справа № 754/2712/22 головуючий у суді І інстанції Лісовська О.В.
провадження № 22-ц/824/8803/2023 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Березовенко Р.В.
20 грудня 2023 року м. Київ
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:
головуючого судді -Березовенко Р.В.,
суддів:Лапчевської О.Ф., Мостової Г.І.,
з участю секретаря Щавлінського С.Р.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою комунального некомерційного підприємства «Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф м. Києва» виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), поданою виконуючим обов'язки директора - Наталією Стаховою, на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 21 березня 2023 року та на додаткове рішення Деснянського районного суду м. Києва від 07 квітня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до комунального некомерційного підприємства «Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф м. Києва» виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), третя особа: виконувач обов'язків директора комунального некомерційного підприємства «Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф м. Києва» виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) Тищенко Володимир Анатолійович, про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку,-
Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до відповідача Комунального некомерційного підприємства «Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф м. Києва» виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку.
Позовні вимоги мотивовані тим, що він працює на посаді фельдшера спеціалізованої бригади екстреної (швидкої) медичної допомоги за спеціалізацією психіатрія відділення екстреної (швидкої) медичної допомоги з надання психіатричної допомоги КНП «Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф м. Києва».
Наказом КНП «Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф м. Києва» від 31.01.2022 року № 64 позивача відсторонено від роботи на час відсутності щеплення проти COVID-19 без збереження заробітної плати.
Позивач вважає вказаний наказ незаконним та таким, що підлягає скасуванню, виходячи з того, що наказ не встановлює та не передбачає, що діяльність перелічених в ній працівників може призвести до зараження працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, тому підстави для відсторонення, що передбачені в передбачених ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»; щеплення від гострої респіраторної хвороби СОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-COV-2, не передбачено Календарем профілактичних щеплень, як єдиним нормативним актом, який встановлює види обов'язкових щеплень в Україні, в тому числі, і за епідемічними показниками; в порушення ст. 7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» не було надано єдиним компетентним органом для встановлення факту ухилення - посадовою особою державної санітарно-епідеміологічної служби відповідного подання про усунення особи від роботи.
Крім цього, оскаржуваний наказ є протиправним, оскільки прийнятий за відсутності визначеного законом порядку відсторонення, оскільки ані ст. 46 КЗпП ані ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» не містить порядку для відсторонення працівників, які не щеплені проти С0VID-19; норма п. 41-6 постанови КМУ №1236, що містить вимогу про «взяття до відома» не містить імперативних приписів про порядок здійснення відсторонення працівників, а лише вказує на рекомендації до усвідомлення інформації, висловленої КМУ; норма ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» вимагає, щоб відсторонення відбувалося в порядку, встановленому законом, постанова КМУ №1236 законом не являється та не може собою його підмінювати; Конституція України не визначає серед випадків обмеження права на працю, обмеження пов'язане із щепленням проти СОVID-19, встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить Конституції України, як це було встановлено рішенням Конституційного Суду України №10-р/2020 від 28.08.2020 року.
На підставі викладеного позивач просить визнати протиправним та скасувати наказ Комунального некомерційного підприємства «Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф м. Києва» виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) № 64 від 31.01.2022 року про відсторонення ОСОБА_1 від роботи на час відсутності щеплення проти Covid-19 без збереження заробітної плати; поновити позивача на займаній посаді; стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу.
Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 21 березня 2023 року позовні вимоги ОСОБА_1 до Комунального некомерційного підприємства «Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф м. Києва» виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), третя особа: виконувач обов'язків директора Комунального некомерційного підприємства «Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф м. Києва» виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) Тищенко Володимир Анатолійович, про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку - задоволено частково.
Визнано протиправним та скасовано наказ Комунального некомерційного підприємства «Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф м. Києва» виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) № 64 від 31.01.2022 року про відсторонення ОСОБА_1 від роботи на час відсутності щеплення проти Covid-19 без збереження заробітної плати.
Стягнуто з Комунального некомерційного підприємства «Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф м. Києва» виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) на користь ОСОБА_1 середній заробіток за період з 01 лютого 2022 року по 31 березня 2022 року включно у розмірі 154 362, 26 грн.
Стягнуто з Комунального некомерційного підприємства «Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф м. Києва» виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) на користь держави судовий збір у розмірі 1543, 62 грн.
