08 лютого 2024 року м. Дніпросправа № 160/1070/22
(суддя Сидоренко Д.В., м. Дніпро)
Третій апеляційний адміністративний суд
у складі колегії суддів: головуючого - судді Чередниченка В.Є. (доповідач),
суддів: Шальєвої В.А., Іванова С.М.,
розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за апеляційною скаргою військової частини НОМЕР_1 на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 09 листопада 2023 року у справі №160/1070/22 за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,-
ОСОБА_1 15 січня 2022 року звернувся до суду з позовом до військової частини НОМЕР_1 згідно з яким, просить:
- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та не виплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні;
- зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні із розрахунку 781,30 грн. у день за період з 17.09.2020 по 27.12.2021 терміном 466 календарних днів у сумі 364085,80 грн. із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб, відповідно до п.2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 №44.
В обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що при його звільненні з ним не було проведено остаточного розрахунку у повному обсязі, що є підставою для стягнення з відповідача середнього заробітку за порушення строків розрахунку при звільненні. Фактично остаточний розрахунок відповідач здійснив 28.12.2021 на виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду.
Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 09 листопада 2023 року позов задоволено частково.
Суд, визнав протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та зобов'язав Військову частину НОМЕР_1 виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 61894,59 грн. грн. (з вирішенням питання утримання податків, зборів та інших обов'язкових платежів відповідно до вимог закону).
У задоволенні позову в іншій частині вимог - відмовив.
Рішення суду мотивовано тим, що оскільки відповідач своєчасно не виплатив належні позивачу на день звільнення суми, тому наявні підстави для застосування судом до відповідача наслідків, передбачених частиною першою статті 117 Кодексу законів про працю України.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції відповідач, зазначаючи про порушення судом першої інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, оскаржив його в апеляційному порядку. Просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог та у задоволені позову в цій частині відмовити.
Апеляційна скарга фактично обґрунтована тим, що суд безпідставно не застосував до спірних правовідносин редакцію ст. 117 КЗПП України від 01.07.2022 року; рішення ЄСПЛ у справі «Меньшакова проти України та наслідків пропуску строку звернення до суду з позовом з урахуванням того, що про порушення своїх прав позивач дізнався 16.09.2020 року тобто в день свого звільнення з військової частини.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції з'ясовано та знайшло підтвердження під час апеляційного розгляду справи, що згідно з витягом з наказу командира військової частини НОМЕР_2 від 16.09.2020 року №179 «По стройовій частині», полковника ОСОБА_1 , колишнього начальника відділу радіаційного, хімічного, біологічного захисту управління оперативного забезпечення штабу, звільненого наказом Головнокомандувача Збройних Сил України (по особовому складу) від 11 вересня 2020 року №282 у відставку, відповідно до пункту другого частини п'ятої статті Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу", підпунктом "б" (за станом здоров'я), з правом носіння військової форми одягу, з 16 вересня 2020 року виключити із списків особового складу частини, всіх видів забезпечення та, направити для зарахування на військовий облік до Сєвєродонецького міського військового комісаріату Луганської області.
Військова частина НОМЕР_2 знаходиться на фінансовому забезпеченні у військовій частині НОМЕР_1 з 01.01.2020 року.
Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 20.04.2021 року у справі №160/2212/21 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/97795202) позов ОСОБА_1 задоволено, а саме:
Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_2 у відношенні до ОСОБА_1 щодо не нарахування та не виплати індексації грошового забезпечення у період з 01.12.2015 р. по 28.02.2018 р. із застосуванням місяця для обчислення індексу споживчих цін - січень 2008 року та зобов'язано Військову частину НОМЕР_2 нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.12.2015 р. по 28.02.2018 р. із застосуванням місяця для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку індексації грошового забезпечення - січень 2008 року.
Ухвалою Третього апеляційного адміністративного суду від 02.11.2021 року у справі №160/2212/21 апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_2 на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 20 квітня 2021 року в адміністративній справі №160/2212/21 - повернуто заявнику.
На виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 20.04.2021 року у справі №160/2212/21 відповідачем 28.12.2021 року виплачено індексацію грошового забезпечення за період з 01.12.2015 р. по 28.02.2018 р. в сумі 84638,65 грн.
Визнання протиправною бездіяльності відповідача та зобов'язання його виплатити на користь позивача середній заробіток за час затримку розрахунку при звільненні за період з 17.09.2020 по 27.12.2021 включно є предметом спору переданого на вирішення суду.
Колегія суддів, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права при ухвалені оскарженого рішення виходить з наступного.
Відповідно до статті 116 КЗпП України (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідальність за затримку розрахунку при звільненні встановлено статтею 117 КЗпП України, згідно з приписами якої в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Аналогічні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17, Верховним Судом у постановах від 16 липня 2020 року у справі № 400/2884/18, від 16 липня 2020 року у справі №812/1259/17, від 16 липня 2020 року у справі № 825/1540/17, від 30 квітня 2020 року у справі №140/2006/19, від 13 серпня 2020 року у справі № 808/610/18.
Аналіз наведених правових норм та висновків Верховного Суду, Великої Палати Верховного Суду дає підстави для висновку, що у разі несвоєчасної виплати належних звільненому працівникові сум, таких як заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, індексація грошового забезпечення тощо, працівник має право на відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП України.
Приписами 117 КЗпП України передбачено обов'язок роботодавця провести виплату працівнику всіх належних йому сум при звільненні.
Тобто, роботодавець повинен провести виплату працівнику всіх належних йому сум при звільненні, не залежно від обставин, з яких такі суми не були виплачені останньому.
З матеріалів справи вбачається, що позивач звільнений з військової служби наказом від 16.09.2020 року №179, проте остаточний розрахунок з позивачем проведено 28 грудня 2021 року.
Отже, остаточний розрахунок з позивачем при звільненні було здійснено відповідачем з порушенням строків, встановлених ст. 116 КЗпП України, а тому наявні правові підстави, визначені ст. 117 КЗпП України, для стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за весь час затримки фактичного розрахунку.
З висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 23.12.2020 у справі від 825/1732/17, та Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц, від 26.02.2020 у справі №821/1083/17 вбачається наступне.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
За змістом ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Зазначені положення переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина 2 ст. 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в ч. 1 ст. 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення.
З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст. 117 КЗпП України, враховуючи:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах;
- співмірність розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
З огляду на це, вирішуючи питання про стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні, суд повинен врахувати розмір простроченої заборгованості роботодавця, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, співмірність розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні, що і було зроблено судом першої інстанції під час розгляду цієї справи.
З урахуванням правових позицій Верховного Суду, висловлених у зазначених вище постановах, колегія суддів приймає до уваги викладені обставини справи, а також очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача, та вважає правильним зменшення судом першої інстанції розміру вказаного середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Отже колегією суддів не встановлено порушення судом першої інстанції норм матеріального або процесуального права при розгляді цієї справи.
При цьому суд апеляційної інстанції вважає безпідставними доводи відповідача про помилкове не застосування судом першої інстанції до спірних правовідносин редакції ст. 117 КЗПП України від 01.07.2022 року з урахуванням твердження відповідача про те, що про порушення своїх прав позивач дізнався 16.09.2020 року тобто в день свого звільнення з військової частини враховуючи наступне.
Згідно з частиною першою статті 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
За приписами частини другої статті 233 КЗпП України із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).
Згідно з частиною першою статті 122 КАС України адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Відповідно до частин третьої та п'ятої статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
При цьому суд апеляційної інстанції бере до уваги висновки Конституційного Суду України, викладені у Рішенні від 22 лютого 2012 року у справі № 4-рп/2012.
У цьому Рішенні Конституційний Суд України роз'яснив, що в аспекті конституційного звернення положення частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 116, 117, 2371 цього кодексу слід розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено «строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався».
У цій справі з'ясовано, що остаточний розрахунок по належним позивачу при звільненні сумам відбувся 28 грудня 2021 року, а до суду позивач звернувся 15 січня 2022 тобто протягом місяця.
Таким чином вказані обставини свідчать про те, що позивачем не пропущено строк звернення до суду з цим позовом.
Щодо посилань відповідача на незастосування судом першої інстанції рішення ЄСПЛ у справі «Меньшакова проти України.
Колегія суддів вважає безпідставним застосування у цій справі рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Меньшакова проти України" (заява № 377/02, рішення 08 квітня 2010 року), оскільки у справі "Меньшакова проти України" ЄСПЛ визнав прийнятними скарги заявниці на порушення статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - ЄКПЛ, Конвенція) в аспекті права на розгляд справи у розумний строк і доступу до суду.
У справі, що переглядається в апеляційному порядку, не ставляться питання, що охоплені статтею 6 ЄКПЛ у вказаних аспектах. Отже, правова позиція ЄСПЛ, використана у справі "Меньшакова проти України", не може бути застосовною у цій справі.
За наведених обставин таке використання рішень ЄСПЛ спотворює саму суть застосування практики ЄСПЛ як джерела права, яким тлумачаться норми Конвенції.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 22.01.2020 у справі №826/19197/16, яка у відповідності до положень частини 5 статті 242 КАС України є обов'язковою для врахування судом апеляційної інстанції.
На підставі зазначеного, суд апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції під час розгляду цієї справи об'єктивно, повно та всебічно дослідив обставини, які мають суттєве значення для вирішення справи, дав їм правильну юридичну оцінку і ухвалив законне, обґрунтоване рішення без порушень норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, тому рішення суду першої інстанції у цій справі необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
Керуючись: статтями 241-245, 250, пунктом 1 частини 1 статті 315, статтями 316, 321, 322, 327, 329 КАС України, Третій апеляційний адміністративний суд, -
Апеляційну скаргу військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення, а рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 09 листопада 2023 року у справі №160/1070/22 - без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду за наявності підстав, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Повне судове рішення складено 08 лютого 2024 року.
Головуючий - суддя В.Є. Чередниченко
суддя В.А. Шальєва
суддя С.М. Іванов