Справа № 640/1973/20 Суддя (судді) першої інстанції: Терлецька О.О.
19 січня 2024 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючого судді: Парінова А.Б.,
суддів: Беспалова О.О.,
Грибан І.О.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України на ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 09 серпня 2023 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Міністерства оборони України про зміну способу та порядку виконання рішення,
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 29.03.2021, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 30.06.2021, адміністративний позов задоволено, визнано протиправною бездіяльність Міністерства оборони України щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації відпустки як постраждалому внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС за період з 2014 по 2019 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 10.09.2019, зобов'язано Міністерство оборони України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористану додаткову відпустку як постраждалому внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС за період з 2014 по 2019 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 10.09.2019.
14.06.2023 до Київського окружного адміністративного суду від Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України надійшла заява (подання) про зміну способу та порядку виконання рішення суду в порядку, передбаченому Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень».
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 16.06.2023 залишено без руху заяву (подання) державного виконавця з підстав ненадання документа про сплату судового збору.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 09.08.2023 заяву повернуто заявникові на підставі пункту 1 частини четвертої статті 169 Кодексу адміністративного судочинства України.
Не погоджуючись з такою ухвалою суду, Відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України подав апеляційну скаргу, в якій просить її скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції, зазначаючи, що відповідно до пункту 3 частини другої статті 3 Закону України «Про судовий збір» судовий збір не справляється за подання заяви про зміну чи встановлення способу, порядку і строку виконання судового рішення.З цих та інших підстав апелянт вважає, що ухвала суду першої інстанції прийнята за неповно встановлених обставин та з порушенням норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення питання про повернення його заяви (подання).
Ухвалами Шостого апеляційного адміністративного суду від 20.12.2023 відкрито апеляційне провадження за вказаною апеляційною скаргою Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, встановлено строк для подання відзиву на неї та призначено справу до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження.
Відзиву на апеляційну скаргу не надходило.
Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а ухвала суду - скасуванню з наступних підстав.
Конституційний Суд України зазначив, що складовою права кожного на судовий захист є обов'язковість виконання судового рішення (абзац третій пункту 2.1 мотивувальної частини Рішення від 26 червня 2013 року № 5-рп/2013). Це право охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини Рішення від 13 грудня 2012 року № 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 3 мотивувальної частини Рішення від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012).
Також, Конституційний Суд України у Рішенні від 26 червня 2013 року взяв до уваги практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), який, зокрема, у пункті 43 рішення у справі «Шмалько проти України» (заява № 60750/00, від 20 липня 2004 року) вказав, що право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду.
Крім того, у Рішенні від 15 травня 2019 року № 2-р(II)/2019 Конституційний Суд України з посиланням на практику ЄСПЛ підкреслив, що визначене статтею 6 Конвенції право на суд було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне обов'язкове судове рішення не виконувалося на шкоду одній зі сторін; і саме на державу покладено позитивний обов'язок створити систему виконання судових рішень, яка була б ефективною як у теорії, так і на практиці, і гарантувала б їх виконання без неналежних затримок; ефективний доступ до суду включає право на те, щоб рішення суду було виконане без невиправданих затримок; держава та її державні органи відповідальні за повне та своєчасне виконання судових рішень, які постановлені проти них (пункт 84 рішення у справі «Валерій Фуклєв проти України» від 7 червня 2005 року, заява № 6318/03; пункт 43 рішення у справі «Шмалько проти України» від 20 липня 2004 року, заява № 60750/00; пункти 46, 51, 54 рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» від 15 жовтня 2009 року, заява № 40450/04; пункт 64 рішення у справі «Apostol v. Georgia» від 28 листопада 2006 року, заява № 30779/04).
На підставі аналізу статей 3, 8, частин першої та другої статті 55, частин першої та другої статті 129-1 Конституції України в системному взаємозв'язку Конституційний Суд України в пункті 2.1 мотивувальної частини Рішення від 15 травня 2019 року № 2-р(II)/2019 констатував, що обов'язкове виконання судового рішення є необхідною умовою реалізації конституційного права кожного на судовий захист, тому держава не може ухилятися від виконання свого позитивного обов'язку щодо забезпечення виконання судового рішення задля реального захисту та відновлення захищених судом прав і свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави. Позитивний обов'язок держави щодо забезпечення виконання судового рішення передбачає створення належних національних організаційно-правових механізмів реалізації права на виконання судового рішення, здатних гарантувати здійснення цього права та обов'язковість судових рішень, які набрали законної сили, що неможливо без їх повного та своєчасного виконання.