04.04.2023 року до суду надійшла заяву представника позивача про постановлення додаткового рішення для вирішення питання про стягнення витрат на правничу допомогу. Також представником надано суду докази на підтвердження укладеного з позивачем договору, акт виконаних робіт, детальний опис робіт.
Додатковим рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 07 квітня 2023 року стягнуто з Комунального некомерційного підприємства «Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф м. Києва» виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу у розмірі 37 000, 00 грн.
Не погодившись із рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 21 березня 2023 року та додатковим рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 07 квітня 2023 року, комунальне некомерційне підприємство «Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф м. Києва» виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), через виконуючого обов'язки директора - Наталію Стахову, подало апеляційну скаргу.
У апеляційній скарзі апелянт, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, просив рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити.
Обґрунтовує апеляційну скаргу тим, що не зрозуміло, про який саме медичний огляд зазначено у судовому рішенні. Звертає увагу, що профілактичні щеплення - це введення в організм людини медичних імунобіологічних препаратів для створення специфічної несприйнятливості до інфекційних хвороб. Наголошує, що профілактичне щеплення - це не медичний огляд. Вказує, що суд неналежно дослідив та неправильно оцінив наявні у справі докази, тому у рішенні суду, на думку апелянта, зроблено хибний висновок про те, що оскаржуваний наказ не містить вказівки на конкретну підставу відсторонення від роботи.
На переконання апелянта, оскаржуваний наказ містить вказівку на конкретну підставу відсторонення від роботи, а саме: письмова відмова від проведення обов'язкового профілактичного щеплення проти COVID-19. Зазначає, що у матеріалах справи також наявний документ, а саме - пояснення про відмову від вакцинації ОСОБА_1 від 25.01.2022р, зі змісту якого вбачається, що ОСОБА_1 , свою відмову від проведення обов'язкового профілактичного щеплення проти COVID-19 обґрунтовує тим, що на його думку наявне законодавство України (яке він наводить) не передбачає відсторонення працівників від роботи з підстав відмови вакцинації від COVID-19, є незаконним, а також «КЗпП України відсутні такі підстави відсторонення працівників від роботи, як відмова від щеплення від COVID-19 і відмова від участі у медичних дослідженнях». Серед іншого, зазначає, що пояснення ОСОБА_1 про відмову від вакцинації містять фотокопію результату аналізу поганої якості, нібито зробленого в КНПІ «КМКЛ № 4» (не містить печаток, штампів цього закладу охорони здоров'я). Зазначений документ, на думку апелянта, малоінформативний без відповідного лікарського висновку, нічого не доводить, не є клінічним діагнозом, має сумнівну достовірність. Також апелянт зазначає, що твердження позивача про те, що оригінал цього документа знаходиться у Апелянта не відповідає дійсності.
Поряд з цим звертає увагу апеляційного суду на те, що апелянт, своїм наказом довів до відома ОСОБА_1 наслідки, для виконання трудових обов'язків, відмови від обов'язкового профілактичного щеплення. Наголошує, що законодавством України не встановлено вимог до оформлення наказів про відсторонення від роботи працівників підприємства, які відмовляються або ухиляються від проведення обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19. Відсутні також і вимоги щодо наведення «фактів, які б підтверджували нагальність потреби у відстороненні саме позивача від роботи». Апелянт стверджує, що відповідач зазнав значних труднощів через спалах епідемії. Кількість викликів екстреної медичної допомоги значно збільшилася. Необхідно було убезпечити медичних працівників від поширення захворювання на COVID-19 для збереження їх здоров'я та для збереження кількості працездатних виїзних бригад. Крім того, зауважує, що медичні працівники закладу охорони здоров'я відповідача (в тому числі і фельдшер ОСОБА_1 ), через виїзний характер роботи, мають надто велику кількість соціальних контактів. Не зважаючи на наявність засобів індивідуального захисту, через значну кількість соціальних контактів на роботі, фельдшер ОСОБА_1 мав більшу вірогідність заразитися COVID-19 та заразити велику кількість інших осіб. Також вказує, що фельдшер ОСОБА_1 під час роботи контактує з наявними лікарськими засобами та медичною апаратурою, з якими також контактують інші працівники, пацієнти. Однак суд першої інстанції залишив указані обставини поза увагою.
