Справа № 524/1252/23
Провадження №2/524/247/24
30.01.2024 року Автозаводський районний суд міста Кременчука в складі: головуючого - судді Нестеренка С.Г., за участі секретаря судового засідання Бельченко Н.Л., розглянув в порядку загального позовного провадження у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Кременчук Полтавської області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про встановлення факту вимушеного переселення та відшкодування моральної шкоди, завданою збройною агресією, -
У березні 2023 року до суду звернулися ОСОБА_1 та ОСОБА_2 із позовною заявою до російської федерації в особі посольства російської федерації в Україні про встановлення факту вимушеного переселення та відшкодування моральної шкоди, завданою збройною агресією.
В обґрунтування позову вказували на їх вимушене переселення у травні 2014 року з м. Шахтарськ Донецької області, де вони постійно мешкали разом з батьками, до м. Кременчука Полтавської області у зв'язку із збройною агресією російської федерації (далі - рф).
Рішенням виконавчого комітету Кременчуцької міської ради № 158 від 01.02.2019 року їм, позивачам, було надано статус дитини, що постраждала внаслідок воєнних дій та збройних конфліктів.
Зазначали, що такими діями рф стосовно України, а саме збройною окупацією частини Донецької області, порушено їх громадянські права і свободи, вони втратили єдине житло, вільне спілкування з друзями та родичами, налагоджений побут, місце навчання та праці.
Відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 17.09.2008 року матері позивачів ОСОБА_3 на праві власності належала двокімнатна квартира за адресою: АДРЕСА_1 , де вони проживали до травня 2014 року своєю родиною і яку вимушені були покинути через збройну агресію рф та окупацію частини території Донецької області.
Посилалися на те, що встановлення факту вимушеного переселення з окупованої території Донецької області обумовлено тим, що вони мають на меті визначити свій статус як осіб, які перебувають під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року (жертви - потерпілого від міжнародного збройного конфлікту), що обумовлює виникнення прав та обов'язків, передбачених цією Конвенцією, нормами національного законодавства, іншими нормами міжнародного права.
Просили встановити факт того, що вимушене переселення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у травні 2014 року з окупованої території м. Шахтарськ Донецької області до м. Кременчука Полтавської області відбулося внаслідок збройної агресії російської федерації проти України та окупації російською федерацією частини території Донецької області, а також стягнути з держави рф на їх користь в рахунок відшкодування моральної шкоди по 1 364 440,00 грн. кожному, що на день пред'явлення позову еквівалентно 35 000 Євро за офіційним курсом НБУ.
Ухвалою судді від 03 березня 2023 року позовна заява була залишена без руху (а.с. 16).
08 березня 2023 року до суду від позивачів на виконання вимог ухвали суду від 03.03.2023 року подано уточнену позовну заяву (а.с. 22-25).
Ухвалою судді від 13 березня 2023 року позовну заяву визнано неподаною та повернуто позивачам (а.с. 26-27).
Постановою Полтавського апеляційного суду від 27 квітня 2023 року скасовано ухвалу Автозаводського районного суду м. Кременчука від 13 березня 2023 року, справу повернуто до місцевого суду для продовження розгляду (а.с. 53-55).
Ухвалю судді від 07 червня 2023 року позовну заяву залишено без руху (а.с. 60).
12 червня 2023 року до суду від позивачів на виконання вимог ухвали суду від 07.06.2023 року подано позовну заяву (а.с. 63-71).
Ухвалою судді від 13 червня 2023 року відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження, визначено сторін по справі, призначено підготовче судове засідання (а.с. 93).
Ухвалою суду від 29 червня 2023 року витребувано від Державної прикордонної служби України інформацію про виїзд-в'їзд з/на територію України громадян України позивачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (а.с. 100).
Ухвалою суду від 16 серпня 2023 року визнано відповідачем у справі рф як державу в особі міністерства юстиції рф, зобов'язано позивачів здійснити нотаріально посвідчений переклад ухвал суду та позовної заяви російською мовою та направити скан-копії на офіційну електронну пошту відповідача, відкладено підготовче судове засідання, призначено розгляд (а.с. 111-112).
Ухвалою суду від 22 листопада 2023 року закрито підготовче провадження, призначено справу до судового розгляду по суті (а.с. 133).
Ухвалою суду від 30 січня 2024 року постановлено провести заочний розгляд цивільної справи у відсутності позивачів та представника відповідача.
