61022, м. Харків, пр. Науки, 5, тел.:(057) 702-07-99, факс: (057) 702-08-52,
гаряча лінія: (096) 068-16-02, E-mail: inbox@dn.arbitr.gov.ua,
код ЄДРПОУ: 03499901,UA368999980313151206083020649
іменем України
31.01.2024 Справа №905/1307/23
Господарський суд Донецької області у складі судді Чернової О.В., за участю секретаря судового засідання Рикова А.С., розглянув у відкритому судовому засіданні справу
за позовом: ОСОБА_1 , м. Добропілля Донецької області
до відповідача: Добропільської міської ради, м. Добропілля Донецької області
про визнання права власності на земельну ділянку, визнання фактів, визнання права здійснити певні дії,
за участю уповноважених представників сторін: не з'явилися.
ОСОБА_1 , м. Добропілля Донецької області звернувся до Господарського суду Донецької області з позовом до Добропільської міської ради, м. Добропілля Донецької області, за змістом якого просить:
- визнати за ОСОБА_1 , ІНН НОМЕР_1 , право власності на земельну ділянку по АДРЕСА_1 , орієнтовною площею 0,2199га для експлуатації та обслуговування будівель та споруд Ветеринарного аптечно-консультаційного пункту, який складається: ветеринарний пункт 1А; прибудова 1а; накриття 1а, димохід, 1а; підвал, пд; ватове приміщення, 1Б; ганок 1б; накриття, 1В; сарай, 1Г; вбиральня, 1Д; паркан, 1; паркан, 2; хвіртка, 3; ворота, 4; паркан, 5; хвіртка, 6; паркан, 7; ворота, 8; замощення, I; замощення, II; замощення, III;
- визнати факт, що земельна ділянка 0,2199 га по АДРЕСА_1 , надана позивачу рішенням Добропільської міської ради №158/1 від 21.04.1999р. з цільовим призначенням 1.11.6 - для іншої комерційної діяльності, категорія земель «землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення», після прийняття рішення Добропільської міської ради №123/5-42 від 24.03.1999р. про повернення зазначеної земельної ділянки 0,2199га Добропільським заводом ЖБНТ до фонду земель міста;
- визнати факт, що відомості про земельну ділянку 0,2199га по вул. Набережна -11 в м. Добропілля, Донецької області, автоматично не було перенесено до Державного земельного кадастру, та в публічній кадастровій карті відсутні;
- визнати право позивача змінити самостійно цільове використання землі 0,2199 га по вул. Набережна -11 в м. Добропілля, Донецької області, без зміни виду діяльності на підставі абзацу 4 ч.2 ст. 20 ЗК України.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що з 1996 року він користується земельною ділянкою за адресою: вул. Набережна, 11 в м. Добропілля. Надалі, на підставі договору від 21.05.1999 позивач набув права постійного користування спірною земельною ділянкою для розміщення ветеринарного аптечно-консультаційного пункту. На підставі свідоцтва про право власності від 30.04.2003 позивач є власником ветеринарного аптечно-консультаційного пункту, який розміщено на спірній земельній ділянці. Позивач звертався до відповідача з заявою про передачу земельної ділянки у власність позивача, однак, відповідач не прийняв рішення. Посилаючись на принцип цілісності об'єкта нерухомості, спорудженого на спірній земельній ділянці з такою ділянкою, а також на користування земельною ділянкою більше 15 років, позивач звернувся до суду з відповідним позовом.