Разом з тим апелянт вважає, що оскільки рішення суду є незаконним, необґрунтованим, а також таким, що підлягає скасуванню, додаткове рішення суду також є незаконним та таким, що підлягає скасуванню.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 17 травня 2023 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою та надано строк для подання відзиву на апеляційну скаргу.
29 травня 2023 року на адресу Київського апеляційного суду надійшов відзив позивача на апеляційну скаргу. У вказаному відзиві позивач просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення та додаткове рішення - без змін.
Відзив обґрунтовує тим, що позивач був неправомірно та безпідставно відсторонений від роботи з 01 лютого 2022 року по 31 березня 2022 року. Вказує, що для отримання профілактичного щеплення, в тому числі проти COVID-19, необхідна згода працівника, який отримав повну й об'єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього тощо. Роботодавець має довести до відома працівника наслідки для виконання трудових обов'язків відмови чи ухилення працівника від обов'язкового профілактичного щеплення, а лікар - надати об'єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього для здоров'я та можливі поствакцинальні ускладнення. Звертає увагу суду на те, що позивач для забезпечення своєчасного проведення профілактичних щеплень лікарем, фельдшером або молодшим спеціалістом з медичною освітою не запрошувався в усній або письмовій формі, як особа, яка на думку відповідача підлягає щепленню, у день, визначений для проведення щеплень до кабінету щеплень, позивачу не проводився медичний огляд, який є обов'язковим перед щепленням, у медичній документації не здійснювався відповідний запис лікаря про дозвіл на проведення щеплення та відповідно не вкладалася форма №063-2/0.
Позивач вважає, що Пояснення про відмову від вакцинації ОСОБА_1 від 25.01.2022 р. не могло бути правомірною підставою для відсторонення від роботи Позивача, оскільки не є належним доказом, який би підтверджував факт відмови поінформованого працівника від проведення обов'язкового профілактичного щеплення чи факт ухилення від останнього. Жодних доказів про надання лікарем особисто Позивачу об'єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від нього для здоров'я та можливі поствакцинальні ускладнення матеріали справи не містять. Окрім того, вказує, що відсутнє відповідне письмове підтвердження відмови Позивача, а в разі відмови дати таке підтвердження - засвідченого акту, складеного в присутності свідків, матеріали справи не містять. Також відсутні й відомості щодо статистичного обліку відмови Позивача від обов'язкових профілактичних щеплень, що були б внесені до відповідних медичних документів.
Окрім того, на думку позивача, так як суд першої інстанції визнав протиправним та скасував наказ комунального некомерційного підприємства «Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф м. Києва» виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) N664 від 31.01.2022 року про відсторонення ОСОБА_1 від роботи на час відсутності щеплення проти Covid-19 без збереження заробітної плати, тому законно та обґрунтовано відповідно до оскаржуваного в апеляційному порядку рішення, судом першої інстанції була задоволена позовна вимога про стягнення з Комунального некомерційного підприємства «Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф м. Києва» виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за період з 01 лютого 2022 року по 31 березня 2022 року включно у розмірі 154 362, 26 грн.
Щодо витрат, пов'язаних з правничою допомогою адвоката, вказував, що відповідно до документів, наданих позивачем, загальна вартість робіт, виконаних адвокатом у цивільній справі №754/2712/22, становить 37 000, 00 грн. На думку позивача, суд першої інстанції у порядку, встановленому процесуальним законодавством, 07 квітня 2023 року ухвалив додаткове рішення.
У судовому засіданні представники апелянта просили апеляційну скаргу задовольнити на підставі наведених в ній доводів.
Представник позивача просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення без змін.
Інші учасники справи, належним чином повідомлені про час та місце розгляду справи, до суду не з'явилися, однак їх неявка згідно вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити частково, виходячи з такого.
Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Щодо доводів апеляційної скарги у частині оскарження рішення Деснянського районного суду м. Києва від 21 березня 2023 року
Судом першої інстанції встановлено, що позивач ОСОБА_1 працює на посаді фельдшера спеціалізованої бригади екстреної (швидкої) медичної допомоги за спеціалізацією психіатрія відділення екстреної (швидкої) медичної допомоги з надання психіатричної допомоги КНП «Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф м. Києва».
04 жовтня 2021 року на сайті МОЗ України було опубліковано прийнятий Наказ МОЗ України «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням» №2153 від 04.10.2021 року, який містив такі положення: «Обов'язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають працівники:
1.Центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів;
2.Місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів;
3.Закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно- технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності».
