22 січня 2024 року № 640/21940/20
Суддя Київського окружного адміністративного суду Парненко В.С., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про визнання протиправними та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,
15.09.2020 до Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 з позовом до Офісу Генерального прокурора, у якому просить суд:
- визнати протиправним та скасувати наказ від 21.07.2020 №1781ц (зі змінами відповідно до наказу Генерального прокурора від 03.08.2020 за №2021ц) про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника Головного управління міжнародно-правового співробітництва - начальник управління міжнародно-правової допомоги та екстрадиції Генеральної прокуратури України та органів прокуратури з 17.08.2020;
- поновити позивача в органах прокуратури та на посаді заступника начальника Головного управління міжнародно-правового співробітництва - начальник управління міжнародно-правової допомоги та екстрадиції Генеральної прокуратури України з 17.08.2020;
- стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, починаючи з 17.08.2020 і до моменту фактичного поновлення на роботі. про визнання протиправними та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що оскаржуваний наказ про звільнення не відповідає вимогам Закону України «Про прокуратуру» та ставить його у стан правової невизначеності, оскільки його зміст не дозволяє встановити дійсні підстави звільнення. У Генерального прокурора були відсутні підстави для звільнення з посади на підставі пункту 9 частини 1 статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з огляду на відсутність ліквідації Генеральної прокуратури. 15 жовтня 2019 року він подав Генеральному прокурору заяву про переведення в Офіс Генерального прокурора іншого зразку, ніж це встановлено Порядком, оскільки у затвердженій формі типової заяви міститься інформація, необхідність подання якої не передбачено Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (далі - Закон № 113-ІХ), зокрема, щодо врахування анонімної та непідтвердженої інформації. При звільненні не було дотримано встановлених Кодексом законів про працю України гарантій, пільг та компенсацій. Такими діями відповідача було завдано моральну шкоду, яку просить відшкодувати, вказуючи на відсутність законодавчих обмежень чи виключень для такої компенсації в разі порушення трудових прав.
Відповідачем подано до суду письмовий відзив на позовну заяву, в обґрунтування якого зазначає, що приписи Закону №113-IX та пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» застосовано правильно, так як заявником у межах установленого строку не подано заяву про проходження ним атестації, що є недотриманням процедури, установленої Законом №113-IX та відповідає висновку Верховного Суду, які сформовані у постановах, які є сталими. Також відповідач послався на рішення Конституційного Суду України від 08 липня 2003 року №15-рп/2003, в якому зазначено, що атестація є одним із способів перевірки та оцінки кваліфікації працівника, його знань і навичок, і за приписами частини другої статті 15 Закону України «Про прокуратуру» прокурори в Україні мають єдиний статус, який не залежить від їхнього перебування на адміністративних посадах.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено таке.
З матеріалів справи вбачається, ОСОБА_1 , (далі - Позивач) з 1993 року працював в органах прокуратури України.
30.08.2014 на підставі наказу Генерального прокурора України № 1975ц позивача призначено на посаду заступника начальника Головного управління міжнародно-правового співробітництва - начальника управління міжнародно-правової допомоги та екстрадиції Генеральної прокуратури України.
23.10.2014 позивача звільнено із вищезазначеної посади наказом №2498ц Генеральним прокурором України.
На виконання рішення Окружного адміністративного суду від 12.11.2019, залишеного без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 03.02.2020, наказом Генерального прокурора від 29.05.2020 № 1394ц ОСОБА_1 поновлено на посаді заступника начальника Головного управління міжнародно-правового співробітництва - начальника управління міжнародно-правової допомоги та екстрадиції Генеральної прокуратури України з 24.10.2014.
Позивачем 03.06.2020 подано на ім'я Генерального прокурора заяву про переведення на аналогічну за функціональними обов'язками та рівнозначну посаду в Офіс Генерального прокурора (надалі - заява)
В заяві поміж іншого позивачем зазначено, що з умовами та процедурами проведення атестації, визначеними Порядком ознайомлений, але не погоджується, оскільки вони є дискримінаційними, суперечать діючому законодавству України та ратифікованим Україною міжнародним Конвенціям, які мають вищу юридичну силу.
Також, у заяві зазначено, що ОСОБА_1 ознайомлений, але не погоджується з попередженнями та застереженнями, передбаченими формою типової заяви, встановленої додатком 2 до Порядку №221 (стор. 29 - 31 том І).
21.07.2020 Генеральним прокурором винесено наказ № 1781ц (зі змінами відповідно до наказу Генерального прокурора від 03.08.2020 за № 2021ц) про звільнення позивача з посади заступника начальника Головного управління міжнародно-правового співробітництва - начальника управління міжнародно-правової допомоги та екстрадиції Генеральної прокуратури України та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 17.08.2020.
Позивач, вважаючи, що спірні накази є протиправним та такими, що прийняті з порушенням вимог чинного законодавства, звернувся з даним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку правовідносинам, що склались між сторонами, суд зазначає наступне.
Відповідно до положень частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно статті 22 Конституції України Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Статтею 43 Конституції України передбачено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України визначено Законом України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 року №1697-VII (із змінами і доповненнями) (надалі - Закон №1697).
Відповідно до пункту 5 частини 1 статті 9 Закону України «Про прокуратуру» Генеральний прокурор призначає на посади та звільняє з посад прокурорів Офісу Генерального прокурора у випадках та порядку, встановлених цим Законом.
Загальні умови звільнення прокурора з посади, припинення його повноважень на посаді визначені статтею 51 вказаного Закону.
Проте, пунктом 7 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №113-ІХ від 19.09.2019 року встановлено, що прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом.
Атестація здійснюється згідно з Порядком проходження прокурорами атестації, який затверджується Генеральним прокурором (пункт 9 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №113-ІХ).
Відповідно до пункту 10 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №113-ІХ прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур (у тому числі ті, які були відряджені до Національної академії прокуратури України для участі в її роботі на постійній основі) мають право в строк, визначений Порядком проходження прокурорами атестації, подати Генеральному прокурору заяву про переведення на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах. У заяві також повинно бути зазначено про намір пройти атестацію, надано згоду на обробку персональних даних, на застосування процедур та умов проведення атестації. Форма та порядок подачі заяви визначаються Порядком проходження прокурорами атестації.
Згідно з пунктами 7-17 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ, з метою проведення атестації прокурорів наказом Генерального прокурора №221 від 03.10.2019 року затверджено Порядок проходження прокурорами атестації.
Пунктом 9 Порядку встановлено, що атестація проводиться на підставі письмової заяви прокурора Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури про переведення на посаду прокурора відповідно в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах, в якій зазначено про намір пройти атестацію, надано згоду на обробку персональних даних і на застосування процедур та умов проведення атестації. Форми типових заяв прокурора встановлено у додатку 2 до цього Порядку.
У додатку 2 до Порядку встановлено форму заяви про переведення на посаду прокурора в обласній прокуратурі та про намір пройти атестацію. Текст письмової заяви встановлено такий: «На підставі пункту 10 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (далі - Закон) прошу перевести мене на посаду прокурора в обласній прокуратурі і для цього допустити до проходження атестації.
З умовами та процедурами проведення атестації, визначеними у Порядку проходження прокурорами атестації, затвердженому наказом Генерального прокурора (далі - Порядок), ознайомлений (ознайомлена) та погоджуюся.
Зокрема, підтверджую, що я усвідомлюю та погоджуюся, що у разі неуспішного проходження будь-якого з етапів атестації, передбаченого Порядком, а також за умови настання однієї з підстав, передбачених пунктом 19 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону, мене буде звільнено з посади прокурора.
Крім того, погоджуюсь із тим, що під час проведення співбесіди та ухвалення рішення кадровою комісію може братися до уваги інформація, отримана від фізичних та юридичних осіб (у тому числі анонімно), яка не підлягає додатковому офіційному підтвердженню.
Для цілі проходження атестації, яка включає оцінку моєї професійної компетентності, професійної етики та доброчесності, даю згоду кадровим комісіям і робочим групам на повний та безпосередній доступ до інформації, визначеної у пункті 15 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону, з метою її обробки, перевірки та використання під час атестації, включаючи інформацію з обмеженим доступом і таку, що містить персональні дані, а також даю згоду на надсилання мені комісіями, у разі необхідності, письмових запитань щодо професійної етики та доброчесності».
Відповідно до пункту 10 Порядку заява, вказана у пункті 9 розділу I цього Порядку, подається Генеральному прокурору прокурорами Генеральної прокуратури України (включаючи прокурорів Головної військової прокуратури, прокурорів секретаріату Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів), прокурорами регіональних прокуратур, військових прокуратур регіонів (на правах регіональних), прокурорами місцевих прокуратур, військових прокуратур гарнізонів та інших військових прокуратур (на правах місцевих) до 15.10.2019 року (включно). Заява підписується прокурором особисто.
Проте, як було зазначено відповідачем та не спростовувалось позивачем, останнім не було подано заяви про переведення та про намір, у зв'язку із цим, пройти атестацію.
Так, згідно з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду від 26.11.2020 року у справі №200/13482/19-а, неподання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв'язку із цим пройти атестацію, в силу вимог пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №113-ІХ є підставою для звільнення з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру».
Відтак, у зв'язку з неподанням позивачем заяви про переведення до Офісу Генерального прокурора та про намір у зв'язку із цим пройти атестацію, Генеральний прокурор обґрунтовано та правомірно на підставі підпункту 1 пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-IX видав спірний наказ про звільнення позивача з посади прокурора Генеральної прокуратури України на підставі п. 9 ч. 1 статті 51 Закону України «Про прокуратуру».
Аналогічні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 26.05.2022 у справі №420/6641/19, від 08.06.2022 у справі №640/21878/19 та від 24.06.2022 у справі №120/3846/19-а, від 09.06.2023 у справі №640/23454/19 та від 26.10.2023 у справі №640/23452/19..
Крім того, зі змісту пункту 19 Закону №113-IX вбачається, що прокурори, які на день набрання чинності цим Законом обіймають посади в Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» за умови настання однієї з таких підстав:
1) неподання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв'язку із цим пройти атестацію;
2) рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури;
3) в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах відсутні вакантні посади, на які може бути здійснено переведення прокурора Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури, який успішно пройшов атестацію;
4) ненадання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури, у разі успішного проходження ним атестації, згоди протягом трьох робочих днів на переведення на запропоновану йому посаду в Офісі Генерального прокурора, обласній прокуратурі, окружній прокуратурі.
Отже, зі змісту указаних норм висновується, що підставою для звільнення прокурора є настання однієї з підстав, визначених у підпунктах 1 - 4 пункту 19 цього розділу, зокрема й неподання прокурором у встановлений строк заяви про переведення до Офісу Генерального прокурора та про намір у зв'язку із цим пройти атестацію. Закон не вимагає додаткової підстави для звільнення, зокрема такої, як ліквідація чи реорганізація органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
Щодо питання ліквідації, реорганізації або скорочення штату Генеральної прокуратури України, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до підпункту 3 пункту 20 розділу І Закону №113 у статті 8 (Закону України “Про прокуратуру”) у назві слова “Генеральна прокуратура України” замінено словами “Офіс Генерального прокурора”.
Пунктом 3 розділу ІІ Закону №113 встановлено, що до дня початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур їх повноваження здійснюють відповідно Генеральна прокуратура України, регіональні прокуратури, місцеві прокуратури.
Після початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур забезпечення виконання функцій прокуратури призначеними до них прокурорами здійснюється з дотриманням вимог законодавства України та особливостей, визначених Генеральним прокурором.
За прокурорами та керівниками регіональних, місцевих і військових прокуратур, прокурорами і керівниками структурних підрозділів Генеральної прокуратури України зберігається відповідний правовий статус, який вони мали до набрання чинності цим Законом, при реалізації функцій прокуратури до дня їх звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури. На зазначений період оплата праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури.
Відповідно до наказу Генерального прокурора України від 27 грудня 2019 року №358 “Про окремі питання забезпечення початку роботи Офісу Генерального прокурора”, юридичну особу “Генеральна прокуратура України” перейменовано в “Офіс Генерального прокурора” без зміни ідентифікаційного коду юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Днем початку роботи Офісу Генерального прокурора згідно з наказом Генерального прокурора від 23 грудня 2019 року №351 визначено 02 січня 2020 року.
З відомостей Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань судом встановлено, що 28 грудня 2019 року проведено реєстраційні дії, згідно з якими назву “Генеральна прокуратура України” змінено на назву “Офіс Генерального прокурора”, код ЄДРПОУ залишився незміннім, що свідчить про відсутність ознак ліквідації та реорганізації органу прокуратури.
Що стосується посилання позивача у позовній заяві на правовий висновок Верховного Суду, який викладено в постанові від 24.04.2019 у справі №815/1554/17 стосовно необхідності вказівки у спірному наказі про звільнення на відповідну норму права та щодо конкретизації підстав звільнення з огляду на принцип юридичної визначеності, то суд зазначає наступне.
Так, у справі №815/1554/17 Верховний Суд дійшов висновку про те, що наявність у пункті 9 частини 1 статті 51 Закону України «Про прокуратуру» двох окремих підстав для звільнення, які відокремлені сполучником «або», покладає на роботодавця обов'язок щодо зазначення в наказі про звільнення конкретної підстави, визначеної цим пунктом. Верховний Суд зазначив, що вказівка відповідача в оскаржуваному наказі про звільнення на зазначену вище норму Закону без відповідної конкретизації підстави для звільнення, породжує для позивача негативні наслідки у вигляді стану юридичної невизначеності щодо підстав такого звільнення.
Разом з тим, суд звертає увагу на те, що вказана постанова прийнята в часі раніше, до запровадження Законом №113-IX атестації прокурорів Генеральної прокуратури України як однієї з умов для їх переведення в Офіс Генерального прокурора, отже у наведеній позивачем справі Верховним Судом не досліджувалося питання застосування до правовідносин, пов'язаних з проведенням атестації прокурорів, положень пункту 9 частини 1 статті 51 Закону України «Про прокуратуру» у їх взаємозв'язку з положеннями Закону №113-IX, тобто висновки Верховного Суду, на які посилається позивач, не є релевантними по відношенню до спірних правовідносин. Таким чином, судом відхиляються посилання позивача на наведену постанову Верховного Суду.
Аналогічна правова позиція висловлена, зокрема, у постанові Верховного Суду від 22.09.2022 у справі №640/22636/19.
Зважаючи на наведене у сукупності, суд дійшов висновку, що правові підстави для визнання протиправним і скасування вказаного наказу відсутні.
Враховуючи, що позовні вимоги щодо поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу є похідними від вимоги щодо визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, яка не підлягає задоволенню, відповідно ці вимоги також не можуть бути задоволені.
Відповідно до статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Частиною 2 статті 74 КАС України установлено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Підсумовуючи викладене, суд дійшов висновку про те, що під час прийняття оскаржуваного наказу про звільнення позивача з займаної посади, відповідач діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України, а тому позовні вимоги стосовно визнання протиправним та скасування наказу не підлягають.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до частини 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
З аналізу матеріалів справи та норм права, суд доходить висновку, що відповідачем доведена правомірність винесення у відношенні позивача оскаржуваних наказів з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 19 Конституції України та частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, а отже, позовні вимоги позивача не підлягає задоволенню.
Судові витрати не підлягають розподілу, оскільки у задоволенні позовних вимог було відмовлено повність.
Керуючись статтями 241 - 246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, cуд,
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 - відмовити повністю.
Розподіл судових витрат не здійснюється.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Парненко В.С.