08 лютого 2024 рокуЛьвівСправа № 300/5054/23 пров. № А/857/20924/23
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі :
головуючого судді : Кухтея Р.В.,
суддів : Гуляка В.В., Шевчук С.М.,
з участю секретаря судового засідання : Скрутень Х.Б.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові апеляційну скаргу управління Державної міграційної служби України в Івано-Франківській області на рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 03 жовтня 2023 року (ухвалене головуючою-суддею Бобровою Ю.О., час ухвалення рішення 17 год 36 хв у м. Івано-Франківську, повний текст судового рішення складено 09 жовтня 2023 року) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до управління Державної міграційної служби України в Івано-Франківській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
У липні 2023 року ОСОБА_1 звернулася в суд із адміністративним позовом до управління Державної міграційної служби України в Івано-Франківській області (далі - Управління ДМСУ, Управління, відповідач), в якому просила протиправною відмову Управління ДМСУ в обміні та видачі їй паспорта громадянина України у формі паспортної книжечки відповідно до положення про паспорт громадянина України, затвердженого постановою Верховної Ради України №2503-XII від 26.06.1992 (далі - Положення №2503) та зобов'язати відповідача видати їй паспорт громадянина України у формі паспортної книжечки відповідно до цього Положення.
Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 03.10.2023 позовні вимоги були задоволені повністю.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, Управління подало апеляційну скаргу, в якій через неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права просить його скасувати та прийняти постанову, якою відмовити позивачці у задоволенні позовних вимог повністю.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що позивачка вже надала згоду на обробку персональних даних з використанням засобів Єдиного демографічного реєстру при оформленні паспорта громадянина України для виїзду за кордон і унікальний номер вже сформовано, а відтак рішення про відмову у видачі позивачці паспорта громадянина України у формі книжечки, викладене у листі №Р-38/6/2602-23/2610/41-23 від 15.07.2023 є правомірним.
У відзиві на апеляційну скаргу позивачка просить залишити її без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.
Заслухавши суддю-доповідача, представника скаржника Повха В.І., який підтримав апеляційну скаргу та просив її задовольнити, позивачки та її представника ОСОБА_2 , які заперечили проти її задоволення, дослідивши наявні по справі матеріали та доводи апеляційної скарги в їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, виходячи з наступного.
З матеріалів справи видно, що позивачка 08.06.2023 уклала шлюб з громадянином України ОСОБА_3 . Прізвище дружини після реєстрації шлюбу - “ ОСОБА_4 ” .
29.06.2023 позивачка звернулася до Івано-Франківського відділу Управління ДМС в Івано-Франківській області із заявою про отримання паспорта громадянина України у формі паспортної книжечки у зв'язку зі зміною прізвища. Отримання паспорта старого зразка мотивувала релігійними переконаннями.
Листом №Р-38/6/2602-23/2610/41-23 від 15.07.2023 відповідач відмовив позивачці у видачі паспорта громадянина України у формі паспортної книжечки зразка 1994 року, оскільки Закон України “Про Єдиний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус” №5492-VI від 20.11.2012 (далі - Закон №5492) передбачає оформлення паспорта громадянина України виключно у формі картки, що містить безконтактний електронний носій (ч.3 ст.13, ч.4 ст.21, ч.1, 2 ст.14 Закону №5492). Підстав для формування нового запису в Єдиному демографічному реєстрі стосовно ОСОБА_1 немає, оскільки такий запис уже сформований щодо неї в зв'язку з оформленням паспорта громадянина України для виїзду за кордон.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що технічний прогрес та швидка зміна суспільних відносин за останні десятиліття, що зумовили запровадження державою електронних баз даних у формі електронних реєстрів (на зміну паперовим картотекам), а також запровадження у 2012 році нових форм документів для ідентифікації особи (в тому числі паспорта громадянина України у формі ID-картки на заміну паперової книжечки) не впливає на гарантовані Конституцією України права особи і не перешкоджає виконанню нею свого обов'язку - отримати паспорт громадянина України.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, вважає їх вірними та такими, що ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального права та з дотриманням норм процесуального права, а також при повному, всебічному та об'єктивному з'ясуванні всіх обставин, що мають значення для справи, виходячи з наступного.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно ст.8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Статтею 3 Конституції України передбачено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Встановлюючи ті чи інші правила поведінки, держава має в першу чергу дбати про потреби людей, утримуючись за можливості від встановлення таких правил, які негативно сприйматимуться тими чи іншими групами суспільства. Встановлення таких правил може бути виправдане тільки наявністю переважаючих суспільних інтересів, які не можуть бути задоволені в інший спосіб, але і в цьому разі має бути дотриманий принцип пропорційності.