Відповідно до статті 14 КАС України судове рішення, яким закінчується розгляд справи в адміністративному суді, ухвалюється іменем України.
Судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їхніми посадовими та службовими особами, фізичними та юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.
Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, установлену законом.
Аналогічні положення містяться у статті 370 КАС України, відповідно до якої судове рішення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.
Отже, обов'язковість виконання судового рішення є важливою складовою права особи на справедливий суд, що гарантоване статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, та однією з основних засад судочинства, визначених статтею 129-1 Конституції України, а також статтями 14 та 370 КАС України.
Зазначені висновки узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду, висловленою у постановах від 23 квітня 2020 року у справі №560/523/19, від 1 лютого 2022 року у справі 420/177/20 та від 18 травня 2022 року у справа №140/279/21.
Подібний підхід був застосований Верховним Судом у постанові від 26 січня 2021 року у справі №611/26/17, у якій Суд зазначив, що обов'язковість судового рішення є важливою складовою права особи на справедливий суд, що гарантовано статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, та однією з основних засад судочинства, визначених статтями 129, 129-1 Конституції України, статтями 2, 14, 370 КАС України та статтею 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Обов'язковість судового рішення означає, що таке рішення буде виконано своєчасно (у розумні строки), належним чином (у спосіб, визначений судом) та у повному обсязі (у точній відповідності до приписів мотивувальної та резолютивної частин рішення).
Також колегія суддів зазначає, що в адміністративному судочинстві обов'язковість виконання судового рішення має особливо важливе значення, оскільки, виходячи із завдань адміністративного судочинства щодо ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, судовий захист може вважатися ефективним лише за умови своєчасного та належного виконання судового рішення, зазвичай, боржником в якому є держава в особі її компетентних органів, а тому адміністративні суди, які, здійснюючи судовий контроль та застосовуючи інші пов'язані процесуальні засоби, повинні максимально сприяти реалізації конституційної засади обов'язковості судового рішення.
Зазначені висновки суду узгоджуються із позицією Верховного Суду, викладеною в постанові від 1 лютого 2022 року у справі №420/177/20 та ухвалах від 26 січня 2021 року у справі №611/26/17, від 7 лютого 2022 року у справі №200/3958/19-а.
Як вбачається зі змісту заяви (подання) державного виконавця, що на виконання рішення Окружного адміністративного суду у справі № 640/1973/20 боржником здійснено нарахування стягувачеві грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку як постраждалому внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС за період з 2014 по 2019 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби. 08.09.2021 стягувачем надано розрахунки видатків та грошового забезпечення ОСОБА_1 і реєстр нарахування коштів до Управління соціального захисту населення Солом'янської районної в м. Києві державної адміністрації. У свою чергу, Управління соціального захисту населення Солом'янської районної в м. Києві державної адміністрації відмовило у виділенні коштів та рекомендувало звернутись до Мінсоцполітики. Мінсоцполітики також відмовило у нарахуванні коштів. Зважаючи на те, що боржником здійснено заходи, направлені на повне та фактичне виконання рішення суду, проте виконання даного рішення суду у спосіб та порядок, встановлений таким рішенням не виявляється можливим.
Так, частиною першою статті 378 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що за заявою сторони суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, може відстрочити або розстрочити виконання рішення, а за заявою стягувача чи виконавця (у випадках, встановлених законом), - встановити чи змінити спосіб або порядок його виконання. Питання про відстрочення або розстрочення виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання судового рішення може бути розглянуто також за ініціативою суду.
Згідно з частиною третьою вказаної статті Кодексу адміністративного судочинства України підставою для встановлення або зміни способу або порядку виконання, відстрочення чи розстрочення виконання судового рішення є обставини, що істотно ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим.
Колегія суддів звертає увагу, що статтею 378 Кодексу адміністративного судочинства України не врегульовані вимоги щодо форми та змісту заяви про встановлення або зміну способу і порядку виконання, відстрочення чи розстрочення виконання судового рішення та питання щодо залишення без руху вказаних заяв.
Правові засади справляння судового збору, платників, об'єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору, визначає Закон України «Про судовий збір».
Відповідно до пункту 3 частини 2 статті 3 Закону України «Про судовий збір» судовий збір не справляється за подання заяви про зміну чи встановлення способу, порядку і строку виконання судового рішення.
Згідно з підпунктом 6 пункту 3 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір», за подання до адміністративного суду заяви про зміну чи встановлення способу, порядку і строку виконання судового рішення сплачується судовий збір у розмірі 0,3 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Таким чином, положення Закону України «Про судовий збір» є такими, що містять протиріччя одне одному.
Разом з тим єдиним способом усунення цієї колізії є внесення змін до Закону №3674-VI та встановлення правил справляння судового збору за подання заяви про зміну чи встановлення способу, порядку і строку виконання судового рішення на основі єдиних вимог. У контексті наведених вище законодавчих норм Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 28.11.2013 № 12-рп/2013 зазначив, що "гарантією реалізації права на судовий захист в аспекті доступу до правосуддя є встановлення законом помірного судового збору для осіб, які звертаються до суду. Це відповідає Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо заходів, що полегшують доступ до правосуддя, від 14 травня 1981 року N R(81)7: "У тій мірі, в якій судові витрати становлять явну перешкоду доступові до правосуддя, їх треба, якщо це можливо, скоротити або скасувати" (підпункт 12 пункту D).
Заборона відмови в розгляді та вирішенні адміністративної справи пов'язана з конституційним правом на судовий захист (частина третя статті 8 Основного Закону). Конституційний Суд України у пунктах 2, 3 резолютивної частини рішення від 25.12.1997 N 9-зп встановив, що відмова суду в прийнятті позовної заяви, оформленої у відповідності з чинним законодавством, є порушенням права на судовий захист, яке, відповідно до Конституції України, не може бути обмежене.
Відповідно до статті 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.
У практиці Європейського суду з прав людини принцип верховенства права розглядається як невід'ємний від доступу до правосуддя (рішення у справі "Голдер проти Сполученого Королівства"). У рішенні у справі "Bellet v. France" додатково було уточнено, з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві визначається рівень доступу до суду, наданий національним законодавством, що має бути достатнім для забезпечення права особи на суд.
У рішенні у справі "Функе проти Франції" вказано, що "якість" внутрішніх правових норм відповідно до Конвенції залежить від точності, з якою законодавство та судова практика визначають обсяг і умови здійснення владних повноважень, виключаючи небезпеку сваволі. Саме тому, виходячи з положень рішення Європейського суду з прав людини у справі "Олссон проти Швеції", потрібно не лише зважати на якість закону, але також, щоб останній відповідав принципу верховенства права. Останнє потребує існування у внутрішньому праві відповідних засобів захисту проти довільного втручання публічної влади у здійснення прав.
З огляду на викладене, колегія суддів зазначає, що в даному випадку, з урахуванням принципу верховенства права, слід застосовувати пункту 3 частини другої статті 3 Закону України «Про судовий збір».
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції було неповно встановлено обставини справи та порушено норми процесуального права, що призвело до неправильного вирішення питання про повернення заяви (подання) державного виконавця через відсутність документа про сплату судового збору та до порушення права позивача на доступ до правосуддя.
Відповідно до статті 320 КАС України у редакції, чинній на момент розгляду колегією суддів апеляційної скарги, підставами для скасування ухвали суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання.
Отже, апеляційна скарга Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України підлягає задоволенню, ухвала Київського окружного адміністративного суду від 09 серпня 2023 року - скасуванню, а справа направленню для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Керуючись ст.ст. 242-244, 250, 308, 311, 315, 320, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд,
Апеляційну скаргу Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України - задовольнити.
Ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 09 серпня 2023 року скасувати та направити справу для продовження розгляду до Київського окружного адміністративного суду.
Постанова набирає законної сили з дати прийняття та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя А.Б. Парінов
Судді О.О. Беспалов
І.О. Грибан