10.01.2022 року КНП «Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф м. Києва» видано Наказ № 9 «Про попередження щодо відсторонення віл роботи працівників підприємства, які відмовляються або ухиляються від проведення обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19», відповідно до якого працівників КНП, у тому числі і відповідача, було попереджено про їх можливе відсторонення від роботи у разі відмови або ухилення від обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19.
Наказом в.о.директора КНП «Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф м. Києва» № 64 від 31.01.2022 року позивача було відсторонено від роботи на час відсутності щеплення проти COVID-19 без збереження заробітної плати.
Задовольняючи позовну вимогу про визнання незаконним та скасування наказу відповідача від 31.01.2022 року № 64 про відсторонення від роботи, суд першої інстанції виходив з того, що КНП перед видачею оскаржуваного наказу не було документально зафіксовано факту проведення обов'язкового медичного огляду особи перед щепленням та(або) відмови чи ухилення позивача від його проходження і щеплення та, відповідно, оскаржуваний наказ не містить вказівки на конкретну підставу відсторонення від роботи: відмова чи ухилення від проведення щеплення, тобто не було дотримано порядку відсторонення від роботи на підставі наведених вище законодавчих актів. Суд першої інстанції враховував те, що застосування до позивача такого заходу як відсторонення від роботи не передбачало жодної індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов'язків, а відповідачем в оспорюваному наказі не наведено жодних фактів, які б підтверджували нагальність потреби у відстороненні саме позивача від роботи.
Щодо позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд першої інстанції встановив, що середній заробіток за час затримки розрахунку, що підлягає стягненню на користь позивача, становить 154 362, 26 грн.
При перевірці висновків суду першої інстанції, у контексті доводів апеляційної скарги, колегія суддів, ураховуючи правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в постанові від 14 грудня 2022 року в справі №130/3548/21 (провадження № 14-82цс22), виходить з такого.
За змістом пункту 1 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого приватного життя. Поняття приватного життя включає право особи на формування та розвиток стосунків з іншими людьми, включаючи стосунки професійного або ділового характеру. Тому обмеження, накладені, зокрема, на доступ до трудової діяльності, впливають на приватне життя людини та є втручанням у право на повагу до такого життя. З огляду на вказане спірні правовідносини, пов'язані з оцінкою правомірності відсторонення позивачки, підпадають під дію статті 8 Конвенції.
Критерії правомірного втручання держави у право на повагу до приватного життя людини викладені в пункті 2 статті 8 Конвенції, відповідно до якого органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
З огляду на цей припис критеріями сумісності заходу втручання у право на повагу до приватного життя з гарантіями статті 8 Конвенції є такі: 1) чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, який відповідає вимогам до якості (доступність, чіткість і зрозумілість, передбачуваність застосування з метою уникнення ризику свавілля); 2) чи переслідувало легітимну мету, що випливає саме зі змісту пункту 2 вказаної статті; 3) чи є відповідний захід нагально потрібним і пропорційним цій меті (необхідним у демократичному суспільстві), тобто, чи є він у ситуації конкретної людини найменш обтяжливим засобом, що дозволяє досягнути визначеної в пункті 2 статті 8 мети. Втручання становитиме порушення гарантій статті 8 Конвенції, якщо воно не відповідатиме будь-якому з означених критеріїв.
Медична допомога - діяльність професійно підготовлених медичних працівників, спрямована на профілактику, діагностику та лікування у зв'язку з хворобами, травмами, отруєннями і патологічними станами, а також у зв'язку з вагітністю та пологами (абзац п'ятий частини першої статті 3 Закону України № 2801-XII «Основи законодавства України про охорону здоров'я» (далі - Закон № 2801-XII) у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
За змістом пункту «б» частини першої статті 10 Закону № 2801-XII громадяни зобов'язані у передбачених законодавством випадках робити щеплення. Щодо окремих особливо небезпечних інфекційних захворювань можуть здійснюватися обов'язкові медичні огляди, профілактичні щеплення, лікувальні та карантинні заходи в порядку, встановленому законами України (друге речення частини другої статті 30 цього Закону).
