09 лютого 2024 року м. Ужгород№ 260/8803/23
Закарпатський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого - судді Іванчулинця Д.В.,
при секретарі судових засідань - Куля Т.Т.,
за участі сторін та осіб, які беруть участь у розгляді справи:
позивача - не з'явився,
представника відповідача та третьої особи - Радь О.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (вул. Володимирська, буд. 9, м. Київ, 01001, код ЄДРПОУ 37508470), третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії, -
У відповідності до ч. 3 ст. 243 Кодексу адміністративного судочинства України в судовому засіданні 09 лютого 2024 року проголошено вступну та резолютивну частини Рішення. Рішення в повному обсязі складено та підписано 14 лютого 2024 року.
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Закарпатського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Державної міграційної служби України (далі - відповідач), Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області (далі - третя особа), якою просить:
1) відкрити провадження за даним адміністративним позовом.;
2) здійснити розгляд справи з повідомленням та викликом учасників справи.;
3) визнати неправомірним та скасувати Рішення Державної міграційної служби України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.;
4) зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в України, відповідно до чинного законодавства. (а.с.1-5).
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач вважає відмову відповідача в оформленні йому документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - протиправною, у зв'язку з чим вимушений звернутися за захистом свого порушеного права з даним позовом до суду.
20 жовтня 2023 року ухвалою судді Закарпатського окружного адміністративного суду було відкрито спрощене позовне провадження та призначено розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін (а.с.40, 41).
31 жовтня 2023 року від відповідача - Державної міграційної служби України на адресу Закарпатського окружного адміністративного суду надійшов письмовий відзив на позовну заяву, згідно змісту якого вбачається, що останній заперечує проти позовних вимог з мотивів їх безпідставності та просить суд відмовити позивачеві в задоволенні позову повністю (а.с.47-53).
02 листопада 2023 року від третьої особи - Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області на адресу суду надійшли письмові пояснення з приводу позову, у відповідності до яких остання просить відмовити позивачу у задоволення позову, у зв'язку з його не обґрунтованістю (а.с.165-171).
Судові засідання у даній справі неодноразово відклалися з існуванням на те об'єктивних причин.
У судове засідання позивач не з'явився повторно, хоча був належним чином повідомлений судом про дату, час та місце судового розгляду.
Представник відповідача та третьої особи у судовому засіданні підтримав заявлені позовні вимоги у повному обсязі з мотивів наведених у позові та письмових поясненнях з приводу позову, просив суд відмовити позивачеві в задоволенні позовних вимог повністю.
У відповідності до пункту 1 частини першої та третьої статті 205 КАС України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи, за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті.
Заслухавши пояснення представника відповідача та третьої особи, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить наступних висновків.
Судом встановлено з матеріалів справи, що громадянин російської федерації ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , 01 лютого 2021 року нелегально прибув в Україну. Перебуваючи в Україні упродовж майже 3 місяців, він не лише не звернувся без зволікань, як того вимагає стаття 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08 липня 2011 року № 3671-VI» (далі - Закон) до компетентного державного органу в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, але й не намагався з'ясувати інформацію щодо такої можливості, хоча мав достатньо для цього часу.
Прибувши у травні 2021 року до міста Київ, позивач також зволікав із зверненням про надання міжнародного захисту, а звернувшись 07 червня 2021 року до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві га Київській області не прибув на заплановану співбесіду, у зв'язку з чим розгляд заяви було призупинено, а одразу після його поновлення 27 січня 2022 року розгляд заяви було припинено на підставі письмового клопотання позивача, який виїхав до міста Ужгород, де 28 січня 2022 року знову звернувся із відповідною заявою, але вже до Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області (далі - ГУ ДМС в Закарпатській області або Головне управління).
