30 січня 2024 року
м. Київ
cправа № 909/225/23
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Могил С.К. - головуючий, Волковицька Н.О., Случ О.В.,
за участю секретаря судового засідання Росущан К.О.
та представників
позивача: Вовчук О.М., Корюкін О.В.,
відповідача: Микитишин О.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "БК Цитадель"
на постанову Західного апеляційного господарського суду від 25.09.2023
та рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 25.05.2023
у справі № 909/225/23
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "БК Цитадель"
до Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Універсальна"
про продовження дії договору,
Товариство з обмеженою відповідальністю "БК Цитадель" звернулось до Господарського суду Івано-Франківської області з позовом до Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Універсальна" про визнання договору оренди приміщення №10/19 від 01.10.2019 продовженим до 30.09.2023 на умовах, передбачених таким договором.
Позовна заява мотивована тим, що відповідно до вимог Цивільного та Господарського кодексів України позивач вважає договір оренди приміщення №10/19 від 01.10.2019 продовженим до 30.09.2023, оскільки поведінка відповідача у спірних правовідносинах свідчить про зловживання ним своїм правом на дострокове розірвання договору.
Рішенням Господарського суду Івано-Франківської області від 25.05.2023 (суддя Скапровська І.М.), залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 25.09.2023 (колегія суддів у складі: Скрипчук О.С - головуючий, Матущак О.І., Якімець Г.Г.), в позові відмовлено.
Судами обох інстанцій встановлено, що між ПрАТ "Страхова компанія "Універсальна" (орендодавець) та ТОВ "БК Цитадель" (орендар) 01.10.2019 укладено договір №10/19 оренди нежилого приміщення, в рамках якого орендодавець передав, а орендар прийняв в оренду (найм) нежиле приміщення за адресою: м. Івано-Франківськ, вул. Пилипа Орлика, 8 для використання з метою здійснення діяльності, не забороненої законодавством України.
Згідно з п. 2.1 договору об'єктом оренди є нежиле приміщення, загальною площею 201,0 кв.м, згідно з викопіюванням з поверхового плану технічного паспорта на будівлю.
Відповідно до п. 3.1 договору розмір плати за користування Об'єктом оренди орендар сплачує у розмірі 16 000,00 грн.
Відповідно до п. 7.6 договору якщо сторона в термін один місяць до закінчення дії договору не заявить про намір його розірвати, договір автоматично пролонгується, при цьому, він вважається продовжений на такий самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені цим договором.
Відповідно до п.8.1 договору цей договір вступає в силу щодо конкретних частин об'єкта оренди з дати підписання сторонами акта приймання-передачі (додаток №2) і діє протягом одного року з дати прийому-передачі.
Згідно з актом приймання-передачі від 01.10.2019 ПрАТ "Страхова компанія "Універсальна" передало, а ТОВ "БК Цитадель" прийняло об'єкт оренди за адресою - м. Івано-Франківськ, вул. Пилипа Орлика, 8.
В подальшому договір №10/19 оренди нежилого приміщення було пролонговано, про що сторони не заперечують, а саме: з 01.10.2020 до 30.09.2021; з 01.10.2021 до 30.09.2022; з 01.10.2022 до 30.09.2023.
Пунктом 8.3 договору передбачено, що кожна зі сторін може достроково розірвати договір, попередивши іншу сторону не пізніше за 2 календарні місяці до планової дати припинення орендних правовідносин.
Листом від 20.12.2022 за вих. № 756/10-019, отриманим головним інженером ТОВ "БК Цитадель", відповідач на підставі п. 8.3 договору повідомив позивача про дострокове припинення цього договору оренди з 28.02.2023.
Також ТОВ "БК Цитадель" згідно з платіжними дорученнями № 2062 від 17.02.2023 на суму 16 000 грн та № 1963 від 24.02.2023 на суму 16 000 грн здійснило оплату оренди приміщень за січень та лютий 2023 року, однак відповідно до виписки по рахунку відповідача кошти в розмірі 32 000 грн були повернуті, з призначенням платежу: «повернення надлишково перерахованих коштів».
