22 січня 2024 року справа №320/46009/23
Суддя Київського окружного адміністративного суду Парненко В.С., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін у місті Києві адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління соціального захисту населення Вишгородської районної державної адміністрації Київської області про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії,
09.12.2023 до Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до Управління соціального захисту населення Вишгородської районної державної адміністрації Київської області, в якому просить суд:
- визнати дії Управління соціального захисту населення Вишгородської районної державної адміністрації Київської області щодо відмови ОСОБА_1 у наданні статусу особи з інвалідністю внаслідок війни та видачі посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни, відповідно до п. 9 ч. 2 ст. 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» протиправними;
- зобов'язати Управління соціального захисту населення Вишгородської районної державної адміністрації Київської області надати ОСОБА_1 статус особи з інвалідністю внаслідок війни та видати посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни, відповідно до п. 9 ч. 2 ст. 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що він є особою, яка брала безпосередню участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС (категорія 1), та отримав інвалідність внаслідок захворювання, пов'язаного з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи. Так, відповідно до акту огляду МСЕК позивачу встановлено другу групу інвалідності довічно, що настала внаслідок захворювання, пов'язаного з роботами по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Зазначає, що за результатом розгляду його звернення до Управління соціального захисту населення Вишгородської районної державної адміністрації про встановлення статусу інваліда війни та видачі відповідного посвідчення відповідач відмовив йому у наданні такого статусу у зв'язку з відсутністю доказів залучення позивачки до складу формувань Цивільної оборони. Позивач вважає такі дії відповідача протиправними, та зазначає, що всі громадяни, які виконували роботи по ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, були залучені до виконання таких робіт саме у складі формувань Цивільної оборони. На думку позивача, його участь у виконанні робіт по ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи у складі формувань Цивільної оборони підтверджується відповідними документами.
За результатами автоматизованого розподілу справ між суддями Київського окружного адміністративного суду справа №320/46009/23 передана 15.12.2023 до розгляду судді Парненко В.С.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 22.12.2023 відкрито провадження у справі та вирішено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
Відповідачем не подано відзиву на позовну заяву,
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено таке.
Як вбачається з позовної заяви, ОСОБА_1 , є учасником ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС у 1986 році, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_1 .
Згідно довідки до акта огляду МСЕК серії АВ №1089692 позивачу встановлено другу групу інвалідності, захворювання пов'язане з роботами з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.
Також, відповідно до експертного висновку від 22.12.2022 р. №2180 експертна комісія дійшла висновку, що його захворювання пов'язане з роботами но ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.
З матеріалів справи вбачається, що в період з 01.08.1986 року по 19.08.1992 року позивач працював на посаді майстра виробничого навчання Катюжанського СПТУ-21, яке згодом було перейменовано на ДНЗ «Катюжанське вище професійне училище», що підтверджується копією трудової книжки.
Відповідно до копій довідки №205 від 01.05.2023, довідки №103 від 27.02.2023, наказу №32 від 04.02.1985 року, наказу №409 від 15.10.1986 року, наказу №457 від 19.12.1986 року, наказу №458 від 20.12.1986 року, реєстраційної картки особи, яка зазнала випливу радіації в результаті аварії на ЧАЕС від 27.09.1987 року, особового рахунку за 1986 рік та пропуску для в'їзду в закриту зону від 15.10.1986 року, встановлено факто того, що позивач з 15.10.1986 року по 16.10.1986 року, з 19.12.1986 по 20.12.1986 року та 22.12.1986 року працював в 30-ти кілометровій зоні Чорнобильської АЕС, а саме був залучений для перевезення майна Чорнобильського СПТУ-23 в м. Чорнобиль Київської області та безпосередньо зайнятий на роботах, передбачених Постановою ЦК КПРС, Радою Міністрів СРСР і ВЦСПС від 29 грудня 1987р. №1497-378 та Постановою Ради Міністрів СРСР і ВЦСПС від 06.06.1986р. №665-195, які дають право на державну пенсію на пільгових умовах, згідно списку №1, затвердженому Постановою Ради Міністрів СРСР від 22.08.1956 за №1176.
28.11.2023 позивач звернувся до Управління соціального захисту населення Вишгородської районної державної адміністрації Київської області із заявою про встановлення йому статусу інваліда війни та видачу відповідного посвідчення.
