Справа № 344/14155/22
Провадження № 2/344/289/24
24 січня 2024 року м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області в складі:
головуючого-судді Домбровської Г.В.
секретаря Стефанюк Х.Я.,
за участі представника Позивача (Відповідача за зустрічним позовом) Бойчук Н.В., представника Відповідача (Позивача за зустрічним позовом) ОСОБА_1 , третьої особи ОСОБА_2 , третьої особи ОСОБА_3 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження в залі Івано-Франківського міського суду цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до ТОВ «Агропромислова фірма «Злак», ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , третя особа без самостійних вимог ОСОБА_3 про визнання права власності на квартири, стягнення коштів та моральної шкоди, та за зустрічним позовом ТОВ «Агропромислова фірма «Злак» до ОСОБА_4 , третя особа без самостійних вимог ОСОБА_2 , про визнання недійсними договорів,-
ОСОБА_4 (надалі - «Позивач») в особі свого представника звернулася до Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області з позовом до ТОВ «Агропромислова фірма «Злак» (надалі - «Відповідач 1»), ОСОБА_5 (надалі - «Відповідач 2»), ОСОБА_6 (надалі - «Відповідач 3»), третя особа ОСОБА_3 , в якому з урахуванням уточнених позовних вимог просила визнати за нею на підставі двостороннього акту та зареєструвати право власності на квартиру площею 42,4 кв.м. на 2 (другому) поверсі, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 ; визнати за нею на підставі двостороннього акту та зареєструвати право власності на квартиру площею 60,2 кв.м. на 2 (другому) поверсі, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 ; стягнути з ТОВ «Агропромислова фірма «Злак» на користь ОСОБА_4 неустойку за невиконання взятого зобов'язання в сумі 35930,00 грн. та моральну шкоду в сумі 50 000,00 грн.
Ухвалою Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 17.10.2023 року залучено до участі у справі в якості співвідповідачів ОСОБА_5 та ОСОБА_6 .
Ухвалою Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 14.12.2023 року залучено до участі у цивільній справі ОСОБА_3 в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні співвідповідача.
Позовні вимоги за первісним позовом мотивовані тим, що між ТОВ «Агропромислова фірма «Злак» (Продавець) та ОСОБА_4 (Покупець) було укладено два договори купівлі-продажу нерухомого майна (квартири), яке буде створено у майбутньому №02/10/01 та №02/10/02 від 02 жовтня 2017 року, за якими продавець зобов'язувався передати у власність покупця відповідно 2-х кімнатну квартиру проектною площею 60.2 кв.м. на 2 (другому) поверсі, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 та квартиру проектною площею 42,4 кв.м. на 2 (другому) поверсі, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , які будуть створені у майбутньому, а покупець зобов'язувався прийняти квартири у відповідності до умов договору та оплатити їх вартість.
Покупець ОСОБА_4 , як зазначено у позові, умови вищевказаних договорів виконала в повному обсязі, оплативши на рахунок продавця вартість квартир. Натомість, продавець взятих на себе зобов'язань за договором не виконує, оскільки після введення будинку в експлуатацію не оформлено та не підписано з ОСОБА_4 відповідних двосторонніх актів та не передано Позивачу документів для оформлення права власності на спірні квартири. У зв'язку з чим Позивач в особі свого представника звернулася до суду з даним цивільним позовом, вимоги якого уточнено в ході розгляду справи.
Крім того, представником Позивача розраховано суму неустойки у 35930,00 грн., а також просить стягнути з Відповідача 1 моральну шкоду в розмірі 50 000,00 грн.
В судових засіданнях представник Позивача позовні вимоги підтримувала в повному обсязі та просила їх задовольнити з підстав, викладених в позовній заяві та в її уточненнях.
Крім того, посилалася на те, що предметом позовних вимог є квартири АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3 , на кі Позивач просить визнати за нею право власності, оскільки саме ці квартири оглядала ОСОБА_4 перед продажем та саме від цих квартир їй попередньо надавалися ключі.
Відповідачем ТОВ «Агропромислова фірма «Злак» подано до суду зустрічний позов, за змістом якого представник заперечив проти вимог первісного позову, посилаючись на фіктивність укладених між ТОВ «Агропромислова фірма «Злак» та ОСОБА_4 обох договорів купівлі-продажу нерухомого майна (квартири), яке буде створено у майбутньому №02/10/01 та №02/10/02 від 02 жовтня 2017 року.
Зокрема, як зазначено представником Відповідача, на момент укладення вищевказаних договорів купівлі-продажу його сторони не мали на меті досягнення предмету цих договорів. ОСОБА_4 не мала реального наміру придбати квартири, оскільки використовувала на їх купівлю грошові кошти, які її батько отримав у директора ТОВ «Агропромислова фірма «Злак» для наступної оплати, а продавець не мав і не має наміру передавати безоплатно у власність ОСОБА_4 два об'єкти нерухомого майна, оскільки розраховував на дотримання громадянином ОСОБА_2 попередніх заздалегідь досягнутих домовленостей щодо наступного відступлення прав вимоги отримання двох квартир реальним покупцям з отриманням оплати від таких та повернення грошових коштів директору ТОВ «Агропромислова фірма «Злак».
Крім того, представником Відповідача за первісним позовом подано заяву про застосування строку позовної давності та відмову в задоволенні первісного позову з цієї підстави.
Представник Відповідача в судовому засіданні проти вимог первісного позову заперечив, посилаючись на фіктивність укладених з Позивачем договорів, просив в його задоволенні відмовити.
Відповідачі 2 та 3 - ОСОБА_5 та ОСОБА_6 в судове засідання повторно не з'явилися, явку уповноважених представників не забезпечили, про причини неявки суду не сповістили, про дату та час судових засідань повідомлялися належним чином. Відзиву на позов від відповідачів 2,3 до суду не надходило.
Третя особа ОСОБА_3 в судовому засіданні зазначила, що вона є дружиною відповідача ОСОБА_5 , який на даний час перебуває за кордоном, а квартира АДРЕСА_2 за вищевказаною адресою є спільною сумісною власністю їхнього подружжя. Посилалася на те, що квартира ними придбана з дотриманням вимог закону, у зв'язку з чим заперечила проти первісного позову.
