м. Вінниця
13 лютого 2024 р. Справа № 120/941/24
Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Мультян М.Б., розглянувши у письмовому провадженні в порядку спрощеного позовного провадження, з урахуванням особливостей визначених статтею 287 КАС України адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Вінницькій області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Головне управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області про визнання протиправною та скасування постанови,
До Вінницького окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Вінницькій області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) про визнання протиправною та скасування постанови головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Вінницькій області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) від 25.12.2023 №73017897 про повернення виконавчого документа стягувачу.
Позовні вимоги обґрунтовуються тим, що рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 25.08.2023 у справі №120/9956/23 зокрема зобов?язано Головне управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області з 01.03.2022 року здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 пенсії, без обмеження максимальним розміром, з урахуванням нарахованої індексації, встановленої постановою Кабінету Міністрів України №118 від 16.02.2022 року "Про індексацію пенсій та заходи щодо підвищення рівня соціального захисту найбільш вразливих верств населення у 2022 році", з урахуванням раніше виплачених сум.
Вінницький окружний адміністративний суд на виконання вказаного рішення суду видав виконавчий лист №120/9956/23. Вказаний виконавчий лист позивач пред?явив до відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Вінницькій області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) до примусового виконання.
Постановою головного державного виконавця відкрито виконавче провадження з виконання виконавчого листа Вінницького окружного адміністративного суду №120/9956/23.
Однак постановою головного головного державного виконавця Відділу Плахотнюку Н.Ю. від 25.12.2023 у ВП № 73017897 вирішено повернути виконавчий лист стягувачу на підставі п. 9 ч. 1 ст. 37 Закону України "Про виконавче провадження".
Позивач, вважає постанову про повернення виконавчого листа неправомірною і такою, що порушує його права та інтереси як стягувача, тому за захистом цих прав звернувся до суду, додатково просить стягнути на його корить моральну шкоду у розмірі 5000 грн.
Ухвалою суду від 29.01.2024 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі, вирішено її розгляд здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін в порядку визначеному статтею 287 КАС України. Залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Головне управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області. Встановлено учасникам справи строки для подання заяв по суті справи, а також витребувано у Управління забезпечення примусового виконання рішень у Вінницькій області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) належним чином завірені копії виконавчого провадження № 73017897.
06.02.2024 до суду надійшов відзив на позовну заяву, у якому відповідач просить позов залишити без задоволення. Як зазначає відповідач, на виконанні у Відділі примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Вінницькій області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) перебувало виконавче провадження з виконання виконавчого листа у справі № 120/9956/23, виданого 03.10.2023 Вінницьким окружним адміністративним судом про зобов'язання Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області з 01.03.2022 року здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 пенсії, без обмеження максимальним розміром, з урахуванням нарахованої індексації, встановленої постановою Кабінету Міністрів України №118 від 16.02.2022 року "Про індексацію пенсій та заходи щодо підвищення рівня соціального захисту найбільш вразливих верств населення у 2022 році", з урахуванням раніше виплачених сум.
Так, 12.10.2023 за заявою стягувача державний виконавець відкрив виконавче провадження № 73017897 з виконання вищезазначеного виконавчого листа та зобов'язав боржника протягом десяти робочих днів надати відповідь та документальне підтвердження щодо виконання рішення суду.
На зазначену постанову боржником надано відповідь, у якій він зазначає, що рішення суду виконано добровільно до відкриття виконавчого провадження, що підтверджується копіями матеріалами пенсійної справи, а саме проведеним розрахунком розміру пенсії стягувача. А також розрахунком на доплату. В наданій відповіді, боржником зазначено, що сума заборгованості буде виплачена після виділення коштів на фінансування з Державного бюджету України, оскільки нормами статті 8 Закону України від 09.04.1992 №2262-XII «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» встановлено, що виплата пенсій особам, які мають право на пенсію за цим Законом забезпечується за рахунок коштів Державного бюджету України. Кошти Державного бюджету України включаються до бюджету Пенсійного фонду України в обсятах, визначених Законом України про Державний бюджет України на відповідний рік.