Листом №435/2 від 29.11.2023 Управління соціального захисту населення Вишгородської районної державної адміністрації Київської області відмовило позивачу у наданні статусу особи з інвалідністю внаслідок війни, оскільки відсутні підтверджуючі документи. Так, в листі зазначено, що підтверджуючими документами, які є підставою для встановлення статусу інваліда війни на підставі п. 9 ст. 7 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" є довідка, яка містить інформацію про розпорядчий документ про залучення особи до формувань Цивільної оборони, займану посаду та документи про роботу, яку виконував громадянин під час ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.
Вважаючи такі дії відповідача щодо відмови у наданні посвідчення особі з інвалідністю внаслідок війни на підставі наданих документів, протиправними, позивач звернувся з даним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку правовідносинам, що склались між сторонами, суд зазначає наступне.
Відповідно до положень частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правовий статус ветеранів війни, гарантії щодо створення належних умов для їх життєзабезпечення визначено у Законі України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" від 22.10.1993 №3551-XII (надалі - Закон №3551-XII).
Відповідно до статті 4 Закону №3551-XII ветеранами війни є особи, які брали участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав.
До ветеранів війни належать: учасники бойових дій, інваліди війни, учасники війни.
Перелік осіб, які належать до інвалідів війни, визначений у статті 7 Закону №3551-XII.
Пунктом 9 частини 2 статті 7 Закону №3551-XII передбачено, що до осіб з інвалідністю внаслідок війни належать також особи з інвалідністю з числа осіб, залучених до складу формувань Цивільної оборони, які стали особами з інвалідністю внаслідок захворювань, пов'язаних з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи.
Отже, умовами для набуття статусу інваліда війни з підстав, встановлених пунктом 9 частини 2 статті 7 Закону №3551-ХІІ, є:
1) настання інвалідності внаслідок захворювання, пов'язаного з ліквідацією наслідків аварії на Чорнобильській АЕС;
2) участь особи у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС саме у складі формувань Цивільної оборони.
Відповідно до частини 1 статті 10 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" від 28 лютого 1991р. №796-XII (надалі - Закон №796-ХІІ) учасниками ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС вважаються громадяни, які безпосередньо брали участь у будь-яких роботах, пов'язаних з усуненням самої аварії, її наслідків у зоні відчуження у 1986-1987 роках незалежно від кількості робочих днів, а у 1988-1990 роках - не менше 30 календарних днів, у тому числі проведенні евакуації людей і майна з цієї зони, а також тимчасово направлені або відряджені у зазначені строки для виконання робіт у зоні відчуження, включаючи військовослужбовців, працівники державних, громадських, інших підприємств, установ і організацій незалежно від їх відомчої підпорядкованості, а також ті, хто працював не менше 14 календарних днів у 1986 році на діючих пунктах санітарної обробки населення і дезактивації техніки або їх будівництві. Перелік цих пунктів визначається Кабінетом Міністрів України.
Правила видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранів війни врегульовані Положенням про порядок видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранів війни, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 12.05.1994 №302 (надалі Положення №302).
Згідно з пунктом 2 Положення №302 посвідчення є документом, що підтверджує статус ветеранів війни, членів сімей загиблих (померлих) ветеранів війни, членів сімей загиблих (померлих) Захисників чи Захисниць України, на основі якого надаються відповідні пільги і компенсації.
Пунктом 3 Положення №302 передбачено, що відповідно до Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" до ветеранів війни належать: учасники бойових дій, інваліди війни, учасники війни.
Особам з інвалідністю внаслідок війни (стаття 7 зазначеного Закону) видаються посвідчення з написом "Посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни" та нагрудний знак "Ветеран війни - особа з інвалідністю внаслідок війни".
Згідно абзацу 2 пункту 7 Положення №302 Посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни, Посвідчення учасника війни і відповідні нагрудні знаки, Посвідчення члена сім'ї загиблого, Посвідчення члена сім'ї загиблого Захисника чи Захисниці України видаються структурними підрозділами з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у місті (у разі їх утворення) рад (далі - органи соціального захисту населення) за місцем реєстрації громадянина.
Відповідно до пункту 10 Положення №302 "Посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни" видається на підставі довідки медико-соціальної експертної комісії про групу та причину інвалідності.
Особам з інвалідністю внаслідок війни, у яких групу інвалідності встановлено без терміну перегляду, видаються безтермінові посвідчення, іншим - на період встановлення групи інвалідності. У разі продовження медико-соціальною експертною комісією терміну чи зміни групи інвалідності в посвідчення (на правій внутрішній стороні) вклеюється новий бланк, до якого вносяться відповідні записи. Записи в бланку завіряються відповідно до пункту 8 цього Положення.
Відповідно до вимог нормативно-правових актів з Цивільної оборони, які були чинними на момент аварії на Чорнобильській катастрофі, зокрема, Положення про Цивільну оборону СРСР, затвердженого постановою ЦК КПРС і Ради міністрів СРСР від 18.03.1976 №201-78, наказів заступника Міністра оборони СРСР - начальника ЦО СРСР від 06.06.1975 №90 (Положення про невоєнізовані формування ЦО і норми оснащення (табелювання) їх матеріально-технічними засобами) та від 29.06.1976 №92 (настанова про організацію та ведення Цивільної оборони в районі (Сільському на сільськогосподарському об'єкті народного господарства), розпорядження ЦО СРСР від 26.04.1986, начальника ЦО УРСР від 28.04.1986, начальника Цивільної оборони Київської області - голови Київської обласної Ради народних депутатів трудящих за 1986 рік (від 29.04.1986 №01, від 30.04.1986 №02, від 04.05.1986 №16, від 19.05.1986 №52 та інші), цивільна оборона організовувалась за територіально-виробничим принципом в усіх населених пунктах та на всіх об'єктах народного господарства, а до складу її невоєнізованих формувань зараховувались в обов'язковому порядку громадяни СРСР, в тому числі - чоловіки у віці від 16 до 60 років, за винятком інвалідів та осіб, що мали мобілізаційні приписи та жінки від 16 до 55 років за винятком вагітних жінок та жінок, які мають малолітніх дітей.
Тобто, формування Цивільної оборони, в тому числі і невоєнізовані, створювалися саме з метою виконання робіт по ліквідації наслідків аварії, катастроф і стихійних лих. Отже, громадяни, які виконували роботи по ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи (аварії на ЧАЕС та її наслідків), залучалися до виконання цих робіт саме у складі формувань Цивільної оборони.
Суд звертає увагу на сталу судову практику, яка викладена у постановах Верховного Суду від 10.10.2019 у справі №278/1320/17, від 07.10.2019 у справі №676/1505/17, від 03.10.2019 у справі №753/7304/17, від 07.08.2019 у справі №826/11163/18, від 15.05.2019 у справі №816/851/18, від 10.07.2019 у справі №360/2690/17, від 10.10.2019 у справі №810/4584/18 та від 27.02.2020 у справі №377/196/17, де зазначено, що участь особи у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС у складі невоєнізованого формування Цивільної оборони має бути підтверджена належними та допустимими доказами.
Відповідно до частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Суд звертає увагу, що надані позивачем документи безпосередньо підтверджують його участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС саме у складі формування Цивільної оборони, а саме: довідки №205 від 01.05.2023, довідки №103 від 27.02.2023, наказу №32 від 04.02.1985 року, наказу №409 від 15.10.1986 року, наказу №457 від 19.12.1986 року, наказу №458 від 20.12.1986 року, реєстраційної картки особи, яка зазнала випливу радіації в результаті аварії на ЧАЕС від 27.09.1987 року, особового рахунку за 1986 рік та пропуску для в'їзду в закриту зону від 15.10.1986 року, встановлено факто того, що позивач з 15.10.1986 року по 16.10.1986 року, з 19.12.1986 по 20.12.1986 року та 22.12.1986 року працював в 30-ти кілометровій зоні Чорнобильської АЕС.
Отже, матеріалами справи підтверджується участь позивача у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС саме у складі формування Цивільної оборони.
З аналізу матеріалів справи та норм права, суд доходить висновку, що відмова відповідача у встановленні позивачу статусу особи з інвалідністю внаслідок війни і видачі відповідного посвідчення є необґрунтованою, а позовні вимоги у даній частині підлягають задоволенню.