Відповідно до ст.22 Основного Закону, права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Статтею 32 Конституції України визначено, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Конституційне та законодавче регулювання права на невтручання в особисте та сімейне життя узгоджується з приписами статті 8 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція), відповідно до якої, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Приватне життя “охоплює право особи формувати та розвивати відносини з іншими людьми, включаючи відносини професійного чи ділового характеру” (див. п.25 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі “C. проти Бельгії” від 07.08.1996 (Reports 1996)). Стаття 8 Конвенції “захищає право на розвиток особистості та право формувати і розвивати відносини з іншими людьми та навколишнім світом” (див. п.61 рішення ЄСПЛ у справі “Pretty проти Сполученого Королівства” (справа №2346/02, ECHR 2002 та п.65. рішення ЄСПЛ у справі “Олександр Волков проти України” (заява №21722/11).
Будь-яке втручання у право особи на повагу до її приватного та сімейного життя становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо воно не здійснювалося “згідно із законом”, не переслідувало легітимну ціль або цілі згідно з пунктом 2 та було “необхідним у демократичному суспільстві” у тому сенсі, що воно було пропорційним цілям, які мали бути досягнуті (див. рішення ЄСПЛ у справі “Ельсхольц проти Німеччини” (Elsholz v. Germany) [ВП], заява №25735/94, п. 45, ECHR 2000-VIII).
Системний аналіз приведених вище норм дає підстави для висновку, що особа не може зазнавати безпідставного втручання у особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність житла, таємницю кореспонденції або на її честь і репутацію. Кожна людина має право на захист законом від такого втручання або таких посягань.
Відповідно до ст.5 Закону України “Про громадянство України”, документом, який підтверджує громадянство України, є зокрема паспорт громадянина України.
Згідно п.“а” ч.1 ст.13 Закону №5492, документи, оформлення яких передбачається цим Законом із застосуванням засобів Реєстру, відповідно до їх функціонального призначення поділяються на документи, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України, зокрема, паспорт громадянина України.
Згідно ч.1, 2, 4, 5 ст.14 Закону №5492, форма кожного документа встановлюється цим Законом. Документи залежно від змісту та обсягу інформації, яка вноситься до них, виготовляються у формі книжечки або картки, крім посвідчення на повернення в Україну, що виготовляється у формі буклета. Документи у формі книжечки на всіх паперових сторінках та на верхній частині обкладинки повинні мати серію та номер документа, виконані за технологією лазерної перфорації. Персоналізація документів у формі книжечки здійснюється за технологією лазерного гравіювання та лазерної перфорації. Персоналізація документів у формі картки виконується за технологією термодруку або лазерного гравіювання. Персоналізація документів здійснюється централізовано у Державному центрі персоналізації документів.
Відповідно до ч.1 ст.21 Закону №5492, паспорт громадянина України є документом, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України.
Частиною третьою статті 13 Закону №5492 передбачено, що паспорт громадянина України, паспорт громадянина України для виїзду за кордон, дипломатичний паспорт України, службовий паспорт України, посвідчення особи моряка, посвідчення члена екіпажу, посвідчення особи без громадянства для виїзду за кордон, посвідка на постійне проживання, посвідка на тимчасове проживання, посвідчення біженця, проїзний документ біженця, посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту, проїзний документ особи, якій надано додатковий захист, картка мігранта містять безконтактний електронний носій. Посвідчення особи на повернення в Україну, тимчасове посвідчення громадянина України, посвідчення водія не містять безконтактного електронного носія.
Відповідно до п.1, 3, 5, 8, 9-11 Положення №2503, паспорт громадянина України є документом, що посвідчує особу власника та підтверджує громадянство України. Паспорт є дійсним для укладання цивільно-правових угод, здійснення банківських операцій, оформлення доручень іншим особам для представництва перед третьою особою лише на території України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України.
Паспортна книжечка являє собою зшиту внакидку нитками обрізну книжечку розміром 88х125 мм, що складається з обкладинки та 16 сторінок.
Усі сторінки книжечки пронумеровані і на кожній з них зображено Державний герб України і перфоровано серію та номер паспорта.
Документом, що посвідчує особу громадянина України за кордоном і при перетинанні державного кордону України, є паспорт громадянина України для виїзду за кордон або дипломатичний і службовий паспорти, посвідчення особи моряка і проїзний документ дитини. Ці документи виготовляються і оформляються відповідно до положень, що затверджуються Кабінетом Міністрів України на підставі рекомендацій Міжнародної організації цивільної авіації (IKAO, Doc. N 9303).
Бланки паспортів виготовляються у вигляді паспортної книжечки або паспортної картки за єдиними зразками, що затверджуються Кабінетом Міністрів України.
Терміни запровадження паспортної картки визначаються Кабінетом Міністрів України у міру створення державної автоматизованої системи обліку населення.
Термін дії паспорта, виготовленого у вигляді паспортної книжечки, не обмежується.
До паспортної книжечки при досягненні громадянином 25- і 45-річного віку вклеюються нові фотокартки, що відповідають його вікові. Паспорт, в якому не вклеєно таких фотокарток при досягненні його власником зазначеного віку, вважається недійсним.
Паспорт, виготовлений у вигляді паспортної картки (інформаційного листка), має розмір 80х60 мм. У інформаційний листок вклеюється фотокартка і вносяться відомості про його власника: прізвище, ім'я та по батькові, дата народження і особистий номер, а також дата видачі і код органу, що його видав.
Інформаційний листок заклеюється плівкою з обох боків.
Термін дії паспорта, виготовленого у вигляді паспортної картки, визначається Кабінетом Міністрів України.
Отже, чинними на момент звернення позивачки Законом №5492 та Положенням №2503 передбачено існування двох форм паспорта громадянина України у формі книжечки та картки.
Тобто, звернувшись до уповноваженого суб'єкта з відповідними документами, передбаченими вказаним Законом, позивачка має право на отримання документа у формі книжечки, зокрема, паспорта громадянина України.
Однак, в якості підстави для відмови у видачі позивачці паспорту у вигляді книжечки відповідач зазначив підстав для формування нового запису в Єдиному демографічному реєстрі стосовно ОСОБА_1 немає, оскільки такий запис уже сформований щодо неї в зв'язку з оформленням паспорта громадянина України для виїзду за кордон.
Тобто, відмова відповідача фактично не містить будь яких зауважень з приводу форми та змісту поданої позивачкою заяви, а також відповідності вимогам законодавства усіх інших доданих до такої заяви документів
Беручи до уваги суб'єктний склад спірних правовідносин, зміст позовних вимог та підстави позову (зокрема щодо відмови від обробки персональних даних, а також про те, що чинне законодавство (Положення про паспорт) дозволяє отримати паспорт громадянина України у тому вигляді, як того просить позивачка), а також правове регулювання правовідносин, з яких виник цей спір, є достатні підстави вважати, що ця справа відповідає ознакам, викладеним у рішенні Великої Палати Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи №Пз/9901/2/18 (№806/3265/17).
Враховуючи положення ст.291 КАС України, правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 19.09.2019 у згаданій вище зразковій справі, є обов'язковими для судів при ухваленні рішень у типових справах.
При цьому колегія суддів зазначає, що в рішенні Великої Палати Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи №Пз/9901/2/18 зазначено право будь-якого громадянина надавати чи не надавати згоду на відповідну обробку персональних даних, тому наявність чи відсутність релігійних переконань, в даній справі, не потребує доведення, оскільки первинною є саме наявність чи відсутність згоди на відповідну обробку персональних даних.
Вирішуючи спір по суті, Велика Палата Верховного Суду констатувала, що норми Закону №5492, на відміну від норм Положення №2503 (чинного на момент виникнення спірних правовідносин), не тільки звужують, але фактично скасовують право громадянина на отримання паспорта у вигляді паспортної книжечки без безконтактного електронного носія персональних даних, який містить кодування його прізвища, імені та по батькові, та залишають тільки право на отримання паспорта громадянина України, який містить безконтактний електронний носій. За висновками Великої Палати Верховного Суду, це є безумовним порушенням вимог статті 22 Конституції України, яка забороняє при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Також такий підхід не відповідає вимогам якості закону (тобто втручання не було “встановлене законом”), не було “необхідним у демократичному суспільстві” у тому сенсі, що воно було непропорційним цілям, які мали бути досягнуті, не покладаючи на особу особистий надмірний тягар. Зазначене допускає свавільне втручання у право на приватне життя у контексті неможливості реалізації права на власне ім'я, що становить порушення статті 8 Конвенції.
При вирішенні спору Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що законодавець, приймаючи Закон України №1474-VIII від 14.07.2016, яким внесено зміни до Закону №5492, не дотримав вимог, за якими такі зміни повинні бути зрозумілими та виконуваними, не мати подвійного тлумачення, не звужувати права громадян у спосіб, не передбачений Конституцією України, та не допускати жодної дискримінації залежно від часу виникнення правовідносин з отримання паспорта громадянина України.
Велика Палата Верховного Суду зазначила, що законодавством не врегульовано питання щодо наслідків відмови особи від обробки її персональних даних, тобто фактично відсутня будь-яка альтернатива такого вибору, що в свою чергу обумовлює неякість закону та порушення конституційних прав такої особи.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що реалізація державних функцій має здійснюватися без примушення людини до надання згоди на обробку персональних даних, їх обробка повинна здійснюватись, як і раніше, в межах і на підставі тих законів і нормативно-правових актів України, на підставі яких виникають правовідносини між громадянином та державою. При цьому, згадані технології не повинні бути безальтернативними і примусовими. Особи, які відмовилися від обробки їх персональних даних, повинні мати альтернативу - використання традиційних методів ідентифікації особи.
Як зазначено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.09.2018, будь-яке обмеження прав і свобод особи повинно бути чітким та законодавчо визначеним, однак таке обмеження, як неможливість отримання паспорта у формі книжечки, законодавством не передбачено.
Аналізуючи вищенаведене, колегія суддів дійшла висновку, що не оформлення паспорта громадянина України у формі паспортної книжечки, обмежує її права, що встановлені законом, і не є необхідними в демократичному суспільстві.
Згідно дефініції, наведеної у статті 2 Закону України “Про захист персональних даних”, персональні дані - відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована.
Відповідно до ч.1, 5, 6 ст.6 цього Закону, мета обробки персональних даних має бути сформульована в законах, інших нормативно-правових актах, положеннях, установчих чи інших документах, які регулюють діяльність володільця персональних даних, та відповідати законодавству про захист персональних даних. Обробка персональних даних здійснюється для конкретних і законних цілей, визначених за згодою суб'єкта персональних даних, або у випадках, передбачених законами України, у порядку, встановленому законодавством. Не допускається обробка даних про фізичну особу, які є конфіденційною інформацією, без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Таким чином, принципами обробки персональних даних є відкритість і прозорість, відповідальність, адекватність та ненадмірність їх складу та змісту стосовно визначеної мети їх обробки, а підставою обробки персональних даних є згода суб'єкта персональних даних.
Відповідно до ст.9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що встановлені законом, то застосовуються правила міжнародного договору України (ч.5 ст.7 КАС України).
У статті 8 Конвенції про захист осіб у зв'язку з автоматизованою обробкою персональних даних, ратифікованій Законом України №2438-VI від 06.07.2010 зазначено : “Будь-якій особі надається можливість : a) з'ясувати існування файлу персональних даних для автоматизованої обробки, його головні цілі, а також особу та постійне місце проживання чи головне місце роботи контролера файлу; б) отримувати через обґрунтовані періоди та без надмірної затримки або витрат підтвердження або спростування факту зберігання персональних даних, що її стосуються, у файлі даних для автоматизованої обробки, а також отримувати такі дані в доступній для розуміння формі; c) вимагати у відповідних випадках виправлення або знищення таких даних, якщо вони оброблялися всупереч положенням внутрішнього законодавства, що запроваджують основоположні принципи, визначені у ст.5, 6 цієї Конвенції”.
Таким чином, реалізація державних функцій має здійснюватися без примушення людини до надання згоди на обробку персональних даних, їх обробка повинна здійснюватись, як і раніше, в межах і на підставі тих законів і нормативно-правових актів України, на підставі яких виникають правовідносини між громадянином та державою. При цьому, згадані технології не повинні бути безальтернативними і примусовими. Особи, які відмовилися від обробки їх персональних даних, повинні мати альтернативу - використання традиційних методів ідентифікації особи.
За сталою практикою ЄСПЛ, першою умовою виправданості втручання у права, гарантоване ст.8 Конвенції є те, що воно має бути передбачене законом, причому тлумачення терміну “закон” є автономним, та до якості “закону” ставляться певні вимоги (див. рішення ЄСПЛ у справі “Толстой-Милославський проти Сполученого Королівства” від 13.07.1995, заява №18139/91, п.37) Під терміном “закон” … слід розуміти як норми, встановлені писаним правом, так і правила, що сформувалися у прецедентному праві. Закон має відповідати якісним вимогам, насамперед, вимогам “доступності” та “передбачуваності”.
Так, станом на дату звернення позивачки до міграційного органу діяв Закон №5492, а також два підзаконних нормативних акти, а саме : Положення №2503 та постанова Кабінету Міністрів України №302 від 25.03.2015 “Про затвердження зразка бланка, технічного опису та Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України”.
Примушування громадянина до отримання паспорту у вигляді картки з безконтактним електронним носієм є безумовним порушенням вимог статті 22 Конституції України, яка забороняє при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Також такий підхід не відповідає вимогам якості закону (тобто втручання не було “встановлене законом”), не було “необхідним у демократичному суспільстві” у тому сенсі, що воно було непропорційним цілям, які мали бути досягнуті, не покладаючи на особу особистий надмірний тягар.
Зазначене допускає свавільне втручання у право на приватне життя у контексті неможливості реалізації права на власне ім'я, що становить порушення статті 8 Конвенції.
Наведений висновок суду узгоджується з позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 19.09.2018 по справі №806/3265/17, а також Верховного Суду, у постанові від 26.06.2019 по справі №820/155/18, яка є обов'язковою при розгляді даної справи.
Згідно ст.8 Конвенції, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
При цьому, перелік підстав, які становлять легітимну мету обмежень прав і свобод особи, є вичерпним. Свобода розсуду держав щодо встановлення обмежень є вузькою. Проте, слід оцінити, чи передбачене законом таке обмеження, чи відповідає обмеження “нагальній суспільній потребі”, тобто чи є воно необхідним у демократичному суспільстві і чи відповідає воно легітимній меті (див. рішення ЄСПЛ у справі “Svyato-Mykhaylivska Parafiya v. Ukraine” від 14.06.2007).
Однак, у спірних відносинах відсутня будь-яка загроза національній безпеці, економічному добробуту або правам людини, а відтак відсутні перешкоди для оформлення та видачі позивачці паспорта громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення №2503.
Відсутність у позивачки паспортного документу суттєво обмежує реалізацію її прав, гарантованих Конституцією та законами України, зокрема права на свободу пересування та вільний вибір місця проживання, права на охорону здоров'я та соціальний захист, тощо.
Отримати паспорт у формі книжечки зразка 1994 року у зв'язку зі зміною прізвища є гарантованим правом позивачки.
Щодо посилання скаржника на те, що ОСОБА_1 вже надала згоду на обробку персональних даних із використанням засобів Єдиного державного демографічного реєстру при оформленні паспорта громадянина України для виїзду за кордон, і унікальний номер запису у Реєстрі вже сформовано, суд першої інстанції вірно врахував норми статті 6 Закону України “Про захист персональних даних”, відповідно до яких, обробка персональних даних здійснюється для конкретних і законних цілей, визначених за згодою суб'єкта персональних даних. Тому, саме для оформлення паспорта громадянина України для виїзду за кордон ОСОБА_1 надала персональні дані, які були необхідні були розпоряднику виключно для оформлення та видачі паспорта громадянина для виїзду за кордон. У даній ситуації вимоги позивачки стосуються видачі внутрішнього паспорта громадянина України, тому такі доводи скаржника є помилковими.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, судом апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив ЄСПЛ у справі “Проніна проти України” (рішення від 18.07.2006).
Зокрема, у пункті 23 рішення ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи, що і зроблено апеляційним судом переглядаючи рішення суду першої інстанції, аналізуючи відповідні доводи скаржника.
Так, у рішенні від 10.02.2010 у справі “Серявін та інші проти України” ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії” (RuizTorija v. Spain) від 09.12.1994). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі “Суомінен проти Фінляндії” (Suominen v. Finland) від 01.07.2003). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі “Гірвісаарі проти Фінляндії” (Hirvisaari v. Finland) від 27.09.2001).
Інші зазначені в апеляційній скарзі обставини, окрім вищеописаних, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування.
Згідно ст.316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що оскаржуване рішення ухвалене відповідно до норм матеріального та процесуального права, а висновки суду першої інстанції ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному з'ясуванні всіх обставин, що мають значення для справи, які не спростовані доводами апеляційної скарги, у зв'язку з чим відсутні підстави для її задоволення.
Одночасно слід зазначити, що в контексті положень п.10 ч.6 ст.12 КАС України дана справа відноситься до категорій справ незначної складності, а тому судове рішення, постановлене за результатами апеляційного перегляду в касаційному порядку оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 цього Кодексу.
Керуючись ст.ст.12, 308, 310, 315, 316, 321, 325, 328, 329 КАС України, суд,
Апеляційну скаргу управління Державної міграційної служби України в Івано-Франківській області залишити без задоволення, а рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 03 жовтня 2023 року по справі №300/5054/23 - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя Р. В. Кухтей
судді В. В. Гуляк
С. М. Шевчук