. 19 січня 2024 року м. ПолтаваСправа № 440/17048/23
Полтавський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Чеснокової А.О., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами загального позовного провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві, Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
16 листопада 2023 року позивач звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві, Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області, в якій просить суд, з урахуванням уточненої позовної заяви:
визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві № 163950024798 від 08 вересня 2023 року про відмову в призначенні пенсії за вислугу років;
зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області призначити позивачу пенсію за вислугу років, зарахувавши до спеціального стажу, який дає право на призначення пенсії за вислугу років відповідно до пункту "е" статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення", період навчання на денній формі відділу духових та ударних інструментів у Полтавському музичному училищі ім. М.В.Лисенка (нині - Полтавський фаховий коледж мистецтв імені М.В.Лисенка), періоди роботи з 16 лютого 2001 року по 04 березня 2011 року в Лутовинівському ясла-садку "Ромашка" за сумісництвом, з 28 жовтня 2013 року по 30 жовтня 2013 року, з 23 березня 2015 року по 27 березня 2015 року, з 26 жовтня 2020 року по 29 жовтня 2020 року в Козельщинській дитячій музичній школі.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що відповідач безпідставно відмовив йому в призначені пенсії за вислугу років відповідно до пункту "е" статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення", оскільки надані територіальному органу Пенсійного фонду України документи належним чином підтверджують право позивача на призначення зазначеного виду пенсії.
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 20 листопада 2023 року позовну заяву залишено без руху через невідповідність останньої вимогам статей 160-161 Кодексу адміністративного судочинства України.
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 18 грудня 2023 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі, справу призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін в порядку статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України.
03 січня 2024 року до суду надійшов відзив Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області на позов, у якому представник Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області просив у задоволенні позовних вимог відмовити повністю, посилаючись на те, що подані позивачем для призначення пенсії за вислугу років як працівнику освіти документи не дають підстав для її призначення. Крім того, відповідач звернув увагу на те, що фактично рішення про відмову в призначенні позивачу пенсії за віком на пільгових умовах приймало Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві.
08 січня 2024 року до суду надійшов відзив Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві. За змістом зазначеного документа, співвідповідач не визнав позовних вимог та пояснив, що станом на 11 жовтня 2017 року позивач не мав достатньої тривалості спеціального стажу для призначення пенсії за вислугу років як працівнику освіти - понад 26 років 6 місяців як це передбачено Законом України "Про пенсійне забезпечення", а тому вважає, що в задоволенні позовних вимог належить відмовити.
Справу за вказаним позовом розглянуто судом за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) відповідно до статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України.
Фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось на підставі частини четвертої статті 229 вказаного Кодексу.
Дослідивши матеріали справи, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення, оцінивши докази, що мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив такі факти та відповідні до них правовідносини.
01 вересня 2023 року позивач звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області із заявою встановлено зразка про призначення пенсії на підставі пункту "е" статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" як працівнику освіти. До заяви приєднано: диплом про навчання, довідку про присвоєння ідентифікаційного номеру, заяву про спосіб виплати пенсії, паспорт, військовий квиток, трудову книжку, довідку із СПОВ про заробітну плату з 01 липня 2000 року по день звернення, що підтверджено розпискою-повідомленням.
Відповідно до принципу екстериторіального розподілу єдиної черги завдань, заява позивача розглядалась Головним управлінням Пенсійного фонду України в м. Києві, яке 08 вересня 2023 року прийняло рішення № 163950024798 про відмову в призначенні пенсії за вислугу років, мотивоване недостатністю належним чином підтвердженого пільгового трудового стажу для призначення такого виду пенсії.
Не погоджуючись з вищевказаним рішенням, позивач оскаржив останнє до суду.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Положеннями частини другої статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 46 Конституції України передбачено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Право на отримання пенсії як складова частина права на соціальний захист є конституційним правом кожного громадянина України.
Призначення і виплата пенсії в Україні здійснюється згідно із Законом України № 1058-ІV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (надалі - Закон № 1058-ІV), іншими законами і нормативно-правовими актами та міжнародними договорами (угодами), що регулюють відносини у сфері пенсійного забезпечення.
