Ухвала
23 січня 2024 року
м. Київ
справа № 438/434/22
провадження № 61-17666ск23
Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду Крата В. І. розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 , на рішення Бориславського міського суду Львівської області від 12 липня 2023 року та постанову Львівського апеляційного суду від 30 жовтня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Бориславської міської ради Львівської області, ОСОБА_3 про визнання частково незаконним рішення органу місцевого самоврядування та усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою,
У травні 2022 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Бориславської міської ради Львівської області, ОСОБА_3 про визнання частково незаконним рішення органу місцевого самоврядування та усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою.
Позовну заяву мотивовано тим, що ОСОБА_1 є власником житлового будинку за АДРЕСА_1 з господарськими спорудами, а також земельної ділянки для обслуговування житлового будинку та господарських споруд, площею 0,1000 га (кадастровий номер 4610300000:03:021:0143) та земельної ділянки для ведення садівництва, площею 0,0033 га (кадастровий номер 4610300000:03:021:0157), які знаходяться по АДРЕСА_2 , що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за заповітом, посвідченого 12 грудня 2007 року в.о. державного нотаріуса Бориславської державної нотаріальної контори Зайченко Н. В. за спадковою справою №47/2007 та зареєстровано в реєстрі №1838.
Суміжним землекористувачем є ОСОБА_3 , якій відповідно до договору купівлі-продажу №451 від 06.03.2003 року належить на праві власності житловий будинок АДРЕСА_3 . Позивач зазначає, що рішенням Бориславської міської ради Львівської області від 20 травня 2003 року №184 передано безоплатно у власність земельну ділянку, яку надано для будівництва та обслуговування будинку та господарських споруд з наступною видачею державного акту на право власності на землю 776 кв. м гр. ОСОБА_3 , тобто приватизація вказаної земельної ділянки для будівництва та обслуговування будинку та господарських споруд здійснена фактично відразу після придбання відповідачкою будинку. Згідно плану на садибний житловий будинок АДРЕСА_1 межа земельної ділянки відповідачки зі сторони будинку позивача проходить по стіні його житлового будинку, а відтак йому, як суміжному землекористувачу, не залишено згідно ДБН прилеглої ділянки шириною один метр для обслуговування будівель, чим порушено його права.
Позивач вказував, що внаслідок незаконної приватизації земельної ділянки відповідачка з порушенням вимог ДБН побудувала гараж та сарай на відстані від стіни його будинку не більше шести метрів. Крім того, приватизація спільного проїзду та фактичне розташування на його земельній ділянці житлових та господарських будівель і споруд позбавила позивача можливості проїзду пожежного та іншого транспорту, тощо. Вважає, що незаконна приватизація відповідачкою земельної ділянки з включенням до її складу проїзду загального користування з подальшим будівництвом вказаних об'єктів, є наслідком незаконного рішення Бориславської міської ради від 20 травня 2003 року №184. На думку позивача, при прийнятті оскаржуваного рішення органом місцевого самоврядування не було враховано та грубо проігноровано вимоги п.3.22 ДБН (державних будівельних норм) 360-92360-92 «Містобування. Планування і забудова міських селищних поселень», згідно якого у районах садибної забудови при потребі, крім вуличної мережі, передбачено організацію внутрішньо-квартальних проїздів. Зокрема, порушено вимоги п. 3.25 відповідно до якого для догляду за будівлями і здійснення їх поточного ремонту відстань до межі сусідньої ділянки від найбільш виступної конструкції стіни треба приймати не менше одного метра. При цьому повинно бути забезпечене влаштування необхідних інженерно-технічних заходів, що запобігатимуть стіканню атмосферних опадів з покрівель та карнизів будівель на територію суміжних ділянок.