На підтвердження вказаних обставин позивач надав суду такі документи: рішення виконавчого комітету Добропільської міської ради від 02.06.1975, довіреність №224 від 26.12.1997, рішення Добропільської міської ради №123/5-42 від 24.03.1999, рішення виконавчого комітету Добропільської міської ради №158/1 від 21.04.1999, акт державної технічної комісії про готовність закінченого будівництвом об'єкту до експлуатації від 25.01.2000, договір від 21.05.1999, акт державної технічної комісії про готовність об'єкта до експлуатації від 25.01.2000, свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 30.04.2003, технічний паспорт на громадський будинок від 13.12.2006, план земельної ділянки громадського будинку, поверховий план будівлі, експлікацію приміщень до плану ветеринарного аптечно-консультаційного пункту, довідку №236 від 01.06.2006 про нормативну грошову оцінку земельної ділянки (витяг), лист Добропільської ОДПІ ГУ ДФС у Донецькій області №1136/13 від 02.02.2017, заява від 21.11.2021, лист виконавчого комітету Добропільської міської ради №03/5424-04/01/02 від 18.11.2021, лист Головного управління ДПС у Донецькій області №33653/6/05-99-24-12-20 від 15.12.2021.
Нормативно свої позовні вимоги позивач обґрунтовує посиланням на статті 15, 16, 344, 377, 392 Цивільного кодексу України та статті 20, 120 Земельного кодексу України.
З дотриманням приписів статті 6 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до Положення про автоматизовану систему документообігу суду, для розгляду справи №905/1307/23 визначено суддю Чернову О.В.
Ухвалою господарського суду від 13.10.2023 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі №905/1307/23. Справу №905/1307/23 вирішено розглядати за правилами загального позовного провадження. Підготовче засідання призначено на 02.11.2023 о 15:00год.
Справа №905/1307/23 прийняття до провадження господарського суду з урахуванням висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 15.09.2023 у справі №227/1690/22.
Ухвалою господарського суду від 02.11.2023 відкладено підготовче засідання на 06.12.2023 о 17:00год.
Ухвалою господарського суду від 06.12.2023 продовжено строк підготовчого провадження у справі №905/1307/23 на тридцять днів; відкладено підготовче засідання на 03.01.2024 о 15:30год.
Ухвалою господарського суду від 03.01.2024 закрито підготовче провадження у справі №905/1307/23 та призначено судове засідання з розгляду справи по суті 31.01.2024 о 17:00год.
У судове засідання представник позивача не з'явився, позивач подав до суду заяву про розгляд справи за його відсутності, позовні вимоги підтримує у повному обсязі.
Представник відповідача у судове засідання не з'явився, про дату, час та місце судового засідання повідомлений належним чином. Відзив на позовну заяву не надав, про відкрите судове провадження повідомлений належним чином, що підтверджується довідками про доставку ухвал суду до його електронного кабінету, а також рекомендованими повідомленнями про вручення поштових відправлень.
Відповідно до статті 42 Господарського процесуального кодексу України сторони зобов'язані виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки та добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.
Відповідно до ч.2 ст.178 Господарського процесуального кодексу України, у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.
Згідно ч.ч.1, 3 ст.202 Господарського процесуального кодексу України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час та місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті. Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.
Враховуючи, що сторони повідомлені належним чином про дату та час судового засідання, судом створені усі умови та сторонам наданий достатній час для реалізації ними своїх процесуальних прав, передбачених статтями 42, 46 Господарського процесуального кодексу України, суд вважає за можливе розглянути спір в порядку ч.1 ст.178 та ч.3 ст.202 Господарського процесуального кодексу України за наявними в справі матеріалами.
З'ясувавши фактичні обставини справи, оцінивши докази на їх підтвердження в порядку статті 210 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд
Рішенням Добропільської міської ради №123/5-42 від 24.03.1999 припинено Добропільському заводу залізобетонних труб високого тиск право користування земельною ділянкою площею 0,2199га по вул. Набережній, 11 в м. Добропілля у зв'язку з добровільною відмовою та передано земельну ділянку до фонду земель міста.
Рішенням Виконавчого комітету Добропільської міської ради №158/1 від 21.04.1999 надано ОСОБА_1 (позивач) у тимчасове користування терміном на 5 років земельну ділянку площею 0,2199га по вул. Набережній, 11 в м. Добропілля для розміщення ветеринарного аптечно-консультаційного пункту. Згідно українського класифікатора використання землі - п.1.11.6. Іншої комерційної діяльності (п. 1 рішення).