Законом України від 03 жовтня 2017 року № 2148-VІІІ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій", який набрав чинності 11 жовтня 2017 року, розділ XV "Прикінцеві положення" Закону № 1058-ІV доповнено пунктом 2-1 наступного змісту: "2-1. Особам, які на день набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій" мають вислугу років та стаж, необхідний для призначення пенсії за вислугу років, передбачений статтями 52, 54 та 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення", пенсія за вислугу років призначається за їхнім зверненням з дотриманням умов, передбачених Законом України "Про пенсійне забезпечення". Розмір пенсії за вислугу років визначається відповідно до статті 27 та з урахуванням норм статті 28 цього Закону. Пенсії за вислугу років фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України".
За змістом статті 2 Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 05 листопада 1991 року № 1788-ХІІ (надалі Закон № 1788-ХІІ) одним із видів державних пенсій є пенсії за вислугу років.
Згідно зі статтею 51 Закону № 1788-ХІІ пенсія за вислугу років встановлюється окремим категоріям громадян, зайнятих на роботах, виконання яких призводить до втрати професійної працездатності або придатності до настання віку, що дає право на пенсію за віком.
Відповідно до частини другої статті 7 Закону № 1788-ХІІ пенсії за вислугу років призначаються при залишенні роботи, яка дає право на цю пенсію.
Приписами статті 52 Закону № 1788-ХІІ визначено, що право на пенсію за вислугу років мають, зокрема: працівники освіти, охорони здоров'я, а також соціального забезпечення, які в будинках-інтернатах для престарілих та інвалідів і спеціальних службах безпосередньо зайняті обслуговуванням пенсіонерів та інвалідів, відповідно до пункту "е" статті 55 цього Закону.
Пунктом "е" статті 55 Закону № 1788-ХІІ в редакції, що діяла до внесення змін Законами України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 02 березня 2015 року № 213-VІІІ (надалі Закон № 213-VІІІ) та "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 24 грудня 2015 року № 911 -VIII (надалі Закон № 911-VIII), передбачено, що право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров'я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку.
З прийняттям Закону № 213-VІІІ підвищено, зокрема, спеціальний стаж, необхідний для виходу на пенсію, для категорій працівників, визначених пунктами "д", "е", "ж" статті 55 Закону № 1788-ХІІ, а з прийняттям Закону № 911-VІІІ встановлено раніше не передбачений законодавством вік виходу на пенсію для окремих категорій громадян, а саме: 55 років - для працівників освіти, охорони здоров'я та соціального забезпечення (пункт "е" статті 55 Закону № 1788-ХІІ) за переліком, що затверджується у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Так, пунктом "е" статті 55 Закону № 1788-ХІІ в редакції Закону № 911-VIII встановлено, що право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров'я та соціального забезпечення після досягнення 55 років і за наявності спеціального стажу роботи за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, станом на 01 квітня 2015 - не менше 25 років та після цієї дати: з 01 квітня 2015 року по 31 березня 2016 року - не менше 25 років 6 місяців; з 01 квітня 2016 року по 31 березня 2017 року - не менше 26 років; з 01 квітня 2017 року по 31 березня 2018 року - не менше 26 років 6 місяців; з 01 квітня 2018 року по 31 березня 2019 року - не менше 27 років; з 01 квітня 2019 року по 31 березня 2020 року - не менше 27 років 6 місяців, з 01 квітня 2020 року по 31 березня 2021 року - не менше 28 років; з 01 квітня 2021 року по 31 березня 2022 року - не менше 28 років 6 місяців; з 01 квітня 2022 року по 31 березня 2023 року - не менше 29 років; з 01 квітня 2023 року по 31 березня 2024 року - не менше 29 років 6 місяців; з 01 квітня 2024 року або після цієї дати - не менше 30 років.