Відповідно до ч. 1 ст. 280 ЦПК України, суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів за одночасного існування таких умов: відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання; відповідач не з'явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин; відповідач не подав відзив; позивач не заперечує проти такого вирішення справи.
У судове засідання позивачі не прибули, про час, дату та місце розгляду справи повідомлялися належним чином. Своєю заявою від 19.06.2023 р. позивачі просили розгляд справи 29.06.2023 року та в подальшому проводити за їх відсутності (а.с. 97).
Представник відповідача у судове засідання не прибув, про час, дату та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, про причини неявки в судове засідання суд не повідомив, відзиву не надав. Суд звертає увагу на те, що відповідач повідомлявся судом належним чином доступними та передбаченими способами згідно чинного ЦПК України, а саме поданням оголошення на веб-сайті Судової влади України, враховуючи факт відсутності дипломатичних відносин між Україною та рф, припинення дії стосовно цих країн Мінської Конвенції 1993 року, відсутністю у чинному законодавстві України, у тому числі ЦПК України змін внаслідок введення воєнного стану в країні щодо надання прямих повноважень судам України здійснювати будь-які відносини з відповідними органами влади та підприємствами рф шляхом будь-якого виду листування.
Суд, вивчивши матеріали справи, оцінивши зібрані у справі докази, встановив наступне.
Як вбачається з матеріалів справи позивачі ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є уродженцями м. Донецьк Донецької області (а.с. 75-76, 78-80).
Згідно довідки № 0000634416 від 16.10.2018 року та довідки № 1604-4153 від 16.10.2018 року про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , що зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 , визнано внутрішньо переміщеними особами, фактичне місце проживання яких: АДРЕСА_2 (а.с. 92-93).
Відповідно до договору купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Шахтарського міського нотаріального округу Нестерак Н.І. 17 вересня 2008 року, ОСОБА_3 , яка є матір'ю позивачів, на праві власності належить квартира АДРЕСА_3 (а.с. 83).
Загальновідомим є той факт, що в лютому 2014 року розпочалася військова агресія рф проти України, внаслідок якої була анексована територія Автономної Республіки Крим, частково окуповані території Донецької та Луганської областей України.
24 лютого 2022 року розпочалось повномасштабне вторгнення рф на територію України, у зв'язку із чим Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 року «Про введення воєнного стану в Україні» в Україні введено воєнний стан, який неодноразово було продовжено та який діє станом на час розгляду справи.
Зазначені обставини є загальновідомими та ніким не оспорюються, а тому не підлягають доказуванню, згідно з приписами ч. 3 ст. 82 ЦПК України.
Крім того відповідно до статті 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004), що відображає звичаєве міжнародне право, держава не має права посилатися на судовий імунітет у справах, пов'язаних із завданням шкоди здоров'ю, життю та майну, якщо така шкода повністю або частково завдана на території держави суду та якщо особа, яка завдала шкоду, у цей час перебувала на території держави суду.
Отже судовий імунітет рф не підлягає застосуванню з огляду на порушення останньою державного суверенітету України, а звідси не є здійсненням рф своїх суверенних прав, що охороняються судовим імунітетом, а тому держава рф є належним відповідачем у даній справі.
Аналогічна правова позиція була викладена Верховним Судом у постанові від 18.05.2022 року по справі № 760/17232/20-ц.
У зв'язку з повномасштабним вторгненням рф на територію України 24 лютого 2022 року Україна розірвала дипломатичні відносини з росією, що у свою чергу з цієї дати унеможливлює направлення різних запитів та листів до посольства рф в Україні у зв'язку із припиненням його роботи на території України.
Отже, починаючи з 2014 року відсутня необхідність у направленні до посольства рф в Україні запитів щодо згоди останньої бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди у зв'язку з вчиненням рф збройної агресії проти України та ігноруванням нею суверенітету та територіальної цілісності Української держави. А починаючи з 24 лютого 2022 року таке надсилання неможливе ще й у зв'язку із розірванням дипломатичних зносин України з рф.
З огляду на те, що в Україні введено воєнний стан у зв'язку з триваючою повномасштабною збройною агресією рф проти України, чим порушено її суверенітет, отримання згоди рф бути відповідачем у цій справі наразі є недоцільним.