Перебуваючи на обліку Головного управління у якості шукача захисту позивач, якого під підпис було повідомлено про відповідні права і обов'язки, без попередження (як того вимагає стаття 13 Закону) виїжджав до міста Одеси. При цьому, свої мандри по території України останній пояснює знайомством з громадянами України в мережі Інтернет, спільними, аж ніяк не політичними, справами.
За результатами розгляду заяви від 28 січня 2022 року Головним управлінням підготовлено рекомендаційний висновок про визнання його біженцем, який не було підтримано Державною міграційною службою України (далі - ДМС). Останньою, в свою чергу, було підготовлено аргументований відповідний висновок та прийнято рішення від 19 грудня 2022 року за № 166-22 про відмову позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону, відсутні.
Не погодившись з таким рішенням Державної міграційної служби України, позивач оскаржив його у судовому порядку.
Так, Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 28 квітня 2023 року в адміністративній справі за № 260/329/23 заявникові відмовлено у задоволенні адміністративного позову, чим визнано рішення Державної міграційної служби України правильним по суті та законним.
Позивач мав право оскаржити вказане рішення суду першої інстанції до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення суду та у процесі судового розгляду надати усі наявні у нього докази на свою користь, зокрема наявність нововиявлених обставин.
Натомість, позивач не скористався своїм правом на оскарження рішення суду.
Як вбачається із матеріалів справи, 26 травня 2023 року знову звернувся до Головного управління із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за нововиявленими обставинами.
Відповідно до пп. «ж» п. 3.1. та п. 4.1 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом МВС України від 07.09.2011р. № 649 (далі - Правила 649).
У зв'язку з службовою необхідністю, керуючись частиною восьмою статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08 липня 2011 року № 3671-VI» - Головним управління надіслано запити про надання інформації до ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області, сектору міжнародного поліцейського співробітництва ГУ НП в Закарпатській області та до Управління СНУ в Закарпатській області (а.с.116, 117).
14 серпня 2023 року Головним управлінням затверджено висновок про визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.130-141).
Нормативно-правовим актом, який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, є Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08 липня 2011 року № 3671-VI (далі Закон).
Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та названої правової норми, поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких, особі може бути наданий статус біженця. Такими підставами є:
1. знаходження особи за межами країни своєї національної належності або якщо особа не маг визначеного громадянств і за межами країни свого попереднього місця проживання;
2. неможливість або побоювання користувались захистом країни походження;
3. наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;
4. побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI біженець особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконані, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до пункту 13 частини першої статті 1 Закону № 3671 -VI особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стані жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Відповідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити твердження і достовірність переконань заявника.
У відповідності до загальних правових принципів доказовою права цей обов'язок покладається на особу, яка виказує твердження.
Таким чином, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність свої тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Аналогічний висновок наведено у постановах Верховного суду від 07.10.2019 року у справі № 440/134/19 та від 21.11.2019 у справі № 816/2279/17, що потрібно враховувати з огляду на приписи частини п'ятої статті 242 КАС України.
Згідно з частиною другою статті 5 Закону України «Про біженців га осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Факт тривалого зволікання із зверненням за міжнародним захистом ставить під сумнів реальність загрози життю позивача та вказує на те, що дане звернення до ГУ ДМС України в Закарпатській області із заявою про набуття міжнародною захисту після затримання позивача прикордонною службою обумовлено лише потребою у легалізації на території України.
Зазначена позиція стосовно тривалості проміжків часу із зверненням за міжнародним захистом повністю узгоджується із позицією Верховного Суду, зокрема, висловленою у постанові від 14.03.2018 року у справі № 820/1502/17.
Так Верховний суд зазначив, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. При цьому мотив звернення із даною заявою може бути іншим.
Виходячи зі змісту статті 10 Закону спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка погребує додаткового захисту.
Відповідно до Керівних положень УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказу в заявах біженців» від 16 грудня 1998 року, пункт 5 і 6: «Факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні так і документальні. Обов'язок надання доказів на користь повідомлених фактів вважається «обов'язком доказування».