ТОВ «Агропромислова фірма «Злак» звернулося до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_4 , третя особа без самостійних вимог ОСОБА_2 , за змістом якого просить визнати недійсним договір №02/10/01 купівлі-продажу нерухомого майна (квартири), яке буде створено у майбутньому №02/10/01 від 02 жовтня 2017 року, укладений між ОСОБА_4 та ТОВ «Агропромислова фірма «Злак»; визнати недійсним договір №02/10/02 купівлі-продажу нерухомого майна (квартири), яке буде створено у майбутньому №02/10/01 від 02 жовтня 2017 року, укладений між ОСОБА_4 та ТОВ «Агропромислова фірма «Злак»
В обґрунтування зустрічного позову представник посилався на те, що на момент укладення вищевказаних договорів купівлі-продажу його сторони не мали на меті досягнення предмету цих договорів. ОСОБА_4 не мала реального наміру придбати квартири, оскільки використовувала на їх купівлю грошові кошти, які її батько за попередною домовленістю отримав у директора ТОВ «Агропромислова фірма «Злак» для наступної оплати, а продавець не мав і не має наміру передавати безоплатно у власність ОСОБА_4 два об'єкти нерухомого майна, оскільки розраховував на дотримання громадянином ОСОБА_2 попередніх заздалегідь досягнутих домовленостей щодо наступного відступлення прав вимоги отримання двох квартир реальним покупцям з отриманням оплати від таких та повернення грошових коштів директору.
Зокрема, обґрунтовуючи вимоги зустрічного позову, представник ТОВ «Агропромислова фірма «Злак» посилався на те, що з метою акумулювання готівкових коштів на рахунку товариства (що було необхідно для певних господарських операцій) власником товариства було прийнято рішення про передачу тодішньому директору товариства ОСОБА_7 власних готівкових коштів в сумі 740 000,00 грн. з метою пошуку директором фізичних осіб, що могли б фігурувати як тимчасові покупці майнових прав на квартири з подальшим відступленням своїх майнових прав (прав вимоги) реальним покупцям - майбутнім власникам такої нерухомості. Оскільки ОСОБА_7 на той час добре знав громадянина ОСОБА_2 , що межував з даним будівництвом, він домовився з ОСОБА_2 про те, що його син та, зокрема, донька ( ОСОБА_4 ) виступлять фіктивними покупцями майнових прав на чотири квартири (дві однокімнатні та дві двокімнатні) в багатоквартирному будинку по АДРЕСА_1 з наступним внесенням грошових коштів на поточний рахунок ТОВ «Агропромислова фірма «Злак» від імені таких покупців. За цю послугу сім'ї ОСОБА_8 було обіцяно передати у власність дві кладовки у вказаному будинку.
На підтвердження цих домовленостей громадянином ОСОБА_2 було власноручно написано 8 розписок про отримання коштів, які ж у дні написання розписок оплачено на рахунок товариства «Агропромислова фірма «Злак».
Враховуючи вищевикладене, укладені оскаржувані договори, на думку представника Позивача за зустрічним позовом, є фіктивними.
Представник Відповідача за зустрічним позовом на адресу суду надав Відзив на зустрічний позов, за змістом якого покликався на попереднє укладення між сторонами 20.07.2017 року Протоколу про наміри, за змістом якого сім'я ОСОБА_8 повинна була відчужити на користь ТОВ «Агропромислова фірма «Злак» належні їм акції ПрАТ «Івано-Франківське племпідприємство», а ТОВ «Агропромислова фірма «Злак», натомість, зобов'язувалася передати спірні квартири у власність сім'ї ОСОБА_8 .
В судовому засіданні представник Відповідача за зустрічним позовом проти визнання спірних договорів фіктивними заперечила.
Третя особа ОСОБА_2 в судовому засіданні проти зустрічного позову заперечив, просив відмовити в його задоволенні. В обґрунтування заперечень підтвердив, що у відповідні календарні дати ним дійсно отримувалися грошові кошти від директора ТОВ «Агропромислова фірма «Злак», і вказані кошти йому особисто не належали, однак він вважає їх перерахунок на рахунок товариства належною оплатою за квартири, право власності на які підлягає визнанню за його донькою, від імені якої укладалися договори купівлі-продажу.
Ухвалою Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 25 квітня 2023 року зустрічний позов прийнято до сумісного розгляду та об'єднано з первісним позовом.
Проаналізувавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, Судом встановлено наступне.
02 жовтня 2017 року між Агропромисловою фірмою «Злак» (Продавець) та ОСОБА_4 (Покупець) було укладено:
1. Договір купівлі-продажу нерухомого майна (квартири), яке буде створено у майбутньому №02/10/01 (надалі - також «Договір 1») (том 1, а.с.8-9), за змістом пунктів 1.1 та 1.2 якого продавець зобов'язувався передати у власність покупця 2-х кімнатну квартиру проектною площею 60,2 кв.м. на 2 (другому) поверсі, розташовану за будівельною адресою: АДРЕСА_4 ;
2. Договір купівлі-продажу нерухомого майна (квартири), яке буде створено у майбутньому №02/10/02 (надалі - також «Договір 2») (том 1, а.с.10-11), за змістом пунктів 1.1 та 1.2 якого продавець зобов'язувався передати у власність покупця 1-х кімнатну квартиру проектною площею 42,4 кв.м. на 2 (другому) поверсі, розташовану за будівельною адресою: АДРЕСА_4 ; -
а покупець зобов'язувався прийняти квартири у відповідності до умов даних договорів та оплатити їх вартість.
За змістом пунктів 1.4 договорів 1 та 2 продавець заявляв, що вищевказані квартири не є об'єктами судового розгляду, не є під забороною (арештом) і не є предметом застави, на неї відсутні права третіх осіб.
Відповідно до пунктів 1.5 договорів 1 та 2 право власності покупця на квартиру, що продається за цим договором, підлягає реєстрації. При цьому право власності на квартиру виникає в покупця з моменту завершення будівництва (створення майна) та прийняття його до експлуатації.
Згідно з пунктами 2.1-2.2 Договору №1 загальна сума договору на момент укладання становить 210 700,00 грн. покупець здійснює оплату шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок продавця в наступному порядку: 100% покупець оплачує на протязі 2017 року.
