30 січня 2024 року м. Мукачево Справа №303/12522/23 2-а/303/114/23
Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області
в складі головуючого - судді Кость В.В.
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження в м. Мукачево адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1 від імені якого діє Печунка Віктор Омелянович
до відповідачів: (1) Інспектора взводу 8 роти 4 бтальйону УПП в Закарпатській області Гапак Мирослави Михайлівни;
(2) Управління патрульної поліції в Закарпатській області;
(3) Департаменту патрульної поліції Національної поліції України
про визнання незаконнною та скасування постанови про накладення адміністративного стягнення,
ОСОБА_1 від імені якого діє Печунка Віктор Омелянович звернувся до суду з позовом до відповідачів про скасування постанови про адміністративне правопорушення серії БАВ №250928 від 17.10.2023.
Позовні вимоги обґрунтовуються доводами про незаконність постанови, внаслідок допущених інспектором грубих порушень при її складанні, а також неврахування ним фактичних обставин справи.
У поданому на розгляд суду позові позивач зазначив, що жодних порушень правил дорожнього руху не вчиняв, оскільки транспортним засобом керував його батько - ОСОБА_2 . Крім того, позивач наголосив на тому, що працівниками поліції було проігноровано його прохання скористатися послугами адвоката.
Від уповноваженого представника відповідача (3) надійшов відзив на позовну заяву, в якому він просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог, оскільки вимоги позивача є безпідставними. На думку представника відповідача, факт вчинення правопорушення підтверджується наданим до суду відеозаписами, а твердження позивача відносно того, що він не керував транспортним засобом, суперечить його первинним поясненням.
Представник позивача подав відповідь на відзив, в якому звернув увагу на те, що надані відповідачем (3) відеозаписи зроблені в різних місцях та у різний час, а тому з них неможливо зробити висновок про те, що на них зображений один і той же автомобіль, який належить батьку позивача, і що ним керував саме позивач. Крім того, працівники поліції не відібрали пояснень від пішохода, якому ОСОБА_1 нібито не надав переваги у русі, не запропонували пред'явити посвідчення водія через мобільний додаток «Дія», а також не надали можливість ознайомитися з оскаржуваною постановою.
Позивач заперечень проти розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження не надав.
З урахуванням положень частини восьмої ст. 262 Кодексу адміністративного судочинства України судовий розгляд справи проведено на підставі наявних у ній доказів.
Дослідивши матеріали справи, суд констатує наступне.
17.10.2023 інспектором взводу 8 роти 4 батальйону УПП в Закарпатській області Гапак Мирославою Михайлівною було винесено постанову про накладання адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване не в автоматичному режимі серії БАВ №250928 про накладення на позивача адміністративного стягнення у виді штрафу в розмірі 425,00 грн. за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 126 та частиною першою статі 122 Кодексу України про адміністративні правопорушення.
В постанові зазначено, що ОСОБА_1 , керуючи транспортним засобом AUDI, реєстраційний номер НОМЕР_1 , належний ОСОБА_2 , 17 жовтня 2023 року 13 год. 04 хв. в м.Мукачево, вул. Миру 10 керував транспортним засобом та не надав перевагу в русі пішоходу, який знаходився на пішохідному переході та не пред'явив посвідчення водія відповідної категорії, чим порушив п.п. 18.1 та 2.1а ПДР України.
Як вбачається зі змісту оскаржуваної постанови, ОСОБА_1 відмовився від отримання її копії.
Приймаючи до уваги вищевказані фактичні обставини по справі суд, передусім, виходить з наступного.
Згідно з частиною другою ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:
1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України;
2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;
3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);
4) безсторонньо (неупереджено);
5) добросовісно;
6) розсудливо;
7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;
8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);
9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;
10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з частиною другою ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з положеннями ст. 251 Кодексу України про адміністративні правопорушення доказами в справі про адміністративне правопорушення, є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі тими, що використовуються особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, або свідками, а також працюючими в автоматичному режимі, чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі тими, що використовуються особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, або свідками, а також працюючими в автоматичному режимі або в режимі фотозйомки (відеозапису), які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, безпеки на автомобільному транспорті та паркування транспортних засобів, актом огляду та тимчасового затримання транспортного засобу, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами.
Кодексом України про адміністративні правопорушення (ст. 268) закріплено низку гарантій забезпечення прав суб'єктів, які притягаються до адміністративної відповідальності. В сукупності з наведеними конституційними нормами ці гарантії створюють систему процесуальних механізмів захисту вказаних осіб.