Обов'язок доказу реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосуються його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв'язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розглядає обов'язок підтверджувати чи оцінювати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа, яка володіє об'єктивною інформацією щодо відповідної країни походження та питань загальновідомого характеру, адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані в процесі надання заявником інформації.
Відповідно до пункту 6.4. Правил 649 у разі незгоди із мотивувальною частиною висновку територіального органу ДМС, який розглядав справу, або його пропозиціями Державна міграційна служба України із дотриманням положень підпункту «е» пункту 5.1 розділу цих Правил готує власний письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відтак, за результатами розгляду матеріалів особової справи позивача, яка надійшла від Головного управління ДМС в Закарпатській області для прийняття рішення у порядку статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», Державною міграційною службою України встановлено наступне.
На підставі відповідних заяви та анкети від 26 травня 2023 року, протоколів співбесід від 12 червня 2023 року та від 20 липня 2023 року Головним управлінням було підготовлено висновок від 14 серпня 2023 року про визнання заявника особою, яка потребує додаткового захисту.
Однак, у процесі аналізу матеріалів особової справи позивача № 2023UZ0003 ДМС встановлено, що у рекомендаційному висновку від 14 серпня 2023 року Головним управлінням:
- некоректно здійснено аналіз відповідності суб'єктивної сторони його заяви у частині визнання особою, яка потребує додаткового захисту (з огляду на наявність у справі позивача «нововиявлених обставин») її об'єктивній стороні;
- не проаналізовано незмінну позицію Управління Служби безпеки України в Закарпатській області (не враховано/не спростовано аргументи УСЬУ) щодо легалізації позивача на території України шляхом надання йому міжнародного захисту (лист від 04 липня 2023 року № 58/2-2X25 (а.с.119));
- не проаналізовано та не враховано ситуацію в Україні на час розгляду заяви вказаного шукача захисту і підготовка рекомендаційної позиції за результатами її розгляду.
Щодо некоректності аналізу відповідності суб'єктивної сторони його заяви у частині визнання особою, яка потребує додаткового (з огляду на наявність у справі заявника «нововиявлених обставин») її об'єктивній стороні Законом не передбачено визначення поняття «нововиявлені обставини» у справі шукачів захисту.
Разом з тим, на основі проведення порівняльного аналізу положень статті 40 Директиви Європейського парламенту та Ради СС «Про загальні процедури надання і втрати міжнародного захисту» від 26 червня 2013 року № 2013/32/EU (Директива № 2013/32/EU) та норм національного законодавства у вказаній сфері можна дійти висновку, що «повторна заява» означає подальшу заяву, подану особою, якій відмовлено у наданні захисту на підставі відсутності умов, зазначених у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 Закону, після прийняття остаточного рішення за її попередньою заявою, у зв'язку з виникненням зазначених обставин.
У заяві від 26 травня 2023 року та під час співбесід вказаний позивач повідомляє про свої побоювання за власну безпеку у разі повернення на територію країни громадянської належності, пов'язані з його підтримкою України під час повномасштабної війни, розв'язаної російською федерацією, що є іншими обставинами, аніж ті, про які він повідомляв під час звернення за захистом в Україні у 2022 році.
Однак, згідно з Директивою № 2013/32/EU, поняття «нововиявлені обставини» може застосовуватись лише за умови, коли заявник, у ході проведення попередньої процедури, не з власної вини був не в змозі обґрунтувати факти, зазначені в пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 Закону, включаючи процедуру оскарження відповідного рішення.
Тоді як, нововиявлені обставини у справі позивача виникли ще у процесі розгляду його заяви від 28 січня 2022 року, а також були наявні під час судового оскарження рішення ДМС від 19 грудня 2022 року № 166-22 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
З чого слідує, що позивач упродовж розгляду Головним у правлінням та ДМС його заяви від 28 січня 2022 року, а також зазначеного судового розгляду мав право надати наявні у нього підтверджуючі матеріали.
