31 січня 2024 року
м. Київ
справа № 339/282/20
провадження № 51-6102 км 23
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,
прокурора ОСОБА_5 ,
в режимі відеоконференції:
засудженого ОСОБА_6 ,
захисника ОСОБА_7 ,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника ОСОБА_7 в інтересах засудженого ОСОБА_6 на ухвалу Івано-Франківського апеляційного суду від 04 липня 2023 року у кримінальному провадженні, дані про яке внесені до ЄРДР за № 12017090160000462 за обвинуваченням
ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця та жителя АДРЕСА_1 ,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 Кримінального кодексу України (далі - КК).
Короткий зміст постановлених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
Вироком Болехівського міського суду Івано-Франківської області від 28 грудня 2022 року ОСОБА_6 засуджено за ч. 2 ст. 286 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 2 роки.
На підставі ст. 75 КК звільнено ОСОБА_6 від відбування покарання з випробуванням з встановленням іспитового строку тривалістю 2 роки, та покладено на нього обов'язки, передбачені ст. 76 КК.
Вказаним вироком також вирішено питання щодо цивільних позовів, судових витрат та долі речових доказів.
Відповідно до вироку ОСОБА_6 визнано винуватим та засуджено за те, що він 02 серпня 2017 року о 13:45, не маючи посвідчення водія та стажу керування автомобілем відповідної категорії, керуючи автомобілем «Mazda 626», д.н.з. НОМЕР_1 , рухаючись по автодорозі із с. Гузіїв у напрямку м. Болехів, порушуючи вимоги пунктів 1.2, 1.5, 2.1 а, 2.3 б, д, 10.1, 11.1, 12.1, 12.6 б, 13.3 Правил дорожнього руху, при наближенні до заокругленої праворуч ділянки дороги, проявив грубу неуважність, не врахував дорожньої обстановки, не обрав безпечної швидкості руху, щоб мати можливість контролювати та безпечно керувати транспортним засобом, перед зміною напрямку руху не переконався у тому, що це буде безпечним і не створить перешкод для інших учасників дорожнього руху, не дотримався безпечного бокового інтервалу, виїхав на зустрічну смугу руху, при цьому своєчасно не вжив заходів до зменшення швидкості аж до повної зупинки керованого ним транспортного засобу, та допустив зіткнення із мотоциклом «МТ Дніпро» під керуванням водія ОСОБА_8 , який рухався у зустрічному напрямку.
У результаті дорожньо-транспортної пригоди водій мотоцикла «МТ Дніпро» ОСОБА_8 отримав тілесні ушкодження середньої тяжкості, а пасажир вказаного мотоцикла ОСОБА_9 отримав тяжкі тілесні ушкодження.
Ухвалою Івано-Франківського апеляційного суду від 04 липня 2023 року апеляційну скаргу обвинуваченого ОСОБА_6 залишено без задоволення, а вирок Болехівського міського суду Івано-Франківської області від 28 грудня 2022 року - без змін.
Вимоги, викладені в касаційній скарзі, та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі захисник ОСОБА_7 , посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, ставить питання про скасування ухвали апеляційного суду і призначення нового розгляду в суді апеляційної інстанції.
Обґрунтовуючи свої вимоги, вказує, що апеляційний суд не перевірив усіх доводів апеляційної скарги обвинуваченого, не надав на них вичерпної відповіді, безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про повторне дослідження доказів у справі, а свого рішення належним чином не мотивував.
Звертає увагу, що місцевий суд, вказуючи про доведеність винуватості обвинуваченого ОСОБА_6 , послався на висновок інженерно-транспортної експертизи № СЕ- 19/109/13/3- 546 ІТ- 20 від 30 липня 2020 року, відповідно до якого причиною дорожньо-транспортної пригоди є невідповідність дій водія ОСОБА_10 вимогам п. 10.1 Правил дорожнього руху. У той же час місцевий суд не взяв до уваги висновок інженерно-транспортної експертизи № 4.2-824/18 від 06 лютого 2019 року, відповідно до якого причиною настання дорожньо-транспортної пригоди також є недотримання водієм ОСОБА_8 вимог п. 12.3 Правил дорожнього руху, оскільки під час допиту експерт ОСОБА_11 повідомив, що припустився механічної помилки в частині дослідження причини настання дорожньо-транспортної пригоди. Усупереч заявленому клопотанню сторони захисту, апеляційний суд відмовив у повторному допиті експерта, або навіть відтворенню технічного запису з його поясненнями, та погодився з висновками суду першої інстанції в цій частині.
