ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
22.01.2024Справа № 910/10936/23 (910/17104/23)
Суддя Господарського суду міста Києва Пасько М.В. розглянувши матеріали позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3
про визнання недійсним попереднього договору про укладення договору купівлі-продажу в межах справи № 910/10936/23
Позивач звернувся до суду з позовною заявою про визнання недійсним попереднього договору про укладення договору купівлі-продажу в межах справи № 910/10936/23.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.11.2023 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін (без проведення судового засідання).
Розглянувши матеріали справи в спрощеному провадженні без виклику сторін, суд -
Як вбачається з матеріалів справи, позивач ОСОБА_1 просить суд визнати недійсним Попередінй договір про укладення договору купівлі-продажу від 20.12.2020 року р.н. 3677, укладений між Відповідачем 1 та Сокол Ігорем Володимировичем в інтересах якого діяв Позивач.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що договір купівлі-продажу було укладено з недодержанням в момент його вчинення стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 ЦК України. Так, предметом Оскаржуваного договору є об'єкт нерухомості - квартира № 54 (п'ятдесят чотири) загальною площею 26 (двадцять шість) кв.м. в багатоквартирному житловому будинку, збудованому на земельних ділянках площею 0,0300 га, кадастровий номер якої 3222486201:01:011:5011 та площею 0,0300 га, кадастровий номер якої - 3222486201:01:011:5012, що знаходиться в селі Софіївська Борщагівка, Києво-Святошинському районі Київської області, по вулиці Леменівська.
Відповідно, оскаржуваний договір був укладений без створення фондів фінансування будівництва, що суперечить ст. 4 ЗУ «Про інвестиційну діяльність».
Відповідно Позивач, вважає, що даний договір підлягає визнанню недійсним на підставі ч. 1 ст. 215 ЦК України та ч. 1 ст. 203 ЦК України.
Відповідачем 1 було надано суду відзив на позовну заяву, в яких зазначили, про неможливість її задоволення, у зв'язку з відсутність порушення прав та законних інтересів Позивача.
Відповідач 1 також вказав на відсутність конкретних фактів порушення її майнових прав та інтересів, та стверджує, що законні інтереси Позивача оспорюваним договором порушені не були.
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Стаття 14 ГПК України визначає принцип диспозитивності господарського судочинства та встановлює, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Верховний Суд зазначає, що відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку.
Згідно зі статтею 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів, а загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 цього ж Кодексу.
Нікчемний правочин є недійсним у силу прямої вказівки закону за фактом наявності певної умови (обставини). Натомість оспорюваний правочин ЦК імперативно не визнає недійсним, допускаючи можливість визнання його таким у судовому порядку на вимогу однієї зі сторін або іншої заінтересованої особи, якщо в результаті судового розгляду буде доведено наявність визначених законодавством підстав недійсності правочину в порядку, передбаченому процесуальним законом.
При цьому оспорюваний правочин є вчиненим, породжує юридично значущі наслідки, обумовлені ним, й у силу презумпції правомірності правочину за статтею 204 ЦК України вважається правомірним, якщо не буде визнаний судом недійсним.
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Згідно з частиною першою статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.
Реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України, статтею 4 ГПК України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа не вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.
Аналіз наведених норм свідчить про те, що підставою для звернення особи до суду є наявність у неї порушеного права та/або законного інтересу. Таке звернення здійснюється особою, якій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які підтверджували б наявність порушення права та/або законного інтересу особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.
Особа, яка звертається до суду з позовом вказує у позові власне суб'єктивне уявлення про її порушене право та/або охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.
У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються заявлені вимоги, у тому числі, щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.
Оцінка предмета заявленого позову, а відтак наявності підстав для захисту порушеного права та/або інтересу позивача, про яке ним зазначається в позовній заяві, здійснюється судом, на розгляд якого передано спір, крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги (такий правовий висновок Верховного Суду викладений у постановах від 19.09.2019 у справі № 924/831/17, від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, від 22.09.2022 у справі № 924/1146/21, від 06.10.2022 у справі № 922/2013/21, від 17.11.2022 у справі № 904/7841/21).