Позивач просив:
визнати частково незаконним та скасувати рішення Бориславської міської ради Львівської області № 184 від 20 травня 2003 року «Про передачу у власність та в оренду земельних ділянок» в частині передачі безоплатно у власність земельну ділянку, яку надано для будівництва та обслуговування будинку та господарських споруд з наступною видачею державного акту на право власності на землю 776 кв. м ОСОБА_3 , що проживає по АДРЕСА_3 ;
зобов'язати ОСОБА_3 демонтувати металеву загорожу, встановлену по периметру між межовими знаками А-Д, а також між знаками А до Б на земельній ділянці, АДРЕСА_4 , згідно плану присадибної земельної ділянки за вказаною адресою, тобто привести її в стан, який мала ділянка до встановлення вказаної огорожі.
РішеннямБориславського міського суду Львівської області від 12 липня 2023 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачем, всупереч вимог статті 81 ЦПК України не доведено належними та допустимими доказами порушення відповідачами його прав та законних інтересів, а тому відсутні підстави для скасування оскаржуваного рішення Бориславської міської ради. Позовна вимога про зобов'язання демонтувати металеву огорожу не підлягає задоволенню, оскільки вона є похідною від вимоги про визнання нечинним рішення органу місцевого самоврядування.
Постановою Львівського апеляційного суду від 30 жовтня 2023 рокуапеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Бориславського міського суду Львівської області від 12 липня 2023 року залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:
відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що позивачем, всупереч вимог статті 81 ЦПК України, не доведено належними та допустимими доказами збільшення площі земельної ділянки ОСОБА_3 , і якщо таке збільшення площі відбулося, то за рахунок яких земель (за рахунок площі земельної ділянки, належної позивачу чи за рахунок проїзду). Окрім цього, позивачем, всупереч вимог статті 81 ЦПК України, не надано належних та допустимих доказів зміни конфігурації присадибної земельної ділянки ОСОБА_3 , збільшення її площі, в тому числі і за рахунок земель загального користування, чи накладання частини земельної ділянки ОСОБА_3 на земельну ділянку (частину земельної ділянки) позивача, чи земельної ділянки загального користування (проїзд). Позивач з клопотанням про проведення земельно-технічної експертизи до суду першої інстанції не звертався, а також не скористався процесуальним правом, наданим йому статтею 106 ЦПК України, та не подав суду висновок експерта, складений на його замовлення;
оскільки позивачем, всупереч вимогам статті 81 ЦПК України, не надано належних та допустимих доказів на підтвердження незаконності оскаржуваного рішення Бориславської міської ради Львівської області № 184 від 20 травня 2003 року «Про передачу у власність та в оренду земельних ділянок», яким вирішено передати ОСОБА_3 безоплатно у власність земельну ділянку для будівництва та обслуговування будинку та господарських споруд з наступною видачею державного акту на право власності на землю загальною площею 776 кв. м, що знаходиться у АДРЕСА_2 , а також доказів на підтвердження порушення оскаржуваним рішенням Бориславської міської ради прав позивача, порушення його права власності, в тому числі і користування земельною ділянкою для обслуговування житлового будинку та господарських споруд площею 0,1 га (кадастровий номер 4610300000:036021:0143) та земельною ділянкою для ведення садівництва площею 0,0033 га (кадастровий номер 4610300000:036021:0157) і доказів самовільного захоплення ОСОБА_3 , як суміжним землекористувачем, землі загального користування, а саме, частини проїзду. Тому колегія суддів погодилась з висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 про визнання частково незаконним та частково скасувати рішення Бориславської міської ради Львівської області №184 від 20 травня 2003 року «Про передачу у власність та в оренду земельних ділянок» в частині безоплатної передачі ОСОБА_3 у власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування будинку та господарських споруд з наступною видачею державного акту на право власності на землю загальною площею 776 кв. м, що знаходиться у АДРЕСА_2 ;