Стверджує, що місцевий суд у вироку безпідставно послався як на доказ на висновок інженерно-транспортної експертизи № СЕ-19/109/26-733 ІТ-19 від 28 листопада 2019 року, оскільки у ньому експертом зазначено, що дати відповідь на питання, що з технічної точки зору стало причиною дорожньо-транспортної пригоди, експертним шляхом не є можливим. Перевіряючи доводи апеляційної скарги, апеляційний суд погодився з висновками місцевого суду, однак в ухвалі не вказав, яким чином такий доказ доводить винуватість ОСОБА_6 у вчиненні злочину.
Водночас, апеляційним судом не враховано, що експерт ОСОБА_12 , який склав висновок інженерно-транспортної експертизи № СЕ-19/109/13/3-546 ІТ-20 від 30 липня 2020 року про порушення ОСОБА_6 п. 10.1 Правил дорожнього руху, за наявності таких самих вихідних даних та однакових поставлених слідчим перед експертом питань, раніше склав висновок інженерно-транспортної експертизи № СЕ- 19/109/26- 733 ІТ-19 від 28 листопада 2019 року про неможливість надати відповідь щодо причини дорожньо-транспортної пригоди. При цьому у висновку експерт самостійно визначив момент виникнення небезпеки для руху водія мотоцикла ОСОБА_8 та визначив причини настання дорожньо-транспортної пригоди.
Зазначає, що поза увагою судів залишилося те, що висновок інженерно-транспортної експертизи № СЕ-19/109/13/3-546 ІТ-20 від 30 липня 2020 року складений з урахуванням лише слідчих експериментів з потерпілими, без врахування показань ОСОБА_6 .
Наголошує, що апеляційний суд, посилаючись на постанови від 03 серпня 2017 року та 04 липня 2018 року про призначення слідчих ОСОБА_13 та ОСОБА_14 , не надав відповіді на доводи обвинуваченого про відсутність таких процесуальних рішень у реєстрі матеріалів досудового розслідування, які до того ж, у порядку ст. 290 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), стороні захисту надані не були. Крім того, без відповідного процесуального реагування апеляційного суду залишилися доводи про відсутність повноважень на проведення досудового розслідування у слідчого ОСОБА_15 , який проводив додатковий огляд місця події від 20 липня 2020 року.
У письмових запереченнях прокурор ОСОБА_16 , а також представник потерпілих ОСОБА_8 та ОСОБА_9 - адвокат ОСОБА_17 , вказуючи про безпідставність касаційної скарги захисника, просять залишити її без задоволення.
Від інших учасників судового провадження заперечень на касаційну скаргу захисника не надходило.
Позиції учасників судового провадження
У судовому засіданні засуджений ОСОБА_6 та захисник ОСОБА_7 підтримали касаційну скаргу, просили її задовольнити, а ухвалу апеляційного суду скасувати і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
Прокурор ОСОБА_5 заперечив щодо задоволення касаційної скарги захисника, просив оскаржуване судове рішення залишити без зміни.
Інші учасники були належним чином повідомлені про дату, час і місце касаційного розгляду, у судове засідання не з'явилися, клопотань про відкладення касаційного розгляду до Суду не надходило.
Мотиви Суду
Заслухавши доповідь судді, думку учасників касаційного розгляду, перевіривши матеріали кримінального провадження та обговоривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла таких висновків.
Відповідно до ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального й процесуального права при ухваленні судових рішень у тій частині, в якій їх було оскаржено.
У касаційній скарзі захисник, не погоджуючись з рішенням апеляційного суду, зазначає, що докази у цьому кримінальному провадженні отримані неуповноваженими суб'єктами, що тягне за собою визнання їх недопустимими.
Звертає увагу на те, що процесуальні документи про призначення слідчих ОСОБА_13 , ОСОБА_14 та ОСОБА_15 були відсутні у матеріалах кримінального провадження, оскільки відсутні у реєстрі матеріалів досудового розслідування, та стороні захисту у порядку ст. 290 КПК не відкривались. Крім того, зазначає, що без відповідного процесуального реагування апеляційного суду залишилися доводи про відсутність повноважень на проведення досудового розслідування у слідчого ОСОБА_15 , який проводив додатковий огляд місця події від 20 липня 2020 року.
