13 лютого 2024 року Справа № 280/9616/23 м.Запоріжжя
Запорізький окружний адміністративний суд у складі судді Киселя Р.В., розглянувши за правилами спрощеного провадження без виклику учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України у Волинській області (вул. Кравчука, буд. 22в, м. Луцьк, 43026) та Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області (вул. Соборності, буд. 66, м. Полтава, 36014) про визнання протиправними та скасування рішень, зобов'язання вчинити певні дії,
До Запорізького окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України у Волинській області (далі - відповідач 1, ГУ ПФУ у Волинській області) та Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області (далі - відповідач 2, ГУ ПФУ в Полтавській області), в якій позивач просить суд:
визнати протиправним та скасувати рішення відповідача 1 №083850018876 від 07.09.2023;
визнати протиправним та скасувати рішення відповідача 2 №083850018876 від 01.11.2023;
зобов'язати відповідача 2 зарахувати до страхового стажу позивача період з 05.12.1988 по 17.04.1991, з 22.04.1991 по 24.09.1992 та призначити позивачу пенсію за віком у відповідності до вимог Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» з наступного дня після досягнення пенсійного віку, а саме з 29.06.2023.
Крім того, просить стягнути з відповідача 1 на користь позивача понесені судові витрати у вигляді витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 5500 гривень та сплаченого судового збору в розмірі 2147,20 гривень за рахунок бюджетних асигнувань, стягнути з відповідача 2 на користь позивача понесені судові витрати у вигляді витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 5500 гривень та сплаченого судового збору в розмірі 2147,20 гривень за рахунок бюджетних асигнувань.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що підставами для не зарахування стажу та відмови у призначення пенсії послугували певні недоліки трудової книжки. Разом з тим, на позивача не покладено обов'язку щодо організації ведення обліку, зберігання і видачу трудових книжок, а отже він не може нести відповідальність за неправильність, неточність або неповноту внесених до трудової книжки відомостей. Тому невірне заповнення трудової книжки не може бути підставою для прийняття органом Пенсійного фонду України рішення про не зарахування до страхового стажу позивача періодів роботи, згідно з записами в трудовій книжці, результатом чого стало обмеження належного соціального захисту громадянина. За таких обставин, вважає, що рішення ГУ ПФУ у Волинській області та ГУ ПФУ в Полтавській області про відмову у призначенні пенсії за віком підлягають скасуванню із покладенням на них обов'язку вчинити певні дії. Просить суд задовольнити позовні вимоги.
Ухвалою від 20.11.2023 у справі відкрите спрощене позовне провадження, судове засідання призначено без виклику сторін (у письмовому провадженні). Встановлено відповідачам п'ятнадцятиденний строк з дня вручення ухвали для подання суду відзиву на позовну заяву.
28.11.2023 від відповідача 2 надійшов відзив на позов. У відзиві ГУ ПФУ в Полтавській області заперечило проти заявлених позовних вимог та зазначило, що проаналізувавши надані позивачем документи Пенсійний орган встановив, що страховий стаж позивача становить 28 років 05 місяців 20 днів, якого недостатньо для призначення пенсії за віком. Таким чином, за результатами розгляду заяви та наданих документів, за принципом екстериторіальності, ГУ ПФУ в Полтавській області прийнято рішення №083850018876 від 01.11.2023 про відмову ОСОБА_1 в призначенні пенсії за віком, у зв'язку з відсутністю необхідного страхового стажу, підтвердженого в установленому законодавством порядку. Вважає, що позовні вимоги ОСОБА_1 є безпідставними та необґрунтованими. Просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог до відповідача 2 в повному обсязі.
05.12.2023 від відповідача 1 також надійшов відзив на позовну заяву, в якому він заперечив проти задоволення позовних вимог. В обґрунтування відзиву зазначив, що згідно наданих до заяви документів про стаж, що визначені Порядком підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.93 №637 (трудова книжка, військовий квиток) страховий стаж позивача становить 26 років 8 місяців 11 днів, для визначення права на призначення пенсії за віком з урахуванням положень абз.3 п.1 ч.1 ст.3-1 розділу XV Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» - 27 років 3 місяці 5 днів. Позивачу не зараховано до страхового стажу певні періоди роботи в зв'язку з недоліками записів в трудовій книжці. Для підтвердження спірних періодів позивачу необхідно було надати уточнюючі довідки відповідно до «Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній», що ним не було зроблено. Також вважає, що витрати на правову допомогу, зазначені позивачем, є суттєво завищеними та не підлягають відшкодовуванню. Просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
Розглянувши матеріали та з'ясувавши всі обставини адміністративної справи, які мають юридичне значення для розгляду та вирішення спору по суті, дослідивши наявні у справі докази у їх сукупності, судом встановлено наступне.
01 вересня 2023 року ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) звернувся до Управління обслуговування громадян відділу обслуговування громадян №4 ( сервісний центр) Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області з заявою за рег.№7277 щодо призначення йому пенсії за віком, на підставі Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
Відповідно до постанови правління Пенсійного фонду України від 16.12.2020 №25-1 «Про затвердження змін до деяких постанов правління Пенсійного фонду України», зареєстрованого в Мін'юсті 16.03.2021 за № 359/35961, з 01.04.2021 органами Пенсійного фонду застосовується принцип екстериторіальності при опрацюванні заяв про призначення (перерахунки) пенсій, що передбачає опрацювання заяв про призначення (перерахунки) пенсій бек-офісами територіальних органів Пенсійного фонду України в порядку черговості надходження таких заяв незалежно від того, де було прийнято заяву та де проживає пенсіонер.
Заяву від 01.09.2023, за принципом екстериторіальності, передано до ГУ ПФУ у Волинській області.
Рішенням від 07.09.2023 за №083850018876 ГУ ПФУ у Волинській області відмовлено йому в призначенні пенсії та зазначено, що право на пенсію позивач набуде після 63 років, у зв'язку з відсутністю необхідного страхового стажу на час звернення з відповідною заявою про призначення пенсії за віком.
До страхового стажу не зараховано періоди:
- з 05.12.1988 по 17.04.1991, оскільки запис про звільнення не завірений печаткою підприємства;
- з 22.04.1991 по 24.09.1992, оскільки відсутня дата підстави звільнення;
- з 19.11.1992 по 30.11.1993, оскільки дата наказу про звільнення (30.11.1992) не відповідає даті звільнення (30.11.1993);
- з 01.07.1997 по 28.11.2008, оскільки наявне виправлення дати наказу про прийняття (страховий стаж з 01.01.1999 враховано згідно індивідуальних відомостей про застраховану особу форми ОК-5, що містяться в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру: загальнообов'язкове державне соціальне страхування);
- з 23.12.2008 по 24.06.2009 період отримання допомоги по безробіттю, оскільки запис про виправлення дати припинення допомоги не засвідчений печаткою.
У зв'язку з чим, відповідач прийшов до висновку, що за наданими документами страховий стаж позивача становить 26 років 8 місяців 11 днів та право на призначення пенсії за віком відповідно до ст. 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» заявник набуде після 63 років.
27 жовтня 2023 року позивач повторно звернувся до Управління обслуговування громадян відділу обслуговування громадян №4 (сервісний центр) Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області з заявою про призначення пенсії за віком. До заяви позивачем були надані: трудова книжка, військовий квиток, диплом про навчання, довідки та паспорт з податковим кодом.
Рішенням від 01 листопада 2023 за №083850018876 ГУ ПФУ в Полтавській області відмовлено позивачу в призначенні пенсії та зазначено, що страховий стаж позивача становить 28 років 05 місяців 20 днів, якого не достатньо для призначення пенсії за віком. Для визначення права призначення пенсії згідно із статтею 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» відповідно до п. 3.1. розділу XV «Прикінцеві положення» Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» до страхового стажу включено періоди ведення підприємницької діяльності із застосуванням с прощеної системи оподаткування, стаж заявника для права становить 29 років 00 місяців 16 днів, якого недостатньо для призначення пенсії за віком.
До страхового стажу не зараховано періоди:
- з 22.04.1991 по 24.09.1992, згідно довідки від 28.09.2023 року №49, оскільки відсутні дати та номери наказів на зарахування звільнення;
- з 05.12.1988 по 17.04.1991, згідно записів трудової книжки НОМЕР_1 від 13.01.1986, оскільки запис про звільнення не завірений печаткою підприємства.
Не погодившись з такими рішеннями відповідачів, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам, суд зазначає таке.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з положеннями частини другої статті 2 КАС України в справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до статті 22 Конституції України права і свободи людини та громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються й не можуть бути скасовані. Під час прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів не допускається звуження змісту й обсягу наявних прав і свобод.
За приписами частини першої статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом (частина третя статті 46 Конституції України).
Пенсійні правовідносини регулюються Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 9 липня 2003 року №1058-IV (далі - Закон №1058-ІV), який визначає принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, передбачених цим Законом.
Частиною 1 ст.26 Закону №1058-ІV встановлено, що особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років за наявності страхового стажу не менше 15 років по 31 грудня 2017 року.
Починаючи з 1 січня 2018 року право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років мають особи за наявності страхового стажу:
з 1 січня 2018 року по 31 грудня 2018 року - не менше 25 років;
з 1 січня 2019 року по 31 грудня 2019 року - не менше 26 років;
з 1 січня 2020 року по 31 грудня 2020 року - не менше 27 років;
з 1 січня 2021 року по 31 грудня 2021 року - не менше 28 років;
з 1 січня 2022 року по 31 грудня 2022 року - не менше 29 років;
з 1 січня 2023 року по 31 грудня 2023 року - не менше 30 років;
з 1 січня 2024 року по 31 грудня 2024 року - не менше 31 року;
з 1 січня 2025 року по 31 грудня 2025 року - не менше 32 років;
з 1 січня 2026 року по 31 грудня 2026 року - не менше 33 років;
з 1 січня 2027 року по 31 грудня 2027 року - не менше 34 років;
починаючи з 1 січня 2028 року - не менше 35 років.
28.06.2023 позивачу виповнилось 60 років, що підтверджується копією паспорту серії НОМЕР_2 .
Відповідно до другого спірного рішення пенсійного органу (від 01.11.2023 за №083850018876) страховий стаж позивача становить 28 років 05 місяців 20 днів, якого не достатньо для призначення пенсії за віком. Стаж заявника для права становить 29 років 00 місяців 16 днів, якого також недостатньо для призначення пенсії за віком.
При цьому до страхового стажу не було зараховано періоди: з 22.04.1991 по 24.09.1992, оскільки відсутні дати та номери наказів на зарахування звільнення та з 05.12.1988 по 17.04.1991, оскільки запис про звільнення не завірений печаткою підприємства.
З огляду на це, суд зазначає, що відповідно до ст. 62 Закону України «Про пенсійне забезпечення» основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1993 року №637 затверджений Порядок підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній (Порядок №637).
Відповідно до пункту 1 зазначеного Порядку №637, основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.
Наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України №58 від 29 липня 1993 року затверджено Інструкцією Про порядок ведення трудових книжок працівників, зареєстрована в Міністерстві юстиції України 17 серпня 1993 року за №110 (далі - Інструкція №58)
Пунктом 1.1 Інструкції №58 також встановлено, що трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника.
Відповідно до пункту 2.2 Інструкції №58 до трудової книжки вносяться: відомості про працівника: прізвище, ім'я та по батькові, дата народження; відомості про роботу, переведення на іншу постійну роботу, звільнення; відомості про нагородження і заохочення: про нагородження державними нагородами України та відзнаками України, заохочення за успіх у роботі та інші заохочення відповідно до чинного законодавства України; відомості про відкриття, на які видані дипломи, про використані винаходи і раціоналізаторські пропозиції та про виплачені у зв'язку з цим винагороди.
Згідно з пунктом 2.4 Інструкції №58 усі записи в трудовій книжці про прийняття на роботу, переведення на іншу постійну роботу або звільнення, а також про нагороди та заохочення вносяться власником або уповноваженим ним органом після видання наказу (розпорядження), але не пізніше тижневого строку, а в разі звільнення - у день звільнення і повинні точно відповідати тексту наказу (розпорядження).
Відповідно до пункту 4.1 Інструкції №58 у разі звільнення працівника всі записи про роботу і нагороди, що внесені у трудову книжку за час роботи на цьому підприємстві, засвідчуються підписом керівника підприємства або спеціально уповноваженою ним особою та печаткою підприємства або печаткою відділу кадрів. Аналогічна за змістом норма містилась у п. 4.1 Інструкції про порядок ведення трудових книжок на підприємствах, в установах і організаціях, яка була затверджена постановою Держкомпраці СРСР від 20.07.74 №162, яка діяла в Україні станом на дату заповнення трудової книжки позивача від 13.01.1986 серії НОМЕР_3 .
Згідно статті 62 Закону України №1788-XII «Про пенсійне забезпечення» та підпункту 4 пункту 4.2 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою Правління Пенсійного фонду України від 25 листопада 2005 року №22-1, при прийманні документів орган, що призначає пенсію: 1) перевіряє правильність оформлення заяви, відповідність викладених у ній відомостей про особу даним паспорта та документам про стаж; 2) перевіряє зміст і належне оформлення наданих документів; 3) перевіряє копії відповідних документів, фіксує й засвідчує виявлені розбіжності (невідповідності).
Орган, що призначає пенсію, має право вимагати від підприємств, установ та організацій, фізичних осіб дооформлення у тримісячний строк з дня подання заяви прийнятих і подання додаткових документів, передбачених законодавством, а також перевіряти обґрунтованість їх видачі.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 30.09.2019 у справі №638/18467/15-а та від 12 вересня 2022 року у справі №569/16691/16-а.
Відповідачами не врахований вищезазначений страховий стаж позивача за трудовою книжкою, проте не здійснено жодних дій, спрямованих на отримання відомостей, додаткових документів, на підставі яких можна було б додатково підтвердити стаж позивача.
Крім того, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27.04.1993 №301 «Про трудові книжки працівників» відповідальність за організацію ведення обліку, зберігання і видачу трудових книжок покладається на керівника підприємства, установи, організації, а тому власне недотримання правил ведення трудової книжки може мати негативні наслідки саме для особи, яка допустила такі порушення, а не для особи, а отже, й не може впливати на її особисті права.
Таким чином, здійснення записів у трудовій книжці та їх належне оформлення законодавцем покладено на роботодавця, а не на працівника, отже, відповідальність за можливе не вчинення такого запису або його неналежне оформлення не може бути перекладена на працівника та призводити до позбавлення його права на врахування фактично відпрацьованого часу у складі трудового стажу, який враховується для призначення пенсії.
Аналогічна правова позиція у подібних правовідносинах була висловлена Верховним Судому постановах від 02 лютого 2018 року у справі №677/277/17, від 26 червня 2019 року у справі №423/3762/16-а, від 11 липня 2019 року у справі №683/737/17, від 09 серпня 2019 у справі №654/890/17, від 12 вересня 2022 року у справі №569/16691/16-а згідно із якою відповідальність за організацію ведення обліку, зберігання і видачу трудових книжок покладається на керівника підприємства, установи, організації, тому власне недотримання правил ведення трудової книжки може мати негативні наслідки саме для особи, яка допустила такі порушення.
При цьому суд звертає увагу на те, що відсутність печатки підприємства та відсутність дати та номерів наказів на зарахування та звільнення, не впливає на факт роботи позивача у спірний період та отримання ним загального трудового (страхового) стажу.
Наведенні відповідачами обґрунтування не є підставами для неврахування страхового стажу позивача за трудовою книжкою від 13.01.1986 серії НОМЕР_3 , оскільки його вини в цьому нема.
Доказів того, що позивач вносив недостовірні відомості до трудових книжок відповідачами не надано.
Суд звертає увагу на те, що Верховний Суд, зокрема, у постанові від 30.09.2021 у справі №300/860/17 сформулював такий правовий висновок:
« працівник не може відповідати за правильність та повноту оформлення бухгалтерських документів на підприємстві, та у свою чергу неналежний порядок ведення та заповнення трудової книжки та іншої документації з вини адміністрації підприємства, а тому вказані обставини не можуть бути підставою для позбавлення позивача конституційного права на соціальний захист в частині призначення пенсії за віком.».
Вказаний висновок також зазначений в постанові Верховного Суду від 06 квітня 2022 року у справі №607/7638/17.
Суд зазначає, що підставою для призначення пенсії є відповідний стаж роботи, а не дотримання усіх формальних вимог при заповненні трудової книжки.
За загальним правилом, формальні неточності у документах не можуть бути підставою для обмеження особи у реалізації її права на соціальний захист шляхом призначення пенсії.
Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 25 квітня 2019 року у справі №593/283/17, від 30 вересня 2019 року у справі №638/18467/15-а, від 23 жовтня 2019 року у справі №263/3783/17, від 19 червня 2020 року у справі №359/2076/17, від 20 січня 2021 року у справі №588/647/17, від 18 листопада 2022 року у справі №560/3734/22 та інших.