До досягнення віку, встановленого абзацом першим цього пункту, право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров'я та соціального забезпечення: які в період до 01 січня 2016 року мали вислугу років на відповідних посадах не менше тривалості, передбаченої абзацами першим та другим цього пункту; 1971 року народження і старші за наявності вислуги років на цих посадах, передбаченої абзацами другим - одинадцятим цього пункту, та після досягнення ними такого віку: 50 років - які народилися з 01 січня 1966 року по 30 червня 1966 року; 50 років 6 місяців - які народилися з 01 липня 1966 року по 31 грудня 1966 року; 51 рік - які народилися з 01 січня 1967 року по 30 червня 1967 року; 51 рік 6 місяців - які народилися з 01 липня 1967 року по 31 грудня 1967 року; 52 роки - які народилися з 01 січня 1968 року по 30 червня 1968 року; 52 роки 6 місяців - які народилися з 01 липня 1968 року по 31 грудня 1968 року; 53 роки - які народилися з 01 січня 1969 року по 30 червня 1969 року; 53 роки 6 місяців - які народилися з 01 липня 1969 року по 31 грудня 1969 року; 54 роки - які народилися з 01 січня 1970 року по 30 червня 1970 року; 54 роки 6 місяців - які народилися з 01 липня 1969 року по 31 грудня 1970 року; 55 років - які народилися з 01 січня 1971 року.
Рішенням Конституційного Суду України № 2-р/2019 від 04 червня 2019 року визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення пункту "а" статті 54, статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 05 листопада 1991 року № 1788-ХІІ зі змінами, внесеними законами України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 02 березня 2015 року № 213-VІІІ, "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 24 грудня 2015 року № 911-VІІІ.
Відповідно до статті 91 Закону України "Про Конституційний Суд України" закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
Конституційний Суд України у Рішенні від 30 вересня 2010 року № 20-рп/2010 зазначив, що визнання неконституційним Закону у зв'язку з порушенням процедури його розгляду та ухвалення означає відновлення дії попередньої редакції норм Конституції України, які були змінені, доповнені та виключені Законом. Це забезпечує стабільність конституційного ладу в Україні, гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина, цілісність, непорушність та безперервність дії Конституції України, її верховенство як Основного Закону держави на всій території України (абзац четвертий пункту 6 мотивувальної частини).
Також, Конституційний Суд України в абзаці третьому пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 14 грудня 2000 року № 15-рп/2000, зазначив, що рішення Конституційного Суду України мають пряму дію і для набрання чинності не потребують підтверджень з боку будь-яких органів державної влади. Обов'язок виконання рішення Конституційного Суду України є вимогою Конституції України (частина друга статті 150), яка має найвищу юридичну силу щодо всіх інших нормативно-правових актів.
У рішенні від 04 червня 2019 року № 2-р/2019 Конституційний Суд України вирішив, що положення пункту "а" статті 54, статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 05 листопада 1991 року № 1788-ХІІ зі змінами, внесеними законами України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 02 березня 2015 року № 213-VІІІ, "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 24 грудня 2015 року № 911-VІІІ, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Таким чином, зміни до пункту "е" статті 55 Закону № 1788-ХІІ, внесені законами України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 02 березня 2015 року № 213-VІІІ, "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 24 грудня 2015 року № 911-VІІІ, втратили чинність з 04 червня 2019 року.
Відтак, 05 червня 2019 року положення пункту "е" статті 55 Закону України № 1788-ХІІ діють в її первісній редакції, а саме: "Право на пенсію за вислугу років мають: працівники освіти, охорони здоров'я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку".
Станом на дату звернення позивача із заявою про призначення пенсії за вислугу років як працівнику освіти до органа Пенсійного фонду України, пункт "е" статті 55 Закону № 1788- XII мав бути застосований відповідачем саме в такій редакції.
У дослідженому випадку для виникнення у позивача права на призначення пенсії за вислугу років як працівника освіти гр. ОСОБА_1 мав набути спеціальний стаж роботи від 25 до 30 років, бути звільнений з роботи, яка дає право на вислугу, а також подати повний перелік документів.
Як встановлено судом, позивачу відмовлено у призначені пенсії в порядку пункту "е" статті 55 Закону № 1788-ХІІ з підстав недостатності спеціального страхового стажу станом на 10 жовтня 2017 року.
Так, на переконання відповідача, до спеціального страхового стажу не підлягають зарахуванню, зокрема, період з 16 лютого 2001 року по 04 березня 2011 року (оскільки позивач у цей період працював за сумісництвом) та періоди з 28 жовтня 2013 року по 30 жовтня 2013 року, з 23 березня 2015 року по 27 березня 2015 року, з 26 жовтня 2020 року по 29 жовтня 2020 року (періоди перебування позивача у відпустці без збереження заробітної плати) з підстав неврахування довідки Козельщинської дитячої музичної школи № 01-26/05 від 26 липня 2023 року, з тих підстав, що Дитяча музична школа на належить до закладів і установ освіти у розумінні Постанови КМУ № 909.
Надаючи правову оцінку доводам відповідача про незарахування до спеціального страхового стажу позивача періоду його роботи за сумісництвом, суд виходить з такого.
Cумісництвом є виконання працівником, крім основної, іншої регулярної оплачуваної роботи на умовах трудового договору у вільний від основної роботи час на тому самому або іншому підприємстві, в установі, організації.
Загальна тривалість роботи за сумісництвом протягом місяця не повинна перевищувати половини місячної норми робочого часу (п. 2 постанови Кабінету Міністрів України № 245 від 03 квітня 1993 року). Тобто, працівник може працювати за сумісництвом не більше, ніж на 0,5 ставки.
Пунктом 4 Порядку виплати надбавок за вислугу років педагогічним та науково-педагогічним працівникам навчальних закладів і установ освіти, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 31 січня 2001 року № 78 зазначено, що працівникам підприємств, установ, організацій (далі - підприємство), які крім основної роботи займалися викладацькою роботою у навчальних закладах обсягом не менше ніж 180 годин на навчальний рік, до стажу педагогічної роботи для виплати надбавки за вислугу років зараховуються місяці, протягом яких проводилася викладацька робота.
Виходячи з аналізу зазначених вище норм, зарахування роботи на посаді викладача (у тому числі й у позашкільному закладі освіти) до спеціального педагогічного стажу не ставиться в залежність від того, було це основним місцем роботи особи чи за сумісництвом, за умови, якщо викладацька робота за сумісництвом займає не менше ніж 180 годин на навчальний рік, а також якщо працівникам підприємств, установ, організацій, які крім основної роботи працювали за сумісництвом на посадах науково-педагогічних або педагогічних працівників з обсягом роботи не менше ніж на 0,25 посадового окладу (ставки заробітної плати).
Дана позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 876/5312/17.
Довідкою № 62 від 25 липня 2023 року підтверджено, що позивач у періоді з 16 лютого 2001 року по 04 березня 2011 року працював за сумісництвом в Лутовинівському дитсадку "Ромашка" за сумісництвом. Довідкою № 32 від 09 листопада 2023 року підтверджено, що у зазначений період позивач працював на 0,5 ставки з відпрацюванням 576 годин на рік.
За викладених обставин період з 16 лютого 2001 року по 04 березня 2011 року підлягає зарахуванню до спеціального страхового стажу позивача.
Що стосується періодів перебування позивача у відпустці без збереження заробітної плати з 28 жовтня 2013 року по 30 жовтня 2013 року, з 23 березня 2015 року по 27 березня 2015 року, з 26 жовтня 2020 року по 29 жовтня 2020 року, які відповідач не зарахував до спеціального страхового стажу позивача в Козельщинській дитячій музичній школі через неврахування довідки Козельцинської дитячої музичної школи № 01-26/05 від 26 липня 2023 року (з тих підстав, що Дитяча музична школа не належить до закладів і установ освіти у розумінні Постанови КМУ № 909), суд зазначає про таке.
Переліком закладів і установ освіти, охорони здоров'я та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років № 909 (у редакції, чинній після внесення змін постановою Кабінету Міністрів України від 26 вересня 2002 року № 1436) установлено заклади освіти і посади, робота на яких дає право на пенсію за вислугою років - у позашкільних навчальних закладах: директори, їх заступники з навчально-виховної, навчальної, виховної роботи, завідуючі відділами (лабораторіями, кабінетами), художні керівники, керівники гуртків, секцій, студій та інших форм гурткової роботи.
Відповідно до статті 10 Закону України "Про освіту" невід'ємними складниками системи освіти є: дошкільна освіта; повна загальна середня освіта; позашкільна освіта; спеціалізована освіта; професійна (професійно-технічна) освіта; фахова передвища освіта; вища освіта; освіта дорослих, у тому числі післядипломна освіта.