Медичне втручання (застосування методів діагностики, профілактики або лікування, пов'язаних із впливом на організм людини) допускається лише в тому разі, коли воно не може завдати шкоди здоров'ю пацієнта. Медичне втручання, пов'язане з ризиком для здоров'я пацієнта, допускається як виняток в умовах гострої потреби, коли можлива шкода від застосування методів діагностики, профілактики або лікування є меншою, ніж та, що очікується в разі відмови від втручання, а усунення небезпеки для здоров'я пацієнта іншими методами неможливе (частини перша та друга статті 42 Закону № 2801-XII).
Статтею 284 ЦК України передбачено, що надання медичної допомоги фізичній особі, яка досягла чотирнадцяти років, провадиться за її згодою. Повнолітня дієздатна фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, має право відмовитися від лікування.
Статтею 43 Закону № 2801-XII визначено, що для застосування методів діагностики, профілактики та лікування необхідна згода інформованого відповідно до статті 39 цих Основ пацієнта.
Частиною шостою статті 12 Закону № 1645-ІІІ також передбачено, що повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об'єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення;якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов'язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження - засвідчити це актом у присутності свідків.
Згідно із частиною сьомою цієї статті відомості про профілактичні щеплення, поствакцинальні ускладнення та про відмову від обов'язкових профілактичних щеплень підлягають статистичному обліку і вносяться до відповідних медичних документів. Медичні протипоказання, порядок проведення профілактичних щеплень та реєстрації поствакцинальних ускладнень установлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я.
Аналізуючи викладене, слід дійти висновку, що для отримання профілактичного щеплення, в тому числі проти COVID-19, необхідна згода працівника, який отримав повну й об'єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього тощо. Роботодавець має довести до відома працівника наслідки для виконання трудових обов'язків відмови чи ухилення працівника від обов'язкового профілактичного щеплення, а лікар - надати об'єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього для здоров'я та можливі поствакцинальні ускладнення. Відмова поінформованого працівника від проведення обов'язкового профілактичного щеплення чи факт ухилення від останнього мають бути належно підтвердженими.
Відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом. Приписи законів України з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника.
Поряд з цим, також слід з'ясувати, чи було нагально необхідним відсторонення особи від роботи та наскільки саме таке відсторонення сприяло досягненню зазначеної легітимної мети.
За змістом Переліку № 2153 обов'язковим профілактичним щепленням проти COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають усі працівники визначених цим документом органів, закладів, підприємств, установ, організацій у разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом МОЗ від 16 вересня 2011 року № 595.
Отже, Перелік № 2153 передбачав низку винятків, пов'язаних зі станом здоров'я конкретної людини, із загального правила про обов'язкову вакцинацію зазначених груп працівників незалежно від того, чи є в них об'єктивна необхідність контактувати на роботі з іншими людьми та з якою саме їх кількістю, тобто чи мають підвищений ризик інфікуватися коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяти його подальшому поширенню. Критеріїв вибору підприємств, установ та організацій для включення до Переліку № 2153 останній не містить.
Поряд з цим, Велика Палата Верховного Суду вказувала, що відсторонення особи від роботи, що може мати наслідком позбавлення її в такий спосіб заробітку без індивідуальної оцінки поведінки цієї особи, лише на тій підставі, що вона працює на певному підприємстві, у закладі, установі, іншій організації, може бути виправданим за наявності дуже переконливих підстав. У кожному випадку слід перевіряти, чи була можливість досягнути поставленої легітимної мети шляхом застосування менш суворих, ніж відсторонення працівника від роботи, заходів після проведення індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов'язків, зокрема, оцінки об'єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, можливості організації дистанційної чи надомної роботи тощо.
У кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність підстав для обов'язкового щеплення працівника проти COVID-19 і, відповідно, для відсторонення працівника від роботи, слід виходити не тільки з Переліку № 2153, але й оцінки загрози, яку потенційно на роботі може нести невакцинований працівник. Зокрема, слід враховувати і такі обставини, як:
- кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих);
- форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим;
- умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження;
- контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням.
Визначаючи об'єктивну необхідність щеплення працівника і перевіряючи законність його відсторонення від роботи для протидії зараженню COVID-19, необхідно з'ясовувати наявність наведених вище та інших факторів.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) наголошувала на тому, що при розгляді подібних справ суди повинні враховувати, що суспільні інтереси превалюють над особистими, однак лише тоді, коли втручання у відповідні права особи має об'єктивні підстави (передбачене законом, переслідує легітимну мету, є нагально необхідним і пропорційним такій меті).