Згідно з пунктами 2.1-2.2 Договору №2 загальна сума договору на момент укладання становить 148 400,00 грн. покупець здійснює оплату шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок продавця в наступному порядку: 100% покупець оплачує на протязі 2017 року.
Пунктами 3.1 договорів визначено, що продавець зобов'язаний здати будинок (VII чергу) в експлуатацію на протязі 2018 р.
За змістом підпунктів 3.1.3-3.1.7 визначено обов'язки продавця щодо будівництва та облаштування будинку, оформлення необхідної документації.
На підтвердження факту виконання зобов'язань за договорами 1 та 2 стороною Позивача надано суду:
• квитанцію №ПН602417 від 10 серпня 2018 року на суму 47 500,00 грн.; призначення платежу: «оплата з нер. майно зг. дог. куп.-прод. №02/10/01 від 02.10.2017р. від ОСОБА_4 » (том 1, а.с.12);
• квитанцію №ПН593791 від 02 серпня 2018 року на суму 99 000,00 грн.; призначення платежу: «оплата з нер. майно зг. дог. куп.-прод. №02/10/01 від 02.10.2017р. від ОСОБА_4 » (том 1, а.с.12);
• квитанцію №ПН599738 від 08 серпня 2018 року на суму 148 400,00 грн.; призначення платежу: «оплата з нер. майно зг. дог. куп.-прод. №02/10/02 від 02.10.2017р. від ОСОБА_4 » (том 1, а.с.12);
• квитанцію №ПН598569 від 07 серпня 2018 року на суму 70 150,00 грн.; призначення платежу: «оплата з нер. майно зг. дог. куп.-прод. №02/10 від 02.10.2017р. від ОСОБА_4 » (том 1, а.с.12).
Крім того, стороною Позивача за первісним позовом надано копію Довідки №27/12 від 27 грудня 2018 року (том 1, а.с.13), підписану комерційним директором Шеремета М.М., за змістом якої ОСОБА_4 100% розрахувалася за квартиру АДРЕСА_5 згідно договору №02/10 від 02 жовтня 2017 року.
Згідно наданої представником Позивача копії Довідки №27/12/02 від 27 грудня 2018 року (том 1, а.с.14), підписаної комерційним директором ОСОБА_9 , за змістом якої за ОСОБА_4 закріплено технічне приміщення (фактична площа становить - 2,3 кв.м.) VII черга, між 1 та 2 поверхами, 2 б/с в житловому будинку по АДРЕСА_6 згідно договору №03/10/01 від 03 жовтня 2017 року.
25 липня 2022 року ОСОБА_4 звернулася до Агропромислової фірми «Злак» із Претензіями про зобов'язання виконати умови договору (том 1, а.с.15,16) (направлено на адресу Відповідача за первісним позовом 29.07.2022 року (том 1, а.с.17), у яких, посилаючись на факт повного виконання нею зобов'язань за Договором 1 та Договором 2, просила передати їй квартири згідно актів примймання-передачіта надати технічні паспорти.
Посилаючись на незадоволення вказаних претензій, наявність перешкод з боку Відповідача за первісним позовом у реалізації права власності на спірні квартири, невизнання такого права власності Відповідачем, ОСОБА_4 в особі свого представника звернулася до суду з даним цивільним позовом про визнання права власності на квартири та стягнення неустойки і моральної шкоди.
Відповідно до статті 328 Цивільного кодексу України (надалі - «ЦК України») право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
Частинами 1-2 статті 331 ЦК України визначено, що право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом.
Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі.
Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна).
Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації.
Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Згідно зі статтею 392 ЦК України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Як зазначено Верховним Судом у постанові від 24 жовтня 2018 року у справі № 902/147/15 (902/685/16):
«Відповідно до положень ст. 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
22. Згідно з положеннями ст. 392 Цивільного кодексу України позов про визнання права власності може бути заявлений до особи, яка оспорює або не визнає таке право власника, а також у разі втрати документа, який засвідчує його право власності.
23. Таким чином, вказаною нормою встановлена обов'язкова умова, за наявності якої власник майна може пред'явити позов про визнання за ним права власності, зокрема це не визнання права його власності особою, яка вказана відповідачем.
24. Позивачем у позові про визнання права власності може бути будь-який учасник цивільних відносин, який вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв'язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб.
25. Відповідачем у позові про визнання права власності виступає будь-яка особа, яка сумнівається у належності майна позивачеві, або не визнає за ним права здійснювати правомочності володіння, користування і розпорядження таким майно, або має власний інтерес у межах існуючих правовідносин.
26. Отже, сторонами у справі є особи, правовий спір яких вирішується в суді, що мають юридичну заінтересованість у результаті справи, мають комплекс процесуальних прав і обов'язків, необхідних для захисту прав, свобод та інтересів.
27. Тобто, позов про визнання права власності подається у випадках, коли належне певній особі майно або набуття цією особою права на майно не визнається, оспорюється іншою особою або у разі відсутності у неї документів (у зв'язку з втратою), що засвідчують належність їй такого права».
В іншій справі Верховним Судом у постанові від 05 березня 2019 року, справа № 917/377/17, зазначено:
«Згідно із пунктом 1 частини 2 статті 16 ЦК України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання права.
Згідно зі статтею 392 ЦК України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Вирішуючи спір про визнання права власності на підставі статті 392 ЦК України слід враховувати, що за змістом вказаної статті судове рішення не породжує право власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його.
Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 02.05.2018 у справі № 914/904/17 та в пункті 14 постанови Верховного Суду від 22.05.2018 у справі № 923/1283/16.
Отже, передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності у судовому порядку, зокрема у визначений спосіб, є наявність підтвердженого належними доказами права власності особи щодо майна, право власності на яке оспорюється або не визнається іншою особою, а також підтверджене належними доказами порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно. Суд звертається до власних правових позицій з цього приводу (mutatis mutandis пункт 13 постанови Верховного Суду від 20.03.2018 у справі № 910/1016/17, пункт 12 постанови від 17.04.2018 у справі № 914/1521/17).
У Постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2021 року у справі №344/16879/15-ц, провадження № 14-31цс20, Великою Палатою зазначено наступне:
«У загальних положеннях про зобов'язання передбачено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості (стаття 509 ЦК України).