ЦК України визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, шляхом укладання правочинів суб'єкти цивільних відносин реалізують свої правомочності, суб'єктивні цивільні права за допомогою передачі цих прав іншим учасникам.
Таким чином, при вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права.
Одним із способів захисту цивільних прав та інтересу є визнання правочину недійсним (пункт 2 частини другої статті 16 ЦК України).
Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є:
пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорювання правочину;
встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.
Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним, не спрямована на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи не полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі.
Свобода договору, яка передбачає, що сторони є вільними в укладенні договору, визначенні умовами договору, і свобода підприємницької діяльності, яка полягає у самостійному здійсненні без обмежень будь-якої підприємницької діяльність, не забороненої законом, є ключовими засадами цивільного права та господарського права, закріпленими у статтях 3, 627 ЦК України, статтях 6, 43 Господарського кодексу України. Визнання договору недійсним за позовом третьої особи, не сторони договору, а тільки особою за довіреністю, є суттєвим втручанням зазначені принципи і порушений інтерес особи має бути таким, що вимагає такого втручання і таке втручання має бути єдиним можливим способом виправлення правової ситуації.
Отже, крім учасників правочину (сторін договору), позивачем у справі про визнання недійсним правочину може бути будь-яка заінтересована особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин.
Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 387/515/18.
Водночас у постанові Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27.01.2020 у справі № 761/26815/17 міститься висновок про те, що недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документу, як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.
Таким чином, у господарському провадженні особами здійснюється реалізація права на захист їх цивільних прав за допомогою способів захисту.
Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.
При цьому відсутність порушення прав та законних інтересів позивача є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові (така правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 910/15262/18, від 03.03.2020 у справі № 910/6091/19).
Поряд з цим у названих постановах Верховного Суду також відзначено, що у разі з'ясування обставин відсутності порушеного права позивача (що є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові), судам не потрібно вдаватись до оцінки спірного правочину на предмет його відповідності положенням законодавства.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
У справі «Трофимчук проти України» (№4241/03, §54, ЄСПЛ, 28 жовтня 2010 року) Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.
Суд дійшов висновку, що ОСОБА_1 РНОКПП ( НОМЕР_1 ) був представником ОСОБА_3 , та уклав від його імені Попередній договір про укладення договору купівлі-продажу від 20.12.2020 року р.н. 3677. Судом встановлено, що подаючи Позов, Позивач - ОСОБА_1 звернувся від власного імені, а не в інтересах свого Довірителя - ОСОБА_3 . Суд встановив, що Відповідач -1 та Відповідач -2, про нікчемність правочину не заявляли, будь-яких позовних заяв з питань визнання такого договору недійсним не подавали, відповідно такий договір вважають дійсним.
Стороною оспорюваного Попереднього договору про укладення договору купівлі-продажу від 20.12.2020 року р.н. 3677 ОСОБА_1 не виступає, вказаним договором його права, інтереси та обов'язки не змінені або не встановлені. Таким чином, Позивачем не було доведено, що його права та обов'язки були якимось чином порушені під час укладення Попереднього договору про укладення договору купівлі-продажу від 20.12.2020 рок р.н. 3677.
У зв'язку з відсутністью обґрунтованих та достатньо переконливих доказів порушення прав чи обов'язків Позивача в рамках зазначеного договору, суд приходить до висновку, що його вимоги не мають підстав для задоволення.
Керуючись ст. ст. 86, 129, 232, 233, 236-241 ГПК України, суд -
1. Відмовити в задоволенні позову повністю.
2.Стягнути з ОСОБА_1 РНОКПП ( НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_2 РНОКПП ( НОМЕР_2 ) судові витрати у розмірі 18500 грн. (вісімнадцять тисяч п'ятсот) грн.
3.Видати накази відповідно до ст. 327 ГПК України.
4.Рішення набирає законної сили відповідно до вимог ст. 241 ГПК України та підлягає оскарженню в порядку та строк визначені розділом ІV ГПК України.
Суддя М.В. Пасько