07 лютого 2024 року
м. Київ
справа № 725/1903/22
провадження № 61-14786св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача Ситнік О. М.,
суддів Грушицького А. І., Литвиненко І. В., Петрова Є. В., Пророка В. В.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_2,
відповідачі: Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Поліс», приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондаренко Ростислав Олександрович, ОСОБА_1 ,
розглянув у порядку письмового позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , яку подала представниця - адвокатка Фодчук Оксана Василівна, на постанову Чернівецького апеляційного суду від 05 вересня 2023 року та додаткову постанову Чернівецького апеляційного суду від 20 вересня 2023 рокуу складі колегії суддів Литвинюк І. М., Височанської Н. К., Лисака І. Н. та
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2022 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Поліс» (далі - ТОВ «ФК «Поліс»), приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондаренка Р. О., ОСОБА_3 про витребування майна з чужого незаконного володіння.
Позов обґрунтовувала тим, що 23 липня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством «ВТБ Банк» (далі - ВАТ «ВТБ Банк»), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «ВТБ Банк» (далі - ПАТ «ВТБ Банк»), та ОСОБА_4 укладено кредитний договір № 24-096/08-КЛ.
23 липня 2008 року між банком і нею підписаний іпотечний договір № 24-096/08-ДИ02, посвідчений 23 липня 2008 року приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Балацьким О. О. за № 4083.
Вказувала на те, що 27 серпня 2009 року ВАТ «ВТБ Банк» звернулося до суду з позовом про дострокове стягнення заборгованості за кредитним договором № 24-096/08-КЛ від 23 липня 2008 року у розмірі 414 353,60 доларів США та рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці у цивільній справі № 2-2240/10 від 11 червня 2010 року позов банку задоволено, стягнуто в солідарному порядку з ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 на користь ВАТ «ВТБ Банк» заборгованість за кредитним договором № 24.096/08-КЛ від 23 липня 2008 року в розмірі 3 307 701,92 грн, що еквівалентно 414 353,60 доларів США, та судовий збір в сумі 1 700 грн.
Зазначала, що відповідно до пункту 1.1 іпотечного договору № 24-096/08-ДИ02 цей договір забезпечує вимоги іпотекодержателя, що витікають з кредитного договору № 24.096/08-КЛ від 23 липня 2008 року, укладеного між іпотекодержателем та іпотекодавцем, а також додаткових угод до нього, що можуть бути укладені в подальшому, за умовами якого іпотекодавець зобов'язується перед іпотекодержателем повернути кредит в розмірі 365 000,00 доларів США, сплатити проценти за його користування, комісійну винагороду, неустойку (пеню, штрафи), в розмірі, строки та у випадках, передбачених кредитним договором, а також виконати інші умови кредитного договору та відшкодувати іпотекодержателю усі можливі збитки, понесені ним, внаслідок невиконання чи неналежного виконання умов кредитного договору.
Зміст іпотечного договору підтверджує, що вона уклала цей договір на забезпечення кредитного договору, укладеного між банком та нею особисто. Банк обумовив укладення кредитного договору з нею виключно після підписання іпотечного договору. Однак кредитний договір з нею так і не був укладений та вона не отримувала від банку кредитних коштів.
З інформації з Єдиного державного реєстру речових прав на нерухоме майно вона довідалася, що 01 листопада 2016 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондаренком Р. О. прийняті рішення про державну реєстрацію права власності на належне їй майно, а саме:
- рішення індексний номер 32158949 від 01 листопада 2016 року «Про державну реєстрацію прав та їх обтяжень», відповідно до якого за ТОВ «ФК «Поліс» зареєстровано право власності на нежитлове приміщення загальною площею 129,30 кв. м, що знаходиться на АДРЕСА_1 ;
- рішення індексний номер 32158555 від 01 листопада 2016 року «Про державну реєстрацію прав та їх обтяжень», відповідно до якого за ТОВ «ФК «Поліс» зареєстровано право власності на нежитлове приміщення загальною площею 164,70 кв. м, що знаходиться на АДРЕСА_1 .
З Єдиного державного реєстру речових прав на нерухоме майно вона дізналася, що банк відступив права за іпотечним договором ТОВ «ФК «Поліс» на підставі договору про відступлення права вимоги за договорами іпотеки та договорами застави, серія та номер 2225, виданий 01 грудня 2015 року, видавник: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Тишко І. О.
Посилалася на те, що не отримувала жодних повідомлень про відступлення прав чи про намір звернути стягнення на предмет іпотеки.
З Єдиного державного реєстру речових прав на нерухоме майно вона також дізналася, що 19 листопада 2019 року право власності на спірне майно перейшло до ОСОБА_7 на підставі договору купівлі-продажу, серія та номер 17569, виданий 19 листопада 2019 року, видавник: ОСОБА_8 , приватний нотаріус Чернівецького міського нотаріального округу.
Вказувала, що відповідач звернув стягнення на предмет іпотеки безпідставно, адже вона не забезпечувала кредитне зобов'язання ОСОБА_4 власним майном. Основне зобов'язання, на забезпечення якого 23 липня 2008 року між банком і нею підписаний іпотечний договір № 24-096/08-ДИ02, не існує, адже вона кредитний договір не укладала та грошових коштів від банку на його підставі не отримувала.
Просила витребувати від ОСОБА_3 на її користь нежитлове приміщення загальною площею 129,30 кв. м та нежитлове приміщення загальною площею 164,70 кв. м, що знаходяться на АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівці від 05 травня 2023 року позов ОСОБА_2 задоволено.
Витребувано від ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 нежитлове приміщення загальною площею 129,30 кв. м та нежитлове приміщення загальною площею 164,70 кв. м, що знаходяться на АДРЕСА_1 .
Рішення мотивовано тим, що звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку шляхом передачі іпотекодержателю прав власності на предмет іпотеки іпотекодержатель набуває лише за умови надання до державного реєстратора відповідних документів. При цьому державний реєстратор для вчинення реєстраційної дії з реєстрації права власності має перевірити не тільки наявність, а зміст і повноту поданих документів, тобто застереження, про яке домовились сторони. Іпотечний договір не має самостійного значення, а укладається виключно на забезпечення виконання основного зобов'язання. Якщо кредитний договір між сторонами укладено не було, то договір іпотеки слід вважати неукладеним та таким, що не може створювати зобов'язання без укладення основного договору.
Суд керувався тим, що згідно з умовами договору іпотеки ОСОБА_2 зобов'язалася надати власне майно в іпотеку на забезпечення виконання власних кредитних зобов'язань. Між іпотекодержателем та іпотекодавцем так і не було укладено жодного кредитного договору і ОСОБА_2 не було надано в позику грошові кошти. У договорі іпотеки не вказано особи боржника, відмінної від ОСОБА_2 . У жодному з пунктів договору не вказано імені ОСОБА_4 . При подачі документів для реєстрації права власності на предмет іпотеки ТОВ «ФК «Поліс» ввело в оману державного реєстратора щодо наявності підстав для звернення стягнення, а державний реєстратор залишив поза увагою, що кредитний договір укладався не з ОСОБА_2 , а з іншою особою - ОСОБА_4 , за виконання зобов'язань якого вона не поручалася власним майном. Оскільки між сторонами не укладено кредитного договору, то жодних зобов'язань в рахунок яких могло звертатися стягнення на предмет іпотеки, не існувало, звернення стягнення на предмет іпотеки відбулося без жодної належної правової підстави, тому право власності позивачки підлягає захисту шляхом витребування майна на її користь як такого, що вибуло проти її волі без належної правової підстави.
Щодо посилань відповідача на встановлені в інших справах обставини та необхідність застосування преюдиції суд зазначив, що у справах № № 725/2195/20, 725/1716/17 були інші підстави позову, судами не досліджувалися умови договору іпотеки на предмет його укладення між ОСОБА_2 та банком для забезпечення власних зобов'язань ОСОБА_2 . Тому суд не може вважати преюдиційними обставини, які не були предметом детального дослідження та належної оцінки в інших справах.
Суд не встановив порушення позивачкоюстроку позовної давності, зазначив,що позивачканеодноразово зверталася до суду зазахистом своїх прав.
