрештою, враховуючи правила, які стосуються земель державної власності, та зважаючи на те, що заявники не могли не усвідомлювати принцип відсутності відшкодування, який був чітко виписаний в усіх дозволах на тимчасове займання земель державної власності, що видавались їм відповідно з 1961 та 1951 року, відсутність відшкодування не може розглядатись як непропорційна міра з точки зору регламентних норм, що регулюють використання майна заявника, яка вжита з метою забезпечення суспільного інтересу. Заявники не зазнають особливих і надмірних витрат у зв'язку із знесенням їхніх будинків без сплати відшкодування. Таким чином, не буде порушено рівновагу між інтересами громади та заявників.
Судовим рішенням у цій справі не було порушено майнових прав позивача, гарантованих зокрема статтею 41 Конституції України, статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статтею 321 ЦК України, а лише вказано на визначену законом процедуру відновлення порушених банком прав та безпідставність й недоведеність заявлених до держави в особі Державної казначейської служби України, Національного банку України вимог про відшкодування майнової шкоди.
Положення Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», який є пріоритетним щодо інших Законів України у спорах, пов'язаних з виконанням банком, в якому введена тимчасова адміністрація та/або запроваджена процедура ліквідації, зобов'язань перед його кредиторами, у встановленому законом порядку неконституційними не визнавались.
Процедури й обмеження, передбачені Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», слід визнати такими, що переслідують легітимну мету та не становлять непропорційного втручання у права вкладника неплатоспроможного банку.
Статтею 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» передбачено, що учасники банку відповідають за зобов'язаннями банку згідно із законами України та статутом банку, зокрема несуть цивільно-правову відповідальність за порушення вимог законодавства.
Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що якщо банку заподіяно шкоди не шляхом вчинення окремо визначених дій (бездіяльності), які мали наслідком знищення або пошкодження конкретної речі, втрату конкретних доходів чи подібні наслідки, а шляхом недотримання вимог законодавства, невжиття своєчасних заходів для запобігання настанню неплатоспроможності банку тощо, що призвело до зниження чистих активів банку, порушення нормативів, зокрема ліквідності та втрати банком стану платоспроможності, то розмір шкоди, завданої банку, оцінюється розміром недостатності майна банку для задоволення вимог усіх кредиторів, якщо не доведений більший розмір шкоди. Такі висновки сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 910/11027/18 (провадження№ 12-185гс19, пункт 7.61). При цьому Велика Палата Верховного Суду у цій справі не вирішує питання про виконання чи порушення відповідачем обов'язків, покладених на нього законом, зокрема статтею 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність», оскільки таке вирішення було би виходом за межі цієї справи. Зазначене питання має бути вирішене в межах іншої справи за позовом належного позивача».
Врахувавши зазначене, суд апеляційної інстанції визнав неспроможними доводи апелянта про протиправну бездіяльність відповідача Національного банку України, зокрема, не дотримання визначеного строку для віднесення проблемного банку до категорії неплатоспроможних, що на думку позивача зменшило обсяг активів Банку, необхідних для задоволення вимог усіх його кредиторів, у т.ч. і вимог позивача.
З огляду на вищевказане, суд апеляційної інстанції відхилив доводи апелянта з посиланням на рішення ЄСПЛ у справах: Yakushenko v. Ukraine, Золотас (Zolotas) проти Греції (№2 скарга № 66610/09), Depallev. France, «Кривенький проти України», «Трегубенко проти України».
Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Частинами першою-другою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Ухваливши рішення у справі, суд першої інстанції врахувавши вказані норми матеріального права, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшов загалом обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог у зв'язку з їх недоведеністю, оскільки позивач не довів протиправність дій відповідачів, внаслідок яких йому було завдано шкоди на суму неповернутих вкладів, внесених до ПАТ «ВіЕйБі Банк». Позивачем не підтверджено належними та допустимими доказами, що є його процесуальним обов'язком, протиправної поведінки з боку Національного банку України, оскільки винесені ним постанови про віднесення ПАТ «ВіЕйБі Банк» до категорії проблемних, неплатоспроможних та про відкликання банківської ліцензії, відповідають положенням закону, є чинними та скасовані не були.