Також, слід звернути увагу, що позивач не скористався правом на оскарження рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 28 квітня 2023 року у справі за № 260/329/23 про відмову у задоволенні його адміністративного позову щодо скасування рішення ДМС від 19 грудня 2022 року за № 166-22 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у суді апеляційної інстанції.
Тоді як практикою Європейського суд з прав людини в рішенні від 07.07.1989р. у справі «Юніон Аліментаріа проти Іспанії» встановлено, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
ДМС погоджується з позицією Головного управління у рекомендаційному висновку від 14 серпня 2023 року щодо відсутності в обставинах справи позивача конвенційних ознак.
Разом з тим, ДМС звертається увага на поверхневість проведеного Головним управлінням аналізу щодо відповідності суб'єктивної сторони його заяви (побоювання) її об'єктивній стороні (інформація по країні походження (ІКП), реальні події у житті заявника тощо) у частині встановлення підстав для надання заявникові додаткового захисту в Україні та некоректність висновку про визнання заявника особою, яка потребує додаткового захисту, прийнятого на підставі такого аналізу, виходячи з такого.
Єдиним критерієм для набуття особою міжнародного захисту у формі надання їй додаткового захисту є наявність у неї обґрунтованих побоювань у разі повернення до країни громадянської належності: зазнати серйозної шкоди, пов'язаної з умовами, зазначеними у статті 3 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Директиві Європейського Парламенту та Ради ЄЄ від 13.12.2011 № 2011/95/ТЄ про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн або осіб без громадянства як бенефіціарів міжнародного захисту, про єдиний статус для біженців або осіб, які мають право на додатковий захист, а також про зміст захисту, що надається (перероблена) (Директива № 2011/95/ЄЄ), та пункті 13 частини першої статті 1 Закону (умова визнання особою, яка потребує додаткового захисту).
При цьому, завдана особі шкода має бути досить серйозною - сягати рівня небезпеки самого існування особи або втрати нею свободи на довгий термін виключно з причин, зазначених у Директиві № 2011/95/ЄЄ.
З огляду на те, що додатковий захист є формою міжнародною захисту, процесі розгляду заяв шукачів захисту в частині з'ясування наявності у них підстав для надання такого захисту необхідно, як і під час аналізу наявності конвенційних ознак в обставинах справи заявників, проаналізувати відповідність суб'єктивної сторони їх заяв - побоювання (оціночне судження, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї) її об'єктивній стороні - обґрунтованості побоювання (наявність фактичних доказів того, що пі побоювання є реальними). При цьому, ситуація у країні походження є доказом того, що суб'єктивні побоювання зазнати серйозної шкоди у разі повернення до країни громадянської належності є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із кожним із заявників.
У процесі співставлення та аналізу відповідності суб'єктивної та об'єктивної сторін побоювань заявників зазнати серйозної шкоди у разі повернення до країни громадянської належності готується висновок про відмову у визнанні/визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У відповідних заяві та анкеті від 26 травня 2023 року та під час співбесід 12 червня 2023 року та 20 липня 2023 року позивач стверджує, що підтримав Україну після повномасштабного вторгнення російської федерації шляхом волонтерської участі в громадсько корисних роботах (збір піску для укріплення міста Одеса); підготовка та аудіовикладення пісень, кошти за прослуховування яких спрямовуються на потреби ЗСУ, організації і проведенні благодійних концертів, під час яких збиралися кошти для потреб ЗСУ зокрема, придбання автомобіля тощо.
При цьому, позивач наголошує, що його діяльність є публічною (публікує фотозвіти та дописи про свою діяльність на підтримку ЗСУ у соціальних мережах), тому неминуче стане відомою російській стороні і у разі його повернення на територію країни громадянської належності ним обов'язково зацікавляться представники компетентних державних органів російської федерації.
