Справа № 308/20624/23
06 лютого 2024 року м. Ужгород
Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області у складі:
головуючого судді - Данко В.Й.,
за участю:
секретаря судового засідання - Павлюх Л.М.,
представника позивача - Василечка А.В.,
представника відповідача-1 - Мікрюкова С.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Ужгороді питання про закриття провадження у справі за позовом ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Васильченко Анатолій Васильович, до акціонерного товариства «Комерційний інвестиційний банк», приватного підприємства «УЖГОРОД-ТРЕЙД», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - приватний нотаріус Ужгородського міського нотаріального округу Єгер Наталія Дмитрівна про визнання договору іпотеки не дійсним
до Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області надійшла вищевказана позовна заява про визнання договору іпотеки не дійсним.
Ухвалою від 27.11.2023 суддя прийняв позовну заяву до розгляду та відкрив провадження у справі.
Суд з'ясував, що у цій справі позивач оспорює дійсність договору іпотеки, укладеного для забезпечення виконання кредитного договору. При цьому сторонами кредитного договору є іпотекодержатель (ПАТ «КОМЕРЦІЙНИЙ ІНВЕСТИЦІЙНИЙ БАНК») і ТОВ «ТРАНСОЙЛСФЕРА» (позичальник). Тобто сторонами основного договору, виконання зобов'язання по якому забезпечується іпотекою, являються юридичні особи.
Вказані обставини зумовили необхідність у винесенні судом на обговорення питання про закриття провадження у справі.
У судовому засіданні представник позивача проти закриття провадження у справі заперечив.
У судовому засіданні представник акціонерного товариства «Комерційний інвестиційний банк» просив провадження у справі закрити, так як розгляд цього спору належить до юрисдикції господарського суду.
У судове засідання інші учасники процесу не з'явилися, належним чином повідомлені про час, дату і місце його проведення, клопотання про відкладення не подали.
У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом.
Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі визначеного законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
При визначенні предметної та/або суб'єктної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Згідно з частиною 1 статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства; а, по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.
15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» № 2147-VІІІ від 03 жовтня 2017 року, яким чинні Господарський процесуальний кодекс України та Цивільний процесуальний кодекс України викладено у новій редакції.
Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 02.10.2018 по справі №910/1733/18 вказала про таке: «…з дати набрання чинності ГПК України в редакції Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII до юрисдикції господарських судів належать спори щодо розгляду спорів стосовно правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, якщо сторонами цього основного зобов'язання є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. У цьому випадку суб'єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, не має значення для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду відповідної справи».
Крім того, в постанові від 13.03.2019 по справі №906/277/18 Велика Палата Верховного Суду зазначила про таке: «З 15 грудня 2017 року - дати набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 3 жовтня 2017 року - спір щодо правочину, укладеного для забезпечення виконання основного зобов'язання, належить до юрисдикції господарського суду лише тоді, якщо сторонами основного зобов'язання є тільки юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці. Іншими словами, до юрисдикції господарського суду не належить, зокрема, спір щодо виконання договору, укладеного для забезпечення виконання основного зобов'язання, якщо хоча би однією стороною основного зобов'язання є фізична особа, яка не є підприємцем.
З вказаної дати, якщо хоча би однією зі сторін основного зобов'язання є фізична особа, яка не є підприємцем, спір щодо правочину, укладеного для забезпечення виконання основного зобов'язання, розглядається за правилами цивільного судочинства незалежно від того, чи заявляє позивач одночасно вимоги до фізичної особи-сторони основного зобов'язання та до сторони (сторін) акцесорного зобов'язання, зокрема незалежно від того, чи об'єднані позовні вимоги щодо виконання кредитного договору з вимогами щодо виконання договорів іпотеки, поруки тощо, укладених для забезпечення основного зобов'язання».
Резюмуючи, суд зауважує про таке.
Згідно з частиною 1 статті 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, правом довірчої власності.
Статтею 572 ЦК України передбачено, що в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, а також в інших випадках, встановлених законом, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).
Частиною 1 статті 574 ЦК України встановлено, що застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду.
Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи, а також застава об'єкта незавершеного будівництва, майбутнього об'єкта нерухомості. Подільний об'єкт незавершеного будівництва може бути переданий в іпотеку лише у випадках, визначених законом (частина 1 статті 575 ЦК України).
Отже, іпотека, будучи різновидом застави, може виникати з договору.
За обставин цієї справи суд з'ясував, що вбудоване нежитлове приміщення загальною площею 299,2 кв.м., що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер нерухомого майна 208242521101 є предметом іпотеки за договором іпотеки між відповідачами від 31.05.2018 №860.
Відповідно до пункту 1.1. іпотечний договір укладений для забезпечення вимоги іпотекодержателя, що випливає з Договору кредитної лінії №04-33/3л-14 від 10.12.2013 ( зі всіма змінами та додатковими угодами до нього), укладеного між іпотекодержателем, тобто ПАТ «Комерційний інвестиційний банк», та позичальником - ТОВ «ТРАНСОЙЛСФЕРА».
Відповідно до положень статті 1 Закону України «Про господарські товариства» в редакції від 18.05.2013, яка діяла на момент укладення означеного договору кредитної лінії, господарським товариством є юридична особа, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасниками.
Господарськими товариствами цим Законом визнаються підприємства, установи, організації, створені на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом об'єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку. До господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства.
Таким чином, сторонами основного договору є юридичні особи, що свідчить про відповідність цього спору ознакам господарського та його підвідомчість суду господарської юрисдикції.
Відповідно до частини 1 статті 2 СК України сімейний кодекс України регулює сімейні особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, між батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, між матір'ю та батьком дитини щодо її виховання, розвитку та утримання.
Згідно із частиною 1 статті 9 СК України подружжя, батьки дитини, батьки та діти, інші члени сім'ї та родичі, відносини між якими регулює цей Кодекс, можуть врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства.
Частиною 1 статті 14 СК України встановлено, що сімейні права є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі.
Сімейні обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу (частина 1 статті 15 СК України).
Аналіз наведених норм дозволяє дійти висновку, що ознакою сімейних прав і обов'язків є їх тісний зв'язок з відповідним носієм, що зумовлює неможливість їх передання (перекладення) іншій особі. Тобто носії таких прав та/або обов'язків можуть врегулювати свої відносини, пов'язані з їх реалізацією та/або виконанням, за домовленістю, зокрема, шляхом укладення договору, про який йдеться в статті 9 СК України, однак передати та/або перекласти зазначені права та/або обов'язки на іншу особу їх носії не можуть.
Отже, зазначені норми права визначають правочин у сімейних правовідносинах як домовленість, зокрема, між подружжям, батьками та дітьми про врегулювання належних їм сімейних прав та обов'язків, які тісно пов'язані з їх особами та не можуть бути передані та/або перекладені на інших осіб.
Оспорюваним договором не регулюються сімейні права та обов'язки між подружжям, батьками та дітьми, а тому цей правочин не є правочином у сімейних правовідносинах.
Посилання позивача на приписи сімейного законодавства саме по собі не свідчить про укладення згаданого договору іпотеки в сімейних правовідносинах.
Доцільно зауважити про те, що Велика Палата Верховного Суду в постанові від 29.06.2021 по справі №916/2813/18 підтримала висновок про те, що з моменту внесення грошових коштів чи іншого майна як вкладу таке майно належить на праві власності самому товариству, і воно втрачає ознаки об'єкта права спільної сумісної власності подружжя.
У зв'язку з цим суд критично оцінює твердження позивача про те, що спір стосується розпорядження статутним капіталом, який є спільною сумісною власністю.
Згідно із статтею 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику Суду як джерело права.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - Суд) від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» (заяви №№ 29458/04, 29465/04) зазначено, що відповідно до прецедентної практики Суду термін «встановленим законом» у статті 6 Конвенції спрямований на гарантування того, що «судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом» [див. рішення у справі «Занд проти Австрії» (Zand v. Austria), заява № 7360/76]. У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не мають певної свободи для тлумачення відповідного національного законодавства. фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У своїх оцінках Суд дійшов висновку, що не може вважатися судом, «встановленим законом», національний суд, що не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом.
Відповідно до пункту 1частини 1 статті 255 ЦПК України суд закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
За приписами абзацу 1 частини 1 статті 256 ЦПК України якщо провадження у справі закривається з підстави, визначеної пунктом 1 частини першої статті 255 цього Кодексу, суд повинен роз'яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи. Суд апеляційної або касаційної інстанції повинен також роз'яснити позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією, крім випадків об'єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства. Заява подається до суду, який прийняв постанову про закриття провадження у справі.
У зв'язку з викладеним суд вбачає за необхідне роз'яснити позивачу, що спір підлягає розгляду місцевим судом за правилами господарського судочинства.
Керуючись пунктом 1 частини 1 статті 255, статями 258-260 ЦПК України, суд
провадження у справі за позовом ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Васильченко Анатолій Васильович, до акціонерного товариства «Комерційний інвестиційний банк», приватного підприємства «УЖГОРОД-ТРЕЙД», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - приватний нотаріус Ужгородського міського нотаріального округу Єгер Наталія Дмитрівна про визнання договору іпотеки не дійсним закрити.
Роз'яснити позивачу, що справа підлягає розгляду та вирішенню місцевим судом за правилами господарського судочинства.
Ухвала набирає законної сили негайно після її проголошення.
Ухвала може бути оскаржена до Закарпатського апеляційного суду протягом п'ятнадцяти днів з дня її проголошення.
Повна ухвала суду складена та підписана 06 лютого 2024 року.
Суддя В.Й. Данко