За приписами ст. 28 Закону України "Про освіту" система освіти складається із навчальних закладів, наукових, науково-методичних і методичних установ, науково-виробничих підприємств, державних і місцевих органів управління освітою та самоврядування в галузі освіти.
Згідно з ст. 29 Закону вищезазначеного Закону структура освіти включає, поряд з іншими видами, також позашкільну освіту.
Положеннями статті 12 Закону України "Про позашкільну освіту" визначено, що заклади позашкільної освіти можуть функціонувати у формі центрів, комплексів, палаців, будинків, клубів, станцій, кімнат, студій, шкіл мистецтв, малих академій мистецтв (народних ремесел), малих академій наук, мистецьких шкіл, спортивних шкіл, дитячо-юнацьких спортивних шкіл олімпійського резерву, фізкультурно-спортивних клубів за місцем проживання, фізкультурно-оздоровчих клубів осіб з інвалідністю, спеціалізованих дитячо-юнацьких спортивних шкіл олімпійського резерву, дитячих стадіонів, дитячих бібліотек, дитячих флотилій, галерей, бюро, оздоровчих закладів, що здійснюють позашкільну освіту.
Згідно зі статтею 21 Закону України "Про позашкільну освіту" педагогічні працівники закладів позашкільної освіти мають право на пенсію за вислугою років за наявності педагогічного стажу роботи не менше ніж 25 років.
Таким чином, викладач музичної школи є педагогічним працівником позашкільного навчального закладу, тобто працівником освіти.
На спірні правовідносини розповсюджується також дія Переліку N 963 від 14 червня 2000 року "Про затвердження переліку посад педагогічних та науково-педагогічних працівників", який відносить посаду "викладач" до педагогічних посад.
Згідно з п. 3 розд. VIII "Прикінцеві положення" Закону N 1841-III до приведення законів України, інших нормативно-правових актів у відповідність до цього Закону вони застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.
Відповідно до ст. 22 Конституції України права і свободи людини та громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються й не можуть бути скасовані. Під час прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів не допускається звуження змісту й обсягу наявних прав і свобод.
Згідно з ч. 1 ст. 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом (ч. 3 ст. 46 Основного Закону).
Конституційний Суд України у п. 3.4 Рішення від 18 червня 2007 року N 4-рп/2007 зазначив, що Конституційний Суд України неодноразово розглядав проблему, пов'язану з реалізацією права на соціальний захист, неприпустимістю обмеження конституційного права громадян на достатній життєвий рівень, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція та закони України виокремлюють певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, яким пенсія призначається за спеціальними законами. У рішеннях Конституційного Суду України підкреслюється, що пільги, компенсації, гарантії є видом соціальної допомоги і необхідною складовою конституційного права на достатній життєвий рівень, тому звуження змісту та обсягу цього права шляхом прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів за ст. 22 Конституції України не допускається (рішення Конституційного Суду України від 06 липня 1999 року N 8-рп/99, від 20 березня 2002 року N 5-рп/2002, від 17 березня 2004 року N 7-рп/2004).
Конституційне та законодавче регулювання захисту прав і свобод людини узгоджується із міжнародно-правовими актами, а саме Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), яка була ратифікована Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР, та відповідно до ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства.
Статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" встановлено, що суди застосовують під час розгляду справ Конвенцію і практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
ЄСПЛ у п. 52, 56 рішення від 14 жовтня 2010 року у справі "Щокін проти України" зазначив, що тлумачення й застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд, однак, зобов'язаний переконатися в тому, що спосіб, у який тлумачиться й застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних із принципами Конвенції з погляду тлумачення їх у світлі практики Суду. На думку ЄСПЛ, відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості та точності, які передбачали можливість різного тлумачення, порушує вимогу "якості закону", передбачену Конвенцією, і не забезпечує адекватний захист від свавільного втручання публічних органів державної влади в майнові права заявника. Таким чином, у випадку існування неоднозначного або множинного тлумачення прав та обов'язків особи в національному законодавстві, органи державної влади зобов'язані застосувати підхід, який був би найбільш сприятливим для особи.