На підставі вказаного рішення відведено позивачу в натурі земельну ділянку, яка розташована в м. Добропілля, по вул. Набережній, 11, площею 0,2199га, для розміщення ветеринарного аптечно-консультаційного пункту, кордони відведеної ділянки та червоні лінії закріплені на місцевості металевими кілочками, що підтверджується актом про відведення кордонів та червоних ліній ділянки в натурі.
21.05.1999 між позивачем (землекористувач) та Добропільською міською радою (відповідач) укладено договір, відповідно до п.1.1 якого відповідач на підставі рішення №158/1 від 21.04.1999 надає, а позивач приймає в тимчасове користування земельну ділянку загальною площею 0,2199 гектарів.
Земельна ділянка надається на умовах тимчасового користування стоком на 5 років для розміщення ветеринарного аптечно-консультативного пункту по вул. Набережній, 11, в м. Добропілля (п.1.2 договору).
Договір набуває чинності з моменту його реєстрації.
Договір зареєстровано в Книзі записів договорів на право тимчасового користування землею у 1999 році за №409 (дату реєстрації неможливо встановити у зв'язку з неякісною копією договору).
Відповідно до акту державної технічної комісії про готовність закінченого будівництвом об'єкту до експлуатації від 25.01.2000, затвердженого рішенням виконавчого комітету Добропільської міської ради №45 від 02.02.2000, перша черга ветеринарного аптечно-консультаційного пункту (вбиральня, сарай, приміщення сторожа) готова до введення в експлуатацію.
На підставі рішення виконавчого комітету Добропільскої міської ради №45 від 02.02.2000, відповідно до свідоцтва про право власності серії САА №936186 від 30.04.2003, за позивачем зареєстровано право приватної власності на нерухоме майно (частка 1/1), тип об'єкта: ветеринарний аптечно-консультаційний пункт (1 черга), адреса об'єкта: Донецька обл., м. Добропілля, вул. Набережна, буд. 11.
Згідно з довідкою про нормативну грошову оцінку земельної ділянки (витяг) №236 від 01.06.2006, видана ОСОБА_1 , місце розташування земельної ділянки АДРЕСА_1 ; кадастровий номер 1411500000:00:010:0001, цільове призначення (використання) земельної ділянки - для експлуатації ветеринарного аптечно-консультативного пункту, нормативна грошова оцінка земельної ділянки складає 49952,50грн. Довідка не містить інформацію в графі «документ, що посвідчує право власності, користування земельною ділянкою».
У тексті позовної заяви позивач, з посиланням на довідку №236 від 01.06.2006, вказує, що кадастровий номер земельної ділянки 1411500000:00:010:0001 в публічній кадастровій карті не відображається.
Матеріали справи містять технічний паспорт на ветеринарний аптечно-консультаційний пункт, виготовлений станом на 13.12.2006, план земельної ділянки громадського будинку, поверховий план будівлі, експлікацію приміщень до плану ветеринарного аптечно-консультаційного пункту.
Згідно з листом Добропільської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Донецькій області №1136/13 від 02.02.2017, починаючи з 2006 року та станом на 01.01.2017, податкова заборгованість з плати за землю, що знаходиться за адресою: м. Добропілля, вул. Набережна, 11, загальною площею 0,2199га, у ОСОБА_1 відсутня.
Відповідно до довідки Головного управління ДПС у Донецькій області №33653/6/05-99-24-12-20 від 15.12.2021 фізична особа-підприємець ОСОБА_1, починаючи з 2006 року, сплачує плату за землю у вигляді земельного податку з фізичних осіб на земельну ділянку, яка знаходиться за адресою м. Добропілля, вул. Набережна, 11, загальною площею 0,2199га. Земельний податок сплачується в повному обсязі та в терміни, встановлені Податковим кодексом України.