Також, під час обох співбесід він наголошує, що представники компетентних державних органів України можуть знайти у соціальних мережах Інтернет публічно викладену ним історію підтримки України та надає відповідні ніки для доступу до них: в Інстаграм - Vhqrecords; в Тік-Ток - Exclusiveukraine та Фейсбук - англійська транслітерація його прізвища та імені.
Слід зазначити, що Головним управлінням не здійснено пошук та не проаналізовано інформацію в мережі Інтернет, на яку вказує позивач.
У висновку від 14 серпня 2023 року наявне лише посилання на твердження позивача під час співбесід 12 червня 2023 року та 20 липня 2023 року про те, що він на власній сторінці відкрито здійснює збір коштів на підтримку ЗСУ.
Однак, у процесі розгляду матеріалів справи позивача № 2023UZ0003 ДМС знайдено та проаналізовано публікації на вказаних позивачем сторінках Інтернету і початку російського повномасштабного вторгнення в Україну і з'ясовано наступне:
- на сторінці в Instagram під ніком Vhqrecords викладені пісні англійською мовою, тексти яких не містять антивоєнної, антиросійської чи проукраїнської тематики, а також їх реклама та повідомлення, що гроші від прослуховування таких пісень йдуть на потреби ЗСУ.
При цьому, інформація про авторів пісень, музичних керівників та продюсерів, організаторів і виконавців збору коштів та передачу їх представникам ЗСУ відсутня. Третіми особами власника сторінки ідентифікувати неможливо. Відсутня інформація про придбання на зібрані кошти автомобіля та передача його представнику ЗСУ (матеріали долучені заявником до справи № 2023UZ0003);
- сторінка в Тік-Ток під ніком Exclusiveukraine є загальною, пік особистої сторінки позивач не вказав. На зазначеній сторінці, зокрема, викладена реклама благодійних концертів в Києві та Гостомелі у 2023 році та відео виступу окремих виконавців.
При цьому, інформація про організаторів акцій, авторів пісень, музичних керівників та продюсерів, організаторів і виконавців збору коштів та передачу їх представникам ЗСУ відсутня. Третіми особами встановити авторів публікації неможливо. Відсутня інформація про придбання на зібрані кошти автомобіля та передача його представнику ЗСУ (матеріали долучені заявником до справи № 2023UZ0003).
Також, в Тік-Ток під ніком Exclusiveukraine викладене відео реклами заходу на підтримку ЗСУ, організаторами якого є учасники проекту «Startup Ukraine» та партнерський БФ «Справжні українці», про дотичність до яких стверджує заявник, на відео відсутні будь-які ідентифікаційні дані фізичних осіб - організаторів, музичних керівників, продюсерів, ведучих тощо, окрім фото та імен/псевдонімів виконавців. За інформацією з відкритих джерел вказаний проект упродовж 10 років навчає основам бізнесу тих, хто хоче відкрити власну справу та стати підприємцем (https://startuvyb-аіne.com/en/fuyKlraisiym.
- у Фейсбук відсутня сторінка під ніком ОСОБА_2 (англійська транслітерація прізвища та ім'я заявника, зазначена у його національному паспорті для виїзду закордон) у жодній комбінації розміщення його ім'я та прізвища. Наявна сторінка під ніком ОСОБА_3 , який проживає в Естонії, є продюсером, що в результаті візуальної ідентифікації його фото та фото заявника, та того факту, що заявник під час звернення за захистом в Україні здав на зберігання національні паспорти і упродовж розгляду заяв не залишав територію України, a Nikita Andriyanov мандрував Європою, про що повідомляв у Фейсбук. У ДМС були серйозні підстави вважати, що вказані чоловіки - різні особи.