Відповідач наголошує на тому, що Законом України "Про виконавче провадження" визначено вичерпний перелік дій державного виконавця в межах компетенції під час примусового виконання рішень немайнового характеру. Водночас встановлені державним виконавцем обставини унеможливлюють проведення будь-яких інших виконавчих дій стосовно боржника, що виключає можливість виконання відповідного рішення в інший спосіб. Зокрема, державний виконавець позбавлений повноважень накладати на боржника штраф за невиконання судового рішення в частині виплати стягувачу грошових коштів, оскільки згідно із усталеною судовою практикою, в тому числі практикою Верховного Суду, фактична відсутність у пенсійного органу необхідного фінансування на покриття відповідних видатків не може вважатися невиконанням судового рішення без поважних причин.
Отже, на думку відповідача, у ситуації, що склалась з виконанням ухваленого на користь стягувача рішення суду, орган державної виконавчої служби не може вжити будь-яких ефективних заходів, спрямованих на зобов'язання боржника до вчинення дій зобов'язального характеру (виплату коштів), а тому державний виконавець правомірно виніс постанову про повернення виконавчого листа стягувачу, що, однак, не перешкоджає повторно пред'явити такий виконавчий лист до виконання протягом встановленого законом строку.
Датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення (ч. 5 ст. 250 КАС України).
Дослідивши матеріали адміністративної справи, суд встановив наступні обставини та відповідні їм правовідносини.
Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 25.08.2023 у справі № 120/9956/23 визнано протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області щодо обмеження пенсії ОСОБА_1 максимальним розміром (у тому числі з урахуванням її індексації) з 01.03.2022 року та зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області з 01.03.2022 року здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 пенсії, без обмеження максимальним розміром, з урахуванням нарахованої індексації, встановленої постановою Кабінету Міністрів України №118 від 16.02.2022 року "Про індексацію пенсій та заходи щодо підвищення рівня соціального захисту найбільш вразливих верств населення у 2022 році", з урахуванням раніше виплачених сум.
03.10.2023 судом видано виконавчий лист № 120/9956/23.
11.10.2023 позивач звернувся до відповідача з заявою про примусове виконання рішення суду у справі № 120/9956/23, до якої додав оригінал відповідного виконавчого листа.
Постановою головного державного виконавця Плахотнюк Н.Ю. від 12.10.2023 відкрито виконавче провадження №73017897 на підставі виконавчого листа Вінницького окружного адміністративного суду №120/9956/23 від 03.10.2023.
На вказану постанову листом від 27.10.2023 № 0200-0902-5/106755 боржник Головне управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області повідомив державного виконавця про перерахунок пенсії стягувача та нарахування на його користь заборгованості в сумі 27735,40 грн за період з 01.03.2022 по 31.10.2023, яка буде виплачене в порядку черговості виконання судових рішень після виділення необхідних для цього коштів з Державного бюджету України.
Постановою відповідача від 25.12.2023 вирішено повернути виконавчий лист стягувачу на підставі п. 9 ч. 1 ст. 37 Закону України "Про виконавче провадження". У мотивувальній частині цієї постанови зазначено, що відповідно до судової практики Верховного Суду невиконання судового рішення в частині виплати грошових коштів особі, за відсутності відповідного фінансового забезпечення та фактичної відсутності коштів, не може вважатись невиконанням судового рішення без поважних причин, а накладення штрафу, у такому випадку, жодним чином не захищає право особи на отримання бюджетних коштів. Виконання судового рішення можливе лише за наявності відповідного бюджетного призначення коштів з Державного бюджету. Таким чином, постанови про накладення штрафу за невиконання судового рішення можуть бути винесені лише за умови, що судове рішення не виконано без поважних причин, коли боржник мав реальну можливість виконати таке судове рішення, проте не зробив цього. Поважними можуть вважатися об'єктивні причини, які унеможливили або значно ускладнили виконання рішення боржником, та які не залежали від його волевиявлення. Отже, наведені обставини унеможливлюють проведення інших виконавчих дій стосовно даного боржника, що виключає можливість фактичного виконання відповідного рішення.
