06 лютого 2024 року м. Дніпросправа № 280/6214/23
Суддя І інстанції - Семенко М.О.
Третій апеляційний адміністративний суд
у складі колегії суддів: головуючого - судді Чепурнова Д.В. (доповідач),
суддів: Коршуна А.О., Сафронової С.В.,
розглянувши у порядку письмового провадження у місті Дніпрі апеляційні скарги ОСОБА_1 та Запорізької обласної прокуратури
на рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 17 жовтня 2023 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Запорізької обласної прокуратури про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку, -
ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом в якому просив стягнути із Запорізької обласної прокуратури на його користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 30.12.2020 по 06.07 2023 у сумі 222 296,66 грн.
В обґрунтування позовних вимог посилається на те, що рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 21.10.2022 у справі №280/822/21 зобов'язано відповідача здійснити нарахування та виплату на користь позивача вихідної допомоги при звільненні у розмірі 18 592,14 грн, фактична виплата якої здійснена відповідачем 06.07.2023 у сумі 14 916,67 грн, з урахуванням утриманих відповідачем податків та зборів. Враховуючи наведене, вважає, що відповідно до статей 116, 117 КЗпП України позивач має право на виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 31 жовтня 2023 року позовні вимоги було задоволено частково. Стягнуто із Запорізької обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 30 грудня 2020 року по 04 липня 2023 року, але не більш як за шість місяців, у розмірі 41 894,29 грн. (сорок одна тисяча вісімсот дев'яносто чотири гривні 29 коп.). У задоволенні інших позовних вимог було відмовлено.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу в якій просить рішення суду першої інстанції змінити та стягнути із Запорізької обласної прокуратури на його користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 30.12.2020 по 06.07 2023 у сумі 222 296,66 грн.. Вказує на те, що застосувавши до спірних правовідносин норму права, а саме статті 117 КЗпП України в редакції, яка набула чинності після виникнення спірних правовідносин, тобто обмеживши період прострочення шістьма місяцями, суд першої інстанції припустився порушення норм матеріального права прямої дії, статі 58 Конституції України.
Запорізька обласна прокуратура також подала апеляційну скаргу в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове про зменшення суми стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні., вважаючи, що сума стягнення повинна бути зменшена до 18273,4 грн.
Дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції при прийнятті судового рішення норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги задоволенню не підлягають з наступних підстав.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 з 12.07.2017 по 29.12.2020 працював на посаді прокурора Якимівського відділу Мелітопольської місцевої прокуратури Запорізької області.
Наказом Запорізької обласної прокуратури від 24.12.2020 №2491к позивача звільнено з посади прокурора Якимівського відділу Мелітопольської місцевої прокуратури Запорізької області та з органів прокуратури Запорізької області на підставі п.9 ч.1 ст. 51 Закону України «Про прокуратуру» з 29.12.2020.
Вважаючи, що має право на виплату вихідної допомоги при звільненні, яка передбачена ст. 44 КЗпП України, позивач звернувся до суду із позовом.
Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 21.10.2022 у справі №280/822/21, яке набрало законної сили 04.04.2023, зобов'язано Запорізьку обласну прокуратуру провести нарахування та виплату на користь ОСОБА_1 вихідної допомоги при звільненні у розмірі 18592,14 грн.
На виконання вказаного судового рішення відповідач здійснив нарахування вихідної допомоги позивачу, яку виплачено відповідно до платіжної інструкції №1488 від 03.07.2023 в сумі 14 966,67 грн (з вирахуванням військового збору та податку з доходів фізичних осіб).
Вирішуючи спір між сторонами та задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що справедливою, пропорційною і такою, що відповідатиме критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат, може вважатися виплата у розмірі 41894,29 грн.
Колегія суддів погоджується з вказаними висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Зміст спірних правовідносин, які склались у цій справі зводиться до питання щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивача з військової служби.
Питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу (зокрема затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення)) не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розмір виплати грошового забезпечення.
Водночас такі питання врегульовано нормами загального трудового законодавства - Кодексом законів про працю України.
Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.
Згідно зі статтею 117 КЗпП України (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
З аналізу зазначених норм трудового законодавства випливає, що умовами застосування статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум. У разі дотримання наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником і підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 підсумувала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Зазначено також, що з огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Аналогічні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.
Крім того у вищевказаній постанові зазначено, що Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Верховного Суду України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
Водночас, виходячи з мети відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, і які розумно можна було б передбачити, Велика Палата Верховного Суду вважає, що, з одного боку, не всі чинники, сформульовані у зазначеному висновку, відповідають такій меті. Так, сама лише наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум; момент виникнення такого спору, прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника, істотність розміру недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника не впливають на розмір майнових втрат, яких зазнає працівник у зв'язку з простроченням розрахунку. З іншого боку, істотним є період такого прострочення, хоча такий чинник у згаданій постанові Верховного Суду України не сформульований.
З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16, і вважає, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:
1. розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
2. період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
3. ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
4. інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
19 липня 2022 року набрав чинності Закон України № 2352-IX від 01 липня 2022 року та внесені зміні до статті 117 КЗпП України в частині визначення строку, за який необхідно виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільнені. Цей строк не повинен перевищувати шість місяців.
При цьому колегія зазначає, що вказані зміни не призвели до невірного вирішення судом першої інстанції спірних правовідносин по суті.
Враховуючи вищезазначені правові висновки, суд першої інстанції виходячи з принципу пропорційності, розрахував суму компенсації на користь позивача у розмірі 41894,29 грн.
Аналогічний підхід до визначення сум належних до виплати за несвоєчасний розрахунок при звільненні міститься у постанові Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 30.11.2020р. у справі №480/3105/19.
Колегія суддів також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).
Враховуючи зазначену позицію Європейського суду з прав людини, апеляційний суд надав відповідь на всі аргументи апелянтів, наведені в апеляційних скаргах, які мають значення для правильного вирішення справи.
Доводи апеляційних скарг зводяться до переоцінки висновків зроблених судом першої інстанції, в рішенні суду першої інстанції правильно дана правова оцінка обставин по справі, правильно застосовані норми матеріального та процесуального права при прийнятті рішення, а тому апеляційні скарги слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Керуючись п. 1 ч. 1 ст. 315, ст.ст. 316, 321, 322 КАС України, суд, -
Апеляційні скарги ОСОБА_1 та Запорізької обласної прокуратури - залишити без задоволення.
Рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 17 жовтня 2023 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня набрання законної сили.
В повному обсязі постанова складена 06 лютого 2024 року.
Головуючий - суддя Д.В. Чепурнов
суддя А.О. Коршун
суддя С.В. Сафронова