Ухвала
Іменем України
05 лютого 2024 року
м. Київ
справа № 932/3014/23
провадження № 51-352 ск 24
Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючої ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянувши касаційну скаргу представника ОСОБА_4 , який діє в інтересах ОСОБА_5 , на ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 21 грудня 2023 року,
встановив:
Ухвалою Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 28 вересня 2023 року залишено без задоволення клопотання адвоката ОСОБА_4 в інтересах ОСОБА_5 про повернення останньому та/або його адвокату/представнику квартири АДРЕСА_1 (до 15 жовтня 2014 року АДРЕСА_3, після 21 вересня 2017 року АДРЕСА_2 ), який було визнано речовим доказом у кримінальному провадженні № 12013040650001281.
Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 21 грудня 2023 року апеляційне провадження за апеляційною скаргою з доповненнями адвоката ОСОБА_4 , який діє в інтересах ОСОБА_5 , на ухвалу Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 28 вересня 2023 року про залишення без задоволення клопотання про повернення речових доказів у кримінальному провадженні № 12013040650001281 - закрито.
У своїй касаційній скарзі представник ОСОБА_4 , який діє в інтересах ОСОБА_5 , посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, просить скасувати вищенаведену ухвалу суду апеляційної інстанції та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням, представник ОСОБА_4 зазначає, що відповідно до положень п. 8 ч. 1 ст. 129, статті 8, 55 Конституції України, п. 9-2 ст. 393 КПК України та на статті 6, 13 Європейської Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод» він мав право на оскарження ухвали суду першої інстанції про залишення без задоволення клопотання про повернення речових доказів.
Разом з тим зауважує, що з огляду на ч. 9 ст. 100 КПК України та п. 3 ч. 1 ст. 392 КПК України, вказане судове рішення місцевого суду підлягає апеляційному оскарженню. При цьому представник стверджує, що статтями 171-174 КПК України визначено механізм накладення арешту на майно, а п. 9 ч. 1 ст. 309 КПК України передбачена можливість оскарження в апеляційному порядку ухвали слідчого судді про арешт майна та відмову у ньому, а тому, на думку адвоката ОСОБА_4 , законодавець, посилаючись у п. 9 ст. 100 КПК України на статті 171-174 КПК України, надає право на оскарження у апеляційному порядку не тільки рішень слідчого судді, а і рішень суду про долю речових доказів після закриття кримінального провадження слідчим або прокурором.
Крім того, представник ОСОБА_4 також не погоджується і з ухвалою суду першої інстанції, при цьому, обґрунтовуючи свою позицію, вказує, що подання клопотання про повернення речових доказів до суду передбачено КПК України, та узгоджується з судовою практикою Верховного Суду (постанова від 26 травня 2022 року у справі № 360/4114/20).
Водночас зауважує, що вказане клопотання підлягало задоволенню, а прийняття рішення про залишення квартири законному володільцю не порушувало б права чи інтереси будь-яких осіб.
Разом з тим, як зазначає представник, ухвалою Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 28 вересня 2023 року було залишено без задоволення клопотання про повернення речових доказів, у зв'язку з чим ним було подано апеляційну скаргу, оскільки, на його думку, зазначена ухвала є необґрунтованою, а також такою, що винесена всупереч закону, та вказує, що були наявні, передбачені ст. 409 КПК України, підстави для її скасування, однак ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 21 грудня 2023 року апеляційне провадження було закрито.
При цьому, представник звертає увагу на ту обставину, що за аналогічними скаргами суддями Дніпровського апеляційного суду було постановлено ухвали про відкриття апеляційного провадження.
Зазначає, що в даному випадку суд апеляційної інстанції постановив рішення без врахування таких загальних засад кримінального провадження як верховенство права, законність та диспозитивність.
На думку адвоката, суд апеляційної інстанції мав виходити саме із засад кримінального провадження та переглянути ухвалу Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 28 вересня 2023 року в апеляційному порядку, однак дійшов передчасного висновку про необхідність відмови у відкритті провадження (закриття апеляційного провадження).