Як встановлено судом, посада позивача підпадає під перелік професій, які підлягають обов'язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України.
Надаючи правову оцінку наказу про відсторонення позивача від роботи, апеляційний суд бере до уваги, що перед винесенням відповідачем наказу №64 від 31 січня 2022 року «Про відсторонення від роботи фельдшера спеціалізованої бригади екстреної 9швидкої) медичної допомоги за спеціалізацією психіатрія відділення екстреної (швидкої) медичної допомоги з надання психіатричної допомоги ОСОБА_1», позивач не викликався до пункту вакцинації і в присутності лікаря пункту вакцинації не складався акт про відмову чи ухилення останнього від проходження вакцинації.
У матеріалах справи відсутні докази факту відмови поінформованого працівника (позивача) від проведення обов'язкового профілактичного щеплення чи факту ухилення від останнього, що оформлені відповідно до порядку, визначеного діючим законодавством. Жодних доказів про надання лікарем особисто ОСОБА_1 об'єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від нього для здоров'я та можливі поствакцинальні ускладнення матеріали справи не містять. Окрім того, відсутнє відповідне письмове підтвердження відмови позивача, а в разі відмови дати таке підтвердження - засвідченого акту, складеного в присутності свідків, матеріали справи також не містять. Крім того, у матеріалах справи відсутні й відомості щодо статистичного обліку відмови ОСОБА_1 від обов'язкових профілактичних щеплень, що були б внесені до відповідних медичних документів.
Отже, висновки суду першої інстанції про те, що відсторонення ОСОБА_1 від роботи було неправомірним, на думку апеляційного суду, є цілком законними та обґрунтованими.
Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата - це винагорода, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу, тобто заробітна плата виплачується саме за виконану роботу.
Оскільки під час відсторонення працівник тимчасово увільняється від виконання своїх трудових обов'язків та не може виконувати роботу, то такому працівникові заробітна плата в період відсторонення не виплачується, якщо інше не встановлено законодавством.
Чинним законодавством не передбачено обов'язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв'язку з відмовою або ухиленням від проведення обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19. Водночас колективним та/або трудовим договором, рішенням роботодавця може бути передбачено інші умови.
У зв'язку із цим у кожному конкретному випадку при вирішенні питання про нарахування сум за час правомірного відсторонення працівника від роботи слід виходити, насамперед, із норм КЗпП України, умов колективного договору, який діє на підприємстві, де працює відсторонений працівник, та укладеного з останнім трудового договору.
У разі, якщо таке відсторонення не було правомірним, роботодавець зобов'язаний здійснити працівникові визначені законодавством виплати.
Згідно роз'яснень, викладених у п.32 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» у випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв'язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи - невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку, він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи із заробітку за останні два календарні місяці роботи.
У пункті 10 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» від 24.12.1999 № 13 зазначено, що якщо буде встановлено, що на порушення статті 46 КЗпП роботодавець із власної ініціативи без законних підстав відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, суд має задовольнити позов останнього про стягнення у зв'язку з цим середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу (ст. 235 КЗпП).
За змістом ч. 2 ст. 235 Кодексу Законів про працю України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік.
Також, відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» вона застосовується, серед іншого, у випадках вимушеного прогулу.
Згідно п. 2 вказаної постанови середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Згідно п. 8 вказаної постанови нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Судом першої інстанції було встановлено, що відповідно до наданого позивачем розрахунку заробітна плата позивача за два місяці до відсторонення становила 97 230, 63 грн. (грудень 2021 року) та 49 952, 09 грн. (січень 2022 року).
При цьому, суд першої інстанції дійшов висновку, що середній заробіток за час затримки розрахунку, що підлягає стягненню на користь позивача слід вираховувати з середньоденної заробітної плати позивача та кількості робочих днів за період відсторонення.
З таким висновком суду першої інстанції колегія суддів погодитися не може, оскільки він є помилковим.
З матеріалів справи вбачається, що позивач виконував погодинну роботу і оплата його праці розраховувалася також щодо відпрацьованих годин на місяць. Отже середній заробіток повинен розраховуватися не з середньоденної заробітної плати, а з середньогодинної заробітної плати, і не з робочих днів за період з 01 лютого 2022 року по 31 березня 2022 року (дата допуску до роботи), а з кількості годин, які позивач повинен був відпрацювати за цей період згідно свого графіку роботи.