Положеннями ст. 6 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
З огляду на проаналізовані норми законодавства й ураховуючи наявність у національному законодавстві правових "прогалин" щодо захисту прав людини та основних свобод, зокрема, у сфері пенсійного забезпечення викладачів у позашкільних закладах освіти, визначених у Конвенції, а також з метою реалізації положень ст. 46 Конституції України щодо недопущення обмеження конституційного права громадян на достатній життєвий рівень громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави, суд дійшов висновку, що викладачі позашкільних навчальних закладів, які входять до структури освіти України, мають право отримання пенсії за вислугу років.
Таким чином, викладач музичної школи є педагогічним працівником позашкільного навчального закладу, тобто працівником освіти. Стаж роботи викладачем та концертмейстером в дитячій музичній школі має зараховуватись до пільгового стажу осіб у розумінні п. "е" ст. 55 Закону N 1788-XII при розгляді територіальними органами Пенсійного фонду України відповідних заяв про призначення пенсії навіть попри те, що зазначена посада прямо не передбачена затвердженим Переліком N 909.
Дана позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 876/5312/17.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що позашкільні навчальні заклади входять до структури освіти України, а тому у відповідача під час вирішення питання про призначення пенсії позивачу не було об'єктивних перешкод враховування відомостей довідки Козельщинської дитячої музичної школи № 01-26/05 від 26 липня 2023 року.
Відтак зі змісту спірного рішення випливає, що відповідач не належним чином вмотивував свою відмову у призначенні пенсії позивачу.
Європейський суд з прав людини неодноразово підкреслював особливу важливість принципу "належного урядування". Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах "Беєлер проти Італії" Онер'їлдіз проти Туреччини", "Megadat.com S.r.l. проти Молдови" "Москаль проти Польщі").
Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах "Лелас проти Хорватії", "Тошкуце та інші проти Румунії") і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах "Онер'їлдіз проти Туреччини", "Беєлер проти Італії").
Відтак, викладені у спірному рішенні мотиви відмови відповідача у призначенні пенсії не узгоджуються зі змістом пункту "е" статті 55 Закону України № 1788-ХІІ (в редакції, що діє з 05 червня 2019 року).
Слід зауважити, що загальними вимогами, які висуваються до актів індивідуальної дії, як актів правозастосування, є їх обґрунтованість та вмотивованість, тобто наведення суб'єктом владних повноважень конкретних підстав їх прийняття (фактичних і юридичних), а також переконливих і зрозумілих мотивів. Недотримання законодавчо встановлених вимог щодо змісту, форми, обґрунтованості та вмотивованості акта індивідуальної дії зумовлює його протиправність.
За викладених обставин суд визнає спірне рішення про відмову у призначенні з пенсії за вислугу років, таким, що підлягає визнанню протиправним та скасуванню, та вважає, що позовні вимоги в цій частині - підлягають задоволенню.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про зобов'язання відповідача призначити позивачу пенсію за вислугу років відповідно до пункту "е" статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення", суд виходить з такого.
Завданням адміністративного судочинства, відповідно до статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
За змістом вказаної правової норми, адміністративний суд не наділений повноваженнями втручатися у вільний розсуд суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за критеріями визначеними статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України.
Таким чином, адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.
Суд зазначає, що дискреційне право органу виконавчої влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування обумовлене певною свободою (тобто вільним, або адміністративним, розсудом) в оцінюванні та діях, у виборі одного з варіантів рішень та правових наслідків.
Наділивши державні органи та осіб, уповноважених на виконання функцій держави дискреційними повноваженнями, законодавець надав відповідному органу держави та особам уповноважених на виконання функцій держави певну свободу розсуду при прийнятті управлінського рішення.
Згідно Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 листопада 2019 року № 509/1350/17 сформовано висновок про те, що суд має право визнати бездіяльність суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язати вчинити певні дії. Суд може зобов'язати суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
У дослідженому випадку судом надавалась оцінка правомірності відмови у призначенні пенсії в межах мотивів, наведених відповідачем у спірному рішенні.
Виходячи з предмету доказування у цій справі, суд не досліджував чи ці мотиви є вичерпними і чи дотримано позивачем усіх інших умов для призначення бажаного виду пенсії.
Обираючи належний спосіб захисту порушених прав позивача суд вважає за доцільне зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві повторно розглянути заяву позивача про призначення пенсії за вислугу років відповідно до пункту "е" статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" з урахуванням висновків суду.
