24.01.24
22-ц/812/46/24
Справа № 489/2212/23
Провадження № 22-ц/812/46/24
24 січня 2024 року Миколаївський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах :
головуючого - Темнікової В.І.,
суддів - Крамаренко Т.В., Тищук Н.О.,
із секретарем судового засідання - Біляєвою В.М.,
за участю представника позивача - ОСОБА_1 ,
представника відповідачки - ОСОБА_2 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Миколаєві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 11 серпня 2023 року, ухвалене під головуванням судді Рум'янцевої Н.О. в приміщенні того ж суду, у цивільній справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про розірвання шлюбу, -
В травні 2023 року позивач ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 , в якому просив розірвати шлюб, укладений між ними 03 жовтня 2008 року.
В обґрунтування позову зазначав, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу неможливе та суперечить його інтересам. Останнім часом шлюбні відносини між сторонами фактично припиненні, спільне господарство не ведеться. Потреба у наданні строку на примирення відсутня.
Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 11 серпня 2023 року позов ОСОБА_4 задоволено. Розірвано шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , зареєстрований 03 жовтня 2008 року Міським відділом реєстрації актів цивільного стану Миколаївського міського управління юстиції, про що зроблено актовий запис № 1073 від 03 жовтня 2008 року. Післяшлюбне прізвище відповідачки визначено як « ОСОБА_5 ».
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що шлюб між сторонами зареєстрований 03 жовтня 2008 року Міським відділом реєстрації актів цивільного стану Миколаївського міського управління юстиції, про що зроблено актовий запис № 1073 від 03 жовтня 2008 року.
Від шлюбу сторони мають неповнолітніх дітей - ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвами № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2 .
Проаналізувавши положення ст. 16 Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, ст. ст. 24, 110, 112, ч. 2 ст. 114 Сімейного кодексу України, п. 10 Постанови Пленуму Верховного суду України від 21.12.2007 року №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», приймаючи до уваги, що сторони припинили шлюбні відносини, спільного господарства не ведуть, тривалий час проживають окремо, причини, що спонукають наполягати на розірванні шлюбу є обґрунтованими і подальше спільне життя подружжя та збереження шлюбу суперечило б їх інтересам, суд першої інстанції дійшов висновку, що позов підлягає задоволенню.
Не погодившись із вказаним рішенням суду, відповідачка ОСОБА_3 звернулась до суду з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на грубе порушення норм процесуального права та недотримання норм матеріального права, просить скасувати рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 11 серпня 2023 року.
В апеляційній скарзі зазначає, що позивач і відповідач є громадянами України, проте обоє постійно (більше ніж 16 років) проживають в Іспанії. Позивач не приїжджав до України вже декілька років, постійно проживає та працює в Іспанії, тому в неї є великий сумнів, що саме ОСОБА_4 подав позовну заяву, яка була розглянута судом першої інстанції і в задоволення якої прийняте оскаржуване рішення. Підпис в позовній заяві зовсім не схожий на підпис ОСОБА_4 .
Крім того апелянт вказує, що вони постійно спілкуються з позивачем у судових засіданнях в судових закладах Іспанії, в тому числі протягом останніх двох років. Проте, позивач жодного разу не повідомляв їй про своє звернення до суду на території України. На територію України під час воєнного стану він не приїжджав, оскільки за віком міг би бути мобілізованим до лав ЗСУ. Матеріали справи не містять доказів того, що позовна заява була надіслана до суду засобами поштового зв'язку або через Електронний кабінет у ЄСІТС. Відсутні також докази того, що зазначену позовну заяву могло бути підписано та подано представником позивача (як того вимагає ч. 1 ст.177 ЦПК України).
Крім того, апелянт вважає, що позивачем проігноровані вимоги ст.95 ЦПК стосовно подання письмових доказів, так як жоден із доданих до позовної заяви письмових доказів не оформлений належним чином. Наявна у матеріалах справи роздруківка під назвою «НА IBAN З КАРТКОВОГО РАХУНКУ» не містить ознак того, що сплата судового збору в сумі 1071,60 грн була проведена та акцептована Ощадбанком. Більш того в роздруківці міститься пряма вказівка на те, що статус банківської операції - «Очікує обробки».
Таким чином, на думку апелянта, суд першої інстанції при відкритті провадження не мав належного та допустимого (оригіналу квитанції) доказу сплати позивачем судового збору, але не зважаючи на це, суд не тільки відкрив провадження, але і вдався до несправедливого розподілу судових витрат, поклавши всі витрати по сплаті судового збору на відповідачку, з якою проживають та залишаються неповнолітні діти, виховання та матеріальне утримання яких позивача не цікавлять.
