25 січня 2024 р. Справа № 440/9013/23
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Жигилія С.П.,
Суддів: Перцової Т.С. , Спаскіна О.А. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Військової частини НОМЕР_1 на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 04.09.2023 (суддя Супрун Є.Б.; м. Суми) по справі № 440/9013/23
за позовом ОСОБА_1
до Військової частини НОМЕР_1
про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання виконати певні дії,
30.06.2023 ОСОБА_1 (надалі також - позивач, ОСОБА_1 ) звернулася до Полтавського окружного адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України (надалі - відповідач, в/ч НОМЕР_1 ), в якому просила суд визнати протиправними дії відповідача щодо не нарахування та невиплати їй при звільненні з військової служби грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку, як матері двох дітей віком до 15 років, передбачену ст. 19 Закону України "Про відпустки", за період 2020 - 2022 років, а також зобов'язати в/ч НОМЕР_1 нарахувати та виплатити їй таку компенсацію за період 2020 - 2022 років, тобто за 30 днів.
В якості підстави для звернення до суду позивач вказує на обставини порушення її прав внаслідок невиплати відповідачем грошової компенсації за відпустку, право на отримання якої гарантоване статтею 19 Закону України "Про відпустки". Посилається на правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 16.05.2019 у зразковій справі №620/4218/18, яка зводиться до того, що припинення надання самої відпустки на час особливого періоду не означає припинення права на відпустку, яке може бути реалізоване також у спосіб надання грошової компенсації за невикористані дні цієї відпустки.
Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 04 вересня 2023 року позов ОСОБА_1 - задоволено повністю.
Відповідач не погодився з рішенням суду першої інстанції та подав апеляційну скаргу в якій, посилаючись на його ухвалення з порушенням судом норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 04.09.2023 та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити.
Обґрунтовуючи вимоги апеляційної скарги відповідач посилається на відсутність підстав для нарахування та виплати ОСОБА_1 компенсації за невикористану додаткову відпустку як матері двох дітей віком до 15 років, оскільки позивач рапорт на виплату такої компенсації не подавала. Крім того вказує, що син позивача народжений ІНФОРМАЦІЯ_1 , тобто у 2022 році йому виповнилося 15 років, а отже підстави для надання вказаної відпустки позивачу в 2022 році були відсутні. Також відповідач посилається на пропущення позивачем встановленого ч. 5 ст. 122 КАС України строку звернення до суду з цим позовом.
Позивач подала відзив на апеляційну скаргу в якому, наполягаючи на законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції, просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.
Враховуючи подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, яке ухвалене в порядку спрощеного позовного провадження, справа розглядається в порядку письмового провадження, відповідно до приписів п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, за наявними у ній матеріалами.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши, в межах апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції та доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційну скаргу належить залишити без задоволення, з таких підстав.
Судом встановлено, що позивач проходила військову службу у період з 03.10.2020 по 23.02.2022 у в/ч НОМЕР_1 , що не заперечується сторонами.
Наказом командира в/ч НОМЕР_1 від 23.02.2022 №39 (по стройовій частині) виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення старшого солдата ОСОБА_1 , діловода служби авіаційного озброєння та боєприпасів озброєння, звільненого з військової служби (через сімейні обставини (військовослужбовець-жінка, яка має дитину віком до 18 років)) наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по особовому складу) від 23.02.2022 №8-РС відповідно до підпункту "ґ" пункту 2 частини п'ятої статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу", вважати таким, що справи та посаду здав та направити для зарахування на військовий облік до Полтавського об'єднаного міського територіального центру комплектування та соціальної підтримки Полтавської області (а.с. 25).
ОСОБА_1 є матір'ю двох дітей: сина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 , виданим 07.08.2007 Октябрським відділом РАЦС Полтавського МУЮ (а.с. 13), та сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_3 , виданим 05.10.2017 Шевченківським районним у місті Полтаві відділом ДРАЦС ГТУЮ у Полтавській області (а.с. 14).
Позивач у позові зазначає, що у червні 2023 року вона довідалася про те, що під час звільнення з військової служби відповідач не нарахував та не виплатив їй компенсацію за невикористані додаткову відпустку як матері, що мала двох дітей віком до 15 років, передбачену ст. 19 Закону України "Про відпустки", за період 2020-2022 років, тобто за три роки. Вважає, що право на таку відпустку повної тривалості виникає незалежно від відпрацьованого часу, з 01 січня нового року.
Факт того, що позивач не отримувала компенсацію за невикористані додаткові відпустки як мати, що мала двох дітей віком до 15 років, підтверджується довідкою в/ч НОМЕР_1 від 26.06.2023 №242 (а.с. 26).
Письмову заяву позивача від 14.06.2023 за вх. від 21.06.2023 №7-Б щодо виплати грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку як матері, що має двох дітей віком до 15 років за період 2020-2022 роки, листом в/ч НОМЕР_1 від 29.06.2023 №643/1022/ВС-2 фактично залишено без задоволення (а.с. 10-11).
Дії відповідача щодо відмови у нарахуванні та виплаті такої компенсації слугували підставою для звернення позивача до суду з цим позовом.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що позивачка не використала додаткову відпустку матері двох дітей віком до 15 років у 2020 - 2022 роках, а отже набула право на отримання грошової компенсації за вказану додаткову відпустку у зв'язку зі звільненням з військової служби.
Надаючи правову оцінку обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, враховуючи межі перегляду, передбачені ст. 308 КАС України, апеляційний суд зазначає таке.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України здійснює Закон України від 25.03.1992 №2232-XII "Про військовий обов'язок і військову службу" (надалі - Закон №2232-XII).
Відповідно до частин першої, четвертої та тринадцятої статті 2 вказаного Закону, військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Порядок проходження військової служби, права та обов'язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.
Виконання військового обов'язку в особливий період здійснюється з особливостями, визначеними цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.
Таким чином військова служба є особливим видом публічної служби, а тому її проходження передбачає особливе регулювання.
Статтею 2 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991 №2011-XII (надалі - Закон №2011-XII) передбачено, що ніхто не вправі обмежувати військовослужбовців та членів їх сімей у правах і свободах, визначених законодавством України.
Вказана норма діє з 01.01.2010, тобто з часу набуття чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань соціального захисту багатодітних сімей" від 19.05.2009 №1343-V та до абзацу третього пункту 14 статті 10-1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".
Статтею 4 Закону України від 05 листопада 1996 року № 504/96-ВР "Про відпустки" (далі - Закон № 504/96-ВР) передбачено такі види щорічних відпусток: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.
Згідно зі ст. 19 Закону № 504/96-ВР, одному з батьків, які мають двох або більше дітей віком до 15 років, або дитину з інвалідністю, або які усиновили дитину, матері (батьку) особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, одинокій матері, батьку дитини або особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, який виховує їх без матері (у тому числі у разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), а також особі, яка взяла під опіку дитину або особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, чи одному із прийомних батьків надається щорічно додаткова оплачувана відпустка тривалістю 10 календарних днів без урахування святкових і неробочих днів (стаття 73 Кодексу законів про працю України).
За наявності декількох підстав для надання цієї відпустки її загальна тривалість не може перевищувати 17 календарних днів.
Відповідно до ч. 7 ст. 20 Закону № 504/96-ВР додаткові відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи надаються понад щорічні відпустки, передбачені статтями 6, 7 і 8 цього Закону, а також понад щорічні відпустки, встановлені іншими законами та нормативно-правовими актами, і переносяться на інший період або продовжуються у порядку, визначеному статтею 11 цього Закону.
При цьому статтею 24 Закону України "Про відпустки" передбачено, що у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.
Абз.3 п. 14 ст. 10-1 Закону № 2011-ХІІ передбачено, що у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.