У відповідь на інформаційний запит від 11.11.2021 листом №03/5424-04/01/02 від 18.11.2021 виконавчий комітет Добропільської міської ради повідомив позивача про офіційну електронну адресу Добропільської міської ради.
До матеріалів справи позивач долучив заяву від 21.11.2021 про надання спірної земельної ділянки на праві набувальної давності. У заяві зазначається про направлення на адресу голови міста комплекту документів, відправлених із заявою 17.03.2021.
Позивач вказує, що заява від 21.11.2021 зареєстрована відповідачем 22.11.2022 за №03/5604-14/01. Рішення за такою заявою відповідач не прийняв.
Позивач, посилаючись на набуття права власності на будівлю з 2003 року, а також на користування земельною ділянкою більше 15 років, звернувся до суду з відповідним позовом.
Виходячи з принципу повного, всебічного та об'єктивного розгляду всіх обставин справи, суд вважає вимоги позивача такими, що не підлягають задоволенню з огляду на таке.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема визнання права.
Статтею 328 Цивільного кодексу України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Відповідно до ст. 392 Цивільного кодексу України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
За правилами статті 392 Цивільного кодексу України позов про визнання права власності може бути пред'явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує його право власності.
Позов про визнання права власності спрямований на усунення перешкод у здійсненні власником свого права і виключення домагань на належне власнику майно за допомогою підтвердження у судовому порядку факту приналежності йому спірного майна на праві власності. Передумовою для застосування ст. 392 Цивільного кодексу України щодо визнання права власності є відсутність іншого, окрім судового, шляху для відновлення порушеного права.
Захист права власності шляхом його визнання у судовому порядку можливий за наявності одночасно двох умов: по-перше, підтвердження у судовому порядку своїх прав на майно, шляхом подання належних і достатніх доказів, які достеменно підтверджують факт набуття права власності на законних підставах, і, по-друге, вичерпне спростування доводів третіх осіб, які оспорюють або не визнають право власності позивача.
Вирішуючи спір про визнання права власності на підставі статті 392 Цивільного кодексу України, необхідно враховувати, що за змістом цієї норми судове рішення не породжує право власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його (така правова позиція наведена у постановах Верховного Суду від 02.05.2018 у справі №914/904/17, від 22.05.2018 у справі №923/1283/16 тощо).
Визнання в судовому порядку права власності на річ за загальним правилом, встановленим статтею 392 Цивільного кодексу України, є способом захисту наявного цивільного права, а не підставою для його виникнення.
Таким чином, передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності за статтею 392 Цивільного кодексу України у судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами права власності особи щодо майна, право власності на яке оспорюється або не визнається іншою особою, а також підтверджене належними доказами порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно, оскільки підставою для звернення до суду з позовом про визнання права власності відповідно до статті 392 Цивільного кодексу України є саме оспорення або невизнання існуючого права, а не намір набути таке право за рішенням суду.
Позивачем за таким позовом може бути суб'єкт, який вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв'язку з наявністю щодо цього права сумнівів з боку третіх осіб чи необхідністю одержати правовстановлюючі документи. Відповідачем у позові про визнання права власності виступає будь-яка особа, яка сумнівається в належності майна позивачеві, або не визнає за ним права здійснювати правомочності володіння, користування і розпорядження таким майном, або має власний інтерес у межах існуючих правовідносин.
Така правова позиція відповідає висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 02.05.2018 у справі №914/904/17, від 27.06.2018 у справі №904/8186/17, від 11.04.2019 у справі №910/8880/18 та висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 19.05.2020 у справі №916/1608/18, від 14.12.2021 у справі №344/16879/15-ц.
У справі № 916/1608/18 Велика Палата Верховного Суду виклала такий правовий висновок, що звернення до суду з позовом про визнання права власності з метою отримання рішення суду як правовстановлюючого документа (крім випадків, передбачених статтею 344, частинами 3 та 5 статті 376 Цивільного кодексу України) та подальшої державної реєстрації права власності на підставі такого рішення не є законним (правомірним) способом захисту права та охоронюваного законом інтересу.