При цьому, адвокат посилається на те, що у разі закриття кримінального провадження слідчим, клопотання подане в порядку ч. 9 ст. 100 КПК України про долю речових доказів вирішується судом, а не слідчим суддею, при цьому зазначає, що відповідні висновки щодо застосування норм права, сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справах № 243/6674/17-к та 237/1459/17, а також у постанові Верховного Суду України у справі № 757/49263/15-к, не були враховані судом апеляційної інстанції при постановленні ухвали про відмову у відкритті провадження, а також не наведено мотивів прийнятого рішення.
Перевіривши касаційну скаргу та надані до неї копії судових рішень, Суд дійшов висновку, що у відкритті касаційного провадження слід відмовити з таких підстав.
Відповідно до ч. 2 ст. 424 КПК України ухвали суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, а також ухвали суду апеляційної інстанції можуть бути оскаржені в касаційному порядку, якщо вони перешкоджають подальшому кримінальному провадженню, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Заперечення проти інших ухвал можуть бути включені до касаційної скарги на судове рішення, ухвалене за наслідками апеляційного провадження.
Отже, у даному випадку, предметом перегляду суду касаційної інстанції може бути лише ухвала суду апеляційної інстанції про закриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою представника ОСОБА_4 , який діє в інтересах ОСОБА_5 , на ухвалу Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 28 вересня 2023 року, як така, що може перешкоджати подальшому кримінальному провадженню.
З урахуванням зазначеного, вищенаведені доводи касаційної скарги щодо незаконності та необґрунтованості ухвали Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 28 вересня 2023 року не можуть бути предметом касаційного розгляду та не підлягають перевірці у касаційному порядку.
Згідно ч. 1 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Відповідно до ч. 2 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
Положеннями ст. 24 КПК України встановлено, що кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого, а також на перегляд вироку, ухвали суду, що стосується його прав, свобод, законних інтересів, судом вищого рівня в порядку, передбаченому КПК.
Згідно з положеннями ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
В офіційному тлумаченні ч. 2 ст. 55 Конституції України, викладеному в рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011, зазначено, що реалізація конституційного права на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності всіх органів влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб забезпечується в порядку, визначеному процесуальним законом.
Однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (п. 8 ч. 1 ст. 129 Конституції України).
Відповідно до ч. 9 ст. 100 КПК України питання про спеціальну конфіскацію та долю речових доказів і документів, які були надані суду, вирішується судом під час ухвалення судового рішення, яким закінчується кримінальне провадження. Такі докази і документи повинні зберігатися до набрання рішенням законної сили. У разі закриття кримінального провадження слідчим або прокурором питання про спеціальну конфіскацію та долю речових доказів і документів вирішується ухвалою суду на підставі відповідного клопотання, яке розглядається згідно із статтями 171-174 цього Кодексу.
Як убачається зі змісту ухвали Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 28 вересня 2023 року, предметом розгляду цього суду було клопотання адвоката ОСОБА_4 , який діє в інтересах ОСОБА_5 , про повернення речових доказів у кримінальному провадженні № 12013040650001281.
Зокрема, у вказаній ухвалі суд першої інстанції зазначив, що:
- в своєму клопотанні представник ОСОБА_4 , посилається на постанову слідчого СВ ДРУП ГУНП у Дніпропетровській області від 17 січня 2023 року, у відповідності до якої кримінальне провадження № 12013940650001281 закрито, однак, вказана постанова заявником суду не надана, так само відсутня інформація щодо оскарження даної постанови, або її скасування, що позбавляло суд можливості прийняти законне та обґрунтоване рішення;
- адвокатом ОСОБА_4 не долучено до матеріалів клопотання доказів того, що ОСОБА_5 є власником квартири АДРЕСА_1 (до 15 жовтня 2014 року АДРЕСА_3, після 21 вересня 2017 року АДРЕСА_2 ), а додана до клопотання копія інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 17 жовтня 2019 року, не може бути належним доказом цього, оскільки дата її формування є застарілою;
- в клопотанні відсутня інформація щодо накладення будь-яких арештів на вищевказане нерухоме майно та чи скасовані вказані арешти в разі їх накладення.