Відповідно до статті 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Також наголошено про необхідність виконання зобов'язання належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (стаття 526 ЦК України).
У частині першій статті 527 ЦК України передбачено, що боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.
Згідно зі статтею 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
За положеннями статті 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
За змістом статей 655, 656 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Предметом договору купівлі-продажу можуть бути майнові права. До договору купівлі-продажу майнових прав застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає із змісту або характеру цих прав.
Відповідно до статті 177 ЦК України об'єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.
У частині першій статті 179 ЦК України надано визначення речі як предмета матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки.
Зазначено про їх поділ на нерухомі та рухомі (стаття 181 ЦК України) і що до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.
Також у статті 182 цього Кодексу передбачено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.
Стаття 190 ЦК України визначає майно особливим об'єктом, яким вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки. Окремо вказано, що майнові права є неспоживчою річчю та визнаються речовими правами.
З аналізу вказаних норм можна зробити висновок, що у ЦК України визначення майнового права відсутнє, оскільки у статті 190 ЦК України міститься вказівка лише про те, що майнові права є неспоживчою річчю і визнаються речовими правами. При цьому не викликає сумніву, що майнові права є об'єктом цивільних правовідносин.
Майновими правами визнаються будь-які права, пов'язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовими частинами права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права (права на провадження діяльності, використання природних ресурсів тощо) та права вимоги (абзац третій частини другої статті 3 Закону України від 12 липня 2001 року № 2658-ІІІ «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність»).
У теорії цивілістики під майновими правами розуміється: 1) у широкому значенні речового права суб'єктивне цивільне право як таке, що стосується майнових цінностей і має грошову оцінку, наприклад, право власності на похідні права, зобов'язальні права (права з договорів, що укладаються з приводу передання майна у власність або користування), майнові права інтелектуальної власності, корпоративні права, тощо; 2) у вузькому значенні - як суб'єктивне право, яке здатне бути самостійним об'єктом обороту; тобто у разі передання майнового права набувач отримує його як можливість претендування на майно або вчинення власних дій відносно майна.
…
У постанові від 30 січня 2013 року № 6-168цс12 Верховний Суд України визначив майнове право як «право очікування», яке є складовою частиною майна як об'єкта цивільних прав.
Майнове право - це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений деякими, але не всіма правами власника майна, і яке свідчить про правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно або інше речове право на певне майно в майбутньому.
…
Вказане свідчить про те, що громадяни мають бути впевненими у своїх законних очікуваннях, а також у тому, що набуте ними на законних підставах право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано.
Частиною першою статті 328 ЦК України встановлено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
У частині другій статті 331 ЦК України чітко вказано, що право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Статтею 2 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон № 1952-IV) визначено, що державна реєстрація прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об'єкт незавершеного будівництва, проводиться на підставі: рішення суду, що набрало законної сили, щодо права власності та інших речових прав на нерухоме майно (пункт 9 частини першої статті 27 цього Закону).
Реєстрація права власності на нерухоме майно є лише офіційним визнанням права власності з боку держави (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17).
…
Правовідносини сторін договору про фінансування будівництва, порядку управління цими коштами регулюються Законом України від 19 червня 2003 року № 978-IV «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» (далі - Закон № 978-IV) та Законом України від 18 вересня 1991 року № 1560-ХІІ «Про інвестиційну діяльність» (далі - Закон № 1560-ХІІ).
Відповідно до частини п'ятої статті 7 та статті 4 Закону № 1560-ХІІ інвестор має право володіти, користуватися і розпоряджатися об'єктом і результатом інвестицій (об'єктами інвестиційної діяльності може бути будь-яке майно, а також майнові права).
У статті 2 Закону № 978-IV вказано, що об'єкт інвестування - квартира або приміщення соціально-побутового призначення (вбудовані в житлові будинки або окремо розташовані нежитлові приміщення, гаражний бокс, машиномісце тощо) в об'єкті будівництва, яке після завершення будівництва стає окремим майном.
Тобто після завершення будівництва та здачі будинку в експлуатацію квартира як окремий об'єкт цивільних правовідносин ще не існує і набуває юридично статусу об'єкта цивільних правовідносин лише після державної реєстрації, здійсненої відповідно до чинного законодавства.
Для проведення державної реєстрації прав з видачею свідоцтва на новозбудований об'єкт нерухомого майна, будівництво якого здійснювалося із залученням коштів фізичних та юридичних осіб, заявник, зокрема, подає: документ, що підтверджує набуття у власність особою закріпленого за нею об'єкта будівництва, передбачений законодавством (інвестиційний договір, договір про пайову участь, договір купівлі-продажу майнових прав тощо) (у разі придбання майнових прав на об'єкт нерухомості документом, що підтверджує набуття у власність закріпленого за особою об'єкта будівництва, є договір купівлі-продажу майнових прав); довідку (виписку) із переліку осіб, які брали участь в інвестуванні (фінансуванні) об'єкта будівництва та за якими здійснюється державна реєстрація прав, видану особою, що залучала кошти фізичних та юридичних осіб (замовником будівництва), про участь заінтересованої особи в інвестуванні (фінансуванні) об'єкта будівництва (у тому числі шляхом купівлі-продажу майнових прав); технічний паспорт на об'єкт інвестування (квартира, житлове, нежитлове приміщення тощо); завірені особою, що залучала кошти фізичних та юридичних осіб (замовником будівництва), копії (крім випадків подання оригіналів таких документів особою, що залучала кошти фізичних та юридичних осіб (замовником будівництва): документа, що підтверджує виникнення, перехід та припинення речових прав на земельну ділянку (крім випадків реконструкції об'єктів нерухомого майна без зміни зовнішніх геометричних розмірів їх фундаментів у плані); документа, що підтверджує виникнення, перехід та припинення права власності на об'єкт нерухомого майна до проведення його реконструкції (у разі проведення реконструкції об'єкта нерухомого майна); документа, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта; документа, що підтверджує присвоєння об'єкту нерухомого майна адреси (крім випадку, коли в результаті реконструкції об'єкта нерухомого майна його адреса не змінилася) (пункт 50 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року № 868).