оспореним рішенням Бориславської міської ради Львівської області №184 від 20 травня 2003 року «Про передачу у власність та в оренду земельних ділянок» вирішено передати безоплатно у власність земельну ділянку для будівництва та обслуговування будинку та господарських споруд з наступною видачею державного акту на право власності на землю, а саме, 776 кв. м гр. ОСОБА_3 , що проживає по АДРЕСА_3 (загальна площа 776 кв. м). З оскаржуваного рішення вбачається, що таке приймалося з врахуванням проекту відведення та рішення виконкому від 27 березня 2003 року. На підтвердження позовних вимог позивач долучив до позовної заяви Технічний звіт про виконані роботи по підготовці та видачі державного акта у власність ОСОБА_3 , проживаючій в АДРЕСА_3 , земельна ділянка розміщена в АДРЕСА_3 . Матеріали справи не містять доказів на підтвердження виготовлення та видачі державного акту на право власності на земельну ділянку площею 776 кв. м на ім'я ОСОБА_3 , що проживає по АДРЕСА_3 . В технічному звіті про виконані роботи по підготовці та видачі державного акта у власність ОСОБА_3 є наявним Акт встановлення та узгодження зовнішніх меж землекористування від 22 квітня 2003 року, згідно якого межі земельної ділянки ОСОБА_3 були погоджені суміжними землекористувачами, в тому числі і матір'ю позивача, ОСОБА_4 ;
апеляційний суд звернув увагу, що заперечуючи щодо підписання матір'ю ОСОБА_4 акту встановлення та узгодження зовнішніх меж землекористування від 22 квітня 2003 року, стверджуючи про те, що підпис у згаданому акті їй не належить, позивач, всупереч вимогам статті 81 ЦПК України не надав суду першої інстанції належних та допустимих доказів таких його тверджень, а відтак такі твердження позивача є лише його припущенням. Суд першої інстанції вірно зазначив, що підписання акту погодження меж самостійного значення не має, воно не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку, як і будь-яких інших прав у процедурі приватизації, а відтак саме по собі не підписання суміжним користувачем акту погодження меж чи відсутність такого акту не може бути безумовною підставою для скасування спірного рішення, що узгоджується з позицією Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 березня 2018 року у справі № 681/1039/15-ц. В матеріалах справи відсутні належні докази наявності за життя ОСОБА_4 спору з приводу межі чи влаштування загорожі між присадибними земельними ділянками ОСОБА_4 та ОСОБА_3 ;
колегія суддів вважала, що суд першої інстанції вірно відмовив в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про зобов'язання ОСОБА_3 демонтувати металеву загорожу, встановлену по периметру між межовими знаками А-Д, а також між знаками А-Б на земельній ділянці, АДРЕСА_4 , згідно плану присадибної ділянки за вказаною адресою, тобто привести її в стан, який мала ділянка до встановлення вказаної загорожі. Оскільки позовні вимоги в цій частині обґрунтовані тим, що в результаті встановлення металевої огорожі, яка облаштована по периметру між межовими знаками А-Д, а також між знаками А-Б на земельній ділянці, АДРЕСА_4 , позивач немає доступу до стіни свого житлового будинку, що розміщена зі сторони житлового будинку, належного ОСОБА_3 . Разом з тим, як вбачається з матеріалів справи, позивач, всупереч вимог статті 81 ЦПК України, не надав суду першої інстанції належних та допустимих доказів на підтвердження таких доводів, підставності позовних вимог, їх обґрунтувань, на підтвердження встановлення ОСОБА_3 загорожі на межі земельної ділянки, на підтвердження тих доводів, що межа земельної ділянки ОСОБА_3 проходить по стіні його житлового будинку. Матеріали справи не містять інформації та доказів звернень позивача до Бориславської міської ради Львівської області з приводу розгляду даного питання земельною комісією міської ради, сесією міської ради, до землевпорядних органів з метою складання акту про порушення ОСОБА_3 межі при встановленні загорожі. Тобто, на момент прийняття Бориславською міською радою Львівської області рішення № 184 від 20 травня 2003 року «Про передачу у власність та в оренду земельних ділянок» матір'ю позивача самовільно було збільшено розміри та площу житлового будинку, та господарських споруд, які були узаконені рішенням суду лише 10 лютого 2005 року;
апеляційний суд зазначив, що позивач не надав суду першої інстанції належних та допустимих доказів на підтвердження того, що належний йому на праві власності житловий будинок, був самочинно добудований не зі сторони будинковолодіння ОСОБА_3 , не в сторону місця розташування належної їй присадибної земельної ділянки, і що збільшення розмірів житлового будинку позивача не мало наслідком розташування стіни належного позивачу житлового будинку на межі присадибної земельної ділянки ОСОБА_3
ОСОБА_1 08 грудня 2023 року засобами поштового зв'язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_2 , на рішення Бориславського міського суду Львівської області від 12 липня 2023 року та постанову Львівського апеляційного суду від 30 жовтня 2023 року.