Також, у соціальних мережах відсутня інформація про участь позивача в роботі Благодійного фонду «Справжні українці», який за інформацією і сайту https://www.realUkrainians, com/, був створений у зв'язку з військовим вторгненням російської федерації на територію України. При цьому, на сайті фонду, напрямок роботи якого зорієнтований на допомогу військовим частинам, окремим військовослужбовцям та іншим підрозділам, які беруть участь у захисті і обороні нашої країни, наявні фото голови фонду, співзасновників, а також, українських та міжнародних партнерів, однак, інформація про заявника відсутня.
Долучене до справи фото, на якому позивач позує разом з групою осіб на фоні банера із зображенням логотипів «Startup Ukraine» та БФ «Справжні українці» на вказаних заявником сторінках у соціальних мережах відсутнє.
Окрім наведеного, у соціальних мережах Інтернет за вказаними заявником адресами відсутнє викладення фото та копій матеріалів, долучених ним до справи № 2023UZ0003.
Не дивлячись на певний лібералізм міжнародного права у сфері надання захисту (не вимагає абсолютних доказів з боку шукачів захисту), до обов'язків у першу чергу останніх, як визначено Керівництвом з процедур та критеріїв визначення статусу біженців (згідно Конвенції 1951 року і Протоколу 1967 року , що стосуються статусу біженців) УВКБ ООН (Керівництво УВКБ ООН), належить доведення ймовірності отримання серйозної шкоди у разі повернення до країни громадянської належності.
Тоді як, не дивлячись на те, що хоча вказані заявником заходи на підтримку ЗСУ і мали місце, а його участь в них і є ймовірною, відсутнє публічне висвітлення цієї підтримки, тоді як з пункту 80 Керівництва УВКБ ООН, слідує, що наявні у шукача захисту неприйнятні для агента переслідування певні переконання та здійснення ним певних вчинків, пов'язаних із такими переконаннями, мають бути відомі агенту переслідування, щоб неминуче призвести до переслідування у разі повернення його на територію країни походження.
Тобто, фактичне намагання позивача приховати публічну персоналізацію своєї діяльності з допомоги ЗСУ (неможливість ідентифікації автора публікацій в Instagram та Тік-Ток; неправдиве повідомлення про нік у Фейсбук тощо) суперечать йото твердженням про саме публічність такої діяльності, з чого вбачається, що позивач намагається маніпулювати процедурою надання захисту в Україні з метою легалізації на її території, не маючи обґрунтованих підстав для набуття такого захисту.
Слід зауважити, що Головне управління вважаючи, що твердження позивача не суперечать загальній інформації країни походження, робить помилковий висновок, що суб'єктивна сторона його заяви є обґрунтованою, тобто підкріплюється об'єктивним положенням у країні, і саме на цьому ґрунтує рекомендаційну позицію щодо визнання заявника особою, яка потребує додаткового захисту.
При цьому, Головним управлінням не було враховано, що об'єктивною стороною заяви є не лише інформація країни походження позивача щодо наявності переслідування в російській федерації осіб за підтримку України, а й не проаналізована та не врахована під час підготовки висновку від 14 серпня 2023 року відсутність публічного висвітлення діяльності позивача про фінансову та матеріальну підтримку ЗСУ.
У наведеній Головним управлінням інформації країни походження позивача, мова йде про громадян російської федерації, які так чи інакше засуджують напад росії на Україну і компетентні державні органи рф можуть це відслідкувати (у мережі Інтернет або під час телефонних розмов, або під час особистого спілкування, або під час проведення масових заходів тощо).
Наведений Головним управлінням на користь позивача приклад покарання росіянина за переведення коштів на потреби ЗСУ теж є нерелевантним: громадянин рф перевів кошти з території рф, використовуючи відповідні платіжні системи, рух коштів за якими прослідковується, тоді як позивач брав участь в масових заходах в Україні, де гроші збиралися готівкою і відсутня публічна інформація, що це робив саме він; власника сторінки в Instagram під ніком Vhqrecords, де пропонується за прослуховування англомовних пісень перераховувати кошти, які підуть на потреби ЗСУ, ідентифікувати неможливо: російська сторона не має прямого доступу до банківської системи України (у разі перерахування цих коштів на банківський рахунок).
