08 лютого 2024 р. Справа № 520/25426/23
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Подобайло З.Г.,
Суддів: Бартош Н.С. , Присяжнюк О.В. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Головного управління Пенсійного фонду України в м.Києві на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 27.10.2023, головуючий суддя І інстанції: Білова О.В., м. Харків, повний текст складено 27.10.23 по справі № 520/25426/23
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління Пенсійного фонду України в м.Києві
про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії
ОСОБА_1 звернулась до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в м.Києві, в якому просить суд: визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України м. Києва про відмову у призначенні пенсії по інвалідності №204250007917 від 15.08.2023; зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України м. Києва зарахувати ОСОБА_1 до трудового стажу період роботи в колгоспі «Комуніст» з 02.11.1988 по 20.05.2002 згідно записів трудової книжки; зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України м. Києва призначити ОСОБА_1 пенсію по інвалідності згідно з ч.3 ст.4 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 27.10.2023 року адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Пенсійного фонду України м. Києва про відмову у призначенні пенсії по інвалідності №204250007917 від 15.08.2023. Зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України м. Києва провести повторний розгляд заяви ОСОБА_1 від 08.08.2023 про призначення пенсії по інвалідності, із зарахуванням до загального страхового стажу позивачки (окрім вже врахованих) періодів роботи у колгоспі з 02.11.1988 по 07.06.1991 - в повному обсязі, з 08.06.1994 по 31.12.1998 - відповідно до кількості фактично відпрацьованих днів, з 01.09.1999 по 30.09.1999 та 01.11.1999 по 02.12.1999 - в повному обсязі згідно записів у трудовій книжці. В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, Головне управління Пенсійного фонду України в м.Києві подало апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 27.10.2023 року та прийняти постанову, якою відмовити у задоволенні позову в повному обсязі. В обґрунтування вимог апеляційної скарги посилається на те, що відповідно до ст.32 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» особи, яким установлено інвалідність, мають право на пенсію по інвалідності, залежно від групи інвалідності, за наявності такого страхового стажу на час настання інвалідності або на день звернення за пенсією: для осіб з інвалідністю III групи від 49 років до досягнення особою 51 року включно - 12 років. Зазначає, що згідно з наданими документами про стаж (ідентифікаційний код, трудова книжка, свідоцтва про народження дітей) загальний страховий стаж позивачки складає 8 років 9 місяців 21 день, що не достатньо для призначення пенсії по інвалідності. Стверджує, що до стажу роботи позивачки правомірно не враховано період з 02.11.1988 року по 20.05.2002 року, оскільки відсутні відомості про встановлення та виконання норм (трудоднів) обслуговування під час роботи в колгоспі, а також в трудовій книжці на титульній сторінці дописана дата народження, завірена не належним чином.
Відповідач по справі не скористався правом на подання відзиву на апеляційну скаргу, відповідно до вимог ст.304 КАС України.
Відповідно до п.п. 1, 3 ч.1 ст.311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі: відсутності клопотань від усіх учасників справи про розгляд справи за їх участю; подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Оскільки оскаржуване рішення суду першої інстанції було розглянуто в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи і сторонами не заявлялись клопотання про розгляд справи за їх участі, колегія суддів вирішила розглядати справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Учасникам по даній справі було направлено судом апеляційної інстанції та отримано останніми копії ухвал Другого апеляційного адміністративного суду про відкриття апеляційного провадження та про призначення даної справи до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження, у т.ч. копію апеляційної скарги.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, дослідивши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що 08.08.2023 позивачка звернулась до пенсійних органів із заявою за №4802 про призначення пенсії по інвалідності відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
За принципом екстериторіальності рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві від 15.08.2023 за 204250007917 позивачці відмовлено у призначенні пенсії.