До таких висновків щодо розірвання дипломатичних відносин між Україною і рф на основі аналізу наведених вище норм права та фактичних обставин, дійшов Верховний Суд у постанові від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19 (провадження № 61-18782 св 21), у постанові від 08 червня 2022 року у справі № 490/9551/19, а також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17, провадження № 14-167 цс 20, (пункт 58).
Щодо встановлення юридичного факту вимушеного переселення.
Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.
Аналіз наведених положень закону свідчить про те, що підставами внутрішнього переміщення осіб на території України може бути, зокрема, збройний конфлікт, тимчасова окупація, повсюдні прояви насильства та надзвичайні ситуації природного чи техногенного характеру.
У частині першій статті 4, частині першій статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» передбачено, що факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.
Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону.
Постановою Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 року № 509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб» затверджено порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. За змістом встановленої форми довідки не передбачається внесення до неї відомостей про причину переміщення особи з місця свого постійного проживання.
Положеннями Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» не передбачено порядку підтвердження і встановлення факту наявності збройного конфлікту або тимчасової окупації території України, проте не виключається можливість звернення внутрішньо переміщеної особи до суду для встановлення конкретної причини внутрішнього переміщення.
Тому, вимога позивачів про встановлення факту вимушеного переселення з окупованої території Донецької області внаслідок збройної агресії рф є обґрунтованою, підтвердженою належними доказами, а отже підлягає задоволенню.
Разом із цим позивачі у тексті позовної заяви вказують, що метою встановлення даного факту є визначення їх статусу як осіб, які перебувають під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року (жертви - потерпілого від міжнародного збройного конфлікту), що обумовлює виникнення прав та обов'язків, передбачених цією Конвенцією, нормами національного законодавства, іншими нормами міжнародного права. З цього приводу суд зазначає наступне.
У даному випадку, позивачі є внутрішньо переміщеними особами, вимушено покинули місце свого проживання у травні 2014 року, тобто одразу як почалась збройна агресія, проживають у місті Кременчуці Полтавської області, тобто не перебувають на окупованій території і наразі до них не можуть застосовуватись норми цієї Конвенції.
Крім того суд позбавлений можливості вирішити питання визначення статусу осіб, які перебувають під захистом Конвенції «наперед», яке може виникнути в майбутньому.
Згідно зі статтею 4 Конвенції про захист цивільного населення під час війни особами, що перебувають під захистом цієї Конвенції, є ті, хто в будь-який момент та за будь-яких обставин опиняються, у разі конфлікту чи окупації, під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є.
З наведеного слідує, що для визначення особи, яка перебуває під захистом Конвенції потрібна наявність таких ознак: 1) персональна - особа має бути цивільною; 2) темпоральна - час збройного конфлікту; 3) територіальна - особа знаходиться на території, що знаходиться під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянином якої вона не є. І у разі поєднання цих обставин особа перебуває під захистом конвенції, яка гарантує їй ряд прав, які передбачені ст. 27, 30, 31 Конвенції.
Так, відповідно до ст. 27 Конвенції про захист цивільного населення під час війни, особи, що перебувають під захистом, мають право за будь-яких обставин, на особисту повагу, повагу до своєї честі, права на сім'ю, їхніх релігійних переконань та обрядів, звичок та звичаїв. До них завжди слід ставитися гуманно й захищати їх, зокрема, від будь-якого акту насильства чи залякування, від образ та цікавості натовпу.
Конвенція про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року є багатосторонньою угодою в галузі законів і звичаїв війни, яка передбачає гуманне поводження з цивільним населенням, що перебуває на окупованій території, і захищає його права. Оскільки самою Конвенцією про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року ст. 4 визначено коло осіб, які перебувають під захистом цієї Конвенції, відтак вказаним суб'єктам не потрібно наявності судового рішення про визначення їх статусу, як осіб, що перебуває під її захистом.
Водночас, суд звертає увагу, що предметом спору в даному випадку є відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок збройної агресії.
Відтак, мета встановлення факту вимушеного переселення є не перебування під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни, а встановлення відповідальної особи за відшкодування шкоди. Додатковий протокол № 1 до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I) від 08.06.1977 року, а саме, стаття 91 встановлює, що сторона, що перебуває у конфлікті й порушує положення Конвенцій або цього Протоколу, повинна відшкодовувати завдані збитки, якщо для цього є підстави. Вона несе відповідальність за всі дії, що вчиняються особами, які входять до складу її збройних сил.