Посилання позивача на висновок науково-правової експертизи від 21 квітня 2017 року № 01-9/1-79, доданий до позовної заяви, цих висновків суду не спростовують, не можуть бути визнані підставою для задоволення заявлених вимог (т. 1 а.с. 30-37).
Подібні висновки висловлені Верховним Судом у постановах від 02 липня 2019 року у справі № 910/5000/18, від 28 січня 2020 року у справі №369/11928/17, 13 серпня 2021 року у справі № 757/4166/19-ц, від 05 листопада 2021 року у справі № 757/32858/18, від 07 червня 2022 року у справі №757/65202/17-ц, від 21 липня 2022 року у справі № 757/39848/18, від 01 лютого 2023 року у справі № 757/27406/19-ц та інших.
Апеляційний суд перевірив і відхилив доводи позивача, що Закон України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» суперечить ст. 41 Конституції України та призводить до порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, відповідно до якої кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном виходячи з наступного.
Відповідно до ухвали Конституційного Суду України від 10 лютого 2016 року у справі № 1-26/2016 (№ 2-4/2016) провадження № 9-у/1016 конституційним судом встановлено, що суб'єкт права на конституційне подання - Верховний Суд України - звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням розглянути питання щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» від 23 лютого 2012 року № 4452-VI зі змінами (далі - Закон). Автор клопотання вважає, що Закон не відповідає вимогам статті 6, частини першої статті 8,частини четвертої статті 13, статей 21, 22, частин першої, четвертої, п'ятої статті 41 Конституції України. Свою позицію суб'єкт права на конституційне подання мотивує тим, що Верховна Рада України, прийнявши Закон, змінила підхід до системи гарантування вкладів фізичних осіб. Так, оспорюваними положеннями Закону частину функцій щодо нагляду та регулювання діяльності неплатоспроможних банків, а також повноваження стосовно здійснення ліквідації банків передано від Національного банку України до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, який наділяється "повноваженнями по суті регулювання банківської діяльності в Україні, тобто повноваженнями та функціями органу державної влади, яким за своєю суттю Фонд не є". Крім того, на думку автора клопотання, закріплені положеннями статті 52 Закону черговість і порядок задоволення вимог до банку призводять до порушення рівності прав вкладників та можуть створити ситуацію, за якої фізична особа (вкладник) протиправно позбавляється права власності на вклад.
Рішення Конституційного Суду України щодо неконституційності положень Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» не прийнято, тому апеляційний суд не вбачає підстав для висновку, що Закон суперечить Конституції України.
Доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди позивача з порядком ліквідації банку, відшкодування Фондом гарантування вкладів фізичних осіб коштів за вкладами (метою якого є захист прав і законних інтересів вкладників банків, зміцнення довіри до банківської системи України, стимулювання залучення коштів у банківську систему України, забезпечення ефективної процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків) та не дають підстав для висновку про неправильне застосування районним судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. Підстави для скасування оскарженого судового рішення відсутні.
Інші доводи апеляційної скарги висновки суду не спростовують, на законність оскаржуваного судового рішення не впливають, тому колегія суддів їх відхилила.
Відповідно до ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
На підставі ст. 141 ЦПК України понесені позивачем судові витрати не підлягають відшкодуванню за рахунок відповідачів.
Керуючись ст. 367, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, ст.ст. 381-384 ЦПК України,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 29 серпня 2023 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили негайно з моменту прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Дата складання повного судового рішення - 16 лютого 2024 року.
Судді Київського апеляційного суду: Б.Б. Левенець
О.В.Борисова
В.М. Ратнікова