У пункті 78 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127, встановлено, що для державної реєстрації права власності на окреме індивідуально визначене нерухоме майно (квартира, житлове, нежитлове приміщення тощо), розміщене в об'єкті нерухомого майна, будівництво якого здійснювалося із залученням коштів фізичних та юридичних осіб, власником такого майна подаються: документ, що підтверджує набуття у власність особою закріпленого за особою об'єкта інвестування, передбачений законодавством (інвестиційний договір, договір про пайову участь, договір купівлі-продажу майнових прав тощо); технічний паспорт на окреме індивідуально визначене нерухоме майно (квартира, житлове, нежитлове приміщення тощо).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 вересня 2021 року у справі №359/5719/17 (провадження № 14-8цс21) вказано, що нормами законодавства встановлено первинний спосіб набуття права власності на річ, на яку раніше не було і не могло бути встановлене право власності інших осіб. Саме інвестор як особа, за кошти якої і на підставі договору з яким був споруджений об'єкт інвестування, є особою, якою набувається первісне право власності на новостворений об'єкт інвестування. Інвестор після виконання умов інвестування набуває майнові права (тотожні праву власності) на цей об'єкт і після завершення будівництва об'єкта нерухомості набуває права власності на об'єкт інвестування як первісний власник шляхом проведення державної реєстрації речових прав на зазначений об'єкт за собою (пункти 92, 93, 95 постанови).
При розгляді справи Велика Палата Верховного Суду керується тим, що, укладаючи договір купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно, покупець отримує речове право, яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно в майбутньому.
Право власності на нерухоме майно виникає з моменту прийняття його в експлуатацію, якщо таке передбачено законом чи договором, а повноцінним об'єктом у розумінні ЦК України такий об'єкт стає після його державної реєстрації, оскільки жодних виключень щодо необхідності державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухомі речі, як передбачено в частині першій статті 182 та частині другій статті 331 ЦК України для новоствореної речі, якою є квартира в новозбудованому будинку, цивільне законодавство не містить.
Захист прав на новостворене майно, прийняте в експлуатацію, в разі невизнання відповідачем прав позивача на спірне майно здійснюється в порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, то захист здійснюється на загальних засадах цивільного законодавства.
Відповідно до частин першої та другої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Застосування будь-якого способу захисту цивільного права має бути об'єктивно виправданим та обґрунтованим, а саме: повинно реально відновлювати наявне порушене, оспорене або невизнане право, такий спосіб має відповідати характеру правопорушення та цілям судочинства та не може суперечити принципу верховенства права.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
…
Визнання права як універсальний спосіб захисту абсолютних та виключних прав і охоронюваних законом інтересів передбачене у статті 16 ЦК України.
У статті 392 ЦК України вказано, що власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Зі змісту статті 392 ЦК України вбачається, що вона містить дві диспозиції, за яких власник майна може звернутися з позовом про визнання права власності: 1) якщо таке право оспорюється або не визнається іншою особою; 2) у разі втрати власником документа, який засвідчує право власності.
Суб'єктом вимог про визнання права власності може будь-яка особа, яка вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв'язку з наявністю щодо цього права сумнівів у третіх осіб або претензіями третіх осіб чи необхідністю отримати правовстановлюючі документи.
Позов про визнання права власності на майно подається власником тоді, коли в інших осіб виникають сумніви щодо належності йому цього майна, коли створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності через наявність таких сумнівів чи внаслідок втрати правовстановлюючих документів. Позивачем у позові про визнання права власності може бути будь-який учасник цивільних відносин, який вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв'язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб. Відповідачем у позові про визнання права власності виступає будь-яка особа, яка сумнівається в належності майна позивачеві, або не визнає за ним права здійснювати правомочності володіння, користування і розпорядження таким майном, або має власний інтерес у межах існуючих правовідносин.
Спосіб захисту, передбачений статтею 392 ЦК України є різновидом загального способу захисту - визнання права, а тому його може бути використано в зобов'язальних відносинах за відсутності іншого, окрім судового, шляху відновлення порушеного права.
Тобто зазначений спосіб захисту як різновид загального способу захисту - визнання права може бути використаний не тільки в речово-правових відносинах, але й у зобов'язально-правових, так як сам по собі факт перебування осіб у тих чи інших відносинах, у тому числі договірних, не може перешкоджати застосуванню до цих відносин норм інститутів загальної частини цивільного права.
Способи захисту права, обрані позивачем та застосовані судом, повинні найбільш ефективно поновлювати порушені права, а специфіка інвестування в об'єкти будівництва та визначення новоствореного майна як об'єкта захисту права, відмінного від майнових прав на етапі укладення договорів про інвестування в будівництво, які мають різні назви, повинні тлумачитися на користь тієї особи, права якої порушено.
Практика визнання права власності на об'єкти нерухомості, розміщені у введених в експлуатацію будинках та спорудах, з огляду на відсутність у позивачів можливості оформити право власності в позасудовому порядку як ефективного способу захисту порушених прав підтримується й Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 27 лютого 2019 року у справі № 761/32696/13-ц (провадження № 14-606цс18), від 03 квітня 2019 року у справі № 1609/6643/12 (провадження № 14-107цс19), від 15 травня 2019 року у справі № 522/102/13-ц (провадження № 14-38цс19), від 29 травня 2019 року у справі № 1609/6645/12 (провадження № 14-220цс19), від 26 червня 2019 року у справі № 761/3428/15-ц (провадження № 14-268цс19).
Отже, у випадку оспорювання чи невизнання за інвестором, який виконав умови договору інвестування, первісного права власності на новостворений об'єкт інвестування, введений в експлуатацію, ефективним способом захисту такого права є визнання права власності на підставі статті 392 ЦК України.
…
З огляду на те, що у випадку набуття права власності на новостворене нерухоме майно саме інвестор набуває первинне право власності, на яке раніше не було і не могло бути зареєстроване право власності інших осіб, віндикація не може бути застосована. Ефективним та належним способом захисту прав інвестора у такому випадку буде визнання права власності на підставі статті 392 ЦК України.
