Справа №591/2307/22 Головуючий у суді у 1 інстанції -
Номер провадження 11-кп/816/722/24 Суддя-доповідач - ОСОБА_1
Категорія - Крадіжка
Іменем України
24 січня 2024 року колегія суддів Сумського апеляційного суду в складі:
судді-доповідача - ОСОБА_1 ,
суддів - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
з участю секретаря судового засідання - ОСОБА_4 ,
розглянула у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Суми кримінальне провадження № 591/2307/22 за апеляційною скаргою захисника ОСОБА_5 на ухвалу Зарічного районного суду м. Суми від 05.12.2023 про продовження обвинуваченому ОСОБА_6 запобіжного заходу у виді тримання під вартою,
установила:
В поданій апеляційній скарзі захисник обвинуваченого ОСОБА_7 - адвокат ОСОБА_8 просить скасувати ухвалу суду та постановити нову ухвалу, якою змінити його підзахисному запобіжний захід з тримання під вартою на домашній арешт в нічний час доби, визначити обов'язки, передбачені ч. 5 ст. 194 КПК, звільнивши з-під варти, оскільки у сторони обвинувачення не має жодного доказу на підтвердження наявності ризиків, передбачених п. 1, 5 ч. 1 ст. 177 КПК, так як ОСОБА_7 має постійне місце проживання, сталі соціальні зв'язки. Вважає, що розмір застави є непосильним для його підзахисного, оскільки він не має значних доходів.
У Зарічному районному суді м. Суми знаходиться кримінальне провадження відносно ОСОБА_7 за ч. 4 ст. 185 КК, розгляд якого по суті пред'явленого обвинувачення до закінчення дії попередньої ухвали суду про тримання під вартою не завершений, у межах якого прокурором подане клопотання про продовження обвинуваченому ОСОБА_7 запобіжного заходу у виді тримання під вартою, оскільки існують ризики того, що він може переховуватися від суду, вчиняти інші кримінальні правопорушення, а інші більш м'які запобіжні заходи не зможуть запобігти зазначеним ризикам.
Ухвалою Зарічного районного суду м. Суми від 05.12.2023 обвинуваченому ОСОБА_7 продовжений запобіжний захід у виді тримання під вартою до 03.02.2024 із визначенням застави. Своє рішення суд першої інстанції умотивував тим, що передбачені п. 1, 5 ч. 1 ст. 177 КПК ризики не зменшились, продовжують існувати, а інші більш м'які запобіжні заходи не зможуть запобігти цим ризикам.
Будучи належним чином повідомленими про час, день і місце апеляційного розгляду, сторони кримінального провадження в судове засідання не з'явились, від прокурора ОСОБА_9 та захисника ОСОБА_10 надійшли письмові заяви про розгляд кримінального провадження у їх відсутність, від обвинуваченого ОСОБА_7 згідно ст. 422-1 КПК клопотання про розгляд апеляційної скарги за його участі до суду апеляційної інстанції не надходило, тому колегія суддів вважає за можливе здійснити апеляційний розгляд кримінального провадження без участі сторін, що не суперечить вимогам кримінального процесуального закону.
Вислухавши суддю-доповідача про зміст оскарженого судового рішення, перевіривши матеріали кримінального провадження та обговоривши доводи поданої апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що вказана вище апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.
Зокрема, завданнями кримінального провадження, крім іншого, є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура (ст. 2 КПК).
Підставою для застосування запобіжного заходу є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, а також наявність ризиків, які дають достатні підстави суду вважати, що обвинувачений може здійснити дії, передбачені ч. 1 цієї статті, тобто: переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду; знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення; незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні; перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином; вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, у якому обвинувачується (ст. 177 КПК).
Відповідно ч. 1-2 ст. 331 КПК, під час судового розгляду суд за клопотанням сторони обвинувачення або захисту має право своєю ухвалою змінити, скасувати, обрати або продовжити запобіжний захід щодо обвинуваченого; вирішення питання судом щодо запобіжного заходу відбувається в порядку, передбаченому главою 18 цього Кодексу.
Конституційний Суд України неодноразово вказував на те, що право на свободу та особисту недоторканність не є абсолютним і може бути обмежене, але тільки на підставах та в порядку, які визначено в законі (абз. 6 пп. 3.3 п. 3 мотивувальної частини Рішення від 11.10.2011 № 10-рп/2011). Обмеження конституційного права на свободу та особисту недоторканність має здійснюватися з дотриманням конституційних гарантій захисту прав і свобод людини та громадянина.
ОСОБА_7 обвинувачується у вчиненні тяжкого кримінального правопорушення, за яке законом України про кримінальну відповідальність передбачене покарання у виді позбавлення волі строком до 8 років, існують реальні ризики того, що останній може переховуватися від суду з метою уникнути відповідальності за кримінальне правопорушення, у вчиненні якого він обвинувачується, вчинити інше кримінальне правопорушення, і застосування до нього більш м'якого запобіжного заходу є недостатнім для запобігання визначеним в ухвалі суду ризикам.