Також апелянт вказує, що була позбавлена можливості прийняти участь у розгляді справи та повідомити суд про всі ці обставини, висловити свою думку щодо предмету спору, оскільки позовна заява із додатками їй не надходила, про її існування довідалася випадково, із справою зміг ознайомитися лише її батько, який був допущеним до ознайомлення із матеріалами справи, але фактично не був допущений судом до участі у розгляді справи. Тим самим, було проігноровано право відповідачки на доступ до правосуддя, яке випливає із п.1 ч. 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Позивач приховав від суду своє постійне проживання за межами України, хоча всі подані копії документів про народження неповнолітніх дітей видані в Іспанії, що підтверджує цю обставину. Більш того, 30 травня 2023 року батько відповідача усно повідомив суд під час звернення із заявою про ознайомлення з матеріалами справи, про те, що обидві сторони постійно знаходяться за межами України.
За приписом ч. 1 ст.29 ЦПК України, підсудність справ за участю громадян України, якщо обидві сторони проживають за її межами, визначається суддею Верховного Суду, визначеним у порядку, передбаченому статтею 33 цього Кодексу одноособово.
Таким чином, апелянт вважає, що Ленінський районний суд м. Миколаєва, в порушення вимог процесуального законодавства розглянув справу про розірвання шлюбу між громадянами України, які постійно проживають за межами України, хоч він не був уповноважений Верховним Судом на розгляд цієї справи.
Отже, позивач приховав від суду важливу обставину постійного проживання обох сторін спору за межами України, але суду до прийняття рішення у справі стала ця обставина відома від батька відповідача. А відтак, справа розглянута судом, який не був уповноваженим на її розгляд, що порушує проголошений у ч. 1 ст.6 Європейської конвенції з прав людини принцип розгляду справи судом, встановленим законом.
Достеменним доказом постійного знаходження позивача за межами України є відомості про перетин ним Державного кордону України. Проте, апелянт не може самостійно отримати відомості про перетин позивачем Державного кордону України, оскільки відповідно до Закону України «Про захист персональних даних», доступ до персональної інформації про перетин громадянином України державного кордону не може бути видана третій особі без його згоди.
Також апелянт зазначає, що її позбавлено можливості захисту інтересів неповнолітніх дітей шляхом перешкоди у доступі до правосуддя.
В порушення вимог п.4 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007р. № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справи про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», ст. 112 СК України, суд не встановлював дійсні обставини життя подружжя, оскільки вони не відображені у скачаному з Інтернету тексті позовної заяви, а захист інтересів дітей взагалі залишився поза увагою суду.
Відповідач була позбавлена можливості подати зустрічну позовну заяву та висунути власні вимоги до позивача по сплаті аліментів на неповнолітніх дітей, оскільки подані її батьком до суду документи були повністю проігноровані. Мова йде не про примушення до шлюбу, а про захист інтересів неповнолітніх дітей.
Таким чином, апелянт вважає, що позовна заява була подана невідомо ким від імені ОСОБА_4 , прийнята судом до розгляду, рішення було проголошено не уповноваженим судом, повноцінного розгляду справи з вивченням всіх дійсних обставин не було, судом враховувалася лише думка та інтереси позивача, пропозиції сторонам примиритися та зберегти шлюб судом не робилися, а їй як відповідачу не було надано можливість висловити хоч якусь думку з приводу предмету спору та захистити інтереси неповнолітніх дітей, які перебувають та проживають постійно з нею, виховуються та утримаються нею.
Правом на подачу відзиву на апеляційну скаргу позивач не скористався. Проте, 22 січня 2024 року на адресу апеляційного суду від позивача надійшла заява, в якій він повідомив суд, що позовна заява написана ним і відповідає дійсності. Дана позовна заява була передана позивачем через його знайомого, який виїхав в Україну. Судовий збір було сплачено через банк в м. Миколаєві, долучено необхідні документи. Всі документи були поміщені в ящик для прийому заяв в Ленінському районному суді м. Миколаєва. Також він підтвердив своє бажання розірвати укладений між ним і ОСОБА_3 шлюб. Будь яких поважних причин, які б забороняли йому звернутися до суду в такий спосіб не передбачено. Тому рішення суду є законним і не може бути скасоване, а апеляційна скарга не може бути задоволена.