Позивач вважає постанову про повернення виконавчого листа протиправною і такою, що порушує його права та інтереси як стягувача, тому за захистом цих прав звернувся до суду.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам та встановленим обставинам справи, суд керується такими мотивами.
Згідно зі статтею 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.
Водночас умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку визначаються Законом України "Про виконавче провадження" від 02 червня 2016 року № 1404-VIII (далі - Закон № 1404-VIII).
Так, відповідно до статті 1 цього Закону виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
За змістом статті 3 Закону № 1404-VIII відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню рішення, зокрема, на підставі таких виконавчих документів як виконавчі листи, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень.
Згідно з частиною першою статті 18 Закону № 1404-VIII виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Частиною першою статті 26 Закону № 1404-VIII визначено, що державний виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону, за заявою стягувача про примусове виконання рішення
Положеннями пунктів 1, 16, 22 частини третьої статті 18 Закону № 1404-VIII передбачено, що державний виконавець має право: проводити перевірку виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню відповідно до цього Закону; накладати стягнення у вигляді штрафу на фізичних, юридичних та посадових осіб у випадках, передбачених законом; здійснювати інші повноваження, передбачені цим Законом.
Відповідно до частини 4 статті 18 Закону № 1404-VIII вимоги виконавця щодо виконання рішень є обов'язковими на всій території України. Невиконання законних вимог виконавця тягне за собою відповідальність, передбачену законом.
За рішенням немайнового характеру виконавець у постанові про відкриття виконавчого провадження зазначає про необхідність виконання боржником рішення протягом 10 робочих днів (крім рішень, що підлягають негайному виконанню, рішень про встановлення побачення з дитиною) (ч. 6 ст. 26 Закону № 1404-VIII).
Отже, державний виконавець зобов'язаний розпочати примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа та в повному обсязі вчиняти передбачені законом виконавчі дії з метою примусового виконання рішень, в тому числі рішень зобов'язального характеру.
Щодо підстав для повернення виконавчого листа стягувачу, то такі визначаються статтею 37 Закону № 1404-VIII.
Зокрема, відповідно до пункту 9 частини 1 статті 37 Закону № 1404-VIII виконавчий документ повертається стягувачу, якщо законом встановлено заборону щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, якщо в нього відсутнє інше майно чи кошти, на які можливо звернути стягнення, а також щодо проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, що виключає можливість виконання відповідного рішення.
Отже, за змістом наведеної норми, для повернення виконавчого листа стягувачу із цих підстав необхідними є такі умови:
- наявність встановленої законом заборони щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, якщо в нього відсутнє інше майно чи кошти, на які можливо звернути стягнення;
- наявність встановленої законом щодо проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, що виключає можливість виконання відповідного рішення;
- внаслідок наявності вищезазначених заборон виключається можливість виконання відповідного рішення.
Разом з тим в оскаржуваній постанові відсутнє посилання на норми закону, яким встановлено заборону на звернення стягнення на майно чи кошти боржника або заборону на проведення інших виконавчих дій стосовно боржника.
Крім того, приймаючи відповідну постанову, державний виконавець фактично лише описав обставини виконання судового рішення, повідомлені боржником, які, на думку виконавця, унеможливлюють вчинення подальших виконавчих дій в порядку статей 63, 75 "Про виконавче провадження". Однак при цьому постанова не містять жодного обґрунтування наявності підстав для повернення виконавчого документу, з якими пункт 9 частини першої статті 37 Закону України "Про виконавче провадження" пов'язує можливість повернення виконавчого документу стягувачу.