Оскільки абз.3 п. 14 ст. 10-1 Закону № 2011-ХІІ не виокремлює види додаткових відпусток, за які здійснюється компенсація, то вказані положення застосовуються до всіх видів додаткових відпусток військовослужбовців, які передбачені чинним законодавством, тому доводи апеляційної скарги про те, що додаткова відпустка не замінюється грошовою компенсацією є необґрунтованими.
Отже, чинним законодавством України передбачено право військовослужбовців на отримання грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, в тому числі додаткової відпустки жінці, яка працює і має двох або більше дітей віком до 15 років.
Відповідно до п. 17 ст. 10-1 Закону № 2011-ХІІ в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених частиною першою цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів.
Згідно з п. 18 ст.10-1 Закону № 2011-ХІІ в особливий період під час дії воєнного стану військовослужбовцям можуть надаватися відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин зі збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець.
Відповідно до п.19 ст. 10-1 Закону 2011-ХІІ надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв'язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв'язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється.
Згідно зі ст.1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII (далі - Закон №3543-XII) особливий період - це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Ст. 1 Закону України «Про оборону України» від 06 грудня 1991 року № 1932-XII (далі - № 1932-XII) визначає особливий період, як період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи моменту введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний стан і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Крім того, в ст. 1 Закону № 3543-XII надано визначення мобілізації та демобілізації. Мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано; демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати мирного часу.
Таким чином, в особливий період з моменту оголошення мобілізації припиняється надання військовослужбовцям інших видів відпусток, в тому числі додаткової соціальної відпуски. В той же час Законом № 2011-XII не встановлено припинення виплати компенсації за невикористані частини додаткової соціальної відпустки, право на яку позивач набув за період проходження ним військової служби.
Водночас, у разі невикористання додаткової соціальної відпустки протягом календарного року, в якому у особи виникає право на таку відпустку, додаткова соціальна відпустка переноситься на інший період, тобто особа не втрачає самого права на надану їй чинним законодавством України соціальну гарантію, яке може бути реалізовано в один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати невизначений термін; 2) грошова компенсація відпустки особі.
Отже, припинення надання військовослужбовцям додаткових відпусток є тимчасовим обмеженням способу реалізації права на використання додаткової відпустки безпосередньо. Однак обмеження щодо одного з двох способів реалізації такого права не впливає на суть цього права, яке гарантується статтею 19 Закону України від 05 листопада 1996 року № 504/96-ВР «Про відпустки».
Крім того, відповідно до пункту 3 розділу XXXI Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністра оборони України від 07 червня 2018 року № 260, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 26 червня 2018 року за № 745/32197 (далі - Наказ № 260) у рік звільнення військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), звільненим з військової служби за віком, станом здоров'я, у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, у зв'язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, які не використали щорічну основну відпустку або використали частково, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини та виплачується грошове забезпечення у розмірі відповідно до кількості наданих днів відпустки або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.
Іншим військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), які звільняються з військової служби, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини тривалістю, що визначається пропорційно часу, прослуженому в році звільнення за кожен повний місяць служби, та за час такої відпустки виплачується грошове забезпечення або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.
Отже, у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої ст. 19 Закону № 504/96-ВР
Судом першої інстанції встановлено та не заперечується сторонами, що протягом 2020-2022 років позивачка не скористалася своїм правом на додаткову відпустку матері двох дітей віком до 15 років, у зв'язку із введенням особливого періоду.
Всупереч наведеному у день звільнення позивача та виключення її зі списків особового складу та всіх видів забезпечення відповідач не нарахував та не виплатив позивачу грошову компенсацію за додаткові відпустки як матері, що має двох неповнолітніх дітей до 15 років, за період з 2020 року по 2022 рік.
Стосовно посилання відповідача на те, що син ОСОБА_1 у 2022 році досяг 15 років, а тому у позивача станом на 2022 рік були відсутні підстави для надання відпустки, передбаченої статтею 19 Закону України "Про відпустки", суд зазначає, що право на таку відпустку повної тривалості виникає незалежно від відпрацьованого часу, з 01 січня нового року. Тобто, право на отримання додаткової відпустки виникло у позивача 01.01.2022, коли дитині ще не виповнилося 15 років.