В судовому засіданні представник відповідача підтримав доводи апеляційної скарги, просив її задовольнити, надавши пояснення аналогічні змісту апеляційної скарги.
Представник позивача не визнав доводи апеляційної скарги, просив залишити її без задоволення, а рішення суду- без змін.
Інші учасники процесу до судового засідання не з'явилися, про час і місце розгляду справи повідомлені належним чином.
Заслухавши доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційного суду вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ч.3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно зі ст. 5 ЦПК України суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. А у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні ( ст.263 ЦПК України).
Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин ( ст. 264 ЦПК України).
Зазначеним вимогам оскаржуване судове рішення не відповідає.
Так, ухвалою Ленінського районного суду м. Миколаєва від 16 травня 2023 року було відкрито провадження у справі та визначено, що розгляд справи буде відбуватися в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення та виклику сторін.
11 серпня 2023р. судом було розглянуто справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін та ухвалено судове рішення про розірвання шлюбу.
Однак, приймаючи рішення, суд першої інстанції не врахував, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом, а суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій, а також сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом (стаття 12 ЦПК України).
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями у судовому процесі (стаття 2 ЦПК України).
Відповідно до положень статті 263 ЦПК України судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Аналіз наведених норм процесуального права дає підстави зробити висновок про те, що для виконання завдання цивільного судочинства та ухвалення законного і обґрунтованого рішення суду необхідно повно і всебічно з'ясувати обставини справи, забезпечивши при цьому рівність прав кожної із сторін в спорі.
Зазначений висновок відповідає положенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка підлягає застосуванню судами при розгляді справ згідно із частиною 4 статті 10 ЦПК України, та передбачає, що кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Ідея справедливого судового розгляду передбачає здійснення судочинства на засадах рівності та змагальності сторін.
Рівність сторін передбачає, що кожній стороні має бути надана можливість представляти справу та докази в умовах, що не є суттєво гіршими за умови опонента (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Домбо ОСОБА_6 проти Нідерландів" від 27 жовтня 1993року).
Розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження не звільняє суд від обов'язку при розгляді справи керуватися завданням цивільного судочинства та принципом верховенства права, одним із елементів якого є дотримання прав людини, зокрема права сторони спору на представлення її позиції та права на справедливий судовий розгляд.
Питання про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження суд відповідно до ч.1 ст. 277 ЦПК України вирішує в ухвалі про відкриття провадження у справі.
Для забезпечення справедливого розгляду справи судом, в тому числі у порядку спрощеного позовного провадження, нормами цивільного процесуального законодавства передбачено надіслання ухвали про відкриття провадження учасникам справи одночасно з копією позовної заяви та копіями доданих до неї документів в порядку, встановленому статтею 272 цього Кодексу (ст.190 ЦПК України).
Статтею 278 ЦПК України передбачені особливості подання заяв по суті справи у спрощеному позовному провадженні, а саме подання відзиву на позов протягом п'ятнадцяти днів із дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі. Позивач в свою чергу має право подати до суду відповідь на відзив, а відповідач - заперечення протягом строків, встановлених судом в ухвалі про відкриття провадження у справі.
Розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами, встановленими ЦПК України для розгляду справи в порядку загального позовного провадження, з особливостями, визначеними у цій главі (ч.1 ст.279 ЦПК України).
Розгляд справи по суті в порядку спрощеного провадження починається з відкриття першого судового засідання або через тридцять днів з дня відкриття провадження у справі, якщо судове засідання не проводиться (ч. 2 ст.279 ЦПК України).
Якщо для розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження відповідно до цього Кодексу судове засідання не проводиться, процесуальні дії, строк вчинення яких відповідно до цього Кодексу обмежений першим судовим засіданням у справі, можуть вчинятися протягом тридцяти днів з дня відкриття провадження у справі. Підготовче засідання при розгляді справи у порядку спрощеного провадження не проводиться (ч.3 ст.279 ЦПК України).
Крім того, згідно з частиною першою статті 8 ЦПК України ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи.
У даній справі суд 16 травня 2023 року постановив ухвалу про відкриття провадження у справі та визначив, що розгляд справи буде відбуватися в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення та виклику сторін. Також в ухвалі зазначено про необхідність направлення відповідачу копії ухвали разом з копією позовної заяви та доданих до неї документів та роз'яснено право подати заяву про надання строку для примирення сторін і встановлено строк для подачі відзиву протягом 15 днів з моменту отримання копії ухвали суду. Позивачу роз'яснено право подати до суду відповідь на відзив протягом десяти днів з дня його отримання, а відповідачу також право подати до суду заперечення протягом десяти днів з дня отримання відповіді на відзив.
При вирішенні спору суд виходив з того, що клопотання про розгляд справи з їх викликом від сторін не надходило, тому суд провів розгляд справим за наявними у ній матеріалами.
В апеляційній скарзі відповідачка заперечує факт отримання нею позовної заяви та ухвали суду з доданими до них документами і стверджує, що жодного повідомлення від суду не отримувала, так як більше 16 років проживає в Іспанії.
В матеріалах справи наявний супровідний лист від 16.05.2023р. про направлення відповідачці копії ухвали про відкриття провадження, позовної заяви та доданих до неї документів.
Проте, дана поштова кореспонденція не була отримана відповідачкою за місцем її реєстрації та повернута поштою з відміткою про відсутність адресата за вказаною адресою ( а.с.111).
27 липня 2023р. батько відповідачки, який не має повноважень на представництво інтересів відповідачки в суді, був ознайомлений з матеріалами справи, про що свідчить відмітка на його заяві від 30 травня 2023р. (а. с. 25).
Зазначене не може вважатися належним повідомленням сторони про розгляд справи судом.
Суд на наведені положення норм матеріального та процесуального права не зважив, обізнаність відповідачки щодо судового спору належним чином не перевірив, чим позбавив останню права надати свої заперечення з приводу заявлених до неї вимог. Внаслідок цього суд порушив принцип змагальності та рівності сторін, які є елементами права на справедливий судовий розгляд.
Будучи позбавленою можливості заявити свої заперечення проти позову, відповідачка заявила їх в апеляційній скарзі.
Оскільки ухвала про відкриття провадження у справі, якою вирішено питання про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження, не була вручена відповідачці в установленому законом порядку, а розгляд справи, незважаючи на предмет та підстави поданого позову, а також характер спірних правовідносин, відбувся без повідомлення сторін, колегія суддів вважає, що наведені відповідачкою в апеляційній скарзі доводи та додані до неї докази підлягають дослідженню у сукупності з іншими наявними в матеріалах справи доказами.
Переглядаючи рішення в межах доводів апеляційної скарги, надаючи оцінку зібраним у справі доказам у сукупності з доказами, доданими до апеляційної скарги, визначаючи юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює, колегія суддів частково погоджується з доводами апеляційної скарги, виходячи з наступного.
Колегією суддів встановлено, що справа розглянута судом першої інстанції у відсутність відповідачки, яка не була повідомлена про розгляд справи судом, взагалі не отримувала копії позову з додатками, що свідчить про порушення судом норм процесуального права.
Розгляд справи у відсутність відповідачки не дозволив з'ясувати усі обставини та потягнув порушення судом положень процесуального закону щодо підсудності даного спору.
Колегією суддів встановлено, що обидві сторони є громадянами України, що підтверджується копіями їх паспортів, та мешкають у Іспанії, що підтверджується перекладом свідоцтва про народження сина сторін ОСОБА_8 - ІНФОРМАЦІЯ_1 , який народився в м. МУРСІЯ в Іспанії і в якому зазначено, що батько ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та мати ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , проживають в АДРЕСА_1 , а також свідоцтва про народження дочки сторін ОСОБА_11 ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка народилася в ВІЛЬЯХОЙОСА/ЛА-ВІЛА-ДЖОЙОЗА, провінція ФЛІКАНТЕ, Іспанія, в якому зазначено, що батько ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та мати ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , проживають в АДРЕСА_2 ; перекладом довіреності відповідачки на ім'я батька ОСОБА_12 від 11 вересня 2014 року, в тексті якої зазначено, що відповідачка проживає в Іспанії у м. Бенідорм 03500 ( ОСОБА_13 ) за адресою АДРЕСА_3 * вхід А, має дійсний дозвіл на постійне проживання в Іспанії номер Е17057012, ідентифікаційний номер іноземця НОМЕР_3 , є власницею паспорта громадянина України для виїзду за кордон НОМЕР_4 .
Також в перекладі свідоцтв про народження дітей сторін зазначено, що згідно з сімейною книжкою сторони зареєстрували шлюб 21 липня 2007 року в РАЦС м. Валенсія, провінція Валенсія, країна Іспанія.
В уточненій апеляційній скарзі відповідачка також зазначила, що до теперішнього часу проживає в Іспанії та зазначила свою адресу, а також те, що позивач також проживає та працює в Іспанії, що на протязі двох років відбувається розгляд справ між ними в суді Іспанії. В заяві позивача, яка надійшла на адресу апеляційного суду 22 січня 2024 року, він не заперечує факт свого перебування не на території України, а представник позивача повідомив апеляційний суд, що позивач тривалий час проживає в Іспанії, чи працевлаштований він йому не відомо, між сторонами дійсно укладався шлюб в Іспанії, який на даний час розірвано, в суді в Іспанії вирішуються спірні питання щодо дітей сторін. Проте надати належні докази на підтвердження цього не зміг, так як їх в перекладі позивач не встиг йому направити.
Відповідно до приписів ст.29 ЦПК України підсудність справ за участю громадян України, якщо обидві сторони проживають за її межами, а також справ про розірвання шлюбу між громадянином України та іноземцем або особою без громадянства, які проживають за межами України, визначається суддею Верховного Суду, визначеним у порядку, передбаченому ст.33 цього Кодексу, одноособово.
Отже, дана справа розглянута судом з порушенням встановлених законом правил підсудності, оскільки Ленінський районний суд м. Миколаєва, який розглянув справу, не є належним судом, бо підсудність йому не визначалася.
Відповідно ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норми матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Розгляд справи у відсутності відповідачки призвів до неповного встановлення обставин справи.
З викладених вище підстав колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалене з порушенням норм процесуального права і підлягає скасуванню.
Водночас, колегія суддів не знаходить підстав для ухвалення нового рішення з огляду на таке.
Відповідно до положень п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом.
Європейський суд з прав людини у пункті 24 рішення у справі «Сокуренко і Стригун проти України» (заяви № 29458/04 та № 29465/04) від 20 липня 2006 року вказав, що «фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі «Занд проти Австрії» … Комісія висловила думку, що термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з (...) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів».
Розгляд справи судами з порушенням правил територіальної юрисдикції (підсудності) є порушенням п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, оскільки такі суди не є встановленими процесуальним законом для такого розгляду.
Згідно приписів ч.1 ст.378 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню з направленням справи на розгляд за встановленою законом підсудністю, якщо рішення прийнято судом з порушенням правил територіальної юрисдикції (підсудності).
Відповідно до ч.2 ст. 378 ЦПК України справа не підлягає направленню на новий розгляд у зв'язку з порушеннями правил територіальної юрисдикції (підсудності), якщо учасник справи, який подав апеляційну скаргу, при розгляді справи судом першої інстанції без поважних причин не заявив про непідсудність справи.
Однак, оскільки справа розглянута без участі сторін, з урахуванням конкретних обставин, зазначених в тексті постанови, які апеляційний суд розцінює як поважні, відповідачка була позбавлена можливості заявити про непідсудність справи при розгляді справи судом першої інстанції.
Проте, колегія суддів не має змоги самостійно визначити суд, якому територіально підсудна дана справа, оскільки як вище вказувалося згідно вимог ст.29 ЦПК України визначення підсудності даної справи належить до компетенції судді Верховного Суду.
За таких обставин колегія суддів вважає, що наявні передбачені законом підстави для повернення справи до суду першої інстанції для вирішення питання про дотримання правил підсудності у встановленому ст.29 ЦПК України порядку.
За такого, апеляційний суд вважає недоцільним робити аналіз іншим доводам апеляційної скарги, так як всі ствердження апеляційної скарги має спочатку вирішити визначений з дотриманням правил підсудності суд першої інстанції.
При вирішенні питання про розподіл судових витрат, колегія суддів виходить з наступного.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року у справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зазначено, що у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.
За такого, оскільки хоча рішення суду першої інстанції і скасовується апеляційним судом, однак судом апеляційної інстанції не приймається остаточне рішення у спорі, а справа передається до суду першої інстанції для вирішення питання про підсудність, питання про розподіл судових витрат по сплаті судового збору за подачу апеляційної скарги апеляційним судом не вирішується.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, судова колегія, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.
Рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 11 серпня 2023 року скасувати, справу направити до суду першої інстанції для вирішення питання про підсудність.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складання її повного тексту в порядку та випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України.
Головуючий
Судді:
Повний текст постанови складено 25 січня 2024 року