Короткий зміст постанов суду апеляційної інстанції
Постановою Чернівецького апеляційного суду від 05 вересня 2023 року апеляційну скаргу ТОВ «ФК «Поліс» задоволено. Рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 05 травня 2023 року скасовано, у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ТОВ «ФК «Поліс» витрати зі сплати судового збору за подачу апеляційної скарги у розмірі 20 130 грн.
Суд апеляційної інстанції керувався тим, що ОСОБА_2 просила витребувати спірне майно у зв'язку відсутністю основного зобов'язання, на забезпечення виконання якого укладено договір іпотеки, та безпідставністю звернення стягнення на предмет іпотеки. За наявності ідентифікуючих ознак певної обставини правочину, якщо в такій обставині вчинена технічна помилка, до уваги мають братися саме ідентифікуючі ознаки обставини, що підтверджуються відповідними доказами та доводять її наявність, що свідчить не про неукладеність правочину, а лише про вчинення технічної помилки, що в свою чергу не передбачає будь-яких юридичних наслідків.З укладеного між сторонами іпотечного договору № 24-096/08-ДИ02 від 23 липня 2008 року вбачається наявність ідентифікуючих ознак, а саме вказано предмет іпотеки, розмір основного зобов'язання, який є ідентичним визначеному в кредитному договорі № 24-096/08-КЛ від 23 липня 2008 року, а зазначення в іпотечному договорі № 24-096/08-ДИ02 від 23 липня 2008 року про укладення кредитного договору з іпотекодавцем ОСОБА_2 , а не з позичальником ОСОБА_4 , є технічною помилкою, а тому не передбачає будь-яких юридичних наслідків.
Суд апеляційної інстанції зазначав, що основне зобов'язання за кредитним договором № 24-096/08-КЛ від 23 липня 2008 року, на забезпечення якого укладено договір іпотеки, є чинним та не оспорене ОСОБА_2 , тому дійсним є й акцесорне зобов'язання.
Апеляційний суд вказував, що преюдиційне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення в мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.
Верховним Судом у постанові від 25 вересня 2019 року у справі № 725/1716/17 за позовом ОСОБА_4 , ОСОБА_2 до ТОВ «ФК «Поліс», приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондаренка Р. О., третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Врітофлор Лімітед», про визнання незаконним та скасування рішення про державну реєстрацію встановлено, що 23 липня 2008 року між ПАТ «ВТБ Банк» та ОСОБА_4 укладений кредитний договір № 24-096/08-КЛ. Для забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між ПАТ «ВТБ Банк» та ОСОБА_4 укладений іпотечний договір № 24-096/08-ДИ01, посвідчений 23 липня 2008 року приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Балацьким О. О. за № 4082. Також 23 липня 2008 року між ПАТ «ВТБ Банк» та ОСОБА_2 укладений іпотечний договір № 24-096/08-ДИ02, посвідчений 23 липня 2008 року приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Балацьким О. О. за № 4083. У пункті 1.1 договорів іпотеки № 24-096/08-ДИ01 та № 24-096/08-ДИ02 сторони узгодили, що договір забезпечує вимоги за кредитним договором між ПАТ «ВТБ Банк» та ОСОБА_4 від 23 липня 2008 року № 24-096/08-КЛ.
Верховним Судом у постанові від 08 вересня 2021 року у справі № 725/2195/20 за позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_9 до ТОВ «ФК «Поліс», приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондаренка Р. О., ОСОБА_3 про визнання недійсним договору, визнання незаконним та скасування рішень про державну реєстрацію речових прав на майно, витребування майна встановлено, що 23 липня 2008 року між ПАТ «ВТБ Банк» та ОСОБА_4 укладений кредитний договір № 24-096/08-КЛ, згідно з яким позичальник отримав кредит у розмірі 365 000 доларів США зі сплатою 16 % річних на умовах повернення, строковості. З метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між ПАТ «ВТБ Банк» та ОСОБА_4 23 липня 2008 року укладений іпотечний договір № 24-096/08-ДИ01, відповідно до умов якого ОСОБА_4 передав в іпотеку банку нежитлові приміщення загальною площею 62,5 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 . Також цього ж дня між ПАТ «ВТБ Банк» та ОСОБА_2 укладений іпотечний договір № 24-096/08-ДИ02, відповідно до якого ОСОБА_2 передала в іпотеку банку приміщення на цокольному поверсі площею 129, 30 кв. м (літ. А), приміщення перукарні у підвальному поверсі літ. Пб загальною площею 164,70 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 . У пунктах 1.1 договорів іпотеки № 24-096/08-ДИ01 та № 24-096/08-ДИ02 сторони узгодили, що договір забезпечує вимоги за кредитним договором між ПАТ «ВТБ Банк» та ОСОБА_4 від 23 липня 2008 року № 24-096/08-КЛ.
Апеляційний суд керувався тим, що в зазначених постановах Верховний Суд встановив, що іпотечний договір 24-096/08-ДИ02 забезпечує вимоги за кредитним договором між ПАТ «ВТБ Банк» та ОСОБА_4 від 23 липня 2008 року № 24-096/08-КЛ, тому відсутні підстави вважати, що іпотечний договір № 24-096/08-ДИ02 від 23 липня 2008 року є неукладеним та таким, що не може створювати зобов'язання без укладення основного зобов'язання.
Суд апеляційної інстанції відхилив доводи апеляційної скарги стосовно пропуску позивачкою позовної давності з мотивів, що позовна давність застосовується лише до обґрунтованих позовних вимог, а суд визнав позовні вимоги ОСОБА_2 необґрунтованими.
Апеляційний суд відмовив у задоволенні позову до приватного нотаріуса з підстав неналежності вказаного відповідача у справі, зазначивши, що, вчиняючи нотаріальні чи реєстраційні дії, нотаріус діє неупереджено, він не може діяти в інтересах жодної з осіб - учасника нотаріальної чи реєстраційної дії. Нотаріус не стає учасником цивільних правовідносин між цими особами, а, отже, не може порушувати цивільні права, які є змістом цих відносин. Відсутня і процесуальна заінтересованість нотаріуса в предметі спору та реалізації прийнятого рішення.
Додатковою постановою Чернівецького апеляційного суду від 20 вересня 2023 року заяви ТОВ «ФК «Поліс» та ОСОБА_3 про ухвалення додаткового рішення задоволено частково.Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ТОВ «ФК «Поліс» 16 000,00 грн у рахунок відшкодування витрат, понесених на оплату професійної правничої допомоги.Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 29 570,00 грн у рахунок відшкодування витрат, понесених на оплату професійної правничої допомоги.
Додаткова постанова апеляційного суду мотивована тим, що 08 вересня 2023 року надійшла заява ОСОБА_3 , в інтересах якого діяв ОСОБА_10 , про ухвалення додаткового рішення про стягнення витрат на професійну правничу допомогу в сумі 96 582,45 грн. 12 вересня 2023 року надійшла заява ТОВ «ФК «Поліс» про ухвалення додаткового рішення про стягнення витрат на професійну правничу допомогу в сумі 42 000 грн. ОСОБА_2 подала заперечення на заяви про ухвалення додаткового рішення, зазначала, що їх подано поза межами строку, встановленого частиною восьмою статті 141 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Також вказувала, що гонорар успіху, включений до переліку витрат на правничу допомогу представником відповідача ОСОБА_10 , не підлягає відшкодуванню, оскільки рішення суду ним не оскаржувалося, тому «успіх у справі» не є результатом дій представника ОСОБА_3 .