Таким чином, ефективним, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням, способом захисту є обґрунтування мети встановлення факту вимушеного переселення, яка полягає у визначені відповідальної особи за ст. 91 Додаткового протоколу № 1 до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I) від 08.06.1977 року.
Отже, належним способом захисту порушених прав позивачів, обраним ними, є встановлення факту того, що вимушене їх переселення з окупованої території відбулося внаслідок збройної агресії російської федерації проти України та окупації російською федерацією частини території Донецької області, з чим і погоджується суд.
Щодо відшкодування моральної шкоди.
Суд враховує, що рф, здійснивши збройну агресію стосовно України, окупувавши частину території України, порушила чисельну кількість міжнародних норм та правил, в тому числі норми та принципи Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, Будапештського меморандуму, Гельсінського заключного акту наради по Безпеці та Співробітництву в Європі від 01.08.1975 року та Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і рф.
Предметом позову є відшкодування моральної шкоди, завданої збройною агресією рф проти України.
Згідно ст. 1 Закону України «Про оборону України», збройна агресія - це застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій, зокрема: вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України.
Силові дії, що тривають з 20 лютого 2014 року, є актами збройної агресії відповідно до пунктів «a», «b», «с», «d» та «g» статті 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року.
За нормою ч. 6 ст. 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об'єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на російську федерацію як на державу, що здійснює окупацію.
Таким чином, рф є суб'єктом, внаслідок збройної агресії якої проти України та окупації частини території України порушено низку прав та свобод громадян України, зокрема, особистих прав позивачів, та, відповідно, саме рф є суб'єктом, на якого покладено обов'язок з відшкодування завданих цими діями збитків.
Згідно з вимогами ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Відповідно до ч. 1 ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішення, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.
Пунктом 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» (далі - Постанова) під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Отже, моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається залежно від характеру правопорушення, глибини душевних страждань, ступеня вини відповідача, який завдав моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування.
Згідно п. 5 цієї Постанови, обов'язковому з'ясуванню при вирішені спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою та протиправними діями заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру.
Право особи на відшкодування моральної шкоди виникає за умов порушення права цієї особи, наявності такої шкоди та причинного зв'язку між порушенням та моральною шкодою. При цьому, обов'язок доведення наявності підстав для відшкодування моральної шкоди покладається на особу, що вимагає її відшкодування, що відповідає змісту ч. 3 ст. 12 та 81 ЦПК України.
Отже, визначальним у вирішенні такої категорії спорів є доведення усіх складових деліктної відповідальності на підставі чого суд встановлює наявність факту заподіяння позивачу моральної шкоди саме тими діями (бездіяльністю), які встановлені судом (суддею). Вказаний висновок висловлено у постанові Верховного Суду від 19 березня 2020 року у справі № 686/13212/19.
Пунктом 9 Постанови передбачено, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає в межах заявлених вимог залежно від характеру та обсягу заподіяних позивачеві моральних і фізичних страждань, з урахуванням кожному конкретному випадку вини відповідача та інших обставин. Зокрема, враховується характер та обсяг моральних страждань, яких зазнав позивач внаслідок протиправних дій відповідача, час і зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану.
Так, матеріалами справи доведено, що позивачі, внаслідок збройної агресії рф проти України, були вимушені покинути разом із родиною місце свого постійного проживання у м. Шахтарську, Донецької області, яке знаходиться на тимчасово окупованій території, та виїхати до іншого регіону України - м. Кременчука Полтавської області, як внутрішньо переміщені особи. Внаслідок чого позивачі втратили єдине житло, вільне спілкування з друзями та родичами, налагоджений побут, місце навчання.
Однак суд вважає, що вимоги позивачів про відшкодування моральної шкоди у розмірі 1 364 440 грн. кожному не є достатньо доведеними та обґрунтованими, оскільки житло у якому вони проживали належить на праві власності їх матері ОСОБА_3 , під час вимушеного переселення у травні 2014 році, позивачу ОСОБА_1 було - 12 років, а його сестрі позивачу ОСОБА_2 було - 9 років. Відтак, права на працю позивачів не могло бути порушено.
Крім того, суд бере до уваги той факт, що ні у підготовче, ні у судові засідання позивачі жодного разу не з'явилися, пояснень не надавали, повістки про виклик до суду жодного разу не отримали, ініційованою справою не цікавилися, свого процесуального обов'язку, покладеного на них ухвалою суду від 16 серпня 2023 року - не виконали.