Також, у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10.01.2023 у справі №199/6456/21 викладено висновки про те, що можливість виникнення права власності за рішенням суду Цивільним кодексом України передбачено лише у статтях 335, 376 цього Кодексу. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав (частина 1 статті 328 Цивільного кодексу України).
При цьому відповідно до частини 5 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права і обов'язки можуть виникати з рішення суду лише у випадках, встановлених актами цивільного законодавства. Можливість виникнення права власності за рішенням суду Цивільний кодекс України передбачає лише у статтях 335 (набуття права власності на безхазяйну річ) і 376 (самочинне будівництво). У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав (постанови Верховного Суду від 02.05.2018 у справі №914/904/17, від 25.07.2023 у справі №914/1890/22).
Отже, позивачем у позові про визнання права власності є власник - особа, яка має право власності на майно (тобто вже стала його власником, а не намагається ним стати через пред'явлення позову).
Відповідно до положень статті 328 Цивільного кодексу України набуття права власності - це певний юридичний механізм, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на певні об'єкти, тому суд при вирішенні спору про право власності повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному статтею 392 Цивільного кодексу України.
Аналогічну правову позицію висловив Верховний Суд від 27.11.2018 у справі №908/236/18, від 08.04.2021 у справі №5023/5383/12, від 14.07.2022 у справі №3/5025/1379/12 (924/681/21).
Тому ключовим при застосуванні статті 392 Цивільного кодексу України є встановлення з яких саме передбачених законом підстав та у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об'єкт і чи підлягає це право захисту.
У позовній заяві позивач вказує, що набув право власності на земельну ділянку у зв'язку з набуттям права власності на будівлю з 2003 року за принципом єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній нерухомості.
Судом встановлено, що земельна ділянка, яка розташована за адресою: м.Добропілля, вул. Набережна, буд. 11, надана позивачеві на умовах тимчасового користування строком на 5 років відповідно до рішення виконавчого комітету Добропільської міської ради №158/1 від 21.04.1999 та договору про тимчасове користування земельною ділянкою від 21.05.1999.
Статтею 7 Земельного кодексу України (в редакції, яка була чинною на дату укладення договору про тимчасове користування земельною ділянкою від 21.05.1999) було передбачено існування права тимчасового користування землею, яке виступало як самостійний вид землекористування поряд із правом користування землею на умовах оренди. За змістом зазначеної статті користування землею може бути постійним або тимчасовим. Постійним визнається землекористування без заздалегідь установленого строку. Тимчасове користування землею може бути короткостроковим - до трьох років і довгостроковим - від трьох до двадцяти п'яти років. У разі виробничої необхідності ці строки може бути продовжено на період, що не перевищує одного строку відповідно короткострокового або довгострокового тимчасового користування.
Таким чином, враховуючи встановлений договором строк тимчасового користування, спірна земельна ділянка на праві користування перебувала у позивача до 2004 року.
Відповідно до умов договору про тимчасове користування земельною ділянкою від 21.05.1999 земельна ділянка надана для розміщення ветеринарного аптечно-консультаційного пункту.
Збудований на спірній земельній ділянці ветеринарний аптечно-консультаційний пункт належить позивачеві на праві приватної власності, що підтверджується свідоцтвом про право власності серії САА №936186 від 30.04.2003.
Приписами статті 377 Цивільного кодексу України (в редакції, яка була чинною на дату отримання свідоцтва про право власності на нерухоме майно) передбачалося, що до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором.
Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування.
Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то у разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.
Відповідно до ч.1 статті 120 Земельного кодексу України (в редакції, яка була чинною на дату отримання свідоцтва про право власності на нерухоме майно) при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди.