Ураховуючи особливість перетворення права на майнові права у право на новостворений об'єкт нерухомого майна, саме інвестор є першим власником за договором купівлі-продажу майнових прав на певне нерухоме майно, яке фактично існує, однак набуває формальних ознак об'єкта цивільних прав лише після його державної реєстрації. Вказане узгоджується з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 (провадження № 14-8цс21).
ОСОБА_1 з посиланням на вимоги статті 392 ЦК України просила визнати за нею право власності на трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 загальною проєктною площею 81,84 кв. м. яка в повному обсязі нею проінвестована.
Тобто в цьому випадку вимога про визнання права власності заявлена на підтвердження реальності його існування.
Позивачка мала обґрунтовані та законні сподівання на реалізацію свого майнового права - отримання новозбудованої квартири у власність. Позов ОСОБА_1 спрямований на захист її права на новозбудовану квартиру, яке не визнається ПП «Екватор-ІФ» та ТОВ «Перко». Способом захисту позивачка обрала визнання за нею такого права, що відповідає положенням статті 16 ЦК України.
Визнання права власності є ефективним і належним способом захисту прав сторони - покупця, який за договором купівлі-продажу майнових прав повністю сплатив узгоджену в договорі грошову суму, проте не може реалізувати свої права внаслідок недобросовісної поведінки продавця після введення будинку в експлуатацію, який не визнає права покупця на цю збудовану квартиру.
Велика Палата Верховного Суду висновує, що положення статті 392 ЦК України підлягають застосуванню до правовідносин, що виникли між особою, яка відчужила майнові права на квартиру в багатоквартирній новобудові (Сторона 1) та особою, яка такі права придбала (Сторона 2) у випадку, коли об'єкт будівництва (багатоквартирна новобудова) зданий в експлуатацію, проте Сторона 1 не виконує умови зазначеного договору з передачі Стороні 2 усіх необхідних документів для оформлення права власності на квартиру, вартість якої Сторона 2 сплатила в повному обсязі, та не визнає права Сторони 2 на цю збудовану квартиру.
Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів про необхідність захисту майнового права ОСОБА_1 в судовому порядку в обраний нею спосіб, оскільки за обставинами справи позивачка набула майнове право на квартиру, проте позбавлена можливості в позасудовому порядку оформити право власності на себе, через те, що необхідних дня реєстрації права власності документів ПП «Екватор-ІФ» не надало, а ТОВ «Перко», яке превентивно схвалило дії ПП «Екватор-ІФ» з укладення договорів з третіми особами та взяло на себе зобов'язання з їх виконання, її право не визнає.
…
Крім того, судами встановлено, що ОСОБА_1 вже зверталася до суду з позовом про зобов'язання виконати умови договору.
05 травня 2016 року рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 20 квітня 2017 року, відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 до ПП «Екватор-ІФ», ТОВ «Перко» про зобов'язання виконати умови договору.
Разом з тим такий спосіб захисту права власності не є ефективним з урахуванням вимог Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження», у статті 63 якого передбачено порядок виконання рішення, за яким боржник зобов'язаний вчинити певні дії, оскільки у разі відмови боржника від вчинення таких дій для нього настають негативні наслідки у вигляді можливого накладення штрафу та внесення до реєстру відомостей про вчинення кримінального правопорушення, однак для стягувача це не тягне поновлення порушеного права.
ОСОБА_1 здійснено всі заходи щодо поновлення своїх прав у зобов'язальному правовідношенні, водночас такого захисту вона не отримала.
Позивачка позбавлена іншого способу реалізувати свої права на квартиру, ніж визнання цього права в судовому порядку, а тому обраний нею спосіб судового захисту у спірних правовідносинах є ефективним, універсальним і застосовним до спірних правовідносин. Спосіб захисту права власності, передбачений статтею 392 ЦК України, є таким, що найбільш повно відновлює порушені права позивачки.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди попередніх інстанцій зробили законні й обґрунтовані висновки про те, що позивачка правомірно набула право власності на квартиру як новостворене майно у зв'язку з повним та належним виконанням нею умов договору, тому невизнане відповідачами право позивачки на спірну квартиру підлягає захисту на підставі статті 392 ЦК України шляхом визнання за ОСОБА_1 права власності на трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 ».
Отже, згідно вищенаведеної практики Великої Палати Верховного Суду визнання права власності на квартиру за аналогічних відносин є належним способом захисту права Позивача, а позов про зобов'язання виконати умови договору ефективним способом захисту не є.
Разом з тим, вирішуючи первісний позов ОСОБА_4 про визнання права власності на квартири на підставі Договору 1 та Договору 2, Суд зауважує наступне.
Так, як встановлено Судом, предметом Договору купівлі-продажу нерухомого майна (квартири), яке буде створено у майбутньому №02/10/01 (пункти 1.1 та 1.2) сторони визначили 2-х кімнатну квартиру проектною площею 60,2 кв.м. на 2 (другому) поверсі, розташовану за будівельною адресою: АДРЕСА_4 .
Порядкового номеру квартири, яка є предметом цього договору купівлі-продажу та буде створена в майбутньому, у вказаному договорі сторони не зазначили, як і не обумовили подальше визначення такого номеру квартири певним відповідним чином.
Аналогічно предметом Договору купівлі-продажу нерухомого майна (квартири), яке буде створено у майбутньому №02/10/02 (пункти 1.1 та 1.2) сторони визначили 1-х кімнатну квартиру проектною площею 42,4 кв.м. на 2 (другому) поверсі, розташовану за будівельною адресою: АДРЕСА_4 .
Порядкового номеру квартири, яка є предметом цього договору купівлі-продажу та буде створена в майбутньому, у вказаному договорі сторони не зазначили, як і не обумовили подальше визначення такого номеру квартири певним відповідним чином.
Належних доказів на підтвердженян факту внесення змін до вищевказаних Договорів 1 та 2 чи укладення додаткових договорів в частині порядкового номеру квартир, які є предметом купівлі-продажу за цими договорами, стороною Позивача за первісним позовом Суду не надано.
У квитанціях про оплату, які надані представником Позивача (том 1 а.с.12) посилання на номери квартир, вартість яких за ними оплачується, відсутні.
У Довідці №27/12 від 27 грудня 2018 року (том 1, а.с.13), підписаній комерційним директором Шеремета М.М., міститься інформація про те, що ОСОБА_4 100% розрахувалася за квартиру АДРЕСА_5 згідно договору №02/10 від 02 жовтня 2017 року.