З огляду на зазначене, суд прийшов до висновку про необхідність залишення без задоволення зазначеного клопотання адвоката ОСОБА_4 .
Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, представник ОСОБА_4 , який діє в інтересах ОСОБА_5 , оскаржив його в апеляційному порядку.
Відповідно до ч. 1 ст. 392 КПК України в апеляційному порядку можуть бути оскаржені судові рішення, які були ухвалені судами першої інстанції і не набрали законної сили, а саме:
1) вироки, крім випадків, передбачених статтею 394 цього Кодексу;
2) ухвали про застосування чи відмову у застосуванні примусових заходів медичного або виховного характеру;
3) інші ухвали у випадках, передбачених цим Кодексом.
Статтями 171-174 КПК України (до яких відсилає ч. 9 ст. 100 КПК України) передбачені вимоги щодо клопотання про арешт майна, регламентовано порядок його розгляду, вирішення та скасування арешту майна.
Зокрема, ч. 7 ст. 173 КПК України встановлено, що підозрюваний, обвинувачений, треті особи мають право оскаржити судове рішення щодо арешту майна.
Водночас, норми чинного процесуального закону не передбачають оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції, предметом розгляду якої було питання про повернення речових доказів у закритому слідчим кримінальному провадженні в порядку ч. 9 ст. 100 КПК України.
Як убачається зі змісту ухвали Дніпровського апеляційного суду від 21 грудня 2023 року, суд апеляційної інстанції встановив, що місцевий суд не вирішував питання про арешт майна у кримінальному провадженні, а розглянув та постановив ухвалу за клопотанням представника про повернення речових доказів в порядку ч. 9 ст. 100 КПК України, яка, відповідно до ст. 392 КПК України не є предметом апеляційного оскарження.
При цьому, суд апеляційної інстанції зауважив, що таким чином, законодавець встановив заборону на оскарження ухвал суду першої інстанції, які постановлені в порядку ч. 9 ст. 100 КПК України, тобто регламентація цього питання у зазначеній нормі саме в такий спосіб є тим винятком із засади забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, встановленого законом, про який ідеться у п.8 ч. 3 ст. 129 Конституції України.
Відповідно до ч. 4 ст. 399 КПК України суддя-доповідач відмовляє у відкритті провадження лише, якщо апеляційна скарга подана на судове рішення, яке не підлягає оскарженню в апеляційному порядку, або судове рішення оскаржене виключно з підстав, з яких воно не може бути оскарженим згідно з положеннями ст. 394 цього Кодексу.
Згідно правового висновку, викладеного у постанові об'єднаної палати Верховного Суду від 19 лютого 2019 року у справі № 569/17036/118 (провадження № 51-598 кмо 19), якщо після відкриття апеляційного провадження буде встановлено, що апеляційний розгляд здійснюється за апеляційною скаргою на судове рішення, яке не підлягає апеляційному оскарженню, апеляційний суд має постановити ухвалу про закриття апеляційного провадження.
Як убачається зі змісту копії оскаржуваного судового рішення, колегія суддів апеляційного суду, вивчивши матеріали справи, встановила помилковість відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою представника ОСОБА_4 , який діє в інтересах ОСОБА_5 , посилаючись на те, що ухвала Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 28 вересня 2023 року про залишення без задоволення клопотання представника про повернення речових доказів в порядку ч. 9 ст. 100 КПК України не підлягає апеляційному оскарженню, а тому, враховуючи положення ч. 4 ст. 399 КПК України, дійшла висновку про необхідність закриття апеляційного провадження.
З такими висновками суду апеляційної інстанції, з урахуванням положень ч. 4 ст. 399 КПК України та вищенаведеної практики Верховного Суду, погоджується і колегія суддів.
Що ж стосується доводів касаційної скарги про те, що у разі закриття кримінального провадження слідчим, клопотання, подане в порядку ч. 9 ст. 100 КПК України про долю речових доказів, вирішується судом, а не слідчим суддею, а суд апеляційної інстанції при постановленні ухвали про закриття апеляційного провадження не врахував висновки щодо застосування норм права, сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справах № 243/6674/17-к та 237/1459/17, а також постанові Верховного Суду України у справі № 757/49263/15-к, то слід зазначити наступне.
Положеннями ч. 9 ст. 100 КПК України, крім іншого, визначено, що у разі закриття кримінального провадження слідчим або прокурором питання про спеціальну конфіскацію та долю речових доказів і документів вирішується ухвалою суду на підставі відповідного клопотання, яке розглядається згідно із статтями 171-174 цього Кодексу.
Тобто, у випадку, коли кримінальне провадження закрите слідчим або прокурором, клопотання подане в порядку ч. 9 ст. 100 КПК України, розглядається саме судом, а не слідчим суддею.
Як убачається зі змісту судового рішення суду першої інстанції, суддею Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська розглянуто клопотання адвоката ОСОБА_4 , який діє в інтересах ОСОБА_5 , про повернення речових доказів у кримінальному провадженні № 12013040650001281, за результатами розгляду якого постановлено ухвалу від 28 вересня 2023 року, якою клопотання адвоката ОСОБА_4 залишено без задоволення.
Отже, суддя Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська, постановляючи ухвалу від 28 вересня 2023 року, діяв у межах своїх повноважень, передбачених кримінальним процесуальним законом.
Одночасно Суд вважає, що посилання представника у своїй касаційні скарзі на висновки щодо застосування норм права, сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справах № 243/6674/17-к та 237/1459/17, а також постанові Верховного Суду України у справі № 757/49263/15-к, є безпідставними, оскільки вказані рішення були ухвалені з урахуванням конкретних обставин кримінального провадження, які суттєво відрізняються від обставин у даному кримінальному провадженні.
Зокрема, зазначені судові рішення стосуються того випадку, коли в апеляційному порядку оскаржувалось судове рішення (ухвала слідчого судді), оскарження якого взагалі не передбачено нормами кримінального процесуального закону.
Водночас, порядок вирішення питання про повернення речових доказів у кримінальному провадженні врегульовано положеннями ч. 9 ст. 100 КПК України, тобто передбачене нормами процесуального закону.
Не погоджується колегія суддів і з доводами касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції при постановленні ухвали не навів мотивів прийнятого рішення, оскільки зі змісту оскаржуваного судового рішення вбачається, що суд апеляційної інстанції після прийняття апеляційної скарги адвоката ОСОБА_4 до розгляду, встановивши, що вона подана на судове рішення, яке не підлягає оскарженню в апеляційному порядку, з огляду на положення ч. 4 ст. 399 КПК України, постановив ухвалу про закриття апеляційного провадження, з зазначенням мотивів, з яких суд апеляційної інстанції виходив при постановленні ухвали, і положення закону, яким він керувався.
Також колегія суддів зауважує, що посилання представника на загальні засади кримінального провадження не спростовує обґрунтованість рішення суду апеляційної інстанції з огляду на наступне.
За змістом кримінального процесуального закону загальні засади кримінального провадження спрямовані на забезпечення законності кримінальної процесуальної діяльності та дотримання прав і законних інтересів осіб, що беруть участь у такому провадженні, та не суперечать вимозі імперативності.
Відповідно до ч. 6 ст. 9 КПК України загальні засади кримінального провадження, визначені частиною першою статті 7 цього Кодексу, застосовуються у випадках, коли положення цього Кодексу не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження.
В рішенні Європейського суду з прав людини від 08 січня 2008 року щодо прийнятності заяви N 32671/02 у справі «Скорик проти України» зазначено, що право на суд, одним із аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним, воно може підлягати обмеженням, особливо щодо умов прийнятності скарги.
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що держава має право встановлювати певні обмеження права осіб на доступ до суду, такі обмеження мають переслідувати легітимну мету, не порушувати саму сутність цього права, а між цією метою і запровадженими заходами має існувати пропорційне співвідношення (пункт 57 Рішення у справі «Ашингдейн проти Сполученого Королівства» від 28 травня 1985 року, пункт 96 Рішення у справі «Кромбах проти Франції» від 13 лютого 2001 року).
З огляду на вищезазначене, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що закриття апеляційного провадження (як помилково відкритого) за апеляційною скаргою на рішення суду першої інстанції, яке не підлягає апеляційному оскарженню, не є свідченням обмеження доступу до правосуддя, та, з огляду на положення, передбачені ч. 6 ст. 9 КПК України, не свідчить про порушення загальних засад кримінального провадження.
Водночас, доводи представника про те, що за аналогічними скаргами суддями Дніпровського апеляційного суду було постановлено ухвали про відкриття апеляційного провадження, то колегія суддів зауважує, що в даному випадку предметом перегляду суду касаційної інстанції є лише ухвала Дніпровського апеляційного суду від 21 грудня 2023 року про закриття апеляційного провадження, у зв'язку з чим колегія суддів Верховного Суду позбавлена можливості надавати оцінку іншим судовим рішенням, зазначеним у касаційній скарзі.
Що стосується посилання представника на ст. 129 Конституції України, якою затверджено, що однією з основних засад судочинства визначено забезпечення права на апеляційний перегляд справ, то колегія суддів зазначає, що вказана стаття гарантує право на апеляційний перегляд саме справи, а не кожного окремого судового рішення в межах кримінального провадження. Водночас КПК України чітко визначає, в яких випадках і які рішення слідчих суддів, судів першої інстанції підлягають перегляду в апеляційному порядку.
При цьому, Верховний Суд зауважує, що положеннями п. 9-2 ст. 393 КПК України (на які у своїй касаційній скарзі посилається представник як на підтвердження права апеляційного оскарження ухвали Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 28 вересня 2023 року) дійсно передбачено право фізичної або юридичної особа подати апеляційну скаргу у частині, що стосується її інтересів під час вирішення питання про долю речових доказів, документів, які були надані суду. Проте, таким правом особа має право скористатися лише, якщо чинним процесуальним законом передбачено можливість оскарження такого рішення.
Зокрема, судові рішення, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку, визначені у ст. 392 КПК України, яка і була врахована судом апеляційної інстанції при постановленні ухвали про закриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою представника ОСОБА_4 , який діє в інтересах ОСОБА_5 , на ухвалу Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 28 вересня 2023 року про відмову в задоволенні клопотання про повернення речових доказів в порядку ч. 9 ст. 100 КПК України.
Водночас, посилання представника на те, що право на апеляційне оскарження ухвали також передбачено ч. 9 ст. 100 КПК України та п. 3 ч. 1 ст. 392 КПК України, є безпідставними, оскільки положеннями ч. 9 ст. 100 КПК України передбачено лише можливість звернутися до суду з відповідним клопотанням у разі закриття кримінального провадження слідчим або прокурором, а п. 3 ч. 1 ст. 392 КПК України передбачено можливість оскарження в апеляційному порядку інших ухвал у випадках, передбачених цим Кодексом.
Як вже було зазначено, нормами чинного кримінального процесуального законодавства не передбачено оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції, постановленої за результатами розгляду клопотання, поданого в порядку ч. 9 ст. 100 КПК України, про повернення речових доказів у кримінальному провадженні, закритому слідчим або прокурором.
При цьому, колегія суддів вважає необґрунтованими доводи представника про те, що, оскільки статтями 171-174 КПК України передбачений механізм накладення арешту на майно, а п. 9 ч. 1 ст. 309 КПК України передбачено можливість оскарження в апеляційному порядку ухвали слідчого судді про арешт майна та відмову у ньому, то проводячи відповідні аналогії, з огляду на положення п. 9 ст. 100 КПК України та статті 171-174 КПК України, законодавець надає право на оскарження у апеляційному порядку не тільки рішень слідчого судді, а і рішень суду про долю речових доказів після закриття кримінального провадження слідчим або прокурором.
Так, оскарження ухвал слідчого судді під час досудового розслідування регламентовано § 2 глави 26 КПК України.
Згідно з п. 9 ч. 1 ст. 309 КПК України під час досудового розслідування можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали слідчого судді про арешт майна або відмову у ньому.
Однак, в даному випадку, представником ОСОБА_4 , який діє в інтересах ОСОБА_5 , до Дніпровського апеляційного суду оскаржувалося не рішення слідчого судді про накладення арешту на майно, а ухвала суду про залишення без задоволення клопотання про повернення речових доказів, яка, з огляду на вищевикладене, оскарженню не підлягає.
Що стосується посилання представника на статті 6, 13 Європейської Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод», то колегія суддів зазначає наступне.
Залишаючи без задоволення клопотання представника, суддя Бабушкінського районного суд м. Дніпропетровська зазначив, що представник ОСОБА_5 - адвокат ОСОБА_4 не надав суду постанову слідчого СВ ДРУП ГУНП у Дніпропетровській області від 17 січня 2023 року про закриття кримінального провадження № 12013940650001281, на яку посилався у своєму клопотанні, як і не долучив до матеріалів клопотання доказів того, що ОСОБА_5 є власником квартири, при цьому суд у своїй ухвалі також зауважив, що додана до клопотання копія інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 17 жовтня 2019 року, не може бути належним доказом цього, оскільки дата її формування є застарілою, а також вказав в ухвалі, що в клопотанні відсутня інформація щодо накладення будь-яких арештів на вищевказане нерухоме майно та чи скасовані вказані арешти в разі їх накладення.
З огляду на зазначене, суд касаційної інстанції звертає увагу представника ОСОБА_4 на можливість повторного звернення до суду першої інстанції з відповідним клопотанням, з долученням до нього документів, на які було вказано в ухвалі Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 28 вересня 2023 року, та які є необхідними для розгляду вказаного клопотання.
Враховуючи наведене, суд апеляційної інстанції, закриваючи апеляційне провадження за апеляційною скаргою представника ОСОБА_4 , який діє в інтересах ОСОБА_5 , на ухвалу Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 28 вересня 2023 року, діяв відповідно до вимог кримінального процесуального закону.
З огляду на зазначене, інші доводи касаційної скарги не спростовують законність, обґрунтованість та вмотивованість рішення суду апеляційної інстанції.
Таким чином, за результатом перевірки доводів представника ОСОБА_4 щодо оскарження вищезазначеного судового рішення, колегія суддів не встановила підстав, які б свідчили про необхідність задоволення касаційної скарги.
Така позиція колегії суддів узгоджується з судовою практикою Верховного Суду, яка знайшла своє відображення, зокрема, в ухвалі від 22 листопада 2023 року в справі № 932/5462/23 (провадження № 51-7011 ск 23) та ухвалі від 04 грудня 2023 року в справі № 932/3017/23 (провадження № 51-6986 ск 23).
Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів вбачається, що підстав для задоволення скарги немає.
В даному випадку колегія суддів не встановила підстав, які б свідчили про необхідність задоволення касаційної скарги.
Таким чином, на підставі наведеного, керуючись п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України, Суд
постановив:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_4 , який діє в інтересах ОСОБА_5 , на ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 21 грудня 2023 року.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3