Відмовляючи у задоволенні позову місцевий господарський суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що умовами спірного договору обумовлено право сторін достроково розірвати договір. Відповідно, власник майна, який передав його в оренду, має правомірні очікування на повернення орендованого майна за умови дотримання ним умов договору в частині повернення об'єкта оренди, попередивши іншу сторону не пізніше як за два місяці до планової дати припинення орендних відносин. Вимога позивача про визнання договору оренди приміщення №10/19 від 01.10.2019 продовженим до 30.09.2023 є безпідставною, оскільки відповідач виконав належним чином вказані умови договору про його дострокове розірвання.
Не погоджуючись з постановою апеляційного та рішенням місцевого господарських судів, позивач звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.
В обґрунтування своїх вимог скаржник посилається на те, що головний інженер Пасічник В.М, не є особою уповноваженою приймати кореспонденцію позивача, а тому, суди дійшли хибного висновку про те, що правовідносини між сторонами у справі припинились в зв'язку з направленням позивачу повідомлення про їх припинення, оскільки він такого повідомлення не отримував. Судами про винесенні оскаржуваних рішень враховано тільки суму, яка була повернута відповідачу, однак не взято до уваги решту суми, яка була сплачена на виконання договору і не повернута.
Скаржником умотивовано подання касаційної скарги на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, а саме - суди не врахували висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 23.01.2020 у справі № 922/1124/18, від 26.02.2020 у справі № 910/4391/19, від 02.11.2022 у справі № 146/1094/21, від 31.01.2023 у справі № 922/4702/21, від 08.05.2018 у справі № 910/1873/17.
Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 11.12.2023 відкрито провадження за касаційною скаргою з підстави, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, призначено останню до розгляду у відкритому судовому засіданні на 23.01.2024 та надано строк на подання відзиву на касаційну скаргу до 08.01.2024.
До Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 10.01.2024 від відповідача надійшов відзив на касаційну скаргу, поданий 09.01.2024, тобто поза межами строку, визначеного ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 11.12.2023, а тому він долучається до матеріалів справи, однак не враховується при розгляді касаційної скарги.
У зв'язку з тривалою повітряною тривогою 23.01.2024 розгляд справи не відбувся, а ухвалою від 23.01.2024 призначено касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "БК Цитадель" до розгляду на 30.01.2024.
Переглянувши постанову апеляційного та рішення місцевого господарських судів, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, з огляду на таке.
Відповідно до ч. 1 ст. 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Пунктом 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставою касаційного оскарження судових рішень визначено застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.
Суд враховує, що судовими рішеннями в подібних правовідносинах є такі рішення, де подібними є (1) предмети спору, (2) підстави позову, (3) зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце (4) однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (аналогічна позиція викладена у постановах ВП ВС від 05.06.2018 у справі № 523/6003/14-ц, від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16, від 20.06.2018 у справі № 755/7957/16-ц, від 26.06.2018 у справі № 2/1712/783/2011, від 26.06.2018 у справі № 727/1256/16-ц, від 04.07.2018 у справі № 522/2732/16-ц).
Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи ((див. постанови Верховного Суду від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16 (пункт 32); від 25.04.2018 у справі № 925/3/17 (пункт 38); від 16.05.2018 року у справі № 910/24257/16 (пункт 40); від 05.06.2018 у справі № 243/10982/15-ц (пункт 22); від 31.10.2018 у справі № 372/1988/15-ц (пункт 24); від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц (пункт 22) і № 522/2110/15-ц (пункт 22); від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц (пункт 22)).)
При цьому колегія суддів враховує позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (провадження №14-16цс20), відповідно до якої у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.
На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Водночас колегія суддів зазначає, що слід виходити також з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.