Таким чином, середньогодинна заробітна плата позивача за останні два повні місяці роботи до відсторонення становить 498,59 грн. ((97230, 63 грн. + 49952, 09 грн.)/295,2 год. (158,4 год за грудень 2021 року + 136,8 год за січень 2022 року)).
При цьому, кількість годин, яку повинен позивач був відпрацювати за період з 01 лютого 2022 року по 31 березня 2022 року становить 302,4 год. ( 144 год. за лютий 2022 року + 158,4 год. за березень 2022 року)
Отже середній заробіток, який підлягав до стягнення на користь позивача становить 150 773, 62 грн., що не заперечується та, крім іншого, підтверджується письмовими поясненнями представника позивача наданими апеляційному суду під час перегляду справи.
За таких обставин, колегія суддів, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, вважає, що суд першої інстанції правильно встановивши обставини спору, дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до комунального некомерційного підприємства «Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф м. Києва» виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) в частині визнання протиправним та скасування наказу.
Що стосується рішення суду першої інстанції у частині стягнення середнього заробітку з відповідача на користь позивача, то воно не грунтується на матеріалах справи та ухвалене з порушенням норм матеріального права, а тому підлягає зміні у цій частині, шляхом викладення мотивувальної частини рішення в цій частині у редакції цієї постанови та зменшення розміру стягнутого середнього заробітку до 150 773,62 грн.
Щодо доводів апеляційної скарги у частині оскарження додаткового рішення Деснянського районного суду м. Києва від 07 квітня 2023 року
Судом першої інстанції встановлено, що у позовній заяві позивачем було заявлено про судові витрати, які він очікує понести у зв'язку з розглядом даної справи.
З наданих суду письмових доказів суд першої інстанції встановив, що 12.10.2018 року між позивачем та Адвокатським бюро «Остапович та партнери» був укладений Договір про надання правової допомоги № 01/12/18. 01.07.2022 року між вказаними сторонами була укладена Додаткова угода № 1 до Договору про надання правової допомоги.
27.03.2023 року адвокатом Остаповичем В.М. складений Акт здачі-приймання робіт, виконаних адвокатом у цивільній справі № 754/2712/22, згідно договору про надання правової допомоги від 12.10.2018 року, в якому також вказаний детальний опис робіт, виконаних адвокатом. Вказаний Акт підписаний позивачем ОСОБА_1 .
Відповідно до вказаних документів загальна вартість робіт, виконаних адвокатом у цивільній справі № 754/2712/22, становить 37 000, 00 грн.
Суд першої інстанції, оцінивши надані докази, дійшов висновку про те, що витрати позивача на правничу допомогу підлягають стягненню з відповідача у повному обсязі.
Однак апеляційний суд не може погодитися з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Відповідно до положень ч. 1, 3 ст. 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.
Частинами 1, 3 ст. 134 ЦПК України визначено, що разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв'язку із розглядом справи. Попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи.
За ч 1-4 ст. 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
При цьому, за ч. 5, 6 ст. 137 ЦПК України у разі недотримання вимог ч. 4 ст. 137 ЦПК України суд може за клопотанням іншої сторони зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
За ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються, зокрема, у разі відмови в позові - на позивача.
Відповідно до положень ч. 3, ч.4 ст. 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує:
1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи;
2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;
3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо;
Якщо сума судових витрат, заявлена до відшкодування, істотно перевищує суму, заявлену в попередньому (орієнтовному) розрахунку, суд може відмовити стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні судових витрат в частині такого перевищення, крім випадків, якщо сторона доведе, що не могла передбачити такі витрати на час подання попереднього (орієнтовного) розрахунку.
Відповідно до ч. 8 ст. 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Крім цього, пунктом 9 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» встановлено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.
Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення.
Відповідно до ст. 19 цього Закону видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
Статтею 30 цього Закону передбачено, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.
Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.
При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим про що, зокрема, зазначено у рішеннях Європейського суду з прав людини від 26.02.2015 у справі «Баришевський проти України», від 10.12.2009 у справі «Гімайдуліна і інших проти України», від 12.10.2006 у справі «Двойних проти України», від 30.03.2004 у справі «Меріт проти України».