Щодо доводів відповідача про те, що позивач у рік звільнення рапорт на виплату грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як матері, яка має двох дітей віком до 15 років, не подавала, а тому підстав для виплати такої компенсації немає, суд зазначає, що на законодавчому рівні визначено право позивача на отримання грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку під час звільнення. Це право не обмежене будь-якими нормами закону, тоді як відповідач свого обов'язку щодо забезпечення позивача соціальною гарантією не виконав. А тому у позивача є право на отримання грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як матері двох дітей віком до 15 років.
З урахуванням наведеного колегія погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що при звільненні з військової служби у ОСОБА_1 виникло право на отримання грошової компенсації за невикористану нею у 2020-2022 роках додаткову відпустку матері двох дітей віком до 15 років.
Отже, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог.
Стосовно доводів скаржника щодо пропуску позивачем встановленого ст. 122 КАС України строку, колегія суддів зазначає таке.
Відповідно до статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
З наведених положень статті 122 КАС України випливає, що вказана стаття не містить норми, яка б встановлювала строк звернення до суду з позовом щодо стягнення заробітної плати (грошового забезпечення) у разі порушення законодавства про оплату праці.
Разом із тим, така норма містилася в статті 233 КЗпП України (в редакції, чинній до 19 липня 2023 року), яку і належало застосовувати в частині строку звернення до суду з позовом щодо стягнення заробітної плати (грошового забезпечення) у разі порушення законодавства про оплату праці.
Такий висновок суду узгоджується із висновком Верховного Суду, викладеним в постанові від 03 серпня 2023 року у справі №280/6779/22.
Так, частинами першою та другою статті 233 КЗпП України (в редакції, чинній до 19 липня 2023 року) передбачалося, що "працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до місцевого загального суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення.
У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком".
Разом з тим, Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, частини першу і другу статті 233 КЗпП України викладено у такій редакції: «Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».
Отже, до 19 липня 2022 року КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 19 січня 2023 року у справі №460/17052/21, від 06 квітня 2023 року у справі № 260/3564/22, від 25 квітня 2023 року у справі №380/15245/22.
Водночас Законом України від 30 березня 2020 року №540-IX Кодекс законів України про працю доповнено главою XIX такого змісту: « 1. Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину».
Карантин в Україні, пов'язаний з COVID-19, розпочався з 12 березня 2020 року (постанова Уряду від 11 березня 2020 року № 211) та закінчився 30 червня 2023 року (постанова Уряду від 27 червня 2023 року № 651).
Тож встановлений статтею 233 КЗпП України строк звернення до суду був продовжений пунктом 1 Прикінцевих положень Кодексу законів про працю України на строк дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19).
Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 17 серпня 2023 року у справі № 380/14039/22.
ОСОБА_1 звернулася до суду з цим позовом 30.06.2023, відповідно, позивачем дотримано трьохмісячний строк звернення до адміністративного суду з цим позовом, встановлений законом.
З урахуванням викладеного, колегія суддів доходить висновку про необґрунтованість доводів апеляційної скарги щодо пропуску позивачем строку звернення до суду та про відсутність підстав для застосування наслідків пропуску такого строку.
Відповідно до ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Згідно ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, надав їм належну оцінку та прийняв законне і обґрунтоване судове рішення, з дотриманням норм матеріального і процесуального права.
Доводи апеляційної скарги встановлених обставин справи та висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
Керуючись ст.ст. 229, 241, 243, 250, 308, 310, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 327-329 Кодексу адміністративного судочинства України суд
Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 - залишити без задоволення.
Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 04.09.2023 по справі № 440/9013/23 - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя (підпис)С.П. Жигилій
Судді(підпис) (підпис) Т.С. Перцова О.А. Спаскін