Суд звертає увагу, що за приписами статті 377 Цивільного кодексу України право власності на земельну ділянку переходить у випадку придбання нерухомого майна, яке знаходиться на такій земельній ділянці, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, набуття права власності на нерухоме майно відбулось позивачем під час дії договору про тимчасове користування земельною ділянкою, яка і була надана позивачу з метою розміщення такого нерухомого майна, а не внаслідок придбання такого майна.
Відповідно до частин 1-2 статті 415 Цивільного кодексу України землекористувач має право користуватися земельною ділянкою в обсязі, встановленому договором. Землекористувач має право власності на будівлі (споруди), споруджені на земельній ділянці, переданій йому для забудови.
Наведене зумовлює висновок, що спорудження землекористувачем на земельній ділянці будівель (споруд) та набуття на них права власності не має наслідком набуття права власності на земельну ділянку, на якій розміщується таке нерухоме майно.
Суд звертає увагу, що чинна редакція статті 120 Земельного кодексу України встановлює, що у разі набуття права власності на об'єкт нерухомого майна (жилий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об'єкт незавершеного будівництва, розміщений на земельній ділянці (крім земель державної, комунальної власності), право власності на таку земельну ділянку одночасно переходить від відчужувача (попереднього власника) такого об'єкта до набувача такого об'єкта без зміни її цільового призначення (ч. 1 статті 120 Земельного кодексу України).
Тобто, наведена норма застосовується у випадку набуття права власності на об'єкт нерухомого майна, яке знаходить на земельній ділянці, що перебуває у приватній власності.
Згідно з ч. 11 статті 120 Земельного кодексу України якщо об'єкт нерухомого майна (жилий будинок (крім багатоквартирного), інша будівля або споруда), об'єкт незавершеного будівництва розміщений на земельній ділянці державної або комунальної власності, що не перебуває у користуванні, набувач такого об'єкта нерухомого майна зобов'язаний протягом 30 днів з дня державної реєстрації права власності на такий об'єкт звернутися до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу йому у власність або користування земельної ділянки, на якій розміщений такий об'єкт, що належить йому на праві власності, у порядку, передбаченому статтями 118, 123 або 128 цього Кодексу.
Орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, зобов'язаний передати земельну ділянку у власність або користування набувачу в порядку, встановленому цим Кодексом.
Пропущення строку подання клопотання, зазначеного в абзаці першому цієї частини, не може бути підставою для відмови набувачу (власнику) такого об'єкта у передачі йому у власність або користування земельної ділянки, на якій розміщений такий об'єкт.
Отже, чинна редакція Земельного кодекс України визначає порядок набуття права власності або користування земельною ділянкою, на якій розміщено об'єкт нерухомого майна.
Відповідно до ч. 1 статті 118 Земельного кодексу України громадянин, заінтересований у приватизації земельної ділянки у межах норм безоплатної приватизації, що перебуває у його користуванні, у тому числі земельної ділянки, на якій розташовані жилий будинок, господарські будівлі, споруди, що перебувають у його власності, подає клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, що передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.
Так, до компетенції відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування належать повноваження щодо передачі земельних ділянок у власність чи у користування громадян, суд не наділений такими повноваженнями.
При цьому, матеріали справи не містять доказів звернення позивача з відповідним клопотанням до відповідача на підставі статей 118, 120 Земельного кодексу України.
Також, з наданих суду доказів не вбачається порушення (оспорення чи не визнання) прав та інтересів позивача.
Відповідно до ч. 1 статті 344 Цивільного кодексу України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.
Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом.
Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.
Згідно з статтею 119 Земельного кодексу України громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно протягом п'ятнадцяти років користуються земельною ділянкою, але не мають документів, що засвідчують наявність у них прав на зазначену земельну ділянку, можуть звернутися до Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу такої земельної ділянки у їхню власність.
Набуття громадянами права власності на земельну ділянку за давністю користування здійснюється в порядку безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами згідно із статтею 118 цього Кодексу в межах норм, визначених статтею 121 цього Кодексу.