Відповідно до правової позиції ВС/КАС, викладеної у постанові від 28.12.202 у справі № 640/18402/19 склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом мають бути враховані критерії об'єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв'язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Судом встановлено, що у позовній заяві позивач зазначав, що попередній (орієнтовний) розрахунок судових витрат, які позивач поніс і які очікує понести у зв'язку з розглядом справи становить 15 000 грн. - витрати на професійну правничу допомогу (т.1, а.с.86).
При цьому з тексту позовної заяви не вбачається, що позивач заявляв про те, що ним будуть подані у строки, передбачені частиною 8 статті 141 ЦПК України, додаткові докази про понесені судові витрати.
Отже, враховуючи відсутність у матеріалах справи заяви позивача чи його представника про намір подати докази на підтвердження витрат на професійну правничу допомогу після ухвалення судового рішення, відсутні підстави для прийняття та урахування поданих стороною позивача документів після ухвалення судового рішення у даній справі.
Такий висновок суду повною мірою узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеному у додатковій постанові від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19).
Станом на час прийняття рішення Деснянського районного суду м. Києва від 21 березня 2023 року у матеріалах справи були наявні лише попередній (орієнтовний) розрахунок витрат на правничу допомогу та копія ордера серія АА №1193459 від 18 жовтня 2022 року (т.1, а.с. 157).
Позивач чи його представник не долучив додаткових доказів витрат на професійну правничу допомогу впродовж усього розгляду справи судом та не вказав наміру, зокрема, у судовому засіданні до закінчення судових дебатів у справі, про подання таких доказів протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду.
Отже, апеляційний суд вважає, що сторона позивача пропустила строк для подання додаткових доказів понесених витрат. При цьому у своїй заяві про ухвалення додаткового рішення представник позивача не просив поновити пропущений процесуальний строк та не вказував про поважність причин його пропуску.
У зв'язку з цим апеляційний суд вважає, що в частині вирішення питання про долучення додаткових доказів витрат позивача на професійну правничу допомогу заяву представника позивача необхідно було залишити без розгляду, так як дані докази були надані поза межами строку, встановленого частиною 8 статті 141 ЦПК України.
За таких обставин суд першої інстанції повинен був вирішити питання про ухвалення додаткового судового рішення щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу на підставі доказів, наданих стороною позивача у строк, визначений частиною 8 статті 141 ЦПК України.
Отже, ураховуючи відсутність у матеріалах справи доказів витрат позивача на професійну правничу допомогу та розміру таких витрат, апеляційний суд дійшов висновку про відмову у задоволенні вимоги позивача про стягнення з відповідача витрат на професійну правничу допомогу.
Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Відповідно до ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
За таких обставин, ураховуючи вищевикладене, апеляційний суд вважає, що доводи апеляційної скарги у частині оскарження додаткового рішення суду заслуговують на увагу, а додаткове рішення Деснянського районного суду м. Києва від 07 квітня 2023 року, відповідно, підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у стягненні з Комунального некомерційного підприємства «Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф м. Києва» виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) на користь ОСОБА_1 витрат на правничу допомогу у розмірі 37 000, 00 грн.
Керуючись ст.ст. 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд
Апеляційну скаргу комунального некомерційного підприємства «Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф м. Києва» виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), подану виконуючим обов'язки директора - Наталією Стаховою, на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 21 березня 2023 року та на додаткове рішення Деснянського районного суду м. Києва від 07 квітня 2023 року - задовольнити частково.
Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 21 березня 2023 року у частині стягнення з Комунального некомерційного підприємства «Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф м. Києва» виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за період з 01 лютого 2022 року по 31 березня 2022 року включно у розмірі 154 362, 26 грн. - змінити, виклавши мотивувальну частину рішення в цій частині у редакції цієї постанови.
У іншій частині рішення Деснянського районного суду м. Києва від 21 березня 2023 року залишити без змін.
Додаткове рішення Деснянського районного суду м. Києва від 07 квітня 2023 року - скасувати та ухвалити нове, яким у стягненні з Комунального некомерційного підприємства «Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф м. Києва» виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) на користь ОСОБА_1 витрат на правничу допомогу у розмірі 37000, 00 грн. - відмовити.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.
Повний текст судового рішення виготовлено 08 січня 2024 року.
Головуючий: Р.В. Березовенко
Судді: О.Ф. Лапчевська
Г.І. Мостова