В обґрунтування рішення відповідачем зазначено, що відповідно до статті 32 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» особи, яким встановлено інвалідність, мають право на пенсію по інвалідності, залежно від групи інвалідності, за наявності такого страхового стажу на час настання інвалідності або на день звернення за пенсією: для осіб з інвалідністю III групи від 49 років до досягнення особою 51 року включно - 12 років. Вказано, що відповідно наданих до заяви документів про стаж (ідентифікаційний код, трудова книжка, свідоцтва про народження дітей) загальний страховий стаж складає 8 років 9 місяців 21 день, що не достатньо для призначення пенсії по інвалідності. До загального страхового стажу не враховано період роботи з 02.11.1988 по 20.05.2002, оскільки відсутні відомості про встановлення та виконання норм (трудоднів) обслуговування під час роботи в колгоспі. В трудовій книжці на титульній сторінці дописана дата народження, завірена не належним чином.
Не погоджуючись з рішенням відповідача та не зарахуванням до стажу спірного періоду, позивачка звернулась до суду з даним позовом.
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з протиправності рішення Головного управління Пенсійного фонду України м. Києва про відмову у призначенні пенсії по інвалідності №204250007917 від 15.08.2023 року. У зв'язку з чим, суд першої інстанції дійшов висновку, що належним способом захисту порушеного права позивача буде зобов'язання відповідача провести повторний розгляд заяви позивачки від 08.08.2023, із зарахуванням до загального страхового стажу позивачки (окрім вже врахованих) періодів роботи у колгоспі з 02.11.1988 по 07.06.1991 - в повному обсязі, з 08.06.1994 по 31.12.1998 - відповідно до кількості фактично відпрацьованих днів, з 01.09.1999 по 30.09.1999 та 01.11.1999 по 02.12.1999 - в повному обсязі згідно записів у трудовій книжці.
Відповідно до ч.1 ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Зі змісту апеляційної скарги вбачається, що рішення суду першої інстанції оскаржується в частині задоволених позовних вимог, отже, в межах розгляду цієї справи надається правова оцінка рішенню суду першої інстанції в оскаржуваній відповідачем частині.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції в оскаржуваній частині, з огляду на наступне.
Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі ст.46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
За приписами п.6 ч.1 ст.92 Конституції України основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення визначаються виключно законами України.
Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, визначаються Законом «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (далі по тексту - Закон №1058-IV).
За змістом пункту 1 ч.1 ст.8 Закону №1058-IV право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж.
У силу п.1 ч.1 ст.9 Закону №1058-IV відповідно до цього Закону в солідарній системі призначаються такі пенсійні виплати: 1) пенсія за віком; 2) пенсія по інвалідності; 3) пенсія у зв'язку з втратою годувальника.
За приписами ст.24 Закону №1058-IV страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок.
Страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом, а також даних, включених на підставі цих документів до реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Відповідно до ст.32 Закону №1058-IV, особи, яким установлено інвалідність, мають право на пенсію по інвалідності, залежно від груші інвалідності, за наявності такого страхового стажу па час настання інвалідності або на день звернення за пенсією: для осіб з інвалідністю III групи від 49 років до досягнення особою 51 року включно - 12 років.
Частинами 1 та 3 ст.44 Закону №1058-IV встановлено, що заява про призначення (перерахунок) пенсії та необхідні документи подаються до територіального органу Пенсійного фонду або до уповноваженого ним органу чи уповноваженій особі в порядку, визначеному правлінням Пенсійного фонду за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах трудових відносин, соціального захисту населення, особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально.
Органи Пенсійного фонду мають право вимагати відповідні документи від підприємств, організацій і окремих осіб, видані ними для оформлення пенсії, а також в необхідних випадках перевіряти обґрунтованість їх видачі та достовірність поданих відомостей про осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню, умови їх праці та інших відомостей, передбачених законодавством для визначення права на пенсію. На такі перевірки не поширюється дія положень законодавства про здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності.
Колегія суддів враховує, що згідно з ч.1 ст.56 Закону України від 05.11.1991 року №1788-ХІІ "Про пенсійне забезпечення" (далі по тексту - Закон №1788-ХІІ) до стажу роботи зараховується робота, виконувана на підставі трудового договору на підприємствах, в установах, організаціях і кооперативах, незалежно від використовуваних форм власності та господарювання, а також на підставі членства в колгоспах та інших кооперативах, незалежно від характеру й тривалості роботи і тривалості перерв.