У постанові від 01 серпня 2018 року у справі №201/12550/16-ц Верховний Суд зазначив, що при вирішенні спорів, пов'язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння. Наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави. Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 травня 2019 року у справі №910/17274/17 не знайшла підстав для відступу від наведених висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, оскільки за змістом частини першої статті 344 Цивільного кодексу України добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном на певних правових підставах, які в подальшому відпали, подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Адже володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності, оскільки у цьому разі володілець володіє майном не як власник.
Давність володіння є добросовісною, якщо особа при заволодінні майном не знала і не повинна була знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.
За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.
Позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником.
До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 15 листопада 2022 року у справі №293/1061/21.
Матеріалами справи підтверджується, що позивач набув права користування спірною земельною ділянкою на підставі договору про тимчасове користування від 21.05.1999, отже позивач заволодів спірною земельною ділянкою за волею власника, і після закінчення строку дії договору позивач знав, хто є власником земельної ділянки.
Суд звертає увагу, що стаття 119 Земельного кодексу України не надає суду повноважень визнавати за особою право на земельну ділянку за давністю користування (набувальною давністю) в судовому порядку. У такому випадку громадяни мають звернутися до уповноважених органів з клопотанням про передачу такої земельної ділянки у їхню власність та набуття права власності на земельну ділянку за давністю користування здійснюється виключно в порядку безоплатної приватизації ділянок, передбаченому статтею 118 Земельного кодексу України в межах норм, визначених статтею 121 цього Кодексу.
Аналогічні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 30 червня 2023 року у справі №127/18239/20.
Крім того, з матеріалів справи вбачається, що спірна земельна ділянка знаходиться у комунальній власності та станом на 1999 рік відносилась до земель іншої комерційної діяльності (п. 1.11.6 Українського класифікатора форм власності на землю (УКФВЗ), затвердженого листом Держкомзему України від 24 квітня 1998 р. №14-1-7/1205).
Відповідно до додатку 59 Порядку ведення державного земельного кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2012 р. №1051 землі за кодом 1.11.6 згідно з УКЦВЗ належать до земельних ділянок громадської забудови (земельні ділянки, які використовуються для розміщення громадських будівель і споруд (готелів, офісних будівель, торговельних будівель, для публічних виступів, для музеїв та бібліотек, для навчальних та дослідних закладів, для лікарень та оздоровчих закладів), інших об'єктів загального користування).
За змістом статті 121 Земельного кодексу України право на безоплатну передачу громадянам земельних ділянок громадської забудови із земель державної або комунальної власності не передбачено.
На підставі наведеного, судом не встановлено правових підстав набуття права власності на спірну земельну ділянку, у зв'язку з чим позовні вимоги в частині визнання права власності на земельну ділянку не підлягають задоволенню.
Розглядаючи позовні вимоги в частині визнання факту, що земельна ділянка 0,2199 га по вул. Набережна -11 в м. Добропілля, Донецької області, надана позивачу рішенням Добропільської міської ради №158/1 від 21.04.1999р. з цільовим призначенням 1.11.6 - для іншої комерційної діяльності, категорія земель «землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення», після прийняття рішення Добропільської міської ради №123/5-42 від 24.03.1999р. про повернення зазначеної земельної ділянки 0,2199га Добропільським заводом ЖБНТ до фонду земель міста (друга позовна вимога); визнання факту, що відомості про земельну ділянку 0,2199га по вул. Набережна -11 в м. Добропілля, Донецької області, автоматично не було перенесено до Державного земельного кадастру, та в публічній кадастровій карті відсутні (третя позовна вимога); визнання права позивача змінити самостійно цільове використання землі 0,2199 га по вул. Набережна -11 в м. Добропілля, Донецької області, без зміни виду діяльності на підставі абзацу 4 ч.2 ст. 20 ЗК України (четверта позовна вимога).