Відповідач обґрунтовує правомірність постанови тим, що невиконання судового рішення в частині виплати стягувачу грошових коштів, за відсутності відповідного фінансового забезпечення та фактичної відсутності коштів, не може вважатись невиконанням такого рішення без поважних причин і є тією обставиною, що виключає можливість виконання відповідного рішення. Однак суд такі доводи відхиляє, оскільки відповідачем не конкретизовано норму закону, якою встановлено заборону щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, якщо в нього відсутнє інше майно чи кошти, на які можливо звернути стягнення, або ж норму закону, яким встановлено заборону на проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, що виключає можливість виконання відповідного рішення. Водночас судова практика, на яку посилається відповідач, не вважається законом в розумінні вимог пункту 9 частини 1 статті 37 Закону № 1404-VIII.
Також суд зауважує, що спеціальним законом, який регулює порядок виконання судових рішень, є Закон України "Про виконавче провадження", тоді як стаття 8 Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб", про яку зазначено в оскаржуваній постанові, не є достатньою та мотивованою підставою для повернення виконавчого документа стягувачу, оскільки цей Закон визначає умови, норми і порядок пенсійного забезпечення громадян України із числа осіб, які перебували на військовій службі, службі в органах внутрішніх справ, Національній поліції, Службі судової охорони, державній пожежній охороні, Державній службі спеціального зв'язку та захисту інформації України, органах і підрозділах цивільного захисту, податковій міліції чи Державній кримінально-виконавчій службі України, та деяких інших осіб, які мають право на пенсію за цим Законом.
З аналогічних мотивів не підлягає застосуванню стаття 72 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", оскільки даний нормативно-правовий акт також принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, передбачених цим Законом, а також регулює порядок формування Накопичувального пенсійного фонду та фінансування за рахунок його коштів видатків на оплату договорів страхування довічних пенсій або одноразових виплат застрахованим особам, членам їхніх сімей та іншим особам, передбаченим цим Законом.
Відповідна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 22.08.2019 у справі № 1140/3479/18.
Враховуючи наведене, суд вважає оскаржувану постанову про повернення виконавчого документа стягувачу на підставі п. 9 ч. 1 ст. 37 Закону України "Про виконавче провадження", з посиланням на те, що законом встановлено заборону щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, якщо в нього відсутнє інше майно чи кошти, на які можливо звернути стягнення, а також щодо проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, що виключає можливість виконання відповідного рішення, такою, що не ґрунтується на нормах закону.
Аналогічного висновку дійшов Сьомий апеляційний адміністративний суд у постановах від 21.02.2022 у справі № 120/15273/21-а, від 25.04.2023 у справі № 120/2265/23.
Окремо суд звертає увагу на те, що боржник у виконавчому провадженні ВП № 73017897, а саме Головне управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області, у своєму листі від 27.10.2023, адресованому державному виконавцю, вказував на необхідність саме закінчення виконавчого провадження відповідно до положень п. 9 ч. 1 ст. 39 Закону України "Про виконавче провадження", відповідно до якого виконавче провадження підлягає закінченню у разі фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом.
Натомість, як видно з матеріалів виконавчого провадження, перерахунок пенсії стягувача пенсійним органом здійснено з 01.03.2022 з одночасним донарахуванням невиплачених коштів в сумі 27735,40 грн за період з 01.03.2022 по 31.10.2023, тобто фактично судове рішення виконано в частині проведення перерахунку пенсії та виплати стягувачу поточної пенсії, без виплати заборгованості, що утворилась.
Наведене спростовує доводи відповідача про відсутність підстав стверджувати про невиконання судового рішення.
Крім того, помилковими суд вважає посилання відповідача на існування окремого порядку виконання рішення суду в частині виплати недоплаченої особі пенсії, оскільки, по-перше, на сьогодні такого порядку, затвердженого у встановленому законом порядку, немає, а, по-друге, примусове виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) покладається на органи державної виконавчої служби та у визначених Законом України "Про виконавче провадження" випадках на приватних виконавців (ст. 1 Закону України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів").
Враховуючи викладене, суд доходить висновку про протиправність постанови від 25.12.2023 ВП № 73017897 про повернення виконавчого документу стягувачу, відтак така підлягає до скасування. Таким чином позовні вимоги у цій частині підлягають задоволенню.