Висловлюючи свою правову позицію по відношенню до вищевказаних приписів чинного законодавства Конституційний Суд України в своєму рішенні (п. 4) від 22.12.2010 року 23-рп/2010 (справа за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_3 щодо офіційного тлумачення положень частини першої статті 14-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення (справа про адміністративну відповідальність у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху)) вказав, що конституційний принцип правової держави передбачає встановлення правопорядку, який повинен гарантувати кожному утвердження і забезпечення прав і свобод людини (ст. 1, 3, ч. 2 ст. 19 Основного Закону України). Конституція України визначає основні права і свободи людини і громадянина та гарантії їх дотримання і захисту, зокрема: юридична відповідальність особи має індивідуальний характер (ч. 2 ст. 61); обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях; усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (ч. 3 ст. 62); конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України (ч. 1 ст. 64). Адміністративна відповідальність в Україні та процедура притягнення до адміністративної відповідальності ґрунтуються на конституційних принципах та правових презумпціях, які зумовлені визнанням і дією принципу верховенства права в Україні.
Згідно з частиною другою статті 61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.
Необхідність індивідуалізації адміністративної відповідальності передбачена частиною другою статті 33 Кодексу України про адміністративні правопорушення, якою визначено, що при накладенні стягнення враховується характер вчиненого правопорушення, особа порушника, ступінь його вини, майновий стан, обставини, що пом'якшують і обтяжують відповідальність, крім випадків накладення стягнення за правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, у тому числі зафіксовані в автоматичному режимі, та за порушення правил зупинки, стоянки, паркування транспортних засобів, зафіксовані в режимі фотозйомки (відеозапису). У Кодексі конкретизовано й інші конституційні принципи, зокрема принцип рівності громадян перед законом (стаття 248).
Орган (посадова особа) при розгляді справи, зокрема, зобов'язаний з'ясувати: чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом'якшують і обтяжують відповідальність, чи заподіяно майнову шкоду, чи є підстави для передачі матеріалів про адміністративне правопорушення на розгляд громадської організації, трудового колективу, а також з'ясувати інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи; (статті 245, 280 Кодексу); справа про адміністративне правопорушення розглядається відкрито, крім справ про адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані в автоматичному режимі, про порушення правил зупинки, стоянки, паркування транспортних засобів, зафіксовані в режимі фотозйомки (відеозапису), та випадків, коли це суперечить інтересам охорони державної таємниці (частина перша статті 249); оцінка доказів ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності (стаття 252) тощо.
Приймаючи до уваги вищевказані фактичні обставини справи на предмет їх відповідності зазначеним судом положенням Основного Закону України, Кодексу України про адміністративні правопорушення та Кодексу адміністративного судочинства України суд приходить до наступного висновку.
Диспозиція частини першої статті 126 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачає відповідальність за керування транспортним засобом особою, яка не має при собі або не пред'явила у спосіб, який дає можливість поліцейському прочитати та зафіксувати дані, що містяться в посвідченні водія відповідної категорії, реєстраційному документі на транспортний засіб, а також полісі (договорі) обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів (страхового сертифіката "Зелена картка"), або не пред'явила електронне посвідчення водія та електронне свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу, чинний внутрішній електронний договір зазначеного виду обов'язкового страхування у візуальній формі страхового поліса, а також інших документів, передбачених законодавством
В свою чергу, диспозиція частини першої статті 122 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачає відповідальність за перевищення встановлених обмежень швидкості руху транспортних засобів більш як на двадцять кілометрів на годину, порушення вимог дорожніх знаків та розмітки проїзної частини доріг, правил перевезення вантажів, буксирування транспортних засобів, зупинки, стоянки, проїзду пішохідних переходів, ненадання переваги у русі пішоходам на нерегульованих пішохідних переходах, а так само порушення встановленої для транспортних засобів заборони рухатися тротуарами чи пішохідними доріжками.
По відношенню до спірної по справі ситуації суд зазначає, що постанова про притягнення особи до адміністративної відповідальності є офіційним документом рішенням суб'єкта владних повноважень за результатами розгляду справи про адміністративне правопорушення, в якому, поміж іншого, має бути чітко зазначено опис обставин, установлених при розгляді справ та посилання на норму закону, який передбачає відповідальність за дане адміністративне правопорушення.
Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 21.12.2018 року у справі № 263/15738/16-а.
Сам по собі опис адміністративного правопорушення не може бути належним доказом вчинення особою такого порушення, а постанова про притягнення позивача до адміністративної відповідальності не може вважатися беззаперечним доказом наявності складу порушення, оскільки така по своїй правовій природі є рішенням суб'єкта владних повноважень щодо наслідків розгляду зафіксованого правопорушення, якому передує процедура його фіксування.
Позивач заперечує вчинення ним адміністративних правопорушень, вказаних в оскаржуваній постанові, та зазначає, що не перебував за кермом автомобіля.
Поряд з цим, у наданому відповідачем (3) відеозаписі з автомобільного відеореєстратора (video_2023-10-19_16-22-29) зафіксовано факт вчинення правопорушення передбаченого частиною першою статті 122 Кодексу України про адміністративні правопорушення (ненадання переваги у русі пішоходам на нерегульованих пішохідних переходах) транспортним засобом, однак на відповідному відео відсутні дані номерного знаку такого транспортного засобу. У наданому суду відеозаписі міститься виключно інформативні дані відносно того, що правопорушник не зупинився перед пішохідним переходом, а продовжив рух, не дивлячись на те, що в цей час по ньому рухався пішохід.
Аналізуючи в сукупності додані представником відповідача (3) до відзиву три відеофайли (video_2023-10-19_16-22-29, video_2023-10-19_16-22-45, video_2023-10-19_16-22-50), слід констатувати, що такі не дають можливості встановити особу правопорушника та номерний знак його транспортного засобу безпосередньо під час вчинення правопорушення, а тому зазначені докази не можуть вважатися належними та достатніми.
Водночас, як вбачається з відео video_2023-10-19_16-22-50, працівники поліції, вжили заходів для того, щоб прослідувати за автомобілем правопорушника та зупинити його.
Відповідно до п. 3 частини першої ст. 23 Закону України «Про національну поліцію», до основних повноважень поліції, зокрема, належить вживання заходів з метою виявлення кримінальних, адміністративних правопорушень; припинення виявлених кримінальних та адміністративних правопорушень, а тому працівники поліції діяли в межах повноважень визначених законом.
З доданого позивачем до позовної заяви відеозапису вбачається, що позивач спочатку підтвердив факт перебування за кермом, та на запитання поліцейського: «Чи ви їхали на даному транспортному засобі?» (12:57:05), відповів: «Я їхав, припаркувався» (12:57:09).
В подальшому, після того як працівник поліції попросив позивача пред'явити посвідчення водія (12:57:33), ОСОБА_1 змінив свої покази в частині того чи перебував він за кермом та повідомив: «Я не на транспортному засобі» (12:57:38) та надав поліцейському посвідчення водія іноземної держави.
Позивач будь - яких пояснень з приводу того, що за кермом автомобіля перебував його батько працівникам поліції не надавав.
Поряд з цим, ОСОБА_1 факту вчинення ним адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою ст. 122 КУпАП під час розгляду поліцейським справи про адміністративне правопорушення не визнав.
За таких обставин, суд приходить до висновку, що притягнення позивача до відповідальності за частиною першою ст. 122 КУпАП залишилися доказово непідтвердженими.
Щодо притягнення позивача до адміністративної відповідальності за частиною першою ст. 126 КУпАП, то суд приходить до висновку, що позовні вимоги в цій частині не підлягають задоволенню.
Згідно з частиною п'ятою статі 14 Закону України «Про дорожній рух» учасники дорожнього руху зобов'язані, зокрема, знати і неухильно дотримувати вимог цього Закону, Правил дорожнього руху та інших нормативних актів з питань безпеки дорожнього руху; виконувати розпорядження органів державного нагляду та контролю щодо дотримання законодавства про дорожній рух.
Згідно з п. 2.1 "а" Правил дорожнього руху, затверджених постановою Кабінету Міністрів України № 1306 від 10.10.2001, водій механічного транспортного засобу повинен мати при собі посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії.
Частина друга статті 16 Закону України «Про дорожній рух» також містить імперативні приписи відносно того, що водій зобов'язаний, зокрема, мати при собі посвідчення водія, реєстраційний документ на транспортний засіб (у разі найму (оренди)/лізингу транспортного засобу замість реєстраційного документа на транспортний засіб водій може мати при собі та пред'являти його копію, вірність якої засвідчено нотаріально, разом з оригіналом або копією договору про найм (оренду)/лізинг транспортного засобу, вірність якої засвідчено нотаріально), а у випадках, передбачених законодавством, - поліс обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів (страховий сертифікат "Зелена картка"), пред'явити у спосіб, який дає можливість поліцейському прочитати та зафіксувати дані, що містяться в посвідченні водія, реєстраційному документі на транспортний засіб, або пред'явити електронне посвідчення водія та електронне свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу, чинний внутрішній електронний договір зазначеного виду обов'язкового страхування у візуальній формі страхового поліса (на електронному або паперовому носії, або відображення інформації про його наявність в електронному свідоцтві про реєстрацію транспортного засобу), а також інші документи, передбачені законодавством.
Виходячи з наведених вище правових норм, право органів Національної поліції перевіряти наявність посвідчення водія, реєстраційний документ на транспортний засіб кореспондується із обов'язком водія мати при собі та на вимогу працівника поліції пред'явити такі документи.
Такий висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду, яка викладена в постанові від 02 грудня 2019 року у справі № 164/2068/17.
Відповідно до статті 32 Закону України «Про Національну поліцію», поліцейський має право вимагати в особи пред'явлення нею документів, що посвідчують особу, та/або документів, що підтверджують відповідне право особи, у таких випадках: якщо існує достатньо підстав вважати, що особа вчинила або має намір вчинити правопорушення.
Таким чином, інспектор поліції згідно ст. 32 Закону України «Про національну поліцію», маючи підстави вважати, що позивач, як водій, допустив порушення Правил дорожнього руху, мав право зупинити автомобіль позивача для з'ясування всіх обставин справи і заявити до нього вимогу про пред'явлення посвідчення водія для перевірки.
Водночас, право не пред'являти вказані документи на вимогу поліцейського для перевірки, доки останній не доведе, що зупинка його транспортного засобу була законною, не ґрунтуються на вимогах законодавчих актів та не має відношення до обов'язку водія транспортного засобу мати при собі та пред'явити на вимогу поліцейського для перевірки зазначені документи.
Крім того, як вбачається з доданого позивачем відеозапису, ОСОБА_1 не мав жодних перешкод щодо пред'явлення поліцейському посвідчення водія через застосунок «Дія», у випадку його відсутності при собі.
Слід зазначити, що в матеріалах справи відсутні докази, відносно того, що позивач дійсно мав посвідчення водія відповідної категорії на момент його зупинки.
Окремо Верховний Суд зауважив, що притягнення позивача до відповідальності та накладення стягнення за частиною першою статті 126 КУпАП за одне правопорушення з числа вчинених, є обґрунтованим, навіть коли не знайшов свого підтвердження під час розгляду справи факт невиконання ним тих вимог Правил дорожнього руху, в зв'язку з якими транспортний засіб було зупинено.
При цьому суд звертає увагу, що Верховний суд неодноразово при розгляді справ у подібних правовідносинах, наголошував у своїх постановах на праві органів Національної поліції перевіряти наявність посвідчення водія, реєстраційний документ на транспортний засіб та поліс обов'язкового страхування, який кореспондується з обов'язком водія мати при собі та на вимогу працівника поліції пред'явити такі документи (постанова від 10.09.2019 у справі №537/2324/17, постанова від 13.03.2020 у справі №161/11159/16-а).
Не знайшли свого доказового підтвердження, посилання позивача на те, що працівники поліції не надали йому можливості скористатися послугами адвоката.
Як вбачається з відеозапису (13:11:43) працівники поліції ознайомили ОСОБА_1 з його правами, в тому числі з правом скористатися правовою допомогою. Натомість позивач хоч і виявив бажання скористатися послугами адвоката, однак жодних активних дій щодо цього не вживав, та зазначив, що хоче викликати адвоката саме у відділок поліції, на що отримав відповідь поліцейського, що справа розглядається зараз на місці і позивач не є затриманим, а є обмеженим у пересуванні. Працівники поліції декілька разів з'ясовували у ОСОБА_1 чи буде він викликати адвоката та не обмежували його у цьому праві (13:12:30, 13:14:36).
Виходячи з вищевикладеного, суд дійшов висновку, що хоча факт невиконання позивачем тих вимог ПДР, в зв'язку з якими його транспортний засіб було зупинено, і не є підтвердженим належними та достатніми доказами, однак інспектор поліції відповідно до ст. 32 Закону України «Про національну поліцію», маючи підстави вважати, що позивач, як водій, допустив порушення Правил дорожнього руху, мав право зупинити автомобіль позивача для з'ясування всіх обставин справи і заявити до нього вимогу про пред'явлення посвідчення водія для перевірки. Дії позивача щодо непред'явлення посвідчення водія містять склад адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст.126 Кодексу України про адміністративні правопорушення.
Будь-яких інших аргументованих доказів щодо незаконності дій відповідача (1) та скасування оскаржуваної постанови у справі про адміністративне правопорушення судом не встановлено.
Крім того, належним відповідачем у справі щодо оскарження постанови про накладення адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення, повинен бути відповідний орган, оскільки інспектор як посадова особа державного органу, не може виступати самостійним суб'єктом владних повноважень
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц зроблено висновок про те, що пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача.
Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Разом з тим установлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи.
Такий правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц, від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц, від 05 травня 2019 року у справі № 554/10058/17.
Пред'явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду у постанові від 02 жовтня 2019 року прийнятій у справі №461/6793/15-ц (провадження № 61-15551св18).
Відповідно до статті 222 Кодексу України про адміністративні правопорушення, органи Національної поліції, серед іншого, розглядають справи про адміністративні правопорушення про порушення правил дорожнього руху, в тому числі за частиною 1 статтею 122 та частиною 1 статтею 126 Кодексу України про адміністративні правопорушення.
Від імені органів Національної поліції розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право працівники органів і підрозділів Національної поліції, які мають спеціальні звання, відповідно до покладених на них повноважень.
Тобто, розгляд справ про адміністративні правопорушення, зокрема, передбачені частиною першою статті 122 та частиною 1 статтею 126 Кодексу України про адміністративні правопорушення, відноситься до компетенції органів Національної поліції.
Працівники органів і підрозділів Національної поліції мають право накладати адміністративні стягнення та розглядають справи про адміністративні правопорушення від імені цих органів, однак не можуть виступати самостійними суб'єктами владних повноважень, тобто окремо від державного органу, посадовою особою якого вони є, приймаючи одноособові рішення.
Таким чином, належним відповідачем у справі щодо оскарження постанови про накладення адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення, повинен бути відповідний орган.
З наведеного вище, вбачається, що відповідач (1) є неналежним відповідачем в межах розгляду даної справи, що є підставою для відмови в задоволенні позовних вимог, які до неї заявлені.
З урахуванням наведених фактичних обставин справи та приписів чинного законодавства, позовні вимоги підлягають задоволенню частково.
Згідно ч. 3 ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
При цьому суд зазначає, що Європейський суд з прав людини зауважує на тому, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
На підставі наведеного та керуючись ст.ст. 8, 19, 61, 1291 Конституції України, ст.ст. 2, 5, 9, 19, 72 -77, 246, 250, 255, 262, 286 Кодексу адміністративного судочинства України, ст.ст. 251, 252, 268, 288 Кодексу України про адміністративні правопорушення, Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області,
1. Позов - задоволити частково.
2. Скасувати постанову про накладення адміністративного стягнення від 17 жовтня 2023 року серії БАВ №250928 в частині притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за адміністративне правопорушення, передбачене частиною першою ст. 122 Кодексу України про адміністративні правопорушення та справу в цій частині - закрити.
3. В інший частині постанову про накладення адміністративного стягнення від 17 жовтня 2023 року серії БАВ №250928, а саме притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за адміністративне правопорушення, передбачене частиною першою ст.126 Кодексу України про адміністративні правопорушення - залишити без змін.
4. У задоволенні позовних вимог до Інспектора взводу 8 роти 4 батальйону УПП в Закарпатській області Гапак Мирослави Михайлівни - відмовити.
5. Стягнути на користь ОСОБА_1 з Управління патрульної поліції в Закарпатській області за рахунок бюджетних асигнувань судові витрати у розмірі 268,40 (двісті шістдесят вісім гривень 40 копійок).
6. Апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня його проголошення безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду.
7. Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , АДРЕСА_1 .
Представник позивача: Печунка Віктор Омелянович, м.Мукачево, вул.. А. Штефана, 2/5, оф. 13.
Відповідачі: (1) Інспектор взводу 8 роти 4 бтальйону УПП в Закарпатській області Гапак Мирослава Михайлівна, 88000, м.Ужгород, вул.О. Кошового 2;
(2) Управління патрульної поліції в Закарпатській області, 88000, м.Ужгород, вул.О. Кошового 2;
(3) Департамент патрульної поліції Національної поліції України, м.Київ, вул. Федора Ернста 3, код ЄДРПОУ 40108646.
Суддя В.В. Кость