Апеляційний суд зазначав, що відповідачі у відзивах на позов вказали про попередній розмір судових витрат на правничу допомогу, в дебатах в суді апеляційної інстанції представник ОСОБА_3 заявив про стягнення судових витрат, а відповідні докази до апеляційного суду подані протягом п'яти днів після ухвалення судового рішення, тому відсутні підстави для залишення заяв ОСОБА_3 , в інтересах якого діяв ОСОБА_10 , та ТОВ «ФК «Поліс», в інтересах якого діяв ОСОБА_11 , про ухвалення додаткового рішення без розгляду. Заперечення адвоката Фодчук О. В. на заяви ТОВ «ФК» Поліс» та ОСОБА_3 про ухвалення додаткового рішення не містять аргументів для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, в них вона не посилається на неспівмірність заявлених іншою стороною витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим на виконання робіт. Суд не може за власною ініціативою зменшити витрати на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку іншої зацікавленої сторони. У контексті вирішення питання про розподіл судових витрат для суду не є обов'язковими зобов'язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, зокрема у випадку укладення ними договору, що передбачає сплату адвокату «гонорару успіху». Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність.
Апеляційний суд частково задовольнив заяви ОСОБА_3 , в інтересах якого діяв ОСОБА_10 , та ТОВ «ФК «Поліс», в інтересах якого діяв ОСОБА_11 , про стягнення витрат на правничу допомогу.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
11 жовтня 2023 року ОСОБА_2 через свою представницю - адвокатку Фодчук О. В. звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Чернівецького апеляційного суду від 05 вересня 2023 року та додаткову постанову Чернівецького апеляційного суду від 20 вересня 2023 року, у якій просить скасувати постанову апеляційного суду по суті спору в частині вирішення позову до ОСОБА_3 , змінити мотивувальну частину цієї постанови стосовно мотивів відмови у позові до ТОВ «ФК «Поліс», а саме відмовити у цій частині позову за неналежністю відповідача, залишити в силі рішення суду першої інстанції щодо витребування майна від ОСОБА_3 ; скасувати додаткову постанову в частині задоволених заяв про стягнення витрат на правничу допомогу.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційну скаргу подав лише один з відповідачів - ТОВ «ФК «Поліс», а суд апеляційної інстанції переглянув рішення суду першої інстанції в цілому щодо задоволених позовних вимог до інших відповідачів, хоча міг переглянути це рішення лише стосовно ТОВ «ФК «Поліс». Апеляційний суд при цьому не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, сформульованіу постановахВерховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі № 754/16146/17, від 01 червня 2021 року у справі № 916/2368/18, від 28 жовтня 2021 року у справі № 910/13604/20, про те, що рішення суду першої інстанції може бути переглянуте в апеляційному порядку лише у межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції не переглядає рішення суду першої інстанції у частині, що стосується прав та обов'язків осіб, якщо такі особи не оскаржують судове рішення шляхом подання апеляційної скарги.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16-ц, яку не врахував суд апеляційної інстанції, зазначено, що спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно треба розглядати як спір, пов'язаний із порушенням цивільних прав позивача на нерухоме майно іншою особою, за якою зареєстроване речове право на це майно. Належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено аналогічний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Позовні вимоги, спрямовані на скасування рішень про державну реєстрацію відповідних речових прав не можуть бути звернені до приватних нотаріусів. Належним відповідачем за віндикаційним позовом є незаконний володілець майна, що не є йоговласником. У цій справі це ОСОБА_3 , а не ТОВ «ФК «Поліс». Апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц, у постановах Верховного Суду від 30 січня 2020 року у справі № 761/30025/16-ц, від 10 березня 2021 року у справі № 226/817/19, про те, що пред'явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову. За наслідками апеляційного розгляду справи суд мав відмовити у позові до ТОВ «ФК «Поліс» як до неналежного відповідача та не розглядати позов у частині стосовно інших відповідачів, які рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку не оскаржували.
Суд апеляційної інстанції помилково керувався тим, що у тексті договору іпотеки допущено технічну помилку, не застосував правила тлумачення правочину, які слід було застосувати. Апеляційний суд не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, сформульовані у постановах Верховного Суду від18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14, від 11 травня 2023 року у справі № 359/5535/17, про те, що у разі, якщо з'ясувати справжній зміст відповідної умови договору неможливо за допомогою загальних підходів до тлумачення змісту правочину, передбачених у частинах третій та четвертій статті 213 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), слід застосовувати тлумачення contra proferentem. Contra proferentem (лат. verba chartarum fortius accipiuntur contra proferentem - слова договору повинні тлумачитися проти того, хто їх написав). Особа, яка включила ту або іншу умову в договір, повинна нести ризик, пов'язаний з неясністю такої умови.
Суд апеляційної інстанції послався на правову оцінку, надану Верховним Судом у справах № 725/1716/17 та № 725/2195/20 стосовно обставин, які не є преюдиційними. У наведених справах були інші підстави позову, суди не досліджували умови договору іпотеки. Апеляційний суд не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, сформульовані у постанові Верховного Суду від 11 грудня 2019 року у справі № 320/4938/17, про те, що не має преюдиційного значення оцінка судом конкретних обставин справи, які сторонами не оспорювалися, мотиви судового рішення, правова кваліфікація спірних відносин. Преюдиційне значення можуть мати ті факти, щодо наявності або відсутності яких виник спір, і які, зокрема, зазначені у рішенні суду, який безпосередньо встановив ці факти, за умови, що таке рішення набрало законної сили.
Апеляційний суд не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, сформульовані у постанові Верховного Суду від 26 липня 2023 року у справі № 160/16902/20, про те, що якщо до завершення розгляду сторона не заявила суду про розподіл витрат на професійну правничу допомогу, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді, й, відповідно, не надала документів, які ці витрати підтверджують, суд у такому випадку не має підстав розподіляти ці витрати.ОСОБА_3 не звертався до апеляційного суду із апеляційною скаргою і не просив у ній вирішити питання про відшкодування витрат на правничу допомогу. В судах до видалення суду до нарадчої кімнати не подавав відповідного клопотання про стягнення витрат на правничу допомогу та доказів їх понесення. ОСОБА_3 заявив про відшкодування витрат на правову допомогу та надав докази на їх підтвердження поза строком, визначеним частиною восьмою статті 141 ЦПК України.
ТОВ «ФК «Поліс» заяву про відшкодування витрат на правову допомогу подало до суду апеляційної інстанції лише 11 вересня 2023 року, тобто після розгляду справи судами із пропуском строку, встановленого частиною восьмою статті 141 ЦПК України.
Позиція ТОВ «ФК «Поліс»
У поясненнях на касаційну скаргу ТОВ «ФК «Поліс» зазначає, що в іпотечному договорі допущено технічну помилку стосовно особи, яка є основним боржником за кредитним договором, та зазначено, що договором іпотеки забезпечено виконання кредитного договору, укладеного між «іпотекодавцем та іпотекодержателем», замість правильного зазначення «між позичальником ОСОБА_4 та іпотекодержателем». З укладеного між сторонами іпотечного договору №24-096/08-ДИ02 від 23 липня 2008 року вбачається наявність ідентифікуючих ознак, а саме вказано предмет іпотеки, розмір основного зобов'язання, який є ідентичним визначеному в кредитному договорі № 24-096/08-КЛ від 23 липня 2008 року. Такі обставини підтверджуються матеріалами кредитної справи, де заяву на видачу кредиту писав ОСОБА_4 , а ОСОБА_2 позиціонувала себе виключно як його майновий поручитель.
Верховний Суд у справах № 725/1716/17 та № 725/2195/20 розглядав позови за участю тих же учасників, що й у цьому спорі; встановлені судом обставини стосовно укладення договору іпотеки з ОСОБА_2 на забезпечення кредитного договору ОСОБА_4 наведені у мотивувальних частинах постанов Верховного Суду; зазначені обставини досліджувалися та встановлювалися судом, тому мають преюдиційне значення. ОСОБА_2 у позовних заявах у справах № 725/1716/17, № 725/2195/20 та інших визнавала обставини про те, що уклала договір іпотеки на забезпечення зобов'язань ОСОБА_4 за кредитом № 24-096/08-КЛ від 23 липня 2008 року.
Текст іпотечного договору є зрозумілим, наявність у ньому технічної помилки не свідчить про необхідність його тлумачення таким чином, що ОСОБА_2 уклала іпотечний договір з метою забезпечення власного кредитного зобов'язання, яке не виникло через неукладення такого кредитного договору.