Згідно частини 1 статті 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
У свою чергу, за змістом статей 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, дійшовши висновку про безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.
Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам необхідно виходити з його ефективності. Це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним, тому суд повинен відмовляти у задоволенні позовної вимоги, яка не відповідає ефективному способу захисту права чи інтересу.
Наведене узгоджується з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах від 05.06.2018 у справі №338/180/17 та від 07.11.2018 у справі №488/5027/14-ц.
Звертаючись до суду з другою та третьою позовними вимогам, позивач фактично просить встановити певні юридичні факти, які мали місце у минулому. При цьому, суд не здійснює захисту прав та охоронюваних законом інтересів учасників господарських відносин. За переконання суду, визначений позивачем спосіб захисту не є ефективним.
Крім того, вимога щодо встановлення певних фактів не може бути самостійним предметом розгляду в господарському суді, оскільки до повноважень останнього не належить встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Наведене узгоджується з позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 04 серпня 2020 року у справі №910/10764/19.
Щодо позовної вимоги про визнання права позивача змінити самостійно цільове використання землі, суд зазначає таке.
З огляду на наведені положення статей 15, 16 Цивільного кодексу України, необхідною умовою застосування судом певного способу захисту є наявність, доведена належними у розумінні статті 76 Господарського процесуального кодексу України доказами, певного суб'єктивного права (інтересу) у позивача та порушення (невизнання або оспорювання) цього права (інтересу) з боку відповідача.
Відповідно до підставі абзацу 4 ч.2 ст. 20 Земельного кодексу України зміна цільового призначення земельних ділянок державної та комунальної власності, віднесених до категорій земель житлової та громадської забудови, земель промисловості, транспорту, електронних комунікацій, енергетики, оборони та іншого призначення, а також земельних ділянок (крім земельних ділянок, розташованих на територіях, об'єктах природно-заповідного фонду, та земельних ділянок лісогосподарського призначення), на яких розташовані будівлі, споруди, що є у приватній власності землекористувача, який використовує земельні ділянки на правах постійного користування, оренди, емфітевзису, суперфіцію, може здійснюватися землекористувачем. У такому разі зміна цільового призначення земельної ділянки не потребує прийняття рішень Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органу виконавчої влади та органу місцевого самоврядування, який здійснює розпорядження відповідною земельною ділянкою.
Отже, право землекористувача змінити цільове призначення земельної ділянки передбачено приписами Земельного кодексу України.
Однак, застосовуючи певний спосіб захисту, суд повинен встановити як наявність у позивача певного суб'єктивного права (інтересу), так і порушення (невизнання або оспорювання) цього права (інтересу) з боку відповідача.
Матеріали справи не містять доказів того, що позивач станом на дату розгляду справи є землекористувачем земельної ділянки на відповідних правових підстав (на правах постійного користування, оренди, емфітевзису, суперфіцію), як і не містять доказів того, що таке право порушується (не визнається або оспорюється) відповідачем.
Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України, передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність. Допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності (ст. 86 Господарського процесуального кодексу України).
Проаналізувавши встановлені у справі обставини, оцінивши досліджені докази в їх сукупності та взаємозв'язку за своїм внутрішнім переконанням, господарський суд, враховуючи наведені положення цивільного і господарського законодавства, дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Керуючись ст.ст. 7, 13, 42, 86, 210, 233, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, суд
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , м. Добропілля Донецької області до Добропільської міської ради, м. Добропілля Донецької області про визнання права власності на земельну ділянку, визнання фактів, визнання права здійснити певні дії, відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржено у Східний апеляційний господарський суд протягом двадцяти днів з дня складання повного судового рішення в порядку, передбаченому статтею 257 Господарського процесуального кодексу України.
Суддя О.В. Чернова
У судовому засіданні 31.01.2024 складено та підписано повний текст рішення.
Веб-адреса Єдиного державного реєстру судових рішень, розміщена на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет: http://reyestr.court.gov.ua/.