Однак, Суд зауважує, що в даній довідці номер договору, за яким здійснено оплату за квартиру АДРЕСА_2 зазначено «№02/10», натомість, договори, на підставі яких заявлено позовні вимоги про визнання права власності, мають інші номери (№02/10/01 та №02/10/02).
Інших документів, які б підтверджували ту обставину, що за Договорами 1 та 2 ОСОБА_4 придбавалися квартири під порядковими номерами саме 1 та 2 за відповідною адресою - матеріали справи не містять, а стороною Позивача таких обставин не доведено.
Надана стороною Позивача за первісним позовом копія роздруківки поверхового графічного плану квартир (том 2, а.с.30) не містить належних реквізитів, які б давали підстави стверджувати, що даний документ є додатком до договорів 1, 2, як і не містить будь-яких підписів сторін. Вказаний документ не може вважатися належним доказом на підтвердження порядкових номерів спірних квартир.
Крім того, зі змісту Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №346412294 від 13.09.2023 року (том 1, а.с.216-219) вбачається, що станом на дату даної довідки:
власником квартири АДРЕСА_7 загальною площею 61,9 кв.м. є ОСОБА_5 (підстава реєстрації права власності, зокрема: договір купівлі-продажу нерухомого майна (квартири), яке буде створено у майбутньому №09/02/01 від 09.02.2017 року; дата реєстрації права власності 18.02.2022 року);
власником квартири АДРЕСА_3 загальною площею 42,4 кв.м. є ОСОБА_6 (підстава реєстрації права власності, зокрема: договір купівлі-продажу нерухомого майна (квартири), яке буде створено у майбутньому №04/09/01 від 04.09.2017 року; дата реєстрації права власності 10.03.2023 року).
Докази на підтвердження того, що реєстрація права власності на вказані квартири за Відповідачем 2 та Відповідачем 3 за первісним позовом оскаржувалася та була скасована у встановленому законом порядку - в матеріалах справи відсутні.
Натомість, належних доказів на підтвердження факту набуття майнових прав на квартири за АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3 стороною Позивача за первісним позовом не надано, а Судом відповідних обставин не встановлено.
За таких обставин Суд не вбачає підстав для визнання за ОСОБА_4 права власності на спірні квартири, у зв'язку з чим позов в цій частині не підлягає задоволенню.
Оскільки позовні вимоги ОСОБА_4 про стягнення з ТОВ «Агропромислова фірма «Злак» неустойки та моральної шкоди за порушення права власності ОСОБА_4 є похідними від позовної вимоги про визнання права власності на квартири, в їх задоволенні також слід відмовити за безпідставністю та необгрунтованістю.
У зв'язку з необгрунтованістю позовних вимог за первісним позовом по суті, Судом заява про застосування позовної давності не розглядається, оскільки згідно вимог закону та практики Верховного Суду позовна давність застосовується до обгрунтованих позовних вимог.
• Зустрічний позов про визнання недійсними договорів
Звертаючись до суду із зустрічним позовом про визнання недійсними договорів купівлі-продажу нерухомого майна (квартири), яке буде створено у майбутньому №02/10/01 від 02 жовтня 2017 року та №02/10/02 від 02 жовтня 2017 року, укладених між ОСОБА_4 та ТОВ «Агропромислова фірма «Злак», Позивач за зустрічним позовом покликається на те, що дані правочини не були спрямовані на реальне настання наслідків (тобто купівлю-продаж квартир, що будуть створені в майбутному).
Так, за твердженнями представника товариства, з метою акумулювання готівкових коштів на рахунку товариства (що було необхідно для певних господарських операцій) власником товариства було прийнято рішення про передачу тодішньому директору товариства ОСОБА_7 власних готівкових коштів в сумі 740 000,00 грн. з метою пошуку директором фізичних осіб, що могли б фігурувати як тимчасові покупці майнових прав на квартири з подальшим відступленням своїх майнових прав (прав вимоги) реальним покупцям - майбутнім власникам такої нерухомості. Оскільки директор ОСОБА_7 на той час добре знав громадянина ОСОБА_2 , що межував з даним будівництвом, він домовився з ОСОБА_2 про те, що його син та, зокрема, донька ( ОСОБА_4 ) виступлять фіктивними покупцями майнових прав на чотири квартири (дві однокімнатні та дві двокімнатні) в багатоквартирному будинку по АДРЕСА_1 з наступним внесенням грошових коштів на поточний рахунок ТОВ «Агропромислова фірма «Злак» від імені таких покупців. За цю послугу сім'ї ОСОБА_8 було обіцяно передати у власність дві кладовки у вказаному будинку.
На підтвердження цих домовленостей громадянином ОСОБА_2 було власноручно написано 8 розписок про отримання коштів (том 1, а.с. 126-133), які ж у дні написання розписок оплачено на рахунок товариства (том 1, а.с.134-135).
Отже за твердженнями представника ТОВ «Агропромислова фірма «Злак», кошти на оплату квартир за оскаржуваними договорами не належали особисто покупцю ОСОБА_4 , а були отримані її батьком від директора ОСОБА_7 на підставі розписок з метою їх подальшого внесення на розрахунковий рахунок товариства для цілей, не пов'язаних з придбанням квартир.
У зв'язку з цим, на думку представника Позивача за зустрічним позовом, оскаржувані договори підлягають визнанню недійсними у зв'язку з їх фіктивністю.
Як зазначено Верховним Судом у Постанові від 31 березня 2021 року (справа №201/2832/19):
Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (частина перша статті 1 ЦК України).
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частина перша статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Статтею 655 ЦК України встановлено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Частиною першою статті 202 ЦК України передбачено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Така дія повинна бути правомірною, а її неправомірність є підставою для визнання правочину недійсним.
Відповідно до положень статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою, шостою статті 203 ЦК України.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Статтею 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі
Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно зі статтею 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.
Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.
Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.
Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.
У фіктивних правовідносинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву.
Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.
Подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, з якою погодився Верховний Суд у постановах: від 14 лютого 2018 року у справі № 379/1256/15-ц (провадження № 61-1300св18), від 08 лютого 2018 року у справі № 756/9955/16-ц (провадження № 61-835св17).
У Постанові від 31 березня 2021 року (справа №201/2832/19) Верховний Суд звернув увагу, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.
Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), постановах Верховного Суду від 13 березня 2019 року в справі № 757/12646/16, від 28 лютого 2018 року у справі №909/330/16, від 01 листопада 2018 року в справі № 910/18436/16.
Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) й дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
В даній цивільній справі, заперечуючи проти позову, третя особа ОСОБА_2 посилався на те, що оспорювані позивачем за зустрічним позовом договори купівлі-продажу відповідали волевиявленню сторони покупця правочину, оскільки його донька мала намір отримати у власність спірні квартири.
При цьому, ОСОБА_2 підтвердив, що кошти на оплату квартир за оскаржуваними договорами ним попередньо було отримано від директора ТОВ «Агропромислова фірма «Злак», однак стверджував, що мета та мотиви отримання таких коштів від директора не має значення у спірних відносинах, оскільки кошти на оплату квартир у належних сумах вносилися покупцем ОСОБА_4 на рахунок товариства саме на придбання квартир згідно наданих суду квитанцій.
Судом також встановлено, що попередньо, а саме 20 липня 2017 року між Агропромисловою фірмою «Злак» та ОСОБА_2 , ОСОБА_10 , ОСОБА_4 було укладено Протокол про наміри №20/07 (том 1, а.с.152), за змістом якого сторони домовлялися у сприянні Ашропромисловій фірмі «Злак» у здійсненні нею своєї господарської діяльності на принципах взаємодопомоги та добросусідства.
Агропромислова фірма «Злак» зобов'язувалася, зокрема, надати сім'ї ОСОБА_8 дві двохкімнатні квартири та дві однокімнатні квартири з відповідними площами, а також дві кладовки.
Фізичні особи ОСОБА_2 , ОСОБА_10 , ОСОБА_4 , в свою чергу, зокрема, зобов'язувалися одночасно з оформленням Агропромисловою фірмою «Злак» документів, що підтверджують право власності на вищевказані об'єкти нерухомості, здійснити переоформлення (відчужити на користь Товариства корпоративних прав (простих іменних акцій) ПрАТ «Івано-Франківське племпідприємтство» на протязі 2018 року)
Вказаний Протокол про наміри №20/07 від 20 липня 2017 року не є предметом розгляду у даній цивільній справі, на взяті за даним протоколом зобов'язання сторони в обгрунтування своїх вимог, як на підставу позовів, не покликаються.
Разом з тим, Суд зі змісту даного протоколу про наміри вбачає, що між сторонами у справі (ТОВ «Агропромислова фірма «Злак» та сім'єю ОСОБА_8 ) існували відповідні домовленості з приводу набуття, зокрема, ОСОБА_4 , у власність квартир.
Станом на час розгляду справи, як не заперечили сторони, умови Протоколу про наміри №20/07 від 20 липня 2017 року ними не реалізовано.
Натомість, після укладення вказаного протоколу у липні 2017 року, в подальшому, а саме 02 жовтня 2017 року між ТОВ «Агропромисловою фірмою «Злак» та ОСОБА_4 було укладено оскаржувані договори, які Позивач за зустрічним позовом просить визнати недійсними.
При цьому, Суд зауважує, що до зустрічного позову не додано, а в судових засіданнях представником Позивача за зустрічним позовом не доведено факту відсутності умислу на досягнення реальних наслідків внаслідок укладення оскаржуваних договорів купівлі-продажу обома сторонами правочину, тобто і продавцем, і покупцем за договорами.
Так, покупцем за оскаржуваними договорами є ОСОБА_4 .
Розписки про отримання грошових коштів від директора ТОВ Агропромислова фірма «Злак» складалися та підписувалися ОСОБА_2 , а не ОСОБА_4 .
Мотиви та мета отримання ОСОБА_2 коштів у директора ТОВ Агропромислова фірма «Злак» Брикси О.Ю. та будь-які інші їхні домовленості не можуть бути самостійною підставою для визнання оскаржуваних правочинів фіктивними, оскільки згідно наданих суду платіжних квитанцій кошти вносилися ОСОБА_4 , яка відношення до написання відповідних розписок не має.
Суд повторно наголошує, що як зазначено у постанові від 31.03.2021 року у справі №201/2832/19 Верховним Судом, що позивач, який звертається до суду із заявою про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.
Позивачем за зустрічним позовом не доведено і матеріали справи не містять будь-яких доказів, які б свідчили про відсутність у сторін договору, зокрема, покупця ОСОБА_4 , волевиявлення на їх укладення і створення відповідних правових наслідків.
У зв'язку з цим вимоги зустрічного позову не підлягають задоволенню.
Посилання ж сторони правочину на недобросовісність власних дій та мотивів при його укладенні, на думку Суду, суперечить принципу добросовісності, як одного з принципів цивільного судочинства.
На підставі наведеного, Суд вважає вимоги зустрічного позову необгрутнованими та не вбачає підстав для його задоволення.
Частинами 1-4 статті 12 Цивільного процесуального кодексу України (надалі - «ЦПК України») визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом.
Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.
Так, статтею 81 ЦПК України встановлено правила обов'язку доказування і подання доказів в цивільній справі.
Відповідно до частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, а частиною 5 вказаної статті визначено, що докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
На підставі наведеного, відповідно до 16, 177, 179, 182, 190, 203, 204, 215, 234, 328, 331, 392, 509, 525-527, 530, 629, 638, 655, 656 ЦК України, керуючись ст. ст. 4, 12, 76, 81, 259, 263-265, 268, 354 ЦПК України, суд
1. В задоволенні позову ОСОБА_4 до ТОВ «Агропромислова фірма «Злак», ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , третя особа без самостійних вимог ОСОБА_3 про визнання права власності на квартири, стягнення коштів та моральної шкоди, - відмовити.
2. В задоволенні зустрічного позову ТОВ «Агропромислова фірма «Злак» до ОСОБА_4 , третя особа без самостійних вимог ОСОБА_2 , про визнання недійсними договорів, - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Івано-Франківського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складено та підписано 01.02.2024 року.
Суддя Домбровська Г.В.