Відповідно до ч. 5 ст.242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Також, частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Відповідно до пунктів 21, 24 рішення у справі «Федоренко проти України» (№25921/02) Європейський Суд з прав людини, здійснюючи прецедентне тлумачення статті 1 Першого Протоколу до Конвенції сформулював правову позицію про те, що право власності може бути «існуючим майном» або «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності чи «законними сподіваннями» отримання права власності. Аналогічна правова позиція сформульована Європейським судом з прав людини і в справі Стреч проти Сполучного Королівства (Stretch v. the United Kingdom №44277/98).
У межах вироблених Європейським Судом з прав людини підходів до тлумачення поняття «майно», а саме в контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це поняття охоплює як «наявне майно», так і активи включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймні законні очікування стосовно ефективного здійснення свого «права власності» (пункт 74 рішення Європейського Суду з прав людини у справі Фон Мальтцан та інші проти Німеччини). Суд робить висновок, що певні законні очікування заявників підлягають правовому захисту, та формує позицію для інтерпретації вимоги як такої, що вона може вважатися «активом»: вона повинна мати обґрунтовану законну підставу, якою, зокрема є чинна норма закону, тобто встановлена законом норма щодо виплат (пенсійних, заробітної плати, винагороди, допомоги) на момент дії цієї норми є «активом», на який може розраховувати громадянин як на свою власність (Maltzan (Freiherr Von) and others v. Germany №71916/01, №71917/01 та №10260/02).
Також, суд вважає за потрібне наголосити, що на сьогодні у праві існують три основні стандарти доказування (standards of proof): «баланс імовірностей» (balance of probabilities) або «перевага доказів» (preponderance of the evidence), «наявність чітких та переконливих доказів» (clear and convincing evidence) та «поза розумним сумнівом» (beyond reasonable doubt).
У справах, де суб'єкт владних повноважень доводить правомірність своїх рішень щодо відмови фізичній особі у реалізації її права на соціальний захист, гарантованого, зокрема, статтею 46 Конституції України, за загальним правилом, повинні відповідати критерію «поза розумним сумнівом».
Це, зокрема, зазначено у рішенні Європейського суду з прав людини, яку він висловив у пункті 53 рішення у справі «Федорченко та Лозенко проти України».
Також, аналогічна позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 14 листопада 2019 року у справі №822/863/16, від 21 листопада 2019 року у справі №826/5857/16, від 11 лютого 2020 року у справі №816/502/16, від 16 червня 2020 року у справі №756/6984/16-а та від 18 листопада 2022 року у справі №560/3734/22.
Наведені відповідачами аргументи не є достатньо вагомими, чіткими та узгодженими доказами, що підтверджують відсутність у позивача страхового стажу.
Враховуючи викладене суд вважає позовні вимоги, в частині, визнання протиправним та скасування рішень відповідачів про відмову у призначенні пенсії №083850018876 від 07.09.2023 та №083850018876 від 01.11.2023, обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
Стосовно іншої частини позовних вимог.
Щодо зобов'язання певного пенсійного органу призначити пенсію.
Завданням адміністративного суду є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень та їх відповідності правовим актам вищої юридичної сили. Завдання правосуддя полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше порушується принцип розподілу влади. Тому завданням адміністративного суду є саме контроль за легітимністю прийняття рішень.
Такий висновок суду узгоджується з позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 10.09.2019 у справі №818/985/18 та від 26.12.2019 у справі №810/637/18.
Статтею 58 Закону №1058-IV визначено, що Пенсійний фонд є органом, який призначає пенсії та підготовляє документи для її виплати, тобто Пенсійний фонд має виключну компетенцію в питаннях призначення пенсії.
Верховним Судом у постанові від 07.03.2018 у справі №233/2084/17 зазначено, що вирішення питання призначення пенсії є виключною компетенцією Пенсійного фонду, а тому належним способом захисту прав позивача є зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву позивача про призначення пенсії на пільгових умовах, а не зобов'язання відповідача призначити пенсію, оскільки відповідачем ще не вирішено питання щодо зарахування стажу позивача, з урахуванням даного рішення суду.
Як зазначено в пункті 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 05 квітня 2005 року, засіб захисту, що вимагається статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави.
Таким чином, ефективний засіб правого захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату.
За приписами частини 3 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі скасування індивідуального акту суд може зобов'язати суб'єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.
Згідно з частиною 2 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Отже, обираючи належний та ефективний спосіб захисту порушеного права позивача, суд вважає за необхідне зобов'язати відповідача 2 зарахувати до страхового стажу позивача періоди його роботи: з 22.04.1991 по 24.09.1992 та з 05.12.1988 по 17.04.1991, а також повторно розглянути його заяву від 27.10.2023 про призначення пенсії, з урахуванням висновків суду.
Щодо інших доводів сторін, то в даному випадку суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (№65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (№63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (№4909/04; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) заява №18390/91; пункт 29).
Інші доводи сторін не впливають на суть спору, а отже не потребують детальних відповідей.
Відповідно до частин першої, другої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Суд, відповідно до статті 90 КАС України, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Отже, виходячи з заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.
Відповідно до ч. 1 ст. 143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.
Питання щодо розподілу судових витрат врегульовані ст.139 КАС України.
При зверненні до суду з даним позовом позивачем сплачено судовий збір в розмірі 2147,20 грн., який слід стягнути солідарно за рахунок бюджетних асигнувань відповідачів.
Крім того, позивачем заявлено судові витрати на професійну правничу (правову) допомогу в розмірі 5500,00 грн.
Відповідно до частини першої статті 132 КАС України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема на професійну правничу допомогу (пункт 1 частини третьої статті 132 КАС України).
Згідно з частиною першою статті 134 КАС України, витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За приписами частини третьої статті 134 КАС України, для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Частиною п'ятою статті 134 КАС України визначено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Відповідно до частини сьомої статті 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Частиною дев'ятою статті 139 КАС України передбачено, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Системний аналіз змісту вищевказаних норм дозволяє дійти висновку, що від учасника справи вимагається надання доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.
При цьому розмір витрат на правничу допомогу встановлюється судом на підставі оцінки доказів щодо детального опису робіт, здійснених адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Тобто питання розподілу судових витрат пов'язане із суддівським розсудом (дискреційні повноваження).
Питання визначення суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи. Разом з цим, при визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг. Аналогічна правова позиція міститься у постановах Верховного Суду від 28.04.2021 та від 08.02.2022 у справах №640/3098/20 та №160/6762/21 відповідно.
Процесуальними нормами встановлено, що розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів.
Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування зазначених витрат. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 у справі №826/1216/16, постанові Верховного Суду від 02.06.2022 №380/3142/20.
Позивачем не надано ЖОДНОГО РОЗРАХУНКУ ВИТРАТ НА ПРАВОВУ ДОПОМОГУ, а зазначені лише перелік отриманих послуг з правової допомоги.
Також, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд, зокрема, у постановах від 18.01.2022 у справі №915/1473/20, від 18.01.2022 у справі №910/2679/21, від 12.01.2022 у справі №918/548/21.
Разом з тим, суд звертає увагу, що позовна заява підписана безпосередньо позивачем (у порядку самопредставництва), додатки до позову також завірені позивачем, тобто позивачем документально не доведені витрати на правову допомогу в сумі 5500 грн., а тому, такі витрати заявлені безпідставно та не підлягають задоволенню.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 241, 243-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Позовні вимоги ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України у Волинській області (вул. Кравчука, буд. 22в, м. Луцьк, 43026) та Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області (вул. Соборності, буд. 66, м. Полтава, 36014) про визнання протиправними та скасування рішень, зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправними та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України у Волинській області №083850018876 від 07.09.2023 та рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області №083850018876 від 01.11.2023 про відмову в призначенні пенсії.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області зарахувати до страхового стажу ОСОБА_1 період його роботи з 05.12.1988 по 17.04.1991, з 22.04.1991 по 24.09.1992 та повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 27.10.2023 про призначення пенсії за віком, з урахуванням висновків суду.
У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 сплачену суму судового збору в розмірі 1073 (одна тисяча сімдесят три) гривні 60 (шістдесят) копійок за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України у Волинській області.
Стягнути на користь ОСОБА_1 сплачену суму судового збору в розмірі 1073 (одна тисяча сімдесят три) гривні 60 (шістдесят) копійок за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області.
У задоволенні вимоги про стягнення витрат на професійну правничу (правову) допомогу - відмовити.
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення у повному обсязі складено та підписано «13» лютого 2024 року.
Суддя Р.В. Кисіль