Оскільки ОСОБА_7 згідно ч. 2 ст. 42 КПК має у кримінальному провадженні процесуальний статус обвинуваченого (обвинувальний акт щодо них переданий до суду) і обґрунтованість вказаного вище пред'явленого обвинувачення може бути вирішена виключно при ухваленні судом першої інстанції вироку, тому колегія суддів не уповноважена надавати оцінку доказам як сторони захисту, так і сторони обвинувачення, не має права вирішувати наперед питання про доведеність чи недоведеність цього обвинувачення, достовірність або недостовірність доказів, переваги одних доказів над іншими, застосування органом державного обвинувачення чи судом першої інстанції того чи іншого закону України про кримінальну відповідальність, і може вирішувати тільки питання щодо наявності (чи відсутності) передбачених ч. 1 ст. 177 КПК ризиків та необхідності (доцільності) тримання під вартою обвинуваченого для їх запобігання.
Висновки про ступінь ризиків та неможливості запобігання їм більш м'якими запобіжними заходами, мають бути зроблені за результатами сукупного аналізу обставин кримінального правопорушення та обвинуваченої особи (його характеру, моральних якостей, способу життя, сімейних зв'язків, постійного місця роботи, утриманців тощо), її поведінки під час розслідування кримінального правопорушення (наявність або відсутність спроб ухилятися від органів влади), під час попередніх розслідувань (способу життя взагалі, способу самозабезпечення, системності злочинної діяльності, наявності злочинних зв'язків тощо), а ризиком у контексті кримінального провадження є певна ступінь можливості, що особа вдасться до вчинків, які будуть перешкоджати досудовому розслідуванню та судовому розгляду або ж створить загрозу суспільству. При цьому КПК не вимагає доказів того, що обвинувачений обов'язково (поза всяким сумнівом) здійснюватиме відповідні дії, однак вимагає доказів того, що він має реальну можливість їх здійснити у конкретному кримінальному провадженні в майбутньому.
Врахування тяжкості кримінального правопорушення також має свій раціональний зміст, оскільки вона свідчить про ступінь суспільної небезпечності цієї особи та дозволяє спрогнозувати з достатньо високим ступенем імовірності її поведінку, беручи до уваги, що майбутнє покарання за вчинений злочин підвищує ризик того, що обвинувачений може ухилитися від суду та іншим чином перешкоджати встановленню істини у кримінальному провадженні, що узгоджується з правовою позицією ЄСПЛ, згідно якої «небезпека ризику переховування від суду може вимірюватися суворістю можливого покарання в сукупності з інформацією про матеріальний, соціальний стан особи та ін.».
Так, ризик втечі має оцінюватись у контексті чинників, пов'язаних із характером особи, її моральністю, місцем проживання, родом занять, майновим станом, сімейним зв'язками та усіма видами зв'язку з країною, в якій така особа піддається кримінальному переслідування (рішення ЄСПЛ у справі «Бекчиєв проти Молдови», §58). Серйозність покарання є ревалентною обставиною в оцінці ризику того, що обвинувачений може втекти (рішення у справах «Ідалов проти Росії», «Гарицьки проти Польщі», «Храїді проти Німеччини»). При цьому тяжкість обвинувачення не є самостійною підставою для утримання особи під вартою, проте таке обвинувачення у сукупності з іншими обставинами збільшує ризик втечі настільки, що його неможливо відвернути, не взявши особу під варту, тобто «суворість передбаченого покарання є суттєвим елементом при оцінюванні ризиків переховування або повторного вчинення злочинів» (справа ЄСПЛ «Ілійков проти Болгарії», № 33977/96, від 26.07.2001).
Вирішуючи питання про обґрунтованість продовження запобіжного заходу у виді тримання під вартою ОСОБА_7 , колегія суддів враховує і наявність об'єктивної потреби у цьому, зважаючи на всі обставини, що свідчать «за» і «проти» наявності справжнього публічного інтересу, який з урахуванням презумпції невинуватості, виправдовує відступ від принципу поваги до особистої свободи, а згідно положень ст. 5 Конвенції та судової практики ЄСПЛ обмеження права особи на свободу і особисту недоторканість можливе лише в передбачених законом випадках за встановленою процедурою; суд своїм рішенням повинен забезпечити не тільки права обвинуваченого, а й високі стандарти охорони загальносуспільних прав та інтересів; забезпечення стандартів вимагає від національного суду більшої суворості в оцінці порушень цінностей суспільства; право людини на свободу є основоположним, але не абсолютним та може бути обмежено з огляду на суспільний інтерес.
Суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що обвинувачений ОСОБА_7 може переховуватись від суду і цей ризик не зменшився, зважаючи на тяжкість покарання, яке загрожує останньому в разі визнання його винуватим у вчиненні інкримінованого йому правопорушення, характер та ступінь суспільної небезпечності кримінального правопорушення, конкретні обставини провадження.
Практика ЄСПЛ не вбачає тяжкість обвинувачення або підозри самостійною підставою для утримання особи під вартою, проте таке обвинувачення або підозра у сукупності з іншими обставинами збільшує ризик втечі настільки, що його неможливо відвернути, не взявши особу під варту. У справі «Ілійков проти Болгарії» № 33977/96 від 26.07.2001 ЄСПЛ зазначив, що «суворість передбаченого покарання є суттєвим елементом при оцінюванні ризиків переховування або повторного вчинення злочинів», тому беручи до уваги зазначене, колегія суддів вважає, що наявні підстави вважати, що ризик переховування від суду з метою уникнення кримінальної відповідальності не зменшився і є актуальним.
Враховуючи те, що ОСОБА_7 обвинувачується у вчиненні кількох епізодів тяжкого кримінального правопорушення, частина яких інкримінується за період, коли відносно нього здійснювалося судове провадження за іншими епізодами, переховувався від суду, в результаті чого, перебував у розшуку, не має постійних джерел доходів, міцних соціальних зв'язків, що в сукупності з тяжкістю покарання, яке йому загрожує, обґрунтованим є і ризик, передбачений п. 5 ч. 1 ст. 177 КПК.
Отже, висновок суду першої інстанції не суперечить як національному законодавству, так і практиці ЄСПЛ, згідно з якою допустимими підставами для взяття й тримання особи під вартою є наявність із боку цієї особи таких загроз як: вплив на свідків та потерпілих, ухилення від слідства та суду або повторне вчинення злочину, за умови доведеності таких ризиків (рішення у справах «Смірнов проти Росії» від 24.07.2003; «Вемгофф проти Німеччини» від 27.06.1968; «Штегмюллер проти Австрії» від 10.11.1969; «Мацнеттер проти Австрії» від 10.11.1969; «Летельє проти Франції» від 26.06.1991).
Колегія суддів вважає, що більш м'який запобіжний захід ніж тримання під вартою не забезпечить запобігання встановленим судом першої інстанції ризикам, що є виправданим та необхідним елементом з огляду на інші обставини і визначає потребу в подальшому триманні обвинуваченого ОСОБА_7 під вартою.
Доводи захисника про можливість застосування до ОСОБА_7 більш м'якого запобіжного заходу, зокрема, у виді домашнього арешту є необґрунтованими і задоволенню не підлягають, оскільки обвинувачений, ніде не працює та не має стабільних доходів, і даний запобіжний захід не зможе нівелювати ризики, передбачені п. 1, 5 ч. 1 ст. 177 КПК.
Твердження апеляційної скарги захисника про відсутність доказів на підтвердження наявності ризиків, передбачених п. 1, 5 ч. 1 ст. 177 КПК, спростовуються матеріалами кримінального провадження, а те, що ОСОБА_7 має постійне місце проживання, міцні соціальні зв'язки, колегія суддів не може прийняти до уваги, оскільки вказані обставини повинні враховуватись в сукупності з іншими фактичними обставинами кримінального провадження і не є такими, що унеможливлюють тримання особи під вартою.
Не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги про те, що судом визначений необґрунтовано великий розмір застави, оскільки відповідно вимог п. 2 ч. 5 ст. 182 КПК, розмір застави щодо особи, обвинуваченої у вчиненні тяжкого кримінального правопорушення визначається, - від 20 до 80 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. При цьому у виключних випадках, якщо суд встановить, що застава у зазначених межах не здатна забезпечити виконання особою, що підозрюється, обвинувачується у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого кримінального правопорушення, покладених на неї обов'язків, застава може бути призначена у розмірі, який перевищує 80 чи 300 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб відповідно.
Зважаючи на наявність ризиків, зазначених в ухвалі суду першої інстанції, необхідність забезпечення повного та неупередженого судового розгляду з тим, щоб до кожного учасника судового провадження була застосована належна правова процедура, колегія суддів вважає, що суспільний інтерес, який полягає у захисті прав потерпілих від злочинів привалює над принципом поваги до свободи особистості і виправдовує саме на теперішній час подальше тримання обвинуваченого під вартою.
Оскаржувана ухвала суду є законною, обґрунтованою та належним чином умотивованою, внаслідок чого вона підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга захисника - без задоволення.
Керуючись ст. 404, 405, 407, 418, 419, 422-1 КПК України,
постановила:
Ухвалу Зарічного районного суду м. Суми від 05.12.2023 відносно ОСОБА_11 залишити без змін, а апеляційну скаргу його захисника ОСОБА_5 на цю ухвалу - без задоволення.
Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню в касаційному порядку не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3