Відсутні підстави для витребування нерухомого майна на користь позивачки, адже предмет іпотеки вибув з володіння іпотекодавця на підставі правочину, що не визнаний недійсним.
Дії позивачки порушують принцип добросовісності, адже вона в інших судових провадженнях стверджувала, що уклала договір іпотеки на забезпечення зобов'язань ОСОБА_4 за кредитом № 24-096/08-КЛ від 23 липня 2008 року. У цій справі ОСОБА_2 зазначає, що договір іпотеки укладено нею на забезпечення власного зобов'язання за кредитним договором, який не був укладений. Такі твердження ОСОБА_2 суперечать її попередній поведінці. Позивачка протягом усього розгляду справи зловживала процесуальними правами.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 09 листопада 2023 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її матеріали з Першотравневого районного суду м. Чернівці.
22 листопада 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.
24 листопада 2023 року справу розподілено колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О.
У зв'язку з обранням до Великої Палати Верховного Суду судді Ступак О. В. 11 січня 2024 року проведено повторний автоматизований розподіл справи, для її розгляду визначено колегію суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Ситнік О. М. (суддя-доповідач), Калараша А. А., Пророка В. В.
У зв'язку із увільненням від роботи судді Калараша А. А. на період мобілізації до Збройних Сил України в Сили територіальної оборони 16 січня 2024 року проведено повторний автоматизований розподіл справи, для її розгляду визначено колегію суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Ситнік О. М. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Пророка В. В.
У зв'язку з відпусткою судді Пророка В. В. 19 січня 2024 року проведено повторний автоматизований розподіл справи, для її розгляду визначено колегію суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Ситнік О. М. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є. В.
Верховний Суд ухвалою від 05 лютого 2024 року справу призначив до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п'яти суддів.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
23 липня 2008 року між ВАТ «ВТБ Банк», правонаступником якого є ПАТ «ВТБ Банк», та ОСОБА_4 укладено кредитний договір № 24-096/08-КЛ, згідно з яким позичальник отримав кредит у розмірі 365 000 доларів США зі сплатою 16 % річних на умовах повернення, строковості.
23 липня 2008 року між банком і ОСОБА_2 підписаний іпотечний договір № 24-096/08-ДИ02, посвідчений 23 липня 2008 року приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Балацьким О. О. за № 4083.
Відповідно до пункту 1.1 іпотечного договору № 24-096/08-ДИ02 цей договір забезпечує вимоги іпотекодержателя, що витікають з кредитного договору № 24.096/08-КЛ від 23 липня 2008 року, укладеного між іпотекодержателем та іпотекодавцем, а також додаткових угод до нього, що можуть бути укладені в подальшому, за умовами якого іпотекодавець зобов'язується перед іпотекодержателем повернути кредит в розмірі 365 000,00 доларів США, сплатити проценти за його користування, комісійну винагороду, неустойку (пеню, штрафи), в розмірі, строки та у випадках, передбачених кредитним договором, а також виконати інші умови кредитного договору та відшкодувати іпотекодержателю усі можливі збитки, понесені ним, внаслідок невиконання чи неналежного виконання умов кредитного договору.
27 серпня 2009 року ВАТ «ВТБ Банк» звернулося до суду з позовом про дострокове стягнення заборгованості за кредитним договором № 24-096/08-КЛ від 23 липня 2008 року у розмірі 414 353,60 доларів США та рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці у цивільній справі № 2-2240/10 від 11 червня 2010 року позов банку задоволено, стягнуто в солідарному порядку з ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 на користь ВАТ «ВТБ Банк» заборгованість за кредитним договором № 24.096/08-КЛ від 23 липня 2008 року в розмірі 3 307 701,92 грн, що еквівалентно 414 353,60 доларів США, та судовий збір в сумі 1 700 грн.
18 листопада 2015 року ПАТ «ВТБ Банк» на підставі договору про відступлення права вимоги відступило право вимоги за вказаним кредитним договором на користь ТОВ «ФК «Поліс», а 01 грудня 2015 року - за іпотечним договором.
Новий іпотекодержатель ТОВ «ФК «Поліс» скористалося своїм правом звернути стягнення на предмет іпотеки за обома іпотечними договорами на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя, який сформований в якості застереження про задоволення вимог іпотекодержателя в іпотечних договорах.
01 листопада 2016 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондаренком Р. О. прийняті рішення про державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки, індексні номери: 32158071, 32158949, 32158555 від 01 листопада 2016 року, відповідно до яких зареєстровано за ТОВ «ФК «Поліс» право власності на нежитлові приміщення, у тому числі, площами 129,30 кв. м, 164,70 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 .
19 листопада 2019 року ТОВ «ФК «Поліс» за договорами купівлі-продажу відчужило спірне майно на користь ОСОБА_3 .
Постановою Верховного Суду від 25 вересня 2019 року у справі № 725/1716/17 (провадження № 61-39611св18) розглянуто позов ОСОБА_4 , ОСОБА_2 до ТОВ «ФК «Поліс», приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондаренка Р. О., третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Врітофлор Лімітед», про визнання незаконним та скасування рішення про державну реєстрацію та відмовлено у його задоволенні. Позивачі просили визнати протиправним і скасувати рішення про державну реєстрацію за ТОВ «ФК «Поліс» права власності на нежитлові приміщення, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 .
Постановою Верховного Суду від 08 вересня 2021 року у справі № 725/2195/20 (провадження № 61-4590св21) розглянуто позов ОСОБА_2 , ОСОБА_9 до ТОВ «ФК «Поліс», приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондаренка Р. О., ОСОБА_3 про визнання недійсним договору, визнання незаконним та скасування рішень про державну реєстрацію речових прав на майно, витребування майна та відмовлено у його задоволенні. Позивачі просили визнати недійсним договір про задоволення вимог іпотекодержателя, за яким ТОВ «ФК «Поліс» набуло право власності на нежитлові приміщення, визнати протиправним і скасувати рішення приватного нотаріуса про проведення державної реєстрації права власності на вказане майно за ТОВ «ФК «Поліс», за індексними номерами 32158949, 32158555, 32158071, витребувати від ОСОБА_3 спірні нежитлові приміщення.
Позиція Верховного Суду
Касаційне провадження у справі відкрито з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389ЦПК України.
Згідно з пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги, пояснення на касаційну скаргу та виснував, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Стосовно меж розгляду справи апеляційним судом та належності складу відповідачів
Відповідно до статті 48 ЦПК України сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.
Згідно із статтею 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача.
Заявниця зазначала, що упостановіВеликої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16-ц, яку не врахував суд апеляційної інстанції, зазначено, що спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно треба розглядати як спір, пов'язаний із порушенням цивільних прав позивача на нерухоме майно іншою особою, за якою зареєстроване речове право на це майно. Належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено аналогічний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Позовні вимоги, спрямовані на скасування рішень про державну реєстрацію відповідних речових прав не можуть бути звернені до приватних нотаріусів. Належним відповідачем за віндикаційним позовом є незаконний володілець майна, що не є йоговласником. У цій справі це ОСОБА_3 , а не ТОВ «ФК «Поліс». Апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц, у постановах Верховного Суду від 30 січня 2020 року у справі № 761/30025/16-ц, від 10 березня 2021 року у справі № 226/817/19, про те, що пред'явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову. За наслідками апеляційного розгляду справи суд мав відмовити у позові до ТОВ «ФК «Поліс» як до неналежного відповідача та не розглядати позов у частині стосовно інших відповідачів, які рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку не оскаржували.
Для визначення подібності правовідносин Верховний Суд враховує правовий висновок, викладений в мотивувальних частинах постанов Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19, провадження № 14-166цс20, від 08 лютого 2022 року у справі № 2-7763/10, провадження № 14-197цс21, згідно з якими на предмет подібності необхідно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, тоді подібність необхідно також визначати за суб'єктним та об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Застосовним правовим висновком Верховного Суду є не результат вирішення справи, а висловлена правова позиція стосовно застосування норми матеріального чи процесуального права.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18) зроблено висновок, що пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.
У постановах Верховного Суду від 30 січня 2020 року у справі № 761/30025/16-ц, від 10 березня 2021 року у справі № 226/817/19 зазначено, що пред'явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.
Верховний Суд у цій справі не встановив неналежності складу відповідачів та підстав для відмови у позові у зв'язку з цим.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16-ц, на яку посилається заявниця, зазначено, що спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно треба розглядати як спір, пов'язаний із порушенням цивільних прав позивача на нерухоме майно іншою особою, за якою зареєстроване речове право на це майно. Належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено аналогічний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Велика Палата Верховного Суду у вказаній справі розглянула спір позивача з фізичними особами, які зареєстрували за собою право приватної власності та право іпотеки на частини елінгу, самочинно спорудженого на земельній ділянці державної власності, та керувався тим, що позовні вимоги, спрямовані на скасування рішень про державну реєстрацію відповідних речових прав не можуть бути звернені до приватних нотаріусів, яких прокурор визначив співвідповідачами.
У цій справі заявлено позов про витребування майна, а не про визнання недійсною декларації про готовність об'єкта до експлуатації та скасування її реєстрації, визнання недійсними договорів купівлі-продажу, іпотеки, скасування рішень приватних нотаріусів (державних реєстраторів) і зобов'язання знести самочинне будівництво, як у вищенаведеній справі № 680/214/16-ц, що свідчить про відмінність спірних правовідносин у порівнюваних справах.
Висловлений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року висновок про те, що належними відповідачами у позові про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно є лише фізичні особи-набувачі речових прав, нерелевантний до спірних правовідносин через відмінність фактичних обставин справи, підстав і предмета позову.
Верховний Суд висновує, що як ОСОБА_12 (останній набувач майна), так і ТОВ «ФК «Поліс» (попередній іпотекодержатель) є належними відповідачами у справі.
Відповідач - це особа, яку позивач вважає порушником його правата до якого звернута відповідна матеріально-правова вимога.
Позов може бути пред'явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Кожен із позивачів або відповідачів щодо другої сторони діє в цивільному процесі самостійно. Участь у справі кількох позивачів і (або) відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо: 1) предметом спору є спільні права чи обов'язки кількох позивачів або відповідачів; 2) права та обов'язки кількох позивачів чи відповідачів виникли з однієї підстави; 3) предметом спору є однорідні права і обов'язки (стаття 50 ЦПК України).
ОСОБА_2 у позові вважає порушеними свої права власника на предмет іпотеки у зв'язку з тим, що ТОВ «ФК «Поліс» неправомірно набуло до неї право вимоги на підставі договору про відступлення права вимоги за договором іпотеки та безпідставно звернуло стягнення на предмет іпотеки, внаслідок чого майно перейшло до ОСОБА_3 .
Предметом спору є спільні права та обов'язки ТОВ «ФК «Поліс» й ОСОБА_3 стосовно іпотечного майна, що виникли в процесі звернення стягнення на предмет іпотеки, тому ТОВ «ФК «Поліс» є належним співвідповідачем у справі.
Доводи касаційної скарги про те, що за наслідками апеляційного розгляду справи суд мав відмовити у позові до ТОВ «ФК «Поліс» як до неналежного відповідача, зводяться до помилкової кваліфікації заявницею спірних правовідносин виключно як спору про витребування майна в останнього набувача без урахування контексту обставин, які зумовили спір, а саме результатів позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки, що обумовлює інтерес ТОВ «ФК «Поліс» у вирішенні цієї справи та впливає на його права й обов'язки.
Касаційна скарга мотивована також тим, що апеляційну скаргу подав лише один з відповідачів - ТОВ «ФК «Поліс», а суд апеляційної інстанції переглянув рішення суду першої інстанції в цілому щодо задоволених позовних вимог до інших відповідачів, хоча міг переглянути це рішення лише стосовно ТОВ «ФК «Поліс». Апеляційний суд при цьому не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, сформульованіу постановахВерховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі № 754/16146/17, від 01 червня 2021 року у справі № 916/2368/18, від 28 жовтня 2021 року у справі № 910/13604/20, про те, що рішення суду першої інстанції може бути переглянуте в апеляційному порядку лише у межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції не переглядає рішення суду першої інстанції у частині, що стосується прав та обов'язків осіб, якщо такі особи не оскаржують судове рішення шляхом подання апеляційної скарги.
Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно з частиною першою статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (частина перша статті 367 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі № 754/16146/17 зазначено, що рішення суду першої інстанції може бути переглянуте в апеляційному порядку лише у межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції не переглядає рішення суду першої інстанції у частині, що стосується прав та обов'язків осіб, якщо такі особи не оскаржують судове рішення шляхом подання апеляційної скарги. При відсутності солідарного обов'язку між відповідачами у справі, кожний із відповідачів має право оскаржити рішення суду в частині, що стосується його прав та обов'язків. Відповідно, суд апеляційної інстанції не наділений повноваженнями перегляду судового рішення у частині вимог, що заявлені до особи, яка не оскаржує таке рішення.
У справі № 754/16146/17 Верховний Суд розглядав спір про відшкодування шкоди, завданої залиттям квартири позивачів внаслідок неправомірних дій відповідачів; рішенням суду першої інстанції відшкодування стягнуто з відповідачів не в солідарному порядку та в апеляційному порядку таке рішення оскаржувалося лише одним з відповідачів, а суд апеляційної інстанції скасував оскаржуване рішення відносно усього складу відповідачів, у зв'язку з чим Верховний Суд сформулював правовий висновок про те, що суд апеляційної інстанції не наділений повноваженнями перегляду судового рішення у частині вимог, які заявлені до особи, яка не оскаржує таке рішення.
Тобто у вказаній справі, на відміну від справи, що переглядається, в кожного відповідача окремо виник обов'язок відшкодувати завдану шкоду, тому й задоволення позову стосується кожного окремого відповідача незалежно від інших.
Постанова Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі № 754/16146/17 ухвалена за відмінних від цієї справи підстав і предмета позову, неподібних обставин та характеру спірних правовідносин, тому не є релевантною.
У спірних правовідносинах права та обов'язки ТОВ «ФК «Поліс» стосовно спірного майна нерозривно пов'язані з правами та обов'язками на це майно іншого відповідача - ОСОБА_3 , адже витребування колишнього предмета іпотеки в останнього впливає на інтереси ТОВ «ФК «Поліс» як попереднього іпотекодержателя, у зв'язку з чим задоволена судом першої інстанції позовна вимога стосується ТОВ «ФК «Поліс» та ОСОБА_3 в однаковому обсязі.
Це зумовлює право ТОВ «ФК «Поліс» оскаржувати рішення суду першої інстанції повністю (стосовно усіх відповідачів) та спростовує доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції міг переглянути це рішення лише стосовно ТОВ «ФК «Поліс».
У постанові від 01 червня 2021 року у справі № 916/2368/18 Верховний Суд зазначив, що суд апеляційної інстанції, будучи не обмеженим доводами та вимогами апеляційної скарги, не наділений правом без звернення відповідача, з якого за позовом позивача стягнуто штраф та пеню, і який в цій частині не оскаржує судове рішення, і, відповідно, не наводить доводів непогодження із судовим рішенням, переглядати рішення в неоскарженій частині самостійних позовних вимог з підстав неправильного застосування судом норм матеріального права, оскільки такі процесуальні дії суду порушують як принцип диспозитивності, так і принцип змагальності. Тільки переглядаючи судове рішення в заявленому скаржником обсязі апеляційного перегляду, суд апеляційної інстанції, не будучи обмеженим доводами та вимогами скарги, зобов'язаний, дотримуючись принципу законності судочинства, реалізуючи надані повноваження, стверджувати про порушення чи неналежне застосування норми матеріального права, якщо: господарським судом не було застосовано відповідного до обставин справи закону; господарським судом було застосовано законодавчі акти, які не підлягали застосуванню; господарським судом здійснено помилкове тлумачення відповідних норм права, та, відповідно, ухвалити рішення в межах наданих процесуальних повноважень, які можуть не збігатися з вимогами апеляційної скарги.
Такі ж висновки стосовно меж перегляду справи та повноважень суду апеляційної інстанції викладені у в постанові Верховного Суду від 28 жовтня 2021 року у справі № 910/13604/20, де суд зазначив, що рішення суду першої інстанції про часткове задоволення позову, ухвалене за результатом вирішення спору по суті, було оскаржене до суду апеляційної інстанції позивачем лише в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення 6 006,00 грн заборгованості за березень 2020 року та нарахованих на цю суму заборгованості пені у розмірі 213,98 грн, трьох відсотків річних у розмірі 49,72 грн та інфляційних втрат у розмірі 12,01 грн. Інша сторона, зокрема відповідач, з якого за оскаржуваним рішенням була стягнута сума заборгованості в розмірі 18 447,00 грн, це рішення не оскаржував. Однак суд апеляційної інстанції не врахував те, що рішення місцевого господарського суду оскаржувалося позивачем лише в частині та переглянув оскаржуване рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.
У наведених справах апеляційний суд переглядав рішення суду першої інстанції в частині, яка взагалі не оскаржувалася за доводами апеляційної скарги.
У цій справі ТОВ «ФК «Поліс» оскаржило рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку у повному обсязі, тому висновки у постановах Верховного Суду від 01 червня 2021 року у справі № 916/2368/18, від 28 жовтня 2021 року у справі № 910/13604/20 незастосовні до спірних правовідносин.
Щодо преюдиційних фактів та тлумачення іпотечного договору
Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
У статті 546 ЦК України передбачено можливість забезпечення виконання зобов'язання. Таке забезпечення здійснюється шляхом встановлення спеціальних способів, якими є порука, неустойка, гарантія, застава, притримання, завдаток та інші види, передбачені договором або законом.
Правочин щодо забезпечення зобов'язання є акцесорним, додатковим, виникає лише у зв'язку з основаним зобов'язанням та залежить від долі останнього.
Відповідно до статті 572 ЦК України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, а також в інших випадках, встановлених законом, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).
Окремим видом застави є іпотека - застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи, а також застава об'єкта незавершеного будівництва, майбутнього об'єкта нерухомості (частина перша статті 575 ЦК України).
Іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном (неподільним об'єктом незавершеного будівництва, майбутнім об'єктом нерухомості), що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами такого боржника у порядку, встановленому цим Законом(стаття 1 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку»).
Тобто іпотека - це вид акцесорного зобов'язання, яке нерозривно пов'язане з основним і залежить від долі основного зобов'язання.
ОСОБА_2 у позові зазначала, що договір іпотеки вчинено нею на забезпечення власного зобов'язання за кредитним договором, який не був укладений, тому просила витребувати від ОСОБА_3 на її користь іпотечне майно.
У касаційній скарзі ОСОБА_2 посилається на те, що суд апеляційної інстанції помилково керувався тим, що у тексті договору іпотеки допущено технічну помилку, не застосував правила тлумачення правочину, які слід було застосувати. Апеляційний суд не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, сформульовані у постановах Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14, від 11 травня 2023 року у справі № 359/5535/17, про те, що у разі, якщо з'ясувати справжній зміст відповідної умови договору неможливо за допомогою загальних підходів до тлумачення змісту правочину, передбачених у частинах третій та четвертій статті 213 ЦК України, слід застосовувати тлумачення contra proferentem. Contra proferentem (лат. verba chartarum fortius accipiuntur contra proferentem - слова договору повинні тлумачитися проти того, хто їх написав). Особа, яка включила ту або іншу умову в договір, повинна нести ризик, пов'язаний з неясністю такої умови.
Верховний Суд вважає наведені доводи касаційної скарги безпідставними, з огляду на те, що у цій справі не виникла необхідність застосування тлумачення contra proferentem.
Відповідно до статті 213 ЦК України зміст правочину може бути витлумачений стороною (сторонами). На вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину. При тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з'ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін.
Якщо за правилами, встановленими частиною третьою цієї статті, немає можливості визначити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення.
Суди встановили, що 23 липня 2008 року між ВАТ «ВТБ Банк», правонаступником якого є ПАТ «ВТБ Банк», та ОСОБА_4 укладено кредитний договір № 24-096/08-КЛ, згідно з яким позичальник отримав кредит у розмірі 365 000 доларів США зі сплатою 16 % річних на умовах повернення, строковості.
23 липня 2008 року між банком і ОСОБА_2 підписаний іпотечний договір № 24-096/08-ДИ02, посвідчений 23 липня 2008 року приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Балацьким О. О. за № 4083.
Відповідно до пункту 1.1 іпотечного договору № 24-096/08-ДИ02 цей договір забезпечує вимоги іпотекодержателя, що витікають з кредитного договору № 24.096/08-КЛ від 23 липня 2008 року, укладеного між іпотекодержателем та іпотекодавцем, а також додаткових угод до нього, що можуть бути укладені в подальшому, за умовами якого іпотекодавець зобов'язується перед іпотекодержателем повернути кредит в розмірі 365 000,00 доларів США, сплатити проценти за його користування, комісійну винагороду, неустойку (пеню, штрафи), в розмірі, строки та у випадках, передбачених кредитним договором, а також виконати інші умови кредитного договору та відшкодувати іпотекодержателю усі можливі збитки, понесені ним, внаслідок невиконання чи неналежного виконання умов кредитного договору.
Зміст іпотечного договору № 24-096/08-ДИ02 дозволяє з'ясувати умови забезпечувального зобов'язання, а саме підставу виникнення основного зобов'язання - кредитний договір № 24.096/08-КЛ від 23 липня 2008 року, його обсяг і умови виконання.
Верховний Суд погоджується з висновками апеляційного суду про те, що зазначення у договорі іпотеки про те, що основне зобов'язання виникло між «іпотекодержателем та іпотекодавцем»є технічною помилкою, яка не змінює змісту договору.
З урахуванням мети цього правочину та беззаперечних ідентифікуючих ознакосновного зобов'язання не виникає неоднозначності у тлумаченні змісту договору іпотеки як такого, що укладений на забезпечення виконання кредитного договору від 23 липня 2008 року між банком та ОСОБА_4 .
Про таке розуміння умов іпотечного договору від 23 липня 2008 року № 24-096/08-ДИ02 зазначала й сама ОСОБА_2 у позовних заявах про оспорення результатів позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки в межах судових проваджень № 725/1716/17 та № 725/2195/20.
Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) базується на римській максимі non concedit venire contra factum proprium (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі зазначеної доктрини є принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, та, що не відповідає попереднім заявам або поведінці, за умови, що інша сторона, діючи собі на шкоду, розумно покладається на них (висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду, сформульований у постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17).
Верховний Суд погоджується з доводами ТОВ «ФК «Поліс», що посилання ОСОБА_2 у цій справі на те, що договір іпотеки укладено нею на забезпечення власного зобов'язання за кредитним договором, який не був укладений, суперечать її попередній поведінці при розгляді інших судових справ.
Постановою Верховного Суду від 25 вересня 2019 року у справі № 725/1716/17 (провадження № 61-39611св18) розглянуто позов ОСОБА_4 , ОСОБА_2 до ТОВ «ФК «Поліс», приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондаренка Р. О., третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Врітофлор Лімітед», про визнання незаконним та скасування рішення про державну реєстрацію та відмовлено у його задоволенні. Позивачі просили визнати протиправним і скасувати рішення про державну реєстрацію за ТОВ «ФК «Поліс» права власності на нежитлові приміщення, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 .
Постановою Верховного Суду від 08 вересня 2021 року у справі № 725/2195/20 (провадження № 61-4590св21) розглянуто позов ОСОБА_2 , ОСОБА_9 до ТОВ «ФК «Поліс», приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондаренка Р. О., ОСОБА_3 про визнання недійсним договору, визнання незаконним та скасування рішень про державну реєстрацію речових прав на майно, витребування майна та відмовлено у його задоволенні. Позивачі просили визнати недійсним договір про задоволення вимог іпотекодержателя, за яким ТОВ «ФК «Поліс» набуло право власності на нежитлові приміщення, визнати протиправним і скасувати рішення приватного нотаріуса про проведення державної реєстрації права власності на вказане майно за ТОВ «ФК «Поліс», за індексними номерами 32158949, 32158555, 32158071, витребувати від ОСОБА_3 спірні нежитлові приміщення.