При обчисленні стажу роботи в колгоспі за період після 1965 року, якщо член колгоспу не виконував без поважних причин встановленого мінімуму трудової участі в громадському господарстві, враховується час роботи за фактичною тривалістю.
Статтею 62 Закону №1788-ХІІ визначено, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до п.1 Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.1993 року №637 (далі по тексту - Порядок №637), основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.
Згідно з п.3 Порядку №637 за відсутності трудової книжки, а також у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження трудового стажу приймаються дані, наявні в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування, довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про періоди роботи.
Згідно з п.20 Порядку №637, у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні відомості, що визначають право на пенсії на пільгових умовах або за вислугу років, установлені для окремих категорій працівників, для підтвердження спеціального трудового стажу приймаються уточнюючі довідки підприємств, установ, організацій або їх правонаступників (додаток № 5). У довідці має бути вказано: періоди роботи, що зараховуються до спеціального стажу; професія або посада; характер виконуваної роботи; розділ, підрозділ, пункт, найменування списків або їх номери, до якого включається цей період роботи; первинні документи за час виконання роботи, на підставі яких видана зазначена довідка. У разі відсутності правонаступника підтвердження періодів роботи, що зараховуються до трудового стажу для призначення пенсії на пільгових умовах або за вислугу років, установленої для окремих категорій працівників, здійснюється у порядку, визначеному Пенсійним фондом України за погодженням з Мінсоцполітики та Мінфіном.
Суд зазначає, що після набрання чинності з 01.04.1972 року КЗпП в 1973-1975 - 06.09.1973 року прийнято спільну постанову №656 Ради Міністрів СРСР та ВЦСПС «Про трудові книжки працівників та службовців». Постановою Держкомпраці СРСР від 20.06.1974 року №162 затверджена Інструкція про порядок ведення трудових книжок на підприємствах, в установах та організаціях. 21.04.1975 року прийнято постанову №310 Ради Міністрів СССР «Про трудові книжки колгоспників».
Відтак, особи, що працювали в колгоспах, мали свій окремий вид трудової книжки -трудову книжку колгоспника.
Порядок ведення трудових книжок колгоспників врегульований Основними положеннями про порядок видачі та ведення трудових книжок колгоспників, які затверджені постановою Ради Міністрів СРСР від 21.04.1975 за №310, та чинних на час розгляду справи (далі по тексту - Основні Положення).
Відповідно до п.п. 1, 2 Основних Положень трудова книжка колгоспника є основним документом про трудову діяльність членів колгоспів. Трудові книжки ведуться на всіх членів колгоспу з моменту їх вступу в члени колгоспу.
До трудової книжки колгоспника, зокрема, заносяться: відомості про колгоспника: прізвище, ім'я, по батькові, дата народження, освіта, професія, спеціальність; відомості про роботу: призначення на роботу, переведення на іншу роботу, закінчення роботи; відомості про трудову участь: прийнятий в колгоспі річний мінімум трудової участі в громадському господарстві, його виконання (п.5 Основних Положень).
Згідно з п.6 Основних Положень всі записи в трудовій книжці засвідчуються у всіх розділах за час роботи в колгоспі підписом голови колгоспу або спеціально уповноваженої правлінням колгоспу особи та печаткою.
Також, слід відмітити про встановлений взірець трудової книжки колгоспника, відповідно до якого трудова книжка колгоспника містить окремі розділи: ІІІ "членство в колгоспі", де зазначаються відомості про прийом в члени колгоспу, припинення членства в колгоспі та причини такого припинення, відомості про документ, на підставі якого внесений запис; ІV "відомості про роботу" - відомості про прийом на роботу, переведення на іншу посаду, звільнення з роботи, із зазначенням причин та відомості про документ, на підставі якого внесений запис; V "трудова участь у громадському господарстві" - встановлений у колгоспі річний мінімум трудової участі в громадському господарстві, виконання річного мінімуму трудової участі, причини невиконання встановленого мінімум трудової участі, відомості про документ, на підставі якого внесений запис.
Відповідно до п.8 Основних Положень трудові книжки зберігаються в правлінні колгоспу як бланки суворої звітності, а при припиненні членства в колгоспі видаються їх власникам на руки.
Трудова діяльність членів колгоспів підтверджується трудовою книжкою колгоспника встановленого зразка, що є основним документом про трудову діяльність членів колгоспів, та до якої вносяться відомості, зокрема про прийом на роботу, переведення на іншу посаду, звільнення з роботи, а також трудову участь у громадському господарстві (встановлений у колгоспі річний мінімум трудової участі в громадському господарстві, виконання річного мінімуму трудової участі, причини невиконання встановленого мінімум трудової участі).
Аналіз наведених норм права дає змогу дійти висновку, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка, тоді як підтвердження трудового стажу на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами можливе лише у випадку її відсутності або відсутності в ній записів.
Як вбачається з трудової книжки позивачки, вона за своєю формою є трудовою книжкою колгоспника та в ній за спірний період містяться записи наступного змісту:
- 02.11.1988 - прийнято в члени колгоспу «Комуніст» Дворічанського району Харківської області, направлено в тваринництво;
- 16.06.1992 - колгосп «Коммуніст» реорганізовано в КСП «Колодяженське» Дворічанського району Харківської області;
- 24.01.1999 - прийнято в члени КСП «Колодяженське» Дворічанського району Харківської області;
- 25.12.1999 - надано відпустку по догляду за дитиною до досягнення 3-х років;
- 05.02.2000 - КСП «Колодяженське» реформовано в ПСП «Колодяженське». Позивачку переведено з КСП в ПСП.
- 10.02.2000 - надано відпустку по догляду за дитиною до досягнення 3-х років;
- 20.05.2002 - звільнено з ПСП «Колодяженське» Дворічанського району Харківської області по ст.38 КЗпП України (за власним бажанням).
Зі змісту спірного рішення відповідача встановлено, що позивачці у вказаному періоді зараховано до стажу обидва періоди перебування у відпустці по догляду за дитиною до досягнення 3-х років.
Інші періоди роботи в колгоспі позивачці не зараховано з підстав того, що відсутні відомості про встановлення та виконання норм (трудоднів) обслуговування під час роботи в колгоспі.
Надаючи оцінку твердженню відповідача про відсутність відомостей про встановлення та виконання норм (трудоднів) обслуговування під час роботи в колгоспі, суд зазначає наступне.
На виконання пункту 5 та 6 Порядку ведення трудових книжок колгоспників, врегульований Основними положеннями про порядок видачі та ведення трудових книжок колгоспників, які затверджені постановою Ради Міністрів СРСР від 21.04.1975 за №310, роботодавцем (колгоспом) вівся розділ V трудової книжки колгоспника, який називався “трудова участь у громадському господарстві”, в якому зазначалися відомості встановлених у колгоспі річних мінімумів трудової участі в громадському господарстві, виконання річного мінімуму трудової участі, причини невиконання встановленого мінімум трудової участі, відомості про документ, на підставі якого внесений запис.
Як вбачається з копії трудової книжки позивачки, на сторінках 18 та 19 містяться відомості про трудову участь в громадському господарстві із зазначенням прийнятих в колгоспі річних мінімумів трудової участі в громадському господарстві, відомостей про виконання позивачкою вказаного мінімуму, із зазначенням фактичної кількості відпрацьованих днів відповідно до даних особових рахунків.
Так, з трудової книжки колгоспника позивачки вбачається, що у 1988 році при річному мінімумі 59 днів позивачкою відпрацьовано 59 днів, у 1989 при річному мінімумі 220 днів відпрацьовано 266 днів, у 1990 з 220 днів - 227 днів, у 1991 - з 177,5 днів - 177,5 днів, у 1992 - 1994 перебувала у відпустці по догляду за дитиною, у 1995 - з 260 днів - 51 день, у 1996 - з 260 днів - 96 днів, у 1997 - з 260 днів - 95 днів, у 1998 - з 260 днів - 11 днів, у 1999 - з 260 днів - 297 днів.
Враховуючи те, що трудова книжка є основним документом, що підтверджує стаж роботи, та трудова книжка колгоспника позивачки містить інформацію про встановлений мінімум її трудової участі та фактично відпрацьований позивачкою час в колгоспі за спірні періоди, суд дійшов висновку про те, що відсутність довідки про встановлений мінімум та фактично відпрацьований час в колгоспі не може бути законною підставою для відмови позивачці у зарахуванні спірних періодів роботи у її страховий стаж.
При цьому, матеріали справи не містять посилань пенсійного органу на недоліки у заповненні трудової книжки колгоспника позивачки чи на певні дефекти окремих записів.
Разом з тим, матеріали справи не містять доказів на підтвердження не виконання позивачкою у відповідні роки встановленого мінімуму трудової участі в громадському господарстві з поважних причин, з огляду на що до стажу мали враховуватися час роботи за фактичною тривалістю, тобто фактично відпрацьовані дні згідно трудової книжки колгоспника.
Суд зазначає, що обов'язку додаткового доведення факту відпрацювання позивачкою днів трудової участі в громадському господарстві в кількості, зазначеній в трудовій книжці, законодавчо не встановлено, а відтак відповідний стаж мав бути врахований відповідачем наступним чином:
- в роки, коли річний мінімум участі виконаний в повному обсязі/перевиконаний - до стажу зараховується повний рік роботи;
- в роки, коли річний мінімум участі не виконаний в повному обсязі - до страхового стажу зараховується кількість днів, фактично відпрацьованих згідно даних трудової книжки.
В той же час, не зважаючи на наявність відомостей на сторінках 18 та 19 про трудову участь в громадському господарстві, відповідачем стаж за вказаний період праці в колгоспі, членом якого була позивачка, не враховано, за виключенням періодів її перебування у відпустках по догляду за дитиною до досягнення нею 3-х років, а саме: з 08.06.1991 по 07.06.1994, з 03.12.1999 по 12.06.2002, а також періодів роботи з 01.01.1999 по 31.08.1999, з 01.10.1999 по 31.10.1999 (а.с. 40).
Таким чином, з урахуванням наявності в трудовій книжці відомостей про мінімум трудової участі в громадському господарстві, наявні підстави для врахування (окрім вже врахованих) періодів роботи у колгоспі з 02.11.1988 по 07.06.1991 - в повному обсязі, з 08.06.1994 по 31.12.1998 - відповідно до кількості фактично відпрацьованих днів, з 01.09.1999 по 30.09.1999 та з 01.11.1999 по 02.12.1999 - в повному обсязі.
З огляду на викладені обставини, колегія суддів вважає, що відповідач діяв всупереч законодавству у сфері пенсійного забезпечення, не зарахувавши до загального страхового стажу вищезазначені періоди трудової діяльності позивачки в колгоспах «Комуніст», КСП «Колодяженське», ПСП «Колодяженське» згідно записів у трудовій книжці колгоспника НОМЕР_1 .
Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про протиправність рішення Головного управління Пенсійного фонду України м. Києва №204250007917 від 15.08.2023 року про відмову у призначенні ОСОБА_1 пенсії по інвалідності відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», що підлягає скасуванню.
Доводи апеляційної скарги відповідача про відсутність інформації про встановлення та виконання норм (трудоднів) обслуговування під час роботи в колгоспі, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки надана позивачкою трудова книжка колгоспника серії НОМЕР_1 містить належні та достатні відомості щодо періодів і виконуваної позивачкою роботи, а також можливо встановити мінімум трудової участі та відпрацьовані вихододні позивачки за спірні періоди роботи в колгоспі, і тому позивачці не потрібно додатково підтверджувати довідками встановлений мінімум трудової участі та відпрацьовані вихододні.
Посилання апелянта на те, що в трудовій книжці на титульній сторінці дописана дата народження, завірена не належним чином, не може вважатися достатньою підставою для неврахування спірних періодів роботи, в тому числі з огляду на те, що вказані обставини не завадили відповідачу врахувати до стажу позивачки інші періоди її роботи відповідно до даних вказаної трудової книжки, наявності спору щодо належності трудової книжки колгоспника саме позивачці не вбачається.
Відповідно до ч.2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Отже, особливістю адміністративного судочинства є те, що обов'язок (тягар) доказування в спорі покладається на відповідача - орган публічної влади, який повинен надати докази, що свідчать про правомірність його дій, законність прийнятих рішень.
Відповідачем жодних належних доказів на підтвердження правомірності власних дій (рішення), які є предметом оскарження, надано не було.
Колегія суддів враховує, що спосіб захисту має враховувати суть порушення, допущеного суб'єктом владних повноважень - відповідачем, а тому суд має обрати спосіб захисту права, який би гарантував дотримання і захист прав, свобод, інтересів від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Так, відповідно до ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
При здійсненні судочинства суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»).
Відповідно до ст.13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому, Європейський суд з прав людини у рішенні від 29 червня 2006 року у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.
У рішенні від 31 липня 2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права.
При чому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Салах Шейх проти проти Нідерландів», ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними. При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17 липня 2008 року) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Chahal проти Об'єднаного королівства» (заява №22414/93) зазначив, що ст.13 Конвенції про захист прав і основоположних свобод, гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, її суть зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органу розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист (параграф 145).
Засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (параграф 75 рішення Європейського суду з прав людини від 05 квітня 2005 у справі «Афанасьєв проти України»).
З огляду на вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції в оскаржуваній відповідачем частині, що ефективним та належним способом відновлення порушеного права позивача буде визнання протиправним та скасування рішення Головного управління Пенсійного фонду України м. Києва про відмову у призначенні пенсії по інвалідності №204250007917 від 15.08.2023 року, та зобов'язання Головного управління Пенсійного фонду України м. Києва провести повторний розгляд заяви ОСОБА_1 від 08.08.2023 про призначення пенсії по інвалідності, із зарахуванням до загального страхового стажу позивачки (окрім вже врахованих) періодів роботи у колгоспі з 02.11.1988 по 07.06.1991 - в повному обсязі, з 08.06.1994 по 31.12.1998 - відповідно до кількості фактично відпрацьованих днів, з 01.09.1999 по 30.09.1999 та 01.11.1999 по 02.12.1999 - в повному обсязі згідно записів у трудовій книжці.
Щодо доводів апеляційної скарги відповідача про відсутність законних підстав для стягнення з Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві на користь позивачки коштів на оплату судових витрат, посилаючись на приписи ч.ч. 1, 2 ст.73 Закону №1058-ІV та зазначаючи, що Пенсійний фонд функціонує як самостійна фінансова структура, а його кошти не входять до Державного бюджету і не можуть бути використані на інші цілі, крім виплати пенсій і допомоги, то колегія суддів відхиляє такі доводи, як необґрунтовані, оскільки відповідно до ч.1 ст.139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Таким чином, переглянувши рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги відповідача, колегія суддів дійшла висновку, що при прийнятті рішення, суд першої інстанції дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин сторін норми матеріального права.
Наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують.
Згідно зі ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
При цьому, суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain), серія A, 303-A, п. 29).
Частиною 1 ст. 315 КАС України визначено, що за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Під час апеляційного провадження, колегія суду не встановила таких порушень судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення справи по суті, які були предметом розгляду і заявлені в суді першої інстанції.
Доводи апеляційної скарги не містять належних та обґрунтованих міркувань, які б спростовували висновки суду першої інстанції. В апеляційній скарзі також не наведено інших міркувань, які б не були предметом перевірки судом першої інстанції та щодо яких не наведено мотивів відхилення наведених аргументів.
Таким чином, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції є обґрунтованим, прийняте на підставі з'ясованих та встановлених обставинах справи, які підтверджуються доказами, та ухваленим з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.
Враховуючи те, що справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження, рішення суду апеляційної інстанції не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України, відповідно до вимог ст.327, ч.1 ст.329 КАС України.
Керуючись ст.ст. 311, 315, 316, 321, 325, 327, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу залишити без задоволення.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 27.10.2023 по справі № 520/25426/23 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України відповідно до вимог ст.327, ч.1 ст.329 КАС України.
Головуючий суддя (підпис)З.Г. Подобайло
Судді(підпис) (підпис) Н.С. Бартош О.В. Присяжнюк