Так, позивачі у поданій позовній заяві вказали свою адресу проживання внутрішньо переміщеної особи: АДРЕСА_2 , однак, за повідомленням пошти за зазначеною адресою вони не проживають. Місце свого фактичного проживання суду не повідомили, що призвело до затягування розгляду справи.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 січня 2023 року по справі № 9901/278/21 акцентувала свою увага на тому, що ініціювавши судовий розгляд справи, позивач насамперед повинен активно використовувати визначені законом процесуальні права, здійснювати їх з метою, з якою такі права надано. Реалізація особою процесуальних прав невіддільна від виконання нею процесуального обов'язку щодо сприяння встановленню в судовому процесі дійсних обставин у справі з метою отримання правосудного судового рішення.
Як наголошує в своїх рішеннях Європейський суд з прав людини, позивач як сторона, що задіяна в ході судового розгляду, зобов'язаний з розумним інтервалом часу сам цікавитись провадженням у справі, добросовісно користуватись належними йому процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки.
Доводи позивачів про визначення розміру компенсації за завдану моральну шкоду шляхом посилання на рішення Європейського суду з прав людини, якими було стягнуто компенсацію в інших справах, не можуть бути єдиною підставою для встановлення розміру завданої моральної шкоди. Іншого обґрунтованого розрахунку для визначення такого розміру позивачі не надали.
За таких підстав, дослідивши наявні у справі докази, оцінивши їх кожний окремо та взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, приймаючи до уваги характер страждань позивачів, що полягають у втраті можливості користування житлом, спілкування із друзями та родиною, місця навчання, обсяг заподіяної їм шкоди та обставини, за яких така шкода була заподіяна, суд дійшов висновку, що з відповідача рф як держави слід стягнути компенсацію за завдану моральну шкоду по 300 000,00 грн. кожному із позивачів. Указаний розмір відшкодування суд вважає таким, що відповідає засадам розумності, виваженості та справедливості і у повній мірі відшкодують завдану позивачам моральну шкоду.
Враховуючи, що позивачі звільнені від сплати судового збору на підставі п. 22 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір», то судовий збір у розмірі 10 073,60 грн. (за встановлення факту (536,80 грн.х2=1073,60 грн.)+(1,5% від 300 000,00)х2)= 9 000,00 грн.) підлягає стягненню з відповідача рф як держави на користь держави України в дохід держави, з урахуванням ставок, що діяли станом день подання позову фізичними особами.
Керуючись ст. 15, 16, 23, 1167 ЦК України, ст. 2, 4, 5, 10, 12, 76, 77, 78, 79, 80 - 83, 258, 259, 263-265, 280-282, 352 - 354 ЦПК України, суд,-
Позов ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - задовольнити частково.
Встановити факт вимушеного переселення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у травні 2014 року з окупованої території м. Шахтарськ Донецької області до м. Кременчук Полтавської області внаслідок збройної агресії російської федерації стосовно України та окупації російською федерацією частини території Донецької області України.
Стягнути з російської федерації як держави на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у відшкодування моральної шкоди, завданою збройною агресією, по 300 000,00 грн. кожному.
Відмовити ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у задоволенні позовних вимог до російської федерації як держави в частині відшкодування моральної шкоди, завданою збройною агресією, по 1 064 440,00 грн. кожному.
Стягнути з російської федерації як держави на користь держави України судовий збір на загальну суму 10 073,60 грн.
Позивачі: - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , рнокпп: НОМЕР_1 , місце проживання внутрішньо переміщеної особи: АДРЕСА_2 ; - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , рнокпп: НОМЕР_2 , місце проживання внутрішньо переміщеної особи: АДРЕСА_2 .
Відповідач: рф як держава (в особі міністерства юстиції рф), місце знаходження: рф, м. москва, вул. житня, буд. АДРЕСА_4 , електронна пошта: info@minjust.gov.ru
Повне заочне рішення суду виготовлено 02 лютого 2024 року.
Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, поданої упродовж тридцяти днів з дня його проголошення. Заочне рішення може бути оскаржено до Полтавського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня розгляду заяви про перегляд заочного рішення у разі його не скасування. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених цим Кодексом, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.
Суддя: