Провадження № 2/754/359/24
Справа № 754/8675/23
Іменем України
25 січня 2024 року м.Київ
Деснянський районний суд м.Києва в складі:
головуючого-судді Скрипки О.І.
при секретарі Моторенко К.О.
за участю позивача ОСОБА_1 ,
представника позивача ОСОБА_2 ,
представника відповідача ОСОБА_3 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , третя особа: Служба у справах дітей та сім'ї Деснянської районної в м.Києві державної адміністрації, про усунення перешкод у спілкуванні з дітьми та визначення способу участі батька у вихованні та спілкуванні з дітьми, -
Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4 про усунення перешкод у спілкуванні з дітьми та визначення способу участі батька у вихованні та спілкуванні з дітьми.
Свої вимоги позивач мотивує тим, що він перебував з відповідачем у зареєстрованому шлюбі, від якого вони мають доньку ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та сина ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Як зазначає позивач, 04.03.2022 року відповідач разом з їх малолітніми дітьми виїхала у Німеччину у зв'язку із повномасштабним вторгненням з боку російської федерації задля безпеки та в інтересах малолітніх дітей. Після розірвання шлюбу між ним та відповідачем почалися непорозуміння щодо прийняття участі у вихованні дітей, їх відвідуванні, почалися створюватись штучні перешкоди з боку відповідача стосовно його неможливості спілкування з дітьми. Відтак, його права, як батька, є порушеними і мирним шляхом вирішити дане питання не вдалось.
Посилаючись на викладені обставини, позивач просить задовольнити його вимоги, а саме зобов'язати відповідача не чинити перешкоди йому, а також дідусю ОСОБА_7 та бабусі ОСОБА_8 брати участь у вихованні та спілкуванні з малолітніми дітьми та визначити його спосіб участі, як батька, у спілкуванні та вихованні дітей шляхом:
-необмеженого спілкування з дітьми засобами телефонного, поштового та електронного зв'язку з урахуванням розпорядку дня дітей для нічного відпочинку та зайнятості дітей у зв'язку з навчанням, відвідування гуртків, секцій тощо;
-спілкування з дітьми для їх привітання у день народження дітей, Новий рік та Різдво щорічно;
-встановлення графіку побачень з дітьми у кожні перші та треті суботу і неділю кожного місяця, починаючи з 10.00 год. суботи і до 20.00 год. неділі без присутності матері дітей ОСОБА_4 за адресою: АДРЕСА_1 , за місцем перебування батька ОСОБА_1 у присутності дідуся та бабусі;
-спільного відпочинку з дітьми протягом двох перших тижнів січня та протягом двох перших тижнів серпня щороку,
а також зобов'язати відповідача повідомляти його про зміну місця проживання дітей протягом 24 годин після настання відповідних обставин.
Ухвалою судді Деснянського районного суду м.Києва від 29.06.2023 року відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання.
04.10.2023 року до суду надійшов відзив представника відповідача ОСОБА_3 на позовну заяву. У даному відзиві представник відповідача заперечує проти позовних вимог, вказуючи на відсутність доказів перешкоджання відповідачем позивачу у спілкуванні з дітьми. Крім того, позивач достеменно обізнаний, що діти перебувають за кордоном, ходять до садочку, отримують належне забезпечення та мають гарні умови для проживання, знаходяться у безпеці. Відтак, з урахуванням воєнного стану на території України слід відстрочити вирішення вимоги про встановлення графіку побачень. Крім того, така вимога з урахуванням віку дітей є передчасною. Вимоги ж щодо необмеженого спілкування в телефонному режимі також не визнана представником відповідача, оскільки хаотичне спілкування в телефонному режимі спричинить негативний стан дітей. Вимоги про усунення перешкод у спілкуванні дітей з бабусею та дідусем, на думку представника відповідача, також є необґрунтованою та безпідставною, оскільки ані ОСОБА_7 , ані ОСОБА_8 не є стороною у справі та не позбавлені можливості самостійно звернутись до суду з відповідними позовами.
Посилаючись на викладене, представник відповідача вважає, що єдиним дієвим способом спілкування батька з дітьми є саме відеозв'язок, який відповідач неодноразово пропонувала встановити для спілкування батька з дітьми, а тому представник відповідача просить встановити графік спілкування дітей з батьком по відео зв'язку у кожний вівторок та четвер о 19.00 год. протягом 30 хвилин, у неділю протягом години з 10.00 год. до 11.00 год. за умови, що діти здорові та виявляють бажання до спілкування. У решті вимог представник відповідача просила відмовити.
Ухвалою Деснянського районного суду м.Києва від 12.12.2023 року закрито підготовче провадження та справу призначено до розгляду по суті.
В судовому засіданні судом на обговорення постановлено питання про можливість закриття провадження у справі на підставі п.1 ч.1 ст.255 ЦПК України, оскільки відсутня юрисдикція суду України на вирішення спору у даній цивільній справі.
Позивач та його представник ОСОБА_2 в судовому засіданні проти закриття провадження у справі заперечували.
Представник відповідача ОСОБА_3 в судовому засіданні не заперечувала проти закриття провадження у справі.
Суд, заслухавши думку учасників судового розгляду, вивчивши матеріали справи, з'ясувавши обставини справи, дослідивши докази в їх сукупності з боку допустимості, належності та достатності, дійшов до висновку, провадження у справі підлягає закриттю з наступних підстав.
Згідно з ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до ст.ст. 12, 13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. При цьому кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Як встановлено судом і вбачається з матеріалів справи, позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_4 є батьками ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Позивачем не заперечується той факт, що відповідач разом з дітьми з 04.03.2022 року проживає у Німеччині. Також, зазначений факт підтверджено і відповідачем. Крім того, сторонами та наявними матеріалами підтверджується факт вирішення спору щодо місця проживання дітей в судовому порядку компетентним судом Німеччини.
Отже, вбачається, що відповідач у справі та їх спільні діти, як на момент подання позову, так і на час винесення даної ухвали, проживають у Німеччині.
Вищевказана обставина свідчить про те, що зазначена справа є справою з іноземним елементом.
Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Необхідність визнання обов'язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Стаття 6 Конвенції про захист правлюдини і основоположних свобод (далі Конвенція) гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов'язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред'являється особі. Ключовими принципами цієї статті є верховенство права та належне здійснення правосуддя. Ці принципи також є основоположними елементами права на справедливий суд.
Ураховуючи той факт, що право на справедливий суд займає основне місце у системі глобальних цінностей демократичного суспільства, ЄСПЛ у своїй практиці пропонує досить широке його тлумачення.
В рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп.2836, Series A№18). Крім того, порушення судового провадження саме пособі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а нетеоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, ай право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п.45, від 10 липня 2003 року, та«Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п.25, ECHR 2002-II).
В рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Плахтєєв та Плахтєєва проти України» від 12 березня 2009 року (остаточне 12 червня 2009 року) за заявою №20347/03 у §35 зазначено, «… якщо доступ до суду обмежено внаслідок дії закону або фактично, Суд має з'ясувати, чи не порушило встановлене обмеження саму суть цього права і, зокрема, чи мало воно законну мету, і чи існувало відповідне пропорційне співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою (див. рішення у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року, серія А, №93, сс. 2425, п. 57)».
Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) наголошує на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі Конвенція), кожна держава-учасниця Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких не допустити судовий процес у безладний рух. Разом із тим не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення ЄСПЛ у справі «Жоффр де ля Прадель проти Франції» від 16 грудня 1992 року).
У пунктах 1 та 2 постанови №3 Пленуму «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ» від 01 березня 2013 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, роз'яснив, що «Конституцією України закріплено право кожного на судовий захист та передбачено, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (статті 55, 124), а статтею 18 Закону України від 07 липня 2010 року №2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (далі Закон №2453-VI) визначено, що суди загальної юрисдикції спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
Суди мають враховувати, що забезпечення кожному права на справедливий суд та реалізація права особи на судовий захист мають здійснюватися з урахуванням норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (РИМ, 4.XI.1950, далі Конвенція 1950 року), а також практики Європейського суду з прав людини, які відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року №3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовуються судами при розгляді справ як джерело права.
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції 1950 року кожен при вирішенні спору щодо його цивільних прав та обов'язків має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом (стаття 8 Закону №2453-VI).
Вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суди повинні перевірити належність справ до їх юрисдикції та підсудності.
Цивільна юрисдикція це визначена законом сукупність повноважень судів щодо розгляду цивільних справ, віднесених до їх компетенції (стаття 15 ЦПК). Підсудність визначає коло цивільних справ у спорах, вирішення яких належить до повноважень конкретного суду першої інстанції (статті 108-114 ЦПК)».
Так, згідно зі статтею 497 ЦПК України, підсудність судам України цивільних справ з іноземним елементом визначається цим Кодексом, законом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надано Верховною Радою України.
У міжнародному праві категорія «підсудність» застосовується для визначення розподілу як компетенції між судами існуючої в державі системи розгляду цивільних справ, так і компетенції судів щодо вирішення справ з іноземним елементом, тобто міжнародної підсудності.
Вирішуючи питання про підсудність справ з іноземним елементом, суди України відповідно до вимог статей 2, 497 ЦПК України повинні керуватися нормами Закону України «Про міжнародне приватне право» та нормами відповідних міжнародних договорів.
Закон України «Про міжнародне приватне право» встановлює порядок урегулювання приватно-правових відносин, які хоча б через один зі своїх елементів пов'язані з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український правопорядок, зокрема, визначає підсудність судам України справ з іноземним елементом (пункт 3 частини першої статті 1, статті 75-77 Закону).
У пункті 2 частини першої статті 1 Закону України «Про міжнародне приватне право» зазначено, що іноземний елемент - ознака, яка характеризує приватноправові відносини, що регулюються цим Законом, та виявляється в одній або кількох з таких форм:
- хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою;
- об'єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави;
- юридичний факт, який створює, змінює або припиняє правовідносини, мав чи має місце на території іноземної держави.
Згідно зі статтею 66 Закону України «Про міжнародне приватне право», права та обов'язки батьків і дітей визначаються особистим законом дитини або правом, яке має тісний зв'язок із відповідними відносинами і якщо воно є більш сприятливим для дитини.
Частиною першою статті 75 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлено, що підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи на те, що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися, крім випадків, передбачених у статті 76 цього Закону.
У статті 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлено підстави визначення підсудності справ судам України та зазначено, що суди розглядають будь-які справи з іноземним елементом у таких випадках:
1) якщо сторони передбачили своєю угодою підсудність справи з іноземним елементом судам України, крім випадків, передбачених у статті 77 цього Закону;
2) якщо на території України відповідач у справі має місце проживання або місцезнаходження, або рухоме чи нерухоме майно, на яке можна накласти стягнення, або знаходиться філія або представництво іноземної юридичної особи - відповідача;
3) у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України;
4) якщо у справі про сплату аліментів або про встановлення батьківства позивач має місце проживання в Україні;
5) якщо у справі про відшкодування шкоди позивач - фізична особа має місце проживання в Україні або юридична особа - відповідач - місцезнаходження в Україні;
6) якщо у справі про спадщину спадкодавець у момент смерті був громадянином України або мав в Україні останнє місце проживання;
7) дія або подія, що стала підставою для подання позову, мала місце на території України;
8) якщо у справі про визнання безвісно відсутнім або оголошення померлим особа мала останнє відоме місце проживання на території України;
9) якщо справа окремого провадження стосується особистого статусу або дієздатності громадянина України;
10) якщо справа проти громадянина України, який за кордоном діє як дипломатичний агент або з інших підстав має імунітет від місцевої юрисдикції, відповідно до міжнародного договору не може бути порушена за кордоном;
11) якщо у справі про банкрутство боржник має місце основних інтересів або основної підприємницької діяльності на території України;
12) в інших випадках, визначених законом України та міжнародним договором України.
При цьому статтею 77 Закону України «Про міжнародне приватне право» визначено випадки виключної підсудності справ з іноземним елементом судам України.
Законом України «Про приєднання України до Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей» від 14.09.2006 року ратифіковано Конвенцію про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей, вчинену 19.10.1996 року у м.Гаазі (далі - Конвенція). Конвенція набула чинності 01.02.2008 року і Україна та Федеративна Республіка Німеччина є Договірними Державами Конвенції.
Відповідно до ст. 1, цілями Конвенції є: a) визначити державу, органи якої мають юрисдикцію вживати заходів, спрямованих на захист особи чи майна дитини; b) визначити, яке право має застосовуватися такими органами при здійсненні їхньої юрисдикції; c) визначити право, що застосовується до батьківської відповідальності; d) забезпечити визнання та виконання таких заходів захисту в усіх Договірних Державах; e) запровадити таке співробітництво між органами Договірних Держав, яке може бути необхідним для досягнення цілей цієї Конвенції.
Для цілей цієї Конвенції термін «батьківська відповідальність» включає повноваження, що випливають з батьківських чи будь-яких аналогічних відносин,які визначають права,обов'язки та представництво стосовно особи чи майна дитини батьків, опікунів або інших законних представників. Отже, Конвенція охоплює питання захисту дітей, батьківської відповідальності, опіки.
Статтею 3 Конвенції визначено, що заходи, згадані у статті 1, можуть стосуватися, зокрема, права опіки, у тому числі права стосовно піклування про особу дитини та, зокрема, право визначати місце проживання дитини, а також права на спілкування, у тому числі право брати дитину на обмежений період у місце інше, ніж звичайне місце проживання дитини.
За загальним правилом, що наведене в ч.1 ст.5 Конвенції, судові або адміністративні органи Договірної Держави звичайного місця проживання дитини мають юрисдикцію вживати заходів, спрямованих на захист особи чи майна дитини.
Водночас, ч. 1 ст. 6 Конвенції визначено, що для дітей-біженців та дітей, які внаслідок суспільних негараздів в їхній країні переміщені до інших держав, органи Договірної Держави, на території якої ці діти перебувають у результаті їхнього переміщення, мають юрисдикцію, передбачену в пункті 1 статті 5.
Також, з урахуванням статті 7 Конвенції, у разі зміни звичайного місця проживання дитини на іншу Договірну Державу, юрисдикцію мають органи Держави нового звичайного місця проживання.
Отже, за змістом наведених положень Конвенції у даній категорії справ юрисдикція спору слідує за місцем постійного проживання дитини, а тому якщо постійне місце проживання дитини переноситься до іншої договірної держави, органи влади держави нового місця постійного проживання набувають юрисдикції щодо суті спору.
Виходячи з того, що юрисдикція держави у вирішенні даної категорії спорів пов'язується саме з поняттям постійного (звичайного) місця проживання дитини, суд повинен визначити чи має право на розгляд справи, виходячи з доведеності факту саме постійного місяця проживання дитини.
Визначення поняття «постійне/звичайне місце проживання» Конвенцією не визначено. Разом з тим, як відзначив у постанові Верховного Суду від 17.08.2022 у справі № 613/11185/19 (провадження № 61-2286св21), звичайне місце проживання дитини варто розуміти як таке місце, існування якого доводить певний ступінь прив'язаності дитини до соціального та сімейного її оточення. Звичайне місце проживання відповідає місцю, яке відображає певний ступінь інтеграції дитини в соціальне і сімейне середовище. З цією метою, зокрема, повинні братися до уваги тривалість, регулярність, умови і причини перебування на території держави-члена і переїзду сім'ї в цю державу, громадянство дитини, місце і умови відвідування школи, мовні знання, а також сімейні та соціальні відносини дитини в цій державі.
Звичайне місце проживання підтверджується: відвідуванням дошкільного навчального закладу садка, школи, різноманітних гуртків, у дитини є свої друзі, захоплення, дитина має сталі сімейні зв'язки тощо.
Під час розгляду справи у суді першої інстанції має бути встановлено, що таке місце проживання існувало та збереглося задля обґрунтування того, що юрисдикція суду України є/зберігається для вирішення спору по суті вимог, адже зі зміною звичайного місця проживання дитини припиняється юрисдикція суду України на вирішення спору про визначення місця її проживання.
При цьому, згідно статті 35 Конвенції Компетентні органи Договірної Держави можуть звернутися з проханням до органів іншої Договірної Держави про надання допомоги у виконанні заходів захисту, ужитих згідно з цією Конвенцією, особливо під час забезпечення ефективного здійснення права на спілкування, а також права на підтримання безпосередніх контактів на постійній основі.
У постанові Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18.09.2023 у справі № 545/2247/18 (провадження № 61-6421сво23) вказано: «Підсудність судам України цивільних справ з іноземним елементом визначається цим Кодексом, законом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України (статті 497 ЦПК України).
Права та обов'язки батьків і дітей, крім випадків, передбачених статтями 67, 671, 674 цього Закону, визначаються особистим законом дитини або правом, яке має тісний зв'язок із відповідними відносинами і якщо воно є більш сприятливим для дитини (стаття 66 Закону України «Про міжнародне приватне право»).
Підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи на те, що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися (частина перша статті 75 Закону України «Про міжнародне приватне право»).
Так, питання набуття, здійснення, припинення чи обмеження батьківської відповідальності, а також її делегування, права опіки, в тому числі права стосовно піклування про особу дитини та, зокрема, право визначати місце проживання дитини, а також права на спілкування, у тому числі право брати дитину на обмежений період у місце інше, ніж звичайне місце проживання дитини, охоплюються предметною сферою застосування Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року.
У разі неправомірного переміщення або утримування дитини органи Договірної Держави, в якій дитина мала звичайне місце проживання безпосередньо до переміщення або утримування, зберігають свою юрисдикцію доти, доки дитина не набуде звичайного місця проживання в іншій Державі та a) кожна особа, установа або інший орган, які мають права опіки, не погодяться з переміщенням або утримуванням або b) дитина не проживає в такій іншій державі протягом періоду, що становить принаймні один рік після того, як особа, установа або інший орган, які мають права опіки, дізналися або повинні були дізнатися про місцеперебування дитини; не триває розгляд прохання про повернення, поданого в цей період, та дитина прижилася в новому середовищі (пункт 1 статті 7 Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року).
За правилами Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року у разі неправомірного переміщення або утримування дитини держава, в якій дитина зазвичай проживала безпосередньо перед переміщенням або утримуванням, зберігає юрисдикцію відповідно до статті 5, за умови дотримання певних умов відповідно до статті 7 цієї Конвенції. Стаття 7 цієї Конвенції встановлює форму збереження юрисдикції держави, в якій дитина мала звичайне місце проживання безпосередньо до переміщення чи утримування.
Для застосування пункту «b» частини першої статті 7 Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року потрібно встановити такі обставини:
1) дитина проживає в іншій державі не менше одного року після того як особа, установа або інший орган, які мають права опіки, дізналися або повинні були дізнатися про місце перебування дитини;
2) протягом цього періоду не було заявлено вимоги про повернення дитини;
3) дитина адаптувалася до нового середовища.
Відповідно до статті 16 Гаазької конвенції 1980 року після одержання повідомлення про незаконне переміщення або утримування дитини відповідно до статті 3, судові або адміністративні органи Договірної держави, на територію якої була переміщена дитина, або на території якої вона утримується, не буде вирішувати по суті питання про піклування доти, поки не буде визначено, що дитина не повинна бути повернута відповідно до цієї Конвенції або поки заява не подана відповідно до цієї Конвенції протягом розумного періоду часу після одержання повідомлення.
Суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (пункт 1) частини першої статті 255 ЦПК України)».
Під час розгляду справи судом встановлено, і не заперечується сторонами, що відповідач разом з дітьми 04.03.2022 року виїхали з України та змінила місце постійного проживання з України на країну Німеччина.
Надані стороною відповідача докази на доведення факту саме постійного проживання в Федеративній Республіці Німеччині, суд вважає переконливими.
Суд враховує тривалість перебування дітей в країні проживання (Федеративній Республіці Німеччині) з березня 2022 року, відвідування дошкільного закладу, наявність спору між сторонами щодо дітей, що розглядається компетентним судом ФРН.
Суд також враховує і те, що позивач звернувся до суду з даним позовом у червні 2023 року, тобто після фактичного набуття дітьми права на тимчасове проживання на території Федеративної Республіки Німеччина.
Відповідно до статті 19 ЦПК України, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Такий порядок передбачений "Конвенцією про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей" та відповідним процесуальним законодавством Німеччини.
Лише у разі, якщо спір підлягає вирішенню у судах України, підсудність визначається за правилами ЦПК України. Суди повинні застосувати п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК України, згідно з яким суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а не вирішувати справу по суті із одночасним зазначенням про непідсудність національним судам України таких вимог.
До відповідних правових висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 28.06.2023 у справі № 372/2558/21 (провадження № 61-1604св23), від 26.04.2022 у справі № 200/421/19 (провадження № 61-6949св21).
З огляду на наведене, враховуючи, що місце постійного проживання дітей сторін - Федеративна Республіка Німеччина, керуючись положеннями ст.ст. 5, 6 Конвенції про юрисдикцію, суд констатує відсутність юрисдикції суду України на вирішення спору у даній цивільній справі, оскільки у даному випадку вимоги позивача не можуть бути предметом розгляду в суді на території України та підлягають пред'явленню до компетентного суду Федеративної Республіки Німеччина.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК України, суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Таким чином, враховуючи наведені норми Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей, Конвенції про права дитини, Закону України «Про міжнародне приватне право», статті 497 ЦПК України суд приходить до висновку про те, що позовні вимоги про усунення перешкод у спілкуванні з дітьми та визначення способу участі батька у вихованні та спілкуванні з дітьми не підсудні національним судам України, в зв'язку із чим провадження у справі підлягає закриттю.
На підставі викладеного, керуючись п.1 ч.1 ст.255 ЦПК України, суд,-
Провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , третя особа: Служба у справах дітей та сім'ї Деснянської районної в м.Києві державної адміністрації, про усунення перешкод у спілкуванні з дітьми та визначення способу участі батька у вихованні та спілкуванні з дітьми - закрити.
Апеляційна скарга подається до Київського апеляційного суду протягом п'ятнадцяти днів з дня її проголошення.
Ухвала набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги ухвала, якщо її не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
Повний текст ухвали складено та підписано 26 січня 2024 року.
Суддя: