22 січня 2024 року м. Рівне №460/28671/23
Рівненський окружний адміністративний суд у складі судді Друзенко Н.В., розглянувши за правилами письмового провадження без повідомлення учасників справи, адміністративну справу за позовом
ОСОБА_1
доГоловного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області
про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинення певних дій, -
ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області про визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо ненарахування та невиплати з 14.12.2023 підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі, визначеному статтею 39 Закону України від 28 лютого 1991 року № 796-ХІІ “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” та зобов'язання відповідача здійснити нарахування та виплату підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення у розмірі, визначеному статтею 39 Закону № 796-ХІІ, що дорівнює двом мінімальним заробітним платам (згідно із законом про Державний бюджет України на відповідний рік) з 14.12.2023 до зміни законодавства або зміни правового статусу.
Ухвалою суду від 28.12.2023 відкрито провадження в адміністративній справі та ухвалено розгляд справи здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у письмовому провадженні.
За змістом позовної заяви, вимоги обґрунтовані тим, що позивач є особою, яка постраждала унаслідок Чорнобильської катастрофи та проживає в населеному пункті, який віднесений до зони гарантованого добровільного відселення. Крім цього, позивач не працює та є пенсіонером, що перебуває на обліку у відповідача, та має право на доплати, передбачені Законом України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” №796-XII від 28.02.1991. Покликаючись на Рішення Конституційного Суду України від 17 липня 2018 року №6-р/2018, позивач стверджує про наявність права на отримання доплати до пенсії, у розмірі, визначеному статтею 39 Закону №796-XII і просить зобов'язати відповідача нарахувати і виплатити таку з 14.12.2023.
У встановлений судом строк відзиву на позов не подано. Відповідно до частини 6 статті 162 КАС України, суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Дослідженням письмових доказів по справі суд встановив наступне.
Позивач є особою, яка постраждала унаслідок Чорнобильської катастрофи (категорія 4) та перебуває на обліку у відповідача, отримуючи пенсію.
Також, позивач не працює та з 13.12.2023 проживає в населеному пункті, який віднесений до зони гарантованого добровільного відселення та має право на виплати, передбачені Законом України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” №796-XII від 28.02.1991.
Позивач стверджує, що відповідач допускає протиправну бездіяльність не нараховуючи і не виплачуючи підвищення до пенсії, як непрацюючому пенсіонеру, що проживає в зоні гарантованого добровільного відселення, передбачене нормою статті 39 Закону №796-XII.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, які виникли між сторонами, суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
За приписами пункту 6 частини першої статті 92 Конституції України основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення визначаються виключно законами України.
Основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їх життя і здоров'я та створення єдиного порядку визначення категорій зон радіоактивно забруднених територій, умов проживання і трудової діяльності на них, соціального захисту потерпілого населення врегульовані Законом України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” №796-XII від 28.02.1991.
Частиною першою статті 39 Закону №796-XII, в редакції, що діяла до 1 січня 2008 року, передбачалося, що громадянам, які працюють на територіях радіоактивного забруднення, провадиться доплата в таких розмірах: - у зоні безумовного (обов'язкового) відселення - три мінімальні заробітні плати; - у зоні гарантованого добровільного відселення - дві мінімальні заробітні плати; - у зоні посиленого радіоекологічного контролю - одна мінімальна заробітна плата.
А за частиною другою цієї статті в цій же редакції, пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на цих територіях, і стипендії студентам, які там навчаються, підвищуються у розмірах, встановлених частиною першою цієї статті.
Підпунктом 9 пункту 28 розділу ІІ Закону України “Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України” №107-VI від 28.12.2007 частини першу та другу статті 39 Закону №796-XII було замінено однією частиною такого змісту: “Громадянам, які працюють на територіях радіоактивного забруднення, провадиться доплата в порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України”.
Рішенням Конституційного Суду України від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008 положення пункту 28 розділу ІІ Закону №107-VI визнані неконституційними.
Відповідно до частини другої статті 152 Конституції України, закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.
Тобто, з 22 травня 2008 року стаття 39 Закону №796-XII повинна була застосовуватися в редакції, що діяла до внесення змін Законом №107-VI.
28 грудня 2014 року прийнятий Закон України “Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України” №76-VIII, підпунктом 7 пункту 4 розділу І якого внесені зміни до Закону №796-XII шляхом виключення статей 31, 37, 39 та 45. Вказаний Закон набрав чинності 1 січня 2015 року.
4 лютого 2016 року прийнятий Закон України “Про внесення зміни до Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” №987-VIII, який згідно з розділом ІІ “Прикінцеві положення” набрав чинності з 1 січня 2016 року, а також включив до Закону №796-XII статтю 39 наступного змісту: “Громадянам, які працюють у зоні відчуження, встановлюється доплата у порядку і розмірах, визначених Кабінетом Міністрів України”.
Рішенням Конституційного Суду України від 17 липня 2018 року №6-р/2018 визнані такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), зокрема, підпункт 7 пункту 4 розділу І Закону №76-VІІІ.
При цьому, Конституційний Суд України у своєму рішенні вказав, що обмеження чи скасування Законом №76-VIII пільг, компенсацій і гарантій, установлених Законом №796-XII фактично є відмовою держави від її зобов'язань, передбачених статтею 16 Конституції України, у тому числі щодо соціального захисту осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Приписи статті 3 Конституції України, згідно з якими держава відповідає перед людиною за свою діяльність (частина друга), зобов'язують державу обґрунтовувати зміну законодавчого регулювання, зокрема, у питаннях обсягу пільг, компенсацій та гарантій особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Отже, Закон №76-VІІІ у частині скасування або обмеження пільг, компенсацій і гарантій, установлених Законом №796-XII, щодо соціального захисту осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, суперечить положенню частини другої статті 3 Конституції України, відповідно до якого держава відповідає перед людиною за свою діяльність.
Також в рішенні Конституційного Суду України встановлений порядок його виконання щодо застосування статей 53 і 60 Закону №796-ХІІ у редакціях, чинних до внесення змін Законом №76-VІІІ. В той же час роз'яснення щодо порядку застосування статті 39 Закону №796-ХІІ відсутні.
Конституційний Суд України у рішенні від 13 травня 1997 року №1-зп висловив позицію, згідно з якою закріплення принципу незворотності дії нормативно-правового акта у часі на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта.
Таким чином, з 17 липня 2018 року відновила дію редакція статті 39 Закону №796-ХІІ, яка була чинною до 1 січня 2015 року. Ця редакція статті за своїм змістом та правовим регулюванням передбачає доплати значно більшим категоріям осіб, ніж це передбачено у редакції Закону №987-VIII, і гарантує соціальні виплати тим особам, право на доплати яким не передбачено Законом №987-VIII.
Так, стаття 39 у редакції Закону №987-VIII, що набула чинності з 1 січня 2016 року, врегульовує питання доплат виключно особам, які працюють у зоні відчуження, в той час, як редакція статті 39, що була чинною до 1 січня 2015 року, врегульовувала питання здійснення доплат і тим особам, які працюють на територіях радіоактивного забруднення (у зоні безумовного відселення, у зоні гарантованого добровільного відселення, у зоні посиленого радіоекологічного контролю); непрацюючим пенсіонерам, які проживають на цих територіях; студентам, які навчаються на цих територіях; пенсіонерам, які працюють у зонах радіоактивного забруднення; громадянам, які працюють у зоні відчуження, а також у зоні безумовного (обов'язкового) відселення після повного відселення жителів.
З огляду на наведене вище, відновлення дії попередньої редакції статті 39 Закону №796-ХІІ, до внесення змін Законом №76-VІІІ, що визнаний неконституційним, спричинило колізію правозастосування, через те, що з 1 січня 2016 року стаття 39 Закону №796-ХІІ викладена у редакції Закону №987-VIII.
На переконання суду ця колізія має вирішуватися з додержанням принципу верховенства права, в тому розумінні, що людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями, які визначають зміст та спрямованість держави, а тому пріоритет не може надаватися тій нормі, яка звужує відповідні права, оскільки це порушить справедливий баланс між інтересами особи та суспільства, та знівелює сутність відповідних прав.
Такий підхід до розуміння наслідків визнання неконституційними нормативно-правових актів (або окремих положень) та усунення колізії, що виникла внаслідок цього, забезпечує стабільність конституційного ладу в Україні, гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина, цілісність, непорушність та безперервність дії Конституції України, її верховенство як Основного Закону держави на всій території України.
Таким чином, з 17 липня 2018 року відновлено дію статті 39 Закону №796-ХІІ у редакції, що діяла до 1 січня 2015 року та в тій частині, яка не змінена Законом №987-VIII.
Відтак, з 17 липня 2018 року стаття 39 Закону №796-ХІІ “Доплата громадянам, які працюють на територіях радіоактивного забруднення” має такий зміст:
“Громадянам, які працюють на територіях радіоактивного забруднення, провадиться доплата в таких розмірах:
- у зоні безумовного (обов'язкового) відселення - три мінімальні заробітні плати;
- у зоні гарантованого добровільного відселення - дві мінімальні заробітні плати;
- у зоні посиленого радіоекологічного контролю - одна мінімальна заробітна плата.
Пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на цих територіях, і стипендії студентам, які там навчаються, підвищуються у розмірах, встановлених частиною першою цієї статті. Пенсіонерам, які працюють у зонах радіоактивного забруднення, оплата праці додатково підвищується на 25 процентів від розміру мінімальної заробітної плати.
Громадянам, які працюють у зоні відчуження, встановлюється доплата у порядку і розмірах, визначених Кабінетом Міністрів України.”
Тобто, в одній частині діє норма Закону №796-ХІІ в редакції Закону України “Про внесення змін і доповнень до Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” №230/96-ВР від 06.06.1996, яка не суперечить редакції Закону України “Про внесення зміни до Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” №987-VIII від 04.02.2016, а в іншій - діє норма Закону №987-VIII.
Аналогічна правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 18 березня 2020 року по справі № 240/4937/18 (провадження № 11-150заі19).
Таким чином, з моменту ухвалення Конституційним Судом України рішення від 17 липня 2018 року №6-р/2018 відновлено право непрацюючих пенсіонерів, які проживають на території радіоактивного забруднення на отримання доплати до пенсії на підставі статті 39 Закону №796-ХІІ.
Водночас, вирішуючи питання про належний до виплати розмір вказаної доплати, суд керується таким.
Відповідно до статті 63 Закону №796-ХІІ, фінансування витрат, пов'язаних з реалізацією цього Закону, здійснюється за рахунок коштів державного і місцевого бюджетів та інших джерел, не заборонених законодавством.
Правові засади функціонування бюджетної системи України, її принципи, основи бюджетного процесу і міжбюджетних відносин та відповідальність за порушення бюджетного законодавства визначені у Бюджетному кодексі України.
Відповідно до частини першої статті 23 Бюджетного кодексу України, будь-які бюджетні зобов'язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачене законом про Державний бюджет України.
1 січня 2015 року набрав чинності Закон України “Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин” №79-VIII від 28.12.2014, пунктом 63 якого розділ VI “Прикінцеві та перехідні положення” доповнений пунктом 26, яким установлено, що норми і положення статей 20, 21, 22, 23, 30, 31, 37, 39, 48, 50, 51, 52 та 54 Закону №796-ХІІ застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.
При цьому, суд вважає за необхідне наголосити, що вказані вище положення Закону №79-VIII не були визнанні неконституційними.
Таким чином, 1 січня 2015 року Кабінету Міністрів України були надані повноваження щодо визначення розміру і порядку виплати пільг, компенсацій і гарантій, установлених Законом №796-ХІІ.
Водночас, надання Законом №79-VIII Кабінету Міністрів України повноважень щодо визначення розміру і порядку виплати пільг, компенсацій і гарантій, установлених Законом №796-ХІІ, не означає, що йому надано право їх зменшувати або скасовувати. Уряд не має права приймати будь-які підзаконні акти, які суперечать Закону №796-ХІІ. Оскільки ж стаття 39 Закону №796-ХІІ (в чинній з 17.07.2018 редакції, а саме в редакції Закону України “Про внесення змін і доповнень до Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” №230/96-ВР від 06.06.1996) не уповноважує Кабінет Міністрів України встановлювати розміри доплат для осіб, які працюють у зонах безумовного та гарантованого добровільного відселення, у зоні посиленого радіоекологічного контролю, а також розміри підвищення до пенсій непрацюючим пенсіонерам, які проживають на цих територіях, натомість самостійно і чітко визначає такі розміри, то застосуванню підлягає саме норма статті 39 Закону №796-ХІІ, яка є самодостатньою в цьому питанні, і безсумнівно наділена вищою юридичною силою.
Конституційний Суд України у рішенні від 25 січня 2012 року № 3-рп/2012, крім іншого, вказав, що Кабінет Міністрів України регулює порядок та розміри соціальних виплат та допомоги, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України, відповідно до Конституції та законів України лише тоді, якщо законом прямо не передбачено розмір таких виплат.
З урахуванням вищенаведеного, суд вважає, що відповідно до рішення Конституційного Суду України від 17 липня 2018 року № 6-р/2018 та статті 39 Закону №796-ХІІ, позивач має право на щомісячне отримання доплати до пенсії як непрацюючий пенсіонер, який проживає на території зони гарантованого добровільного відселення, у розмірі двох мінімальних заробітних плат, як установлено статтею 39 Закону №796-ХІІ.
Суд зауважує, що розділом І Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України №22-1 від 25.11.2005, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України за №1566/11846 від 27.12.2005, визначено, що заява про припинення перерахування пенсії на поточний рахунок пенсіонера в банку та отримання пенсії за місцем фактичного проживання, продовження виплати пенсії за довіреністю, виплату частини пенсії на непрацездатних членів сім'ї особи, яка перебуває на повному державному утриманні, виплату пенсії за шість місяців наперед у зв'язку з виїздом на постійне місце проживання за кордон, переведення виплати пенсії за новим місцем проживання (Заява про виплату пенсії - додаток 2) подається заявником до територіального органу Пенсійного фонду України (далі - орган, що призначає пенсію) через структурний підрозділ, який здійснює прийом та обслуговування осіб (далі - сервісний центр) (п.1.1).
Заява, зокрема, про припинення перерахування пенсії на поточний рахунок пенсіонера в банку та отримання пенсії за місцем фактичного проживання, а також переведення виплати пенсії за новим місцем проживання може бути подана представником заявника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально (п.1.3).
Днем звернення, зокрема, за отриманням пенсії за місцем фактичного проживання, переведенням виплати пенсії за новим місцем проживання вважається день прийняття органом, що призначає пенсію, заяви з усіма необхідними документами (у разі подання заяви через вебпортал - дата реєстрації заяви зі сканованими копіями документів, які відповідають оригіналам документів та придатні для сприйняття їх змісту (мають містити чітке зображення повного складу тексту документа та його реквізитів) (абз.6 п.1.9).
Розділом ІІ вищевказаного Порядку передбачено, що до заяви про призначення пенсії за віком додаються документи, зокрема, документи про місце проживання (реєстрації) особи (пп.4 п.2.1).
Особа, яка звертається за пенсією (незалежно від виду пенсії), повинна пред'явити паспорт (або інший документ, що засвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації) та вік) (п.2.9).
За документ, що засвідчує місце проживання особи, приймаються: паспорт громадянина України (для громадян, які мають паспорт громадянина України у формі картки, що містить безконтактний електронний носій,- довідка про реєстрацію місця проживання особи, передбачена постановою Кабінету Міністрів України від 02 березня 2016 року № 207 “Про затвердження Правил реєстрації місця проживання та Порядку передачі органами реєстрації інформації до Єдиного державного демографічного реєстру”), тимчасове посвідчення громадянина України (для іноземців та осіб без громадянства - посвідка на постійне проживання, посвідчення на тимчасове проживання, посвідчення біженця, посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту, посвідчення особи, якій надано тимчасовий захист) (п.2.22).
Документи, передбачені розділом II цього Порядку, що підтверджують відомості, зокрема, про місце проживання (перебування) особи, подаються до органу, що призначає пенсію, у випадку, коли такі відомості відсутні або містять розбіжності в інформаційних системах, зазначених у підпункті 1 пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 17.07.2019 №681 “Про оптимізацію надання адміністративних послуг у сфері пенсійного забезпечення” (далі - відповідні інформаційні системи) (п.2.28).
Крім того, додатком 7 до вищевказаного Порядку затверджено пам'ятку пенсіонера, згідно з пунктом 2 якої пенсіонери протягом 10 днів зобов'язані повідомляти територіальні органи Пенсійного фонду України про обставини, що спричиняють зміну розміру пенсійної виплати або припинення її виплати з наданням документів, що підтверджують, зокрема, зміну місця проживання (реєстрації).
Відтак, що ж стосується позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо ненарахування та невиплати підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення, то такі вимоги до задоволення не підлягають з огляду на те, що позивач у встановленому законом порядку не повідомив пенсійний орган про зміну місця проживання з 13.12.2023 на території гарантованого добровільного відселення, а відтак і про виникнення пов'язаного з цим права на відповідні доплати.
Також, позивачем не надано суду доказів тому, що він звертався до відповідача по питанню нарахування і виплати передбаченої статтею 39 Закону №796-XII доплати до пенсії, як непрацюючому пенсіонеру, що проживає на території гарантованого добровільного відселення.
Відтак, немає жодних підстав для того, щоб трактувати поведінку відповідача як протиправну бездіяльність.
З огляду на наведене, позовні вимоги підлягають до часткового задоволення шляхом зобов'язання Головного управління Пенсійного фонду України у Рівненській області нараховувати та виплачувати доплату до пенсії, як непрацюючому пенсіонеру, що проживає на території гарантованого добровільного відселення, у розмірі визначеному статтею 39 Закону №796-XII з 14.12.2023.
Відповідно до частини третьої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, суд присуджує на користь позивача пропорційну частину судових витрат, а саме 429,44 грн.
Щодо позовних вимог про стягнення витрат на правничу допомогу, то суд зазначає наступне.
Відповідно до частини другої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
За правилами частини третьої цієї статті, для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
А за правилами частини четвертої цієї статті, для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
В позовній заяві позивач зазначав вимогу про присудження на його користь витрат, понесених на професійну правничу допомогу, а до позову долучив: договір про надання правової допомоги та акт приймання-передачі послуг на загальну суму 2000 грн., з яких 500 грн. - надання первинної консультації та 1500 грн. - підготовка процесуальних документів. Таким чином, загальна сума витрат на правову допомогу визначена на рівні 1500 грн.
Долученими до справи документами позивачем доведено факт надання адвокатом Бевз Т.С. правничої допомоги, однак, суд не може погодитися із його розміром, позаяк справа є не лише справою незначної складності, а й типовою справою, з огляду на зразкове рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 18 березня 2020 року по справі № 240/4937/18.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі ст. 41 Конвенції.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26 лютого 2015 року у справі "Баришевський проти України", від 10 грудня 2009 року у справі "Гімайдуліна і інших проти України", від 12 жовтня 2006 року у справі "Двойних проти України", від 30 березня 2004 року у справі "Меріт проти України", "East/West Alliance Limited" проти України", заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим. У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
За наведеного, суд приходить до висновку, що присудженню позивачу підлягають витрати на правову допомогу, обґрунтована сума яких складає: 250 грн. В решті розрахунок вартості витрат на правову допомогу не є співмірним ні з часом, витраченим адвокатом на супроводження справи, ні з самою складністю справи.
Керуючись статтями 241-246, 255, 263, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України Рівненської області - задовольнити частково.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України у Рівненській області нараховувати та виплачувати ОСОБА_1 доплату до пенсії, як непрацюючому пенсіонеру, що проживає на території гарантованого добровільного відселення, у розмірі визначеному статтею 39 Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” №796-XII від 28.02.1991, що дорівнює двом мінімальним заробітним платам (згідно із Законом про Державний бюджет України на відповідний рік) починаючи з 14.12.2023 до зміни законодавства або зміни правового статусу.
В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області на користь ОСОБА_1 судові витрати по сплаті судового збору в сумі 429,44 грн.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області на користь ОСОБА_1 судові витрати на правничу допомогу в сумі 250,00 грн.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду.
Повний текст рішення складений 22 січня 2024 року
Учасники справи:
Позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ЄДРПОУ/РНОКПП НОМЕР_1 )
Відповідач - Головне управління Пенсійного фонду України в Рівненській області (вул. Олександра Борисенка, буд. 7,м. Рівне,Рівненська обл.,33028, ЄДРПОУ/РНОКПП 21084076)
Суддя Н.В. Друзенко