В частині позовних вимог щодо зобов'язати Управління соціального захисту населення Вишгородської районної державної адміністрації Київської області надати ОСОБА_1 статус особи з інвалідністю внаслідок війни та видати посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни, відповідно до п. 9 ч. 2 ст. 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», суд зазначає наступне.
Відповідно до статей 9, 77 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Згідно Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Здійснюючи судочинство Європейський суд неодноразово аналізував наявність, межі, спосіб та законність застосування дискреційних повноважень національними органами, їх посадовими особами. Зокрема, в рішенні Європейського суду з прав людини від 17.12.2004 року у справі "Педерсен і Бодсгор проти Данії" зазначено, що здійснюючи наглядову юрисдикцію, суд, не ставлячи своїм завданням підміняти компетентні національні органи, перевіряє, чи відповідають рішення національних державних органів, які їх винесли з використанням свого дискреційного права, положенням Конвенції та Протоколів до неї. Суд є правозастосовчим органом та не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймати замість нього рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб'єкта владних повноважень.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 02.06.2006 року у справі "Волохи проти України" (заява № 23543/02) при наданні оцінки повноваженням державних органів суд виходив з декількох ознак, зокрема щодо наявності дискреції. Так, суд вказав, що норма права є "передбачуваною", якщо вона сформульована з достатньою чіткістю, що дає змогу кожній особі - у разі потреби за допомогою відповідної консультації - регулювати свою поведінку. "…надання правової дискреції органам виконавчої влади у вигляді необмежених повноважень було б несумісним з принципом верховенства права. Отже, закон має з достатньою чіткістю визначати межі такої дискреції, наданої компетентним органам, і порядок її здійснення, з урахуванням законної мети даного заходу, щоб забезпечити особі належний захист від свавільного втручання".
Тобто, під дискреційним повноваженням слід розуміти компетенцію суб'єкта владних повноважень на прийняття самостійного рішення в межах, визначених законодавством, та з урахуванням принципу верховенства права.
Відповідно до частини 1 статті 17 Закону України від 23.02.2006 року №3477-VI "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) і практику ЄСПЛ як джерело права.
Право на виплати у сфері соціального забезпечення було включено до змісту статті 1 Першого протоколу до Конвенції вперше у рішенні від 16 грудня 1974 року у справі "Міллер проти Австрії", де Суд встановив принцип, згідно з яким обов'язок сплачувати внески у фонди соціального забезпечення може створити право власності на частку активів, які формуються відповідним чином.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, №63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Суд враховує й те, що згідно п. 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
При обранні способу відновлення порушеного права позивача суд виходить з принципу верховенства права щодо гарантування цього права ст.1 Протоколу №1 до Європейської Конвенції з прав людини, як складової частини змісту і спрямованості діяльності держави, та виходячи з принципу ефективності такого захисту, що обумовлює безпосереднє поновлення судовим рішенням прав особи, що звернулась за судовим захистом без необхідності додаткових її звернень та виконання будь-яких інших умов для цього.
Належним способом захисту порушеного права позивача є зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву ОСОБА_1 щодо надання статус особи з інвалідністю внаслідок війни та видати посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни, відповідно до п. 9 ч. 2 ст. 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», з урахуванням висновків суду.
Згідно з частини 1 статті 9, статті 72 та частин 1, 2, 5 статті 77 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Враховуючи вищевикладене, виходячи з меж заявлених позовних вимог, положень проаналізованого законодавства, наявних у матеріалах справи доказів та встановлених судом обставин справи, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову частково.
Розподіл судових витрат не здійснюється, оскільки позивач звільнено від сплати судового збору, у відповідності до п. 10 ч. 1 ст.5 Закону України "Про судовий збір".
Керуючись статтями 241 - 246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, cуд,
Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.
Визнати дії Управління соціального захисту населення Вишгородської районної державної адміністрації Київської області щодо відмови ОСОБА_1 у наданні статусу особи з інвалідністю внаслідок війни та видачі посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни, відповідно до п. 9 ч. 2 ст. 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» протиправними.
Зобов'язати Управління соціального захисту населення Вишгородської районної державної адміністрації Київської області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 щодо надання статус особи з інвалідністю внаслідок війни та видати посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни, відповідно до п. 9 ч. 2 ст. 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», з урахуванням висновків суду.
У іншій частині позовних вимог відмовити.
Розподіл судових витрат не здійснюється.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Парненко В.С.