Перевіряючи ці доводи захисника, колегія суддів виходить з наступного.
Належний суб'єкт отримання доказів є одним із критеріїв їх допустимості у кримінальному провадженні.
Як вказала об'єднана палата Касаційного кримінального суду у постанові від 04 жовтня 2021 року (справа № 724/86/20, провадження № 51-1353кмо21) за приписами статей 39, 110, ч. 1 ст. 214 КПК рішення про призначення (визначення) групи слідчих, які здійснюватимуть досудове розслідування, визначення старшого слідчої групи, який керуватиме діями інших слідчих, обов'язково приймається у формі, яка повинна відповідати визначеним кримінальним процесуальним законом вимогам до процесуального рішення у формі постанови.
Відсутність такого процесуального рішення в матеріалах кримінального провадження обумовлює недопустимість доказів, зібраних під час досудового розслідування, як таких, що зібрані неуповноваженою на те особою.
У подальшому, об'єднана палата Касаційного кримінального суду у постанові від 14 лютого 2022 року (справа № 477/426/17, провадження № 51-4963 кмо 20) уточнила зазначений вище висновок і вказала, що постанови керівника органу досудового розслідування про визначення слідчого або групи слідчих, старшого групи слідчих, які здійснювали досудове розслідування, можуть бути надані прокурором та оголошені під час судового розгляду у випадку, якщо під час дослідження доказів в учасників провадження виникне сумнів у їх достовірності, з огляду на те, що ці докази було зібрано неуповноваженими особами.
Якщо в суді першої інстанції це питання не ставилось, а виникло під час апеляційного чи касаційного розгляду, такі процесуальні документи можуть бути надані суду апеляційної чи касаційної інстанції в межах перевірки доводів, викладених в апеляційній чи касаційній скаргах.
Окрім того, Верховний Суд висловив позицію, згідно з якою повноваження керівника органу досудового розслідування визначати слідчого (слідчих), який здійснюватиме досудове розслідування, у формі письмового «доручення», яке містить ті самі реквізити, що й постанова, зокрема: посада особи керівника органу досудового розслідування, час і місце складання доручення, підстави для його винесення (статті 39, 214 КПК), номер кримінального провадження, внесеного до ЄРДР, попередню правову кваліфікацію та вказівки щодо проведення якісного, ефективного і оперативного досудового розслідування (як у цій справі), не суперечить вимогам ст. 39 КПК і є достатнім документом для наділення такого слідчого повноваженнями здійснювати досудове розслідування у конкретному кримінальному провадженні.
Прийняття рішення саме у такій письмовій формі (а не у формі постанови) не свідчить, що досудове розслідування здійснювалося неуповноваженою особою і що отримані під час такого розслідування докази є недопустимими на цих підставах (постанова Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 25 серпня 2021 року (справа № 663/267/19, провадження № 51-3344 км 20)).
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, прокурором під час апеляційного розгляду надані:
- постанова про створення групи слідчих від 03 серпня 2017 року;
- постанова про створення (зміни) групи слідчих від 04 липня 2017 року;
- доручення про проведення досудового розслідування слідчому ОСОБА_15 від 20 травня 2020 року;
- постанова про призначення групи слідчих від 20 травня 2020 року.
Перевіряючи наведені доводи апеляційної скарги обвинуваченого ОСОБА_6 , суд апеляційної інстанції послався на подані прокурором під час апеляційного розгляду постанову заступника начальника СВ Долинського ВП Калуського ВП ГУНП в Івано-Франківській області від 03 серпня 2017 року про призначення групи слідчих у кримінальному провадженні № 12017090160000462, до якої входив слідчий ОСОБА_13 , а також постанову начальника СВ Долинського ВП Калуського ВП ГУНП в Івано-Франківській області від 04 липня 2018 року про призначення групи слідчих у кримінальному провадженні № 12017090160000462, до якої входив слідчий ОСОБА_14 (т. 4, а. с. 169, 171).
Таким чином, перевіряючи доводи обвинуваченого на предмет визнання доказів недопустимими через їх отримання неуповноваженою особою, апеляційний суд послався на процесуальні документи, які вказують про наявність повноважень у слідчих ОСОБА_13 та ОСОБА_14 на проведення досудового розслідування у кримінальному провадженні стосовно ОСОБА_6 , а тому обґрунтовано визнав такі доводи безпідставними.