Ухвалою Верховного Суду від 19 грудня 2023 року касаційну скаргу залишено без руху та встановлено строк для усунення недоліків, а саме: вказати підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 389 ЦПК України підстави (підстав), обґрунтувати неправильне застосування судом (судами) норм матеріального права чи порушення норм процесуального права і надати уточнену касаційну скаргу та її копії відповідно до кількості інших учасників справи. Зокрема, в ухвалі Верховного Суду від 19 грудня 2023 року було указано, що посилаючись у касаційній скарзі на підставу касаційного оскарження судового рішення на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, особа, яка подала касаційну скаргу, не указує щодо питання застосування якої саме норми права у подібних правовідносинах відсутній висновок Верховного Суду. Формальна вказівка на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах не свідчить про обґрунтування особою, яка подала касаційну скаргу, підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України. Особою, яка подала касаційну скаргу, не зазначено щодо питання застосування якої саме норми права у подібних правовідносинах відсутній висновок Верховного Суду, не обґрунтовано неправильне застосування судом (судами) норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Особою, яка подала касаційну скаргу, на виконання ухвали Верховного Суду від 19 грудня 2023 року подано уточнену касаційну скаргу, у якій ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.
В уточненій касаційній скарзі ОСОБА_1 підставою касаційного оскарження судових рішень зазначає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах: частини десятої статті 118 ЗК України; статті 50 закону України «Про землеустрій»; статей 9, 38 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»; статті 83 ЗК України.
Касаційна скарга підлягає поверненню з таких мотивів.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
У пункті 5 частини другої статті 392 ЦПК України передбачено, що у касаційній скарзі повинно бути зазначено підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 389 цього Кодексу підстави (підстав).
Тлумачення вказаних норм ЦПК України дозволяє зробити висновок, що при касаційному оскарженні судових рішень, зазначених в пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України, у касаційній скарзі обґрунтування неправильного застосування судом (судами) норм матеріального права чи порушення норм процесуального права має обов'язково вказуватися у взаємозв'язку із посиланням на відповідний пункт частини другої статті 389 ЦПК України як на підставу для касаційного оскарження судового рішення.
Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року).
Відповідно до пункту 4 частини четвертої статті 393 ЦПК України касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом також, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку.
Про повернення касаційної скарги постановляється ухвала (частина шоста статті 393 ЦПК України).
Аналіз уточненої касаційної скарги свідчить, що її мотивувальна частина складається із викладення обставин справи та містить формальне посилання на неправильність та незаконність судового рішення. ОСОБА_1 не обґрунтовує передбачених частиною другою статті 389 ЦПК України підстав касаційного оскарження судових рішень. Формальна вказівка на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах не свідчить про обґрунтування особою, яка подала касаційну скаргу, підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України. ОСОБА_1 зазначаючи, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (частини десятої статті 118 ЗК України; статті 50 закону України «Про землеустрій»; статей 9, 38 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»; статті 83 ЗК України), жодним чином не обґрунтовує неправильне застосування судами норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у цій частині. Тому ОСОБА_1 не виконано вимог ЦПК України при поданні касаційної скарги щодо наведення підстав касаційного оскарження судових рішень, і згідно пункту 4 частини четвертої статті 393 ЦПК України, касаційна скарга підлягає поверненню.
Керуючись статтями 260, 389, 392, 393, 394 ЦПК України,
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 , на рішення Бориславського міського суду Львівської області від 12 липня 2023 року та постанову Львівського апеляційного суду від 30 жовтня 2023 року повернути.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Суддя В. І. Крат