Як підсумок зазначеного наведена Головним управлінням інформація країни походження не стосується безпосередньо позивача, а сама по собі така інформація не може свідчити на користь позивача у разі, якщо відсутні інші документально підтверджуючі документи.
Критерієм для набуття особою додаткового захисту в Україні є наявність у неї обґрунтованих побоювань у разі повернення до країни громадянської належності зазнати серйозної шкоди, пов'язаної з умовами, зазначеними у статті 15 Директиви № 2011/95/ЄС:
- смертна кара або приведення її у виконання;
- тортури, нелюдське або принизливе поводження чи покарання для заявника в країні походження;
- серйозна і індивідуальна загроза життю цивільних осіб через загальнопоширене насильство в ситуації міжнародних або внутрішніх збройних конфліктів, що корелюється з пунктом 13 частини першої статті 1 Закону.
Як свідчить ІКП, на території рф не відбуваються збройні конфлікти, які призводять до загальнопоширеного насильства, через що може існувати індивідуальна загроза життю позивача в разі повернення до країни походження, тому даний елемент заяви не потребує дослідження.
Також, відсутня небезпека мобілізації позивача на війну в Україні, так як із його слів, він є непридатний до військової служби.
Ризик можливого покарання позивача у країні громадянської належності за вчинення інкримінованого йому російською стороною злочину (справа № 2022UZ0002) не перевищує загальний ризик покарання, яке застосовується до інших фігурантів подібних кримінальних справ.
З відкритих джерел відомо про систематичне порушення громадянських прав і свобод на території рф, наявність катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижує гідність, видів поводження з боку представників правоохоронних органів та пенітенціарних служб рф (https://www.refworld.or2.ru/docіd/5adef3ae4 html://fakly.na/275801-pvlki-v-rossiiskih-tvurmah-ODuhIikovanv-videodokazatelstva).
Разом з тим, у процесі встановлення в обставинах справи шукача захисту наявності/відсутності серйозної та індивідуальної загрози життю через систематичне порушення прав у країні громадянської належності у разі його повернення, слід зокрема керуватися рішеннями Європейського суду з прав людини, які детально тлумачать норми Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і практика використання яких регламентується Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006р. №3477-IV.
Відповідно до рішення Комітету ООН проти катувань у справі «Мініані проти Канади» (CAT/C/43/D/331/2007), яке згадується у щорічному звіті «Хьюман Райге Вотч» за 2019 рік, існування постійної практики брутальних або масових порушень прав людини в тій чи іншій країні не є достатньою підставою для встановлення того, чи буде даній особі загрожувати небезпека після її повернення в цю країну. Повинні мати місце додаткові факти, які б свідчили про те, що цій особі буде особисто загрожувати відповідна небезпека.
Із узагальнення практики, яка формується у справах ЄСПЛ («М.О. проти Швейцарії», «Зармаєв проти Бельгії»), слідує, що сама по собі наявність поганих умов не є достатньою для констатування порушення статті 3 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод - особа повинна довести, що для неї така загроза виникла у зв'язку з індивідуальними обставинами.
Також, згідно із пунктом 35 Директиви № 2011/95/ЄЄ, ризики, яким піддається все населення країни або частина її населення, самі по собі зазвичай не створюють індивідуальної загрози, яку можна було б кваліфікувати як серйозну шкоду у розумінні статті 15 цієї директиви.
За результатами аналізу матеріалів особової справи позивача таких обставин не встановлено.
З огляду на викладене, є серйозні підстави вважати, що суб'єктивна сторона заяви вказаного шукача захисту (його власні твердження) не відповідає її об'єктивній стороні:
- відсутні підтвердження його систематичної політичної активності та непоодинокого затримання у зв'язку з цим представниками правоохоронних органів рф, а також, фальсифікації кримінальної справи в рф:
- відсутні підтвердження публічності його діяльності на користь ЗСУ та обізнаність про це російської сторони;
- викладена у рекомендаційному висновку ІКП на користь позивача є не релевантною (не стосується саме позивача), з чого слідує висновок про відсутність підстав для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у відповідності до умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону.
Водночас, до матеріалів особової справи позивача долучено лист Управління Служби безпеки України в Закарпатській області (УСБУ) від 04 липня 2023 року за № 58/2-2825, у якому УСБУ вважає за доцільне відмовити вказаному шукачу захисту у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, мотивуючи не тим, що даних, які б у своїй сукупності вказували на існування реальної загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження також отримано не було.
Окрім цього, УСБУ акцентує увагу на тому, що ОСОБА_1 є фігурантом провадження у сфері незаконного обігу наркотичних речовин.
Слідуючи з наведеного та виходячи з того, що відповідно до статті 2 Закону України «Про Службу безпеки України» саме до завдань СБУ належить проведення заходів з попередження, виявлення, припинення протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України, ДМС не могла знехтувати позицією УСБУ щодо легалізації на території України громадянина країни-агресора шляхом отримання міжнародного захисту.
Щодо ситуації в Україні на час розгляду заяви позивача і підготовки рекомендаційної позиції за результатами її розгляду.
Керуючись статтею 9 Конвенції про статус біженців 1951 року, до якої Україна приєдналася в 2002 році (Закон України від 10.01.2002р. № 2942-ІІІ): «Ніщо в цій Конвенції не позбавляє Договірну Державу права під час війни або за інших надзвичайних і виняткових обставин вживати тимчасових заходів, які вона вважає необхідними в інтересах державної безпеки, щодо тієї чи іншої окремої особи, ще до того, як ця Договірна Держава з'ясує, що ця особа дійсно є біженцем і що подальше застосування них заходів щодо неї є необхідним в інтересах державної безпеки», надання захисту в Україні заявникові є недоречним.
Виходячи з наведеного, є серйозні підстави вважати, що серед фактів, повідомлених позивачем у сукупності з фактами, відомими з ІКП, немає таких, які б могли слугувати підставою для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у відповідності до умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону, тому надання позивачу міжнародного захисту, виходячи з його обставин справи та ситуації в Україні, є недоречним.
Таким чином, ДМС під час розгляду заяви позивача встановлено, що факти, повідомлені позивачем на підтвердження своїх тверджень про переслідування у країні громадянської належності та пов'язану з ними небезпеку у разі його повернення до країни громадянської належності, а також, припущення Головного управління щодо ймовірності для позивача стати жертвою нанесення йому серйозної шкоди у вигляді тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання на території рф, не можуть бути підставою для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у відповідності до умов, передбачених пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону.
З огляду на встановлені фактичні обставини та приписи чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що оскаржене рішення ДМС України від 21.09.2023 року за № 159-23 (яким ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту) прийнято відповідачем на підставі, у межах повноважень, та у спосіб, що передбачені Конституцією та чинним законодавством України, з використанням своїх повноважень обґрунтовано та з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття такого рішення.
Відповідно до частини першої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. Згідно частини першої статті 72 КАС України, доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. При цьому, враховуючи принципи адміністративного судочинства та з огляду на положення ст. 77 КАС України, обов'язок доказування покладається в даному випадку на відповідача. Відповідачем доведено правомірність оскарженого рішення, що встановлено в судовому засіданні та підтверджено належними та допустимими доказами, та, за наведених обставин, позовні вимоги є необґрунтованими та в їх задоволенні слід відмовити.
Керуючись ст. 241, 243, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволені адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (вул. Володимирська, буд. 9, м. Київ, 01001, код ЄДРПОУ 37508470), третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії - відмовити повністю.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції (з урахуванням особливостей, що встановлені Розділом VII КАС України).
СуддяД.В. Іванчулинець