При вирішенні вказаних спорів суди встановили, що 23 липня 2008 року між ПАТ «ВТБ Банк» та ОСОБА_4 укладений кредитний договір № 24-096/08-КЛ. Для забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 23 липня 2008 рокуміж ПАТ «ВТБ Банк» та ОСОБА_2 укладений іпотечний договір № 24-096/08-ДИ02, посвідчений 23 липня 2008 року приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Балацьким О. О. за № 4083. У пункті 1.1 договору іпотеки № 24-096/08-ДИ02 сторони узгодили, що договір забезпечує вимоги за кредитним договором між ПАТ «ВТБ Банк» та ОСОБА_4 від 23 липня 2008 року № 24-096/08-КЛ.
Відповідно до частин четвертої, сьомої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов'язковою для суду.
ОСОБА_2 у касаційній скарзі зазначає, що суд апеляційної інстанції послався на правову оцінку, надану Верховним Судом у справах № 725/1716/17 та № 725/2195/20 стосовно обставин, які не є преюдиційними. У наведених справах були інші підстави позову, суди не досліджували умови договору іпотеки. Апеляційний суд не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, сформульовані у постанові Верховного Суду від 11 грудня 2019 року у справі № 320/4938/17, про те, що не має преюдиційного значення оцінка судом конкретних обставин справи, які сторонами не оспорювалися, мотиви судового рішення, правова кваліфікація спірних відносин. Преюдиційне значення можуть мати ті факти, щодо наявності або відсутності яких виник спір, і які, зокрема, зазначені у рішенні суду, який безпосередньо встановив ці факти, за умови, що таке рішення набрало законної сили.
Верховний Суд зазначає, що преюдиціальне значення у справі надається саме обставинам, установленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдицію утворюють лише обставини, які належали до предмета доказування у відповідній справі, безпосередньо досліджувались і встановлювались у ній судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.
У пункті 7.10 постанови від 01 вересня 2020 року у справі № 907/29/19 (провадження № 12-17гс20) Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що обставини, які підлягають встановленню судом у справі, - це юридичні факти, тобто життєві обставини (дії, події), з якими правом пов'язується виникнення юридичних наслідків. Натомість правова оцінка - це висновок щодо застосування права за певних життєвих обставин. Правова оцінка може полягати, зокрема, у висновках, зроблених у зв'язку з установленими судом життєвими обставинами, про те, чи виникли юридичні наслідки та які саме, чи порушене право особи, чи виконане зобов'язання належним чином відповідно до закону та договору, чи певна поведінка є правомірною або неправомірною, чи додержано стороною вимог закону тощо.
У справах № 725/1716/17 та № 725/2195/20 суди встановили обставини про те, що 23 липня 2008 рокуміж ПАТ «ВТБ Банк» та ОСОБА_2 укладений іпотечний договір № 24-096/08-ДИ02 для забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором від 23 липня 2008 року № 24-096/08-КЛ між ПАТ «ВТБ Банк» та ОСОБА_4 . Встановлені обставини входили до предмета доказування у справі, наведені у мотивувальних частинах судових рішень та покладені в основу відмови у позовів ОСОБА_2 й ОСОБА_9 , тому мають преюдиційне значення при розгляді цієї справи і обґрунтовано враховані апеляційном судом як такі, що не підлягають доказуванню відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України.
Доводи касаційної скарги по суті спору є необґрунтованими, не спростовують законність постанови суду апеляційної інстанції та не становлять підставу для її скасування.
Стосовно оспорення додаткової постанови апеляційного суду про стягнення витрат на правову допомогу
Постановою Чернівецького апеляційного суду від 05 вересня 2023 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_2
08 вересня 2023 року надійшла заява ОСОБА_3 , в інтересах якого діяв ОСОБА_10 , про ухвалення додаткового рішення про стягнення витрат на професійну правничу допомогу в сумі 96 582,45 грн.
12 вересня 2023 року надійшла заява ТОВ «ФК «Поліс» про ухвалення додаткового рішення про стягнення витрат на професійну правничу допомогу в сумі 42 000 грн.
ОСОБА_2 подала заперечення на заяви про ухвалення додаткового рішення, зазначала, що їх подано поза межами строку, встановленого частиною восьмою статті 141 ЦПК України.
Апеляційний суд зазначав, що відповідачі у відзивах на позов вказали про попередній розмір судових витрат на правничу допомогу, в дебатах в суді апеляційної інстанції представник ОСОБА_3 заявив про стягнення судових витрат, а відповідні докази до апеляційного суду подані протягом п'яти днів після ухвалення судового рішення, тому відсутні підстави для залишення заяв ОСОБА_3 , в інтересах якого діяв ОСОБА_10 , та ТОВ «ФК «Поліс», в інтересах якого діяв ОСОБА_11 , про ухвалення додаткового рішення без розгляду.
Додатковою постановою Чернівецького апеляційного суду від 20 вересня 2023 року заяви ТОВ «ФК «Поліс» та ОСОБА_3 про ухвалення додаткового рішення задоволено частково.Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ТОВ «ФК «Поліс» 16 000,00 грн у рахунок відшкодування витрат, понесених на оплату професійної правничої допомоги.Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 29 570,00 грн у рахунок відшкодування витрат, понесених на оплату професійної правничої допомоги.
Згідно з пунктом 3 частини першої статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення.
У ЦПК України визначено види судових витрат.
Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема, на професійну правничу допомогу (частини 1, 2 статті 133 ЦПК України).
Згідно з положенням пункту 2 частини другої статті 141 ЦПК України у разі відмови в позові судові витрати покладаються на позивача.
Пунктом 12 частини третьої статті 2 ЦПК України передбачено, що однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.
Практична реалізація цього принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи: 1) попереднє визначення суми судових витрат на професійну правничу допомогу; 2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами: подання (1) заяви (клопотання) про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу разом з (2) детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, і здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, та (3) доказами, що підтверджують здійснення робіт (наданих послуг) і розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи; (4) зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу чи розподіл витрат судом.
Подібні правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 911/3312/21 (провадження № 12-43гс22) стосовно застосування норм Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
Цивільним та господарським процесуальними кодексами передбачено однакові процесуальні гарантії для сторони щодо відшкодування витрат за правничу допомогу, тому наведена постанова застосовна до спірних правовідносин.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина 4 статті 263 ЦПК України).
Відповідно до частин першої-третьої статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
При цьому розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду (частина 8 статті 141 ЦПК України).
Заявниця у касаційній скарзі посилається на те, що апеляційний суд не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, сформульовані у постанові Верховного Суду від 26 липня 2023 року у справі № 160/16902/20, про те, що якщо до завершення розгляду сторона не заявила суду про розподіл витрат на професійну правничу допомогу, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді, й, відповідно, не надала документів, які ці витрати підтверджують, суд у такому випадку не має підстав розподіляти ці витрати. ОСОБА_3 не звертався до апеляційного суду із апеляційною скаргою і не просив у ній вирішити питання про відшкодування витрат на правничу допомогу. В судах до видалення суду до нарадчої кімнати не подавав відповідного клопотання про стягнення витрат на правничу допомогу та доказів їх понесення. ОСОБА_3 заявив про відшкодування витрат на правову допомогу та надав докази на їх підтвердження поза строком, визначеним частиною восьмою статті 141 ЦПК України. ТОВ «ФК «Поліс» заяву про відшкодування витрат на правову допомогу подало до суду апеляційної інстанції лише 11 вересня 2023 року, тобто після розгляду справи судами із пропуском строку, встановленого частиною восьмою статті 141 ЦПК України.
Верховний Суд вважає наведені доводи касаційної скарги частково обґрунтованими.
У постанові Верховного Суду від 26 липня 2023 року у справі № 160/16902/20 зазначено, що за загальним правилом, питання про стягнення таких витрат має вирішуватися судом одночасно із задоволенням позову такої сторони у рішенні, постанові або ухвалі. Разом з тим, суд може розглянути це питання і після вирішення справи, але лише за наявності визначених законом передумов: неможливості подати докази розміру понесених витрат внаслідок поважних причин з подачею відповідної заяви «про це» до закінчення судових дебатів. Певної форми відповідної заяви та вимог до її змісту законом не передбачено, отже, така заява може бути письмовою або усною (під час фіксування судового засідання технічними засобами).
Вирішуючи питання темпоральних меж подання заяви про стягнення витрат на правову допомогу, а також доказів на підтвердження їх фактичного понесення та розміру, колегія суддів об'єднаної палати Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду у справі № 340/2823/21 зауважила, що вказівка у частині сьомій статті 139, частині третій статті 143 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) на судові дебати, до закінчення яких сторона може заявити суду прохання (вимогу, клопотання) про розподіл витрат на професійну правничу допомогу, потрібно розуміти не як єдино можливу стадію розгляду справи по суті, на якій дозволяється повідомити суду про цю обставину. Це є останній етап - перед виходом суду до нарадчої кімнати для ухвалення судового рішення за наслідками розгляду справи - для того, щоб сторона могла заявити про необхідність подати докази на підтвердження розміру понесених витрат, які підлягають розподілу за наслідками розгляду справи.
Проте підстави для розподілу судових витрат, зокрема витрат на правничу допомогу, мають існувати до того, як справа буде розглянута по суті, і з цим пов'язується ухвалення додаткового рішення в цій частині.
Передбачена процесуальними нормами можливість подати суду протягом п'яти днів докази на підтвердження витрат на правничу допомогу з метою розподілу цих витрат й ухвалення з цього питання додаткового судового рішення є не способом заявити суду про необхідність вирішення цього питання (про яке сторона не висловлювалася раніше), а механізмом довести суду факт понесення цих витрат, як умову для їх розподілу.
Якщо ж до завершення розгляду сторона не заявила суду про розподіл витрат на професійну правничу допомогу, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді, й, відповідно, не надала документів, які ці витрати підтверджують, суд у такому випадку не має підстав розподіляти ці витрати. Не виникне підстав для їх розподілу шляхом ухвалення додаткового судового рішення відповідно до статті 252 КАС України й тоді, коли заява про розподіл витрат на правничу допомогу, як і докази, які ці витрати підтверджують, будуть подані суду вже після того, як цей суд розгляне справу й ухвалить відповідне рішення.
Висновки у постанові Верховного Суду від 26 липня 2023 року у справі № 160/16902/20 суд апеляційної інстанції не врахував та стягнув із ОСОБА_2 на користь ТОВ «ФК «Поліс» 16 000,00 грн у рахунок відшкодування витрат, понесених на оплату професійної правничої допомоги, внаслідок неправильного застосування частини восьмої статті 141 ЦПК України.
Відповідно до матеріалів справи у липні 2022 року ТОВ «ФК «Поліс» подало до суду першої інстанції відзив на позов, у якому вказало, що попередній (орієнтований) розрахунок суми судових витрат, які відповідач поніс і які очікує понести у зв'язку з розглядом справи в суді, становить від 30 000 до 60 000 грн і складається з витрат на професійну правничу допомогу (а. с. 100, т. 1).
В межах апеляційного розгляду справи включно із судовими дебатами ТОВ «ФК «Поліс» не заявило про сукупний розмір понесених у судах першої та апеляційної інстанцій витрат на професійну правничу допомогу та про намір подати докази на підтвердження цих витрат після ухвалення постанови апеляційного суду.
Крім того строк для подачі таких доказів закінчувався (з урахуванням вихідних днів) 11 вересня 2023 року включно. З матеріалів справи вбачається, що заява про ухвалення додаткового рішення про стягнення витрат на професійну правничу допомогу подана ТОВ «ФК «Поліс» 12 вересня 2023 року, тобто зі спливом строку, передбаченого частиною восьмою статті 141 ЦПК України. Відповідач не просив поновити пропущений процесуальний строк та не вказав про поважність причин його пропуску.
Верховний Суд враховує, що ТОВ «ФК «Поліс» звернулося за відшкодуванням понесених у судах першої та апеляційної інстанцій витрат на професійну правничу допомогу вже після прийняття постанови апеляційного суду і після закінчення п'ятиденного строку, передбаченого частиною восьмою статті 141 ЦПК України, тому вказану заяву ТОВ «ФК «Поліс» необхідно залишити без розгляду, а додаткову постанову апеляційного суду в цій частині скасувати.
Стосовно відшкодування витрат на правничу допомогу на користь ОСОБА_3 , необхідно зазначити таке.
Відповідно до матеріалів справи у липні 2022 року ОСОБА_3 , в інтересах якого діяв ОСОБА_10 , подав до суду першої інстанції відзив на позов та долучив до нього попередній (орієнтований) розрахунок витрат на правову допомогу (а. с. 80, т. 1).
Після прослуховування запису судового засідання від 05 вересня 2023 рокупідтверджено, що в дебатах у суді апеляційної інстанції представник ОСОБА_3 (01:27:50) заявив про стягнення судових витрат, понесених у судах першої та апеляційної інстанцій. Відповідні докази до апеляційного суду подані протягом п'яти днів після ухвалення судового рішення, а саме 08 вересня 2023 року.
Пропуску ОСОБА_3 строку, передбаченого частиною восьмою статті 141 ЦПК України, Верховний Суд не встановив.
Доводи касаційної скарги ОСОБА_2 про те, що ОСОБА_3 не має права на компенсацію витрат на правову допомогу у зв'язку з тим, що не є заявником за апеляційною скаргою, безпідставні, адже відповідно до змісту статті 141 ЦПК України судові витрати покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Апеляційне провадження є одним із етапів перегляду судового рішення у разі незгоди з ним однією із сторін (сторонами).
Як у суді першої інстанції, так і при апеляційному перегляді справи учасники справи мають право на професійну правничу допомогу, що закріплено положеннями статті 59 Конституції України.
Подання однією зі сторін спору апеляційної скарги та відкриття апеляційного провадження у справі потребує відповідної підготовки інших учасників справи: вивчення апеляційної скарги, її мотивів і доводів, за необхідності - підготовка відзиву на скаргу, участь у судових засіданнях, ознайомлення з матеріалами справи тощо.
Загальні норми ЦПК України спрямовані на відшкодування судових витрат стороні, на користь якої ухвалено судове рішення (висновки у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2022 року у справі № 357/380/20 (провадження № 14-20цс22)).
ОСОБА_3 є відповідачем у справі, брав участь у її розгляді з допомогою адвоката як у суді першої, так і в суді апеляційної інстанції, тому з огляду на відмову апеляційним судом у позові у нього відповідно до статті 141 ЦПК України виникло право на відшкодування понесених витрат на професійну правничу допомогу.
З інших підстав додаткова постанова апеляційного суду не оскаржується.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Згідно із статтею 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду (частина 8 статті 141 ЦПК України).
Верховний Суд задовольняє касаційну скаргу частково, постанову суду апеляційної інстанції по суті спору та додаткову постанову в частині стягнення витрат на правову допомогу на користь ОСОБА_3 залишає без змін, а в частині стягнення витрат на правову допомогу на користь ТОВ «ФК «Поліс» скасовує додаткову постанову із залишенням заяви ТОВ «ФК «Поліс» про стягнення витрат на професійну правничу допомогу без розгляду.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,
Касаційну скаргу ОСОБА_2 , яку подала представниця - адвокатка Фодчук Оксана Василівна, задовольнити частково.
Постанову Чернівецького апеляційного суду від 05 вересня 2023 року залишити без змін.
Додаткову постанову Чернівецького апеляційного суду від 20 вересня 2023 року скасувати в частині стягнення витрат на правову допомогу на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Поліс».
Залишити без розгляду заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Поліс» про стягнення витрат на правову допомогу.
В іншій частині додаткову постанову Чернівецького апеляційного суду від 20 вересня 2023 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач О. М. Ситнік
Судді:А. І. Грушицький
І. В. Литвиненко
Є. В. Петров
В. В. Пророк