Також, суд вважає необхідним зазначити, що позовні вимоги щодо зарахування до спеціального стажу, який дає право на призначення пенсії за вислугу років період навчання на денній формі відділу духових та ударних інструментів у Полтавському музичному училищі ім.М.В.Лисенка, не підлягають задоволенню, оскільки був врахований відповідачем під час прийняття рішення, що підтверджується розрахунком стажу у формі РС-право.
Крім того, суд вважає необхідним зауважити, що у спірному рішенні позивачу не було відмолено у зарахуванні періоду навчання на денній формі відділу духових та ударних інструментів у Полтавському музичному училищі ім.М.В.Лисенка з 01 вересня 1989 року по 12 червня 1993 року.
За викладених обставин адміністративний позов підлягає частковому задоволенню.
Відповідно до частини третьої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
Отже, суд вважає за необхідне стягнути на користь позивача витрати зі сплати судового збору в розмірі 536,80 грн за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві, оскільки спірне рішення було прийнято саме цим органом.
Відмовляючи у стягненні з відповідача витрат на професійну правничу допомогу, суд виходить з таких міркувань.
Відповідно до статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Відтак, документально підтверджені судові витрати підлягають компенсації стороні, яка не є суб'єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень. При цьому, склад та розміри витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі.
Згідно правової позиції Верховного Суду, викладеної у постановах від 21 березня 2018 року у справі №815/4300/17, від 11 квітня 2018 року у справі № 814/698/160 від 18 жовтня 2018 року у справі № 813/4989/17, склад та розміри витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі; на підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги, документи, що свідчать про оплату обґрунтованого гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку.
При визначенні суми відшкодування витрат на професійну правничу допомогу суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
На підтвердження складу та розміру понесених витрат на правничу допомогу позивачем залучено до матеріалів справи: копію договору про надання правової допомоги; копію акта приймання-передачі наданих послуг, розрахунок витрат на правничу допомогу, копію ордера на надання правничої допомоги, копію свідоцтва на право зайняття адвокатською діяльністю, а також складену адвокатом квитанцію.
Разом із тим, на переконання суду на підтвердження фактичного здійснення позивачем оплати послуг адвоката та витрат на професійну правничу допомогу суду мають бути надані належні, достатні та допустимі докази - квитанція банку, платіжна інструкція (тощо).
Матеріалами справи підтверджено, що належних доказів здійснення позивачем оплати послуг, наданих адвокатом (квитанції банку, платіжні доручення, тощо) суду не надано.
Крім того, всупереч вимог статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги позивачем не надано.
Отже, докази фактичного понесення позивачем витрат на професійну правничу допомогу в матеріалах справи відсутні, а тому останні розподілу не підлягають.
Такий висновок суду узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постанові від 04 лютого 2020 року у справі № 280/1765/19.
На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 6, 8, 9, 11, 77, 243-246 Кодексу адміністративного судочинства України, -
. Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , рнокпп НОМЕР_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві (вул. Бульварно-Кудрявська, 16, м. Київ 53, 04053, ЄДРПОУ 42098368), Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області (вул. Соборності, 66, м. Полтава, Полтавська область, 36000, ЄДРПОУ 13967927) про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії задовольнити частково. ,
Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві № 163950024798 від 08 вересня 2023 року про відмову в призначенні пенсії за вислугу років.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про призначення пенсії за вислугу років з урахуванням висновків суду.
В іншій частині позовних вимог відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , рнокпп НОМЕР_1 ) судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 536 (п'ятсот тридцять шість) гривень 80 (вісімдесят) копійок за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві (вул. Бульварно-Кудрявська, 16, м. Київ 53, 04053, ЄДРПОУ 42098368).
У стягнені витрат на професійну правничу допомогу відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Другого апеляційного адміністративного суду в порядку, визначеному частиною 8 статті 18, частинами 7-8 статті 44 та статтею 297 Кодексу адміністративного судочинства України, а також з урахуванням особливостей подання апеляційних скарг, встановлених підпунктом 15.5 підпункту 15 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України.
Апеляційна скарга на це рішення може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Суддя А.О. Чеснокова