В той же час надаючи правову оцінку іншій позовній вимозі щодо стягнення на користь позивача моральної шкоди у розмірі 5000 грн, то суд вважає, що така задоволенню не підлягає з огляду на наступне.
Згідно з положеннями статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування.
Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до пункту 6 частини 1 статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема, прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.
Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10.04.2019 року у справі №464/3789/17. Зокрема, Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту (п. 49). Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання (п.52). Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб'єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров'я потерпілого (п. 56). У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставини справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв'язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам. При цьому, в силу статті 1173 ЦК України шкода відшкодовується незалежно від вини відповідача, а протиправність його дій та рішень презюмується - обов'язок доказування їх правомірності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 КАС України) (п.57).
У відповідності до пункту 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
Психологічне напруження, розчарування та незручності, що виникли внаслідок порушення органом держави чи місцевого самоврядування прав людини, навіть якщо вони не потягли вагомих наслідків у вигляді погіршення здоров'я, можуть свідчить про заподіяння їй моральної шкоди.
Виходячи із загальних засад доказування, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір.
Необхідною умовою виникнення відповідальності у вигляді обов'язку відшкодувати заподіяну майнову і немайнову шкоду є неправомірність дій або бездіяльність особи, яка заподіяла шкоду, наявність причинного зв'язку між протиправною поведінкою особи і шкодою, вини особи у заподіянні шкоди.
Слід зазначити що сама лише констатація у судовому рішенні порушення прав позивача не завжди може бути достатньою для того, щоб захист міг вважатися ефективним. Особливо якщо позивач вважає, що шкоду йому заподіяно (Постанова ВС від 10.06.2021 року по справ №640/963/19).
Позивач пояснює, що відповідачем порушенні його соціальні права, зокрема право на житло, що призвело до моральних страждань, більше того, вказує, що являється інвалідом II групи, а тому вказані обставини вимагали від нього додаткових зусиль для організації життя, оскільки вимушено з вини відповідача була неправомірно обмежена належно забезпечувати життєві потреби, вказує, що зазнав душевних страждань, переніс емоційне напруження, що тягне за собою в своїй сукупності психологічний дискомфорт і моральні переживання, які погіршили умови життедіяльності і появу негативних психоемоційних почуттів та призвели до порушення душевної рівноваги.
Проте, суд наголошує, що матеріалами справи та жодним доказом не підтверджені моральні страждання позивача, наприклад, висновком експертизи моральної шкоди, консультативними висновками лікарів тощо.
Крім того, позивачем також не зазначено, на яких критеріях розрахунку базується заявлена до відшкодування сума у розмірі 5000 гривень.
Зважаючи на вищевикладене, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позовної вимоги щодо відшкодування моральної шкоди.
Відповідно до положень статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно з нормами частин 1, 2 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Таким чином, перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб'єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своїх дій та докази, надані позивачем, суд доходить висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову.
Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, а витрат, пов'язаних з розглядом справи не встановлено, питання про розподіл судових витрат не вирішується.
Керуючись ст.ст. 73-77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, -
Адміністративний позов задовольнити частково.
Визнати протиправною та скасувати постанову головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Вінницькій області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) від 25.12.2023 №73017897 про повернення виконавчого документа стягувачу.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 КАС України.
Відповідно до статті 287 КАС України апеляційні скарги на судові рішення у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності органу державної виконавчої служби можуть бути подані протягом десяти днів з дня їх проголошення.
За змістом положень абзацу 2 частини 1 статті 295 КАС України якщо справу розглянуто в порядку письмового провадження, строк апеляційного оскарження обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Інформація про учасників справи:
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 )
Відповідач: Відділ примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Вінницькій області Центрального міжрегіонального упраління Міністерства юстиції (м. Київ) (вул. Хмельницьке шосе, 7, м. Вінниця, код ЄДРПОУ 43315602)
Третя особа: Головне управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області (вул. Зодчих, 22, м. Вінниця, код ЄДРПОУ 13322403)
Суддя Мультян Марина Бондівна