Стосовно твердження захисника про те, що ухвала апеляційного суду не містить відповіді на доводи обвинуваченого про відсутність таких повноважень у слідчого ОСОБА_15 , колегія суддів зазначає наступне.
З матеріалів кримінального провадження вбачається, що на спростування доводів обвинуваченого прокурором до апеляційного суду було надано у тому числі й постанову заступника начальника СУ ГУНП в Івано-Франківській області від 20 травня 2020 року про призначення групи слідчих у кримінальному провадженні № 12017090160000462, до якої входив слідчий ОСОБА_15 (т. 4, а. с. 167) і яка була предметом дослідження судом апеляційної інстанції.
Колегія суддів вважає, що незазначення в ухвалі апеляційного суду відповіді на довід обвинуваченого щодо повноважень у слідчого ОСОБА_15 на здійснення досудового розслідування, хоча і є недоліком процесуального рішення, але не спростовує загальний висновок апеляційного суду, який зроблений за результатами апеляційної перевірки про здійснення досудового розслідування уповноваженими суб'єктами.
Таким чином, стороною обвинувачення у процесуальному порядку підтверджено наявність відповідних повноважень у слідчого ОСОБА_15 , а тому доводи касаційної скарги захисника про недопустимість доказів через їх отримання неуповноваженою особою, колегія суддів вважає безпідставними.
Стосовно не відкриття у порядку ст. 290 КПК процесуальних документів, які б підтверджували повноваження слідчих, з посиланням на відсутність у реєстрі матеріалів досудового розслідування постанов від 03 серпня 2017 року та від 04 липня 2018 року про призначення слідчих ОСОБА_13 та ОСОБА_14 у кримінальному провадженні для проведення досудового розслідування, Суд зазначає наступне.
Кримінальному процесу як діяльності, спрямованій на досягнення передбачених ст. 2 КПК завдань, притаманна етапність (стадійність).
З огляду на структуру кримінального процесуального закону відкриття матеріалів іншій стороні (ст. 290 КПК) передує складанню обвинувального акта і реєстру матеріалів досудового розслідування (ст. 291 КПК).
Відповідно до ч. 9 ст. 290 КПК сторони кримінального провадження зобов'язані письмово підтвердити протилежній стороні, а потерпілий, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження - прокурору факт надання їм доступу до матеріалів із зазначенням найменування таких матеріалів.
Кримінальне провадження не містить, а сторона захисту не надала перелік матеріалів із зазначенням їх найменування таких матеріалів на підтвердження або спростування факту не відкриття під час виконання вимог ст. 290 КПК постанов про призначення слідчих, а отже Суд не сприймає такі доводи як обґрунтовані, оскільки невиконання обов'язків стороною захисту позбавляє її можливості посилатися на недотримання стороною обвинувачення вищезазначених вимог КПК.
Доводи захисника про фальсифікацію матеріалів кримінального провадження також не вважає обґрунтованими, оскільки за своїм змістом вони є звинуваченням у вчиненні кримінального правопорушення, яке потребує розслідування у порядку, передбаченому КПК.
Стосовно доводів про відсутність у реєстрі матеріалів досудового розслідування інформації про прийняття постанов від 03 серпня 2017 року та від 04 липня 2018 року про призначення слідчих ОСОБА_13 та ОСОБА_14 , колегія суддів зазначає наступне.
До числа функцій, властивих обвинувальному акту як документу, яким завершується досудове розслідування (ч. 4 ст. 110 КПК), відносяться наступні: 1) визначає межі судового розгляду; 2) служить гарантією для захисту обвинуваченого в суді; 3) гарантує розгляд всіх обставин кримінального провадження в судовому засіданні.
Відповідно до ч. 2 ст. 109 КПК реєстр матеріалів досудового розслідування повинен містити: 1) номер та найменування процесуальної дії, проведеної під час досудового розслідування, а також час її проведення; 2) реквізити процесуальних рішень, прийнятих під час досудового розслідування; 3) вид заходу забезпечення кримінального провадження, дату і строк його застосування.
Реєстр матеріалів досудового розслідування як невід'ємний додаток до обвинувального акта, опосередковано визначає доказову базу, що буде використана стороною обвинувачення (оскільки в реєстрі матеріалів надається перелік дій, що були здійснені з метою отримання доказів).