Так у постанові Верховного Суду від 23.01.2020 у справі № 922/1124/18 у справі про скасування рішення адміністративної колегії Харківського обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України від 01.03.2018 № 14-р/к у справі № 2/12-94-17 "Про порушення законодавства про захист економічної конкуренції та накладення штрафу" (далі - Рішення АМК) та зупинення його дії, Верховний Суд зазначив, що саме орган Антимонопольного комітету України визначає форму, спосіб та строк надання інформації, необхідної для виконання завдань, передбачених законодавством про захист економічної конкуренції. Законодавство про захист економічної конкуренції не наділяє суб'єкта господарювання правом на власний розсуд вирішувати питання щодо форми, способу та доцільності витребування органом Антимонопольного комітету України інформації, необхідної для виконання завдань, передбачених законодавством про захист економічної конкуренції. Підтвердженням надіслання органом АМК письмової Вимоги та її отримання Товариством є наявність доказів її отримання від підприємства зв'язку уповноваженою на це особою відповідно до Правил надання послуг поштового зв'язку. В матеріалах справи міститься копія витягу з книги запису поштових відправлень і повідомлень (ф. № 8) за 14.08.2017 поштового відділення № 162 ПАТ «Укрпошта» про вручення згрупованого відправлення, у тому числі, вимоги голови Харківського територіального відділення АМК України від 11.08.2017 про надання інформації (надійшла листом № 6102221753282) фізичній особі ОСОБА_1., який містить дані щодо дати отримання - 14.08.2017, прізвище та особистий підпис. Видача фізичній особі ОСОБА_1 листа № 6102221753282 також підтверджується копією витягу з книги ф.8 довіреностей, в якому зберігалася копія довіреності від 28.12.2016 № 3, видана Товариством на отримання та відправлення поштової кореспонденції Товариства. При цьому наявність «в книзі довіреностей» копії довіреності, виданої Товариством фізичній особі ОСОБА_1 свідчить про відсутність звернення іншого повноваженого представника Товариства на отримання поштової кореспонденції. Крім того, судами попередніх інстанцій встановлено, що згідно з листом ПАТ «Укрпошта» від 27.11.2017 № 01-20/855 Відділення повідомлено про те, що Вимогу від 11.08.2017 про надання інформації (надійшла листом № 6102221753282) вручено 14.08.2017 уповноваженій особі Товариства ОСОБА_1., яка діє на підставі довіреності від 28.12.2016.
З огляду на те, що в силу положень Правил надання послуг поштового зв'язку, видача поштового відправлення одержувачу здійснюється відділенням поштового зв'язку виключно за умови пред'явлення документів, що посвідчують особу, а також те, що довіреність від 28.12.2016 № 3 не втрачалася ані позивачем, ані фізичною особою ОСОБА_1 , - суди попередніх судових інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що поштове відправлення № 6102221753282 не могло бути видано жодній іншій особі, крім ОСОБА_1 .
При цьому, пункти 89, 96, 105 Правил надання послуг поштового зв'язку виключають можливість отримання поштової кореспонденції неуповноваженою особою, а в матеріалах справи відсутні докази неналежного виконання посадовими особами ПАТ «Укрпошта» своїх обов'язків щодо вручення листа № 6102221753282. Також, як встановлено судами попередніх інстанцій: в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази, які свідчили б про те, що копія довіреності від 28.12.2016 № 3, видана Товариством, є підробленою (сфальшованою); довіреність, видана Товариством на ім'я ОСОБА_1 втрачена не була та іншим чином не вибувала з володіння Товариства чи фізичної особи ОСОБА_1 .
Відтак, правовідносини у справах № 922/1124/18 та розглядуваній є відмінними, а у справі № 909/225/23 судами встановлено, що у договорі сторони також не передбачили будь-які домовленості щодо того, коли вважається здійсненим повідомлення сторони про припинення чи зміну договору, відтак, відповідач реалізував своє право шляхом особистого повідомлення представника (головного інженера) позивача, про що останній поставив відмітку про отримання 23.12.2022.
У постанові від 26.02.2020 у справі № 910/4391/19 Верховний Суд вказав, що відмова від договору найму за своєю суттю є одностороннім правочином і, з огляду на підстави такої відмови, є способом захисту порушених прав наймодавця, а тому не вимагає згоди другої сторони. За змістом ст. 782 ЦК України, а також виходячи з положень ст.ст. 205, 654 ЦК України, відмова від договору має вчинятися наймодавцем письмово. Додаткових вимог вказані положення ЦК України не містять.
Системний аналіз наведених норм закону дозволяє дійти висновку, що одностороння відмова від договору оренди, право наймодавця на яку передбачено ст. 782 ЦК України, не підлягає обов'язковому нотаріальному посвідченню, оскільки це не передбачено положеннями цієї статті.
Відмова від договору вважається такою, що відбулася, якщо наймодавець направив наймачу відповідну заяву (лист, повідомлення), надавши суду докази такого направлення та отримання її наймачем.
У справі № 146/1094/21 про визнання договору оренди землі недійсним, скасування запису про реєстрацію договору оренди та поновлення права оренди, Верховний Суд у постанові від 02.11.2022 вказав, що одностороння відмова від договору оренди, як вид одностороннього правочину, розрахована на сприйняття саме іншою стороною договору оренди. Це зумовлено тим, що якщо існують підстави для односторонньої відмови або вона не залежить від певних підстав, то для орендаря вчинення такої відмови породжує істотні правові наслідки у вигляді розірвання договору. Тому в разі якщо орендодавець має право на односторонню відмову від договору оренди землі і вчиняє такий односторонній правочин, оскільки відмова від договору має бути адресована та сприйнята орендарем, то про нього слід повідомити саме орендаря, а не державного реєстратора; державний реєстратор не є учасником приватних відносин і повідомлення державного реєстратора про вчинення орендодавцем односторонньої відмови від договору оренди не може породжувати для орендаря правові наслідки у вигляді розірвання договору оренди.
Водночас у справі № 146/1094/21 суди вважали, що договір оренди землі відповідно до вимог законодавства та умов договору не припинений (зокрема, строк дії договору не сплив) та у встановленому законом та договором порядку не розірваний; суди не звернули увагу, що орендодавець має право на односторонню відмову від договору оренди землі і вчиняє такий односторонній правочин, оскільки відмова від договору має бути адресована та сприйнята орендарем, то про нього слід повідомити саме орендаря, а не державного реєстратора. Державний реєстратор не є учасником приватних відносин і повідомлення державного реєстратора про вчинення орендодавцем односторонньої відмови від договору оренди не може породжувати для орендаря правові наслідки у вигляді розірвання договору оренди; орендодавець має право на односторонню відмову від договору оренди землі, але про неї слід повідомляти не орендаря, а державного реєстратора. Орендодавець, з урахуванням принципу свободи правочину, не вчинив такий односторонній правочин як відмова договору, адресований орендарю. Тому очевидно, що суди надали неправильну відповідь на одне з ключових питань всупереч нормам матеріального права. Як наслідок судові рішення підлягають зміні в мотивувальній частині.
В свою чергу, у розглядуваній справі відповідач реалізував своє право шляхом особистого повідомлення представника (головного інженера) позивача, про що останній поставив відмітку про отримання 23.12.2022.
Посилання скаржника на те, що ПАТ «Страхова компанія «Універсальна» повинна була використати альтернативні засоби для відправлення повідомленням про дострокове розірвання договору, а саме надіслати повідомлення про дострокове розірвання договору ТОВ «БК Цитадель» за допомогою поштового зв'язку не знайшло свого підтвердження, оскільки законодавством не встановлено вимоги саме направлення відповідного повідомлення про розірвання договору оренди поштою, а орендодавець має право іншими незабороненими способами повідомити орендаря про припинення орендних правовідносин.
В свою чергу, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази, а судами не встановлено і скаржником не спростовується факт відсутності трудових відносин між головним інженером та орендарем та отримання ним відповідного листа.
Що ж до посилань скаржника на постанови Верховного Суду від 31.01.2023 у справі № 922/4702/21, від 08.05.2018 у справі № 910/1873/17, то викладені у них висновки стосувались правовідносин продовження договору оренди землі в порядку ст. 33 «Про оренду землі» та правовідносин стягнення коштів за договором доручення відповідно, а тому вони не є подібними до відносин у справі № 909/225/23. До того ж судами обох інстанцій у справі № 909/225/23 не встановлено обставин недобросовісності поведінки орендодавця у даній справі, предметом спору якої є саме одностороння відмова орендодавця від продовження відносин оренди приміщення.
За змістом п. 1 ч. 1 ст. 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до положень ст. 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених ст. 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Оскільки в ході касаційного розгляду не було виявлено порушень судами норм процесуального права, а також неправильного застосування норм матеріального права, то і підстав для зміни чи скасування оскаржуваних судових рішень у касаційному провадженні також немає, у зв'язку з чим касаційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржені постанова апеляційного та рішення місцевого господарських судів підлягають залишенню без змін.
Оскільки суд відмовляє у задоволенні касаційної скарги та залишає без змін оскаржені судові рішення, судові витрати, відповідно до ст. 129 ГПК України, покладаються на заявника касаційної скарги.
Керуючись ст.ст. 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Суд, -
Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "БК Цитадель" залишити без задоволення.
Постанову Західного апеляційного господарського суду від 25.09.2023 та рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 25.05.2023 у справі № 909/225/23 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя Могил С.К.
Судді: Волковицька Н.О.
Случ О.В.