Разом з тим, процесуальне рішення про призначення чи зміну слідчого (групи слідчих) не є самостійним доказом в розумінні ст. 84 КПК, так як не містять зафіксованих та зібраних відповідними суб'єктами фактичних даних про протиправні діяння окремих осіб або групи осіб, тому відсутність у реєстрі матеріалів досудового розслідування інформації про прийняття зазначених постанов хоча і є формальним недотриманням вимог КПК, проте не може, на думку колегії суддів, вважатися таким, що є істотним.
Крім того, як убачається з реєстру матеріалів досудового розслідування, долученого до обвинувального акта, у розділі «Прийняті в ході досудового розслідування процесуальні рішення» міститься посилання на доручення від 02 жовтня 2018 року слідчому ОСОБА_14 на проведення досудового розслідування (№ 19), доручення від 20 травня 2020 року слідчому ОСОБА_15 на проведення досудового розслідування (№ 23), а також на постанову про призначення групи слідчих від 20 травня 2020 року (№ 24).
Таким чином, матеріали кримінального провадження містять посилання на процесуальні рішення, на підставі яких слідчі ОСОБА_14 та ОСОБА_15 проводили досудове розслідування у кримінальному провадженні, відомості про яке внесені до ЄРДР за № 12017090160000462 стосовно ОСОБА_6 .
Окремо колегія суддів звертає увагу на те, що як вбачається з матеріалів кримінального провадження, слідчий ОСОБА_13 на час проведення досудового розслідування займав посаду заступника начальника органу досудового розслідування, а саме заступника начальника СВ Долинського ВП Калуського ВП ГУНП в Івано-Франківській області, а тому мав право проводити досудове розслідування без винесення постанови про включення його до групи слідчих, оскільки такими повноваження він наділений положеннями статей 3, 39 КПК.
З огляду на викладене, колегія суддів не вбачає також підстав для визнання доказів недопустимим через їх отримання неуповноваженими особами, як про це наголошує захисник, оскільки такі обставини не знайшли свого підтвердження під час касаційного розгляду.
Крім того, як на підставу для скасування оскаржуваного судового рішення, у касаційній скарзі захисник вказує, що жоден з досліджених місцевим судом доказів не є беззаперечним підтвердженням винуватості ОСОБА_6 .
Як вбачається зі змісту вироку, обвинувачений ОСОБА_10 свою винуватість у вчиненні інкримінованих йому дій не визнав та зазначив, що саме через дії водія ОСОБА_8 відбулася дорожньо-транспортна пригода, який на великій швидкості виїхав на зустрічну смугу руху де і відбулося зіткнення.
Однак, відповідно до мотивувальної частини вироку, висновки суду про доведеність винуватості ОСОБА_6 у вчиненні ним злочину, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК, за викладених у вироку обставин ґрунтуються на доказах, досліджених та належно оцінених у судовому засіданні.
Такі висновки суд зробив на підставі показань потерпілих ОСОБА_9 та ОСОБА_8 , свідків ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , які у своїй сукупності узгоджуються з обставинами, які описані в обвинувальному акті, та узгоджуються з письмовими доказами у справі.
Також місцевим судом досліджено як доказ винуватості ОСОБА_6 протокол огляду місця події від 02 серпня 2017 року, протокол додаткового огляду місця події від 20 липня 2020 року, протокол слідчого експерименту від 02 жовтня 2018 року за участю потерпілого ОСОБА_21 , протокол слідчого експерименту від 27 жовтня 2018 року за участю потерпілого ОСОБА_9 , висновки судово-медичних експертиз № 13 від 24 лютого 2018 року та № 14 від 23 лютого 2018 року щодо отриманих потерпілими ОСОБА_9 та ОСОБА_21 тілесних ушкоджень.
Крім того, судом першої інстанції досліджено, співставлено та проаналізовано висновки інженерно-транспортних експертиз № 4.2-558/17 від 14 вересня 2017 року, № 4.2-559/17 від 14 вересня 2017 року, № 4.2-560/17 від 12 жовтня 2017 року, № 4.2-824/18 від 06 лютого 2019 року, № СЕ-19/109/26-699 ІТ/19 від 14 листопада 2019 року, № СЕ-19/109/26-733 ІТ/19 від 28 листопада 2019 року, № СЕ-19/109/13/3-546 ІТ/20 від 30 липня 2020 року.
На підставі аналізу у їх сукупності наведених вище висновків щодо механізму виникнення дорожньо-транспортної пригоди, місцевий суд не взяв до уваги висновок № 4.2-824/18 від 06 лютого 2019 року, оскільки під час допиту експерт ОСОБА_11 вказав про допущені ним помилки щодо обрахування відстані між транспортними засобами у момент виникнення небезпеки для руху, а також припустився помилки в частині дослідження причини виникнення дорожньо-транспортної пригоди. Водночас експерт ОСОБА_11 зауважив, що якби не припустився таких помилок, то висновок був би аналогічним висновкам № СЕ-19/109/26-733 ІТ/19 від 28 листопада 2019 року, № СЕ-19/109/13/3-546 ІТ/20 від 30 липня 2020 року.
За таких обставин, доводи захисника про те, що судом першої інстанції не враховано висновок № 4.2-824/18 від 06 лютого 2019 року, відповідно до якого причиною настання дорожньо-транспортної пригоди також є недотримання водієм ОСОБА_8 вимог п. 12.3 Правил дорожнього руху, є безпідставними, оскільки вирок суду містить детальне обґрунтування неврахування такого висновку.
У касаційній скарзі захисник зазначає, що поза увагою судів залишилося те, що висновок інженерно-транспортної експертизи № СЕ-19/109/13/3-546 ІТ-20 від 30 липня 2020 року складений з урахуванням лише слідчих експериментів з потерпілими, без врахування показань ОСОБА_6 .
Як вбачається зі змісту судових рішень, вказані твердження були предметом перевірки суду першої інстанції, який за наведених обставин не встановив підстав для визнання висновку інженерно-транспортної експертизи недопустимим доказом, так і суду апеляційної інстанцій, який зазначив, що стороною захисту не наведено яким чином вказані обставини могли вплинути на висновок експерта.
До того ж, надаючи відповідь на зазначені доводи, апеляційний суд вказав, що сторона захисту на досудовому розслідуванні не заявляла клопотань про проведення тої чи іншої слідчої дії, у тому числі й проведення слідчого експерименту за участю ОСОБА_6 .
Таким чином, у вироку суду в повній відповідності до вимог ч. 3 ст. 374 КПК наведено докази, на яких ґрунтується висновок суду про доведеність винуватості ОСОБА_6 , які суд дослідив та оцінив із дотриманням положень ст. 94 КПК. В основу обвинувального вироку покладено виключно ті докази, що не викликають сумнівів у їхній достовірності. Зі змісту вказаного вироку вбачається, що суд у мотивувальній його частині виклав формулювання обвинувачення, визнаного доведеним, із достатньою конкретизацією встановив і зазначив місце, час, спосіб вчинення злочину, його наслідки.
Висновки про доведеність винуватості ОСОБА_6 місцевий суд належним чином вмотивував дослідженими під час судового розгляду доказами, які оцінив відповідно до закону та правильно визнав достатніми та взаємозв'язаними для ухвалення обвинувального вироку щодо нього.
Такі висновки суду першої інстанції були також предметом перевірки апеляційного суду, який не встановив порушень вимог процесуального закону під час дослідження та оцінки доказів, як і не встановив підстав для визнання доказів неналежними чи недопустимими.
У касаційній скарзі захисник не погоджується з такими висновками апеляційного суду, та вважає їх неправильними.
Зокрема, захисник вважає, що апеляційним судом не враховано, що експерт ОСОБА_12 , який склав висновок інженерно-транспортної експертизи № СЕ-19/109/13/3-546 ІТ-20 від 30 липня 2020 року про порушення ОСОБА_6 п. 10.1 Правил дорожнього руху, за наявності таких самих вихідних даних та однакових поставлених перед експертом питань, раніше склав висновок інженерно-транспортної експертизи № СЕ-19/109/26-733 ІТ-19 від 28 листопада 2019 року про неможливість надати відповідь щодо причини виникнення дорожньо-транспортної пригоди.
Колегія суддів вважає, що поза увагою захисника залишилось те, що на дослідження експерта, крім висновку № СЕ-19/109/26-733 ІТ-19 від 28 листопада 2019 року, було надано матеріали кримінального провадження, у яких містився також протокол додаткового огляду місця події від 20 липня 2020 року, під час якого здійснено додаткові заміри, та який на час проведення попередньої експертизи у розпорядженні експерта не перебував.
Такими чином, твердження сторони захисту про однакові вихідні дані під час проведення зазначених вище експертиз суперечить матеріалам кримінального провадження та спростовуються змістом описових частин таких висновків.
Щодо доводів захисника про те, що експерт ОСОБА_12 , який склав висновок інженерно-транспортної експертизи № СЕ-19/109/13/3-546 ІТ-20 від 30 липня 2020 року про порушення ОСОБА_6 п. 10.1 Правил дорожнього руху, самостійно визначив момент виникнення небезпеки для руху водія мотоцикла ОСОБА_8 та визначив причини настання дорожньо-транспортної пригоди, то колегія суддів вважає такі доводи безпідставними.
Як визначено положеннями п. 4 ч. 3 ст. 69 КПК експерт, окрім іншого, має право викладати у висновку експертизи виявлені в ході її проведення відомості, які мають значення для кримінального провадження і з приводу яких йому не були поставлені запитання.
З огляду на викладене, доводи касаційної скарги захисника в цій частині є необґрунтованими та такими, що не узгоджуються з положеннями кримінального процесуального закону.
Колегія суддів не погоджується з доводами захисника про безпідставне врахування місцевий судом як доказу висновку інженерно-транспортної експертизи № СЕ-19/109/26-733 ІТ-19 від 28 листопада 2019 року, оскільки у ньому експертом не надано відповідь на питання, що з технічної точки зору стало причиною дорожньо-транспортної пригоди.
Зі змісту вказано висновку вбачається, про що у вироку суду також зазначено, що окрім питання про причину виникнення дорожньо-транспортної пригоди, висновок містить також відповідь на питання, якими пунктами правил дорожнього руху мали керуватися водії обох транспортних засобів у заданій дорожній обстановці, що у розумінні положень ст. 91 КПК, є обставинами, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні.
З огляду на вищевикладене, колегія суддів не може погодитися з твердженням захисника про те, що жоден з доказів не підтверджує винуватість ОСОБА_6 , оскільки зі змісту вироку та ухвали вбачається, що висновки судів про доведеність винуватості останнього у вчиненні інкримінованих йому дій ґрунтуються на сукупності доказів, про що детально викладено у мотивувальних частинах таких рішень.
Додатково колегія суддів зазначає, що юридичний аналіз причинно-наслідкового зв'язку виходить за рамки дослідження технічної причинності між діями учасника дорожнього руху і виникненням дорожньо-транспортної пригоди, яку за встановленими методиками досліджують відповідні автотехнічні експерти. Суд, спираючись на висновки експерта, необхідний причинний зв'язок, що існує між поведінкою конкретних осіб та суспільно небезпечними наслідками як ознака об'єктивної сторони кримінального правопорушення, встановлює за кримінально-правовими правилами оцінки. Вирішення питання про те, діяння якого учасника дорожньо-транспортної пригоди є головною умовою заподіяння наслідків, належить до компетенції суду, адже за приписами кримінального процесуального закону висновки експертів не є обов'язковими для органу, який здійснює провадження (ч. 10 ст. 101 КПК) і вони підлягають оцінці у сукупності і взаємозв'язку з іншими доказами.
Ураховуючи складність визначення універсального алгоритму встановлення причинного зв'язку між порушенням нормативних вимог та настанням шкідливих наслідків, позаяк в кожному конкретному випадку цей зв'язок ускладняється і зумовлюється значною кількістю різноманітних чинників (зміст, комбінації та послідовність виникнення яких майже завжди є унікальною), оцінці в кримінальному провадженні підлягають найбільш значущі особливості, на які потрібно зважити для встановлення необхідного причинного зв'язку як складової підстави кримінальної відповідальності. Суд з'ясовує характер порушень, які допустив кожен із учасників дорожньо-транспортної пригоди, на підставі чого доходить висновку про те, чиї дії є причиною заподіяних наслідків.
Використання правил встановлення необхідного причинного зв'язку, які покладено в основу практичного застосування теорії необхідного спричинення, дозволяє встановити, що у процесі послідовного розвитку протиправної дії в часі суспільно небезпечний наслідок з необхідністю походить від конкретного діяння, вчиненого особою, а не знаходиться стосовно нього у випадковому відношенні. Діяння винуватого є головною і визначальною умовою настання суспільно небезпечного наслідку. Це правило, в тих ситуаціях, коли в розвиток причинного ряду вплітаються дії інших осіб, що, відповідно, обумовлює необхідність наступної юридичної оцінки декількох чинників, які певною мірою впливають на настання передбачених законом наслідків, є ключем до розв'язання питання про наявність (відсутність) підстави кримінальної відповідальності конкретної особи. Порушення Правил дорожнього руху одним водієм не виключає кримінальної відповідальності іншого водія транспортного, засобу, який також порушив Правила дорожнього руху і таке порушення є головною умовою заподіяння суспільно небезпечних наслідків, - перебуває з ними в необхідному причинному зв'язку.
З огляду на викладене, враховуючи конкретні обставини кримінального провадження, зокрема, дії кожного з учасників дорожньо-транспортної пригоди, та наслідки, які настали, місцевий зробив висновок про доведеність винуватості ОСОБА_6 у вчиненні інкримінованих йому дій, оскільки саме допущені ним порушення Правил дорожнього руху перебувають у прямому причинно-наслідковому із виникненням дорожньо-транспортної пригоди, а не порушенням Правил дорожнього руху, допущені потерпілим ОСОБА_8 .
При цьому такі висновки суд першої інстанції зробив на підставі сукупності досліджених доказів з дотриманням вимог статей 85-87, 95 КПК, а не лише на підставі висновків інженерно-транспортних експертиз, які у розумінні ч. 2 ст. 242 КПК у цьому кримінальному провадженні не є обов'язковими для постановлення остаточного рішення у справі.
Крім того, колегія суддів вважає безпідставними посилання захисника, які викладені ним у касаційній скарзі, про порушення апеляційним судом вимог ст. 404 КПК.
Обґрунтовуючи свої доводи, захисник вказує, що відмовляючи у повторному дослідженні доказів у справі, на які посилався місцевий суд у вироку, суд апеляційної інстанції не створив необхідних умов для обстоювання стороною захисту мотивів своєї апеляційної скарги.
Відповідно до ч. 3 ст. 404 КПК за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов'язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що суд першої інстанції дослідив їх не повністю або з порушеннями, та може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.
Разом з тим, у випадку, коли суд першої інстанції дослідив усі можливі докази з дотриманням засад безпосередності, а суд апеляційної інстанції погодився з ними, апеляційний суд не має потреби знову досліджувати ці докази в такому ж порядку та обсязі, як це було зроблено в суді першої інстанції.
Як убачається зі змісту оскаржуваної ухвали, апеляційний суд дійшов переконання, що місцевим судом у повному обсязі досліджено письмові докази у кримінальному провадженні з дотриманням засад безпосередності, у тому числі й допит потерпілих, свідків, та експерта, таким доказам надано відповідну правову оцінку, з якою погодився й суд апеляційної інстанції.
Таким чином, відмовляючи в задоволенні клопотання сторони захисту, апеляційний суд виходив із того, що всі докази у кримінальному провадженні були предметом дослідження суду першої інстанції, а сторона захисту у клопотанні, а також у судовому засіданні апеляційного суду не навела передбачених процесуальним законом підстав для повторного їх дослідження.
Колегія суддів погоджується з такою позицією апеляційного суду та вважає, що суд апеляційної інстанції у даному випадку вимоги процесуального закону не порушив, оскільки сама наявність клопотання про повторне дослідження того чи іншого доказу не зобов'язує суд апеляційної інстанції досліджувати такі докази за умови, якщо вони в повному обсязі досліджені місцевим судом, а сторона кримінального провадження не обґрунтує необхідності їх повторного дослідження саме з підстав, що передбачені вимогами ч. 3 ст. 404 КПК.
Враховуючи вищенаведене, під час касаційного розгляду колегією суддів не встановлено порушень вимог ст. 404 КПК, про що зазначає захисник у своїй касаційній скарзі.
Оскільки істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які б давали підстави для скасування чи зміни оскаржуваного судового рішення, не встановлено, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу захисника залишити без задоволення, а ухвалу апеляційного суду - без зміни.
Керуючись статтями 376, 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Суд
ухвалив:
Касаційну скаргу захисника ОСОБА_7 в інтересах засудженого ОСОБА_6 залишити без задоволення, а ухвалу Івано-Франківського апеляційного суду від 04 липня 2023 року - без зміни.
Постанова набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3