вул. Пирогова, 29, м. Вінниця, 21018, тел./факс (0432)55-80-00, (0432)55-80-06 E-mail: inbox@vn.arbitr.gov.ua
"15" січня 2024 р. м. Вінниця Cправа № 902/1337/23
Господарський суд Вінницької області у складі:
головуючий суддя Міліціанов Р.В.,
при секретарі Московчук Є.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи
за позовом: Фізичної особи-підприємця Лазоренка Віталія Петровича, АДРЕСА_1 , код - НОМЕР_1
до: Фізичної особи-підприємця Завреловського Богдана Романовича, АДРЕСА_2 , код - НОМЕР_2
про стягнення 117 499,82 грн
за участю представників:
позивача: Лазоренко Віталій Петрович
свідок: ОСОБА_2
відповідача: Завреловський Богдан Романович
Грабік Максим Сергійович
25.10.2023 року до Господарського суду Вінницької області надійшла позовна заява (б/н від 25.10.2023 року) (вх. № 1359/23 від 25.10.2023 року) Фізичної особи-підприємця Лазоренка Віталія Петровича до Фізичної особи-підприємця Завреловського Богдана Романовича про стягнення 117 499,82 грн заборгованості, з яких 52 779,00 грн основного боргу, 3 401,00 грн 3% річних, 43 181,90 грн пені та 18 137,92 грн інфляційних втрат за надані послуги з перевезення пасажирів.
Ухвалою суду від 30.10.2023 року відкрито провадження у справі № 902/ 1337/23 за правилами спрощеного позовного провадження та призначено судове засідання для розгляду справи по суті на 23.11.2023 року.
17.11.2023 року до суду від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву (б/н від 16.11.2023 року). Додатком до відзиву представником відповідача додано клопотання про виклик ОСОБА_2 в якості свідка.23.11.2023 року до суду від позивача надійшла заява (б/н від 23.11.2023 року) (вх.канц. № 01-34/11204/23) про долучення до матеріалів справи доказів.
У судовому засіданні 23.11.2023 року оголошено перерву до 04.12.2023 року.
В судовому засіданні 04.12.2023 року постановлено ухвалу про відкладення розгляду справи на 13.12.2023 року.
12.12.2023 року позивачем до суду подано заяву (б/н від 12.12.2023 року) (ВХ.КАНЦ. № 01-34/11914/23) про приєднання до матеріалів справи доказів.
13.12.2023 року до суду від представника відповідача надійшла заява про відкладення розгляду справи на іншу дату (б/н від 13.12.2023 року) (вх.канц. № 01-34/11960/23).
15.01.2024 року до суду від представника відповідача надійшло клопотання (б/н від 15.01.2024 року), в якому останній просить допитати в якості свідка ОСОБА_2 , який був водієм належного відповідачу транспортного засобу Мерседес Спринтер НОМЕР_3 та мав перевести пасажирів до м. Антверпен Бельгія. Додатком до заяви додано заяву свідка від 15.01.2024 року.
У судовому засіданні 15.01.2024 року прийняли участь представники позивача, відповідача. Також в судовому засіданні прийняв участь свідок ОСОБА_2 .
Стислий виклад процесуальних позицій сторін.
Як вбачається із позовної заяви позивач в якості підстави заявлених позовних посилається на укладення між Фізичною особою-підприємцем Лазоренком Віталієм Петровичем та Фізичною особою-підприємцем Завреловським Богданом Романовичем усного договору від 15.07.2021 року, згідно якого останній зобов'язувався надати послуги з перевезення пасажирів за межі території України.
За надання зазначених послуг ФОП Лазоренком В.П. було перераховано кошти в сумі 52 779,00 грн.
В зв'язку з неналежним виконанням взятих на себе зобов'язань, в частині надання послуг з перевезення утворилась заборгованість в сумі 52 779,00 грн за ненадані послуги з перевезення пасажирів, 3 401,00 грн 3% річних, 43 181,90 грн пені та 18 137,92 грн інфляційних втрат.
У відзиві на позовну заяву представник відповідача не визнає заявлених позовних вимог повністю вказуючи про наступне.
У липні 2021 року до ФОП Завреловського Б.Р. звернувся ФОП Лазоренко В.П. з метою надання в оренду для перевезення п'яти осіб належного відповідачу транспортного засобу Mersedes Sprinter НОМЕР_3 до м. Антверпен Бельгія.
Позивач пояснив, що має ліцензію на право провадження господарської діяльності з посередництва у працевлаштуванні за кордоном.
Cтаном на липень 2021 року діяли особливі умови перетину кордону, додатково вимагались документи, що підтверджують вжиті особою заходи щодо запобіганню хвороби COVID-19.
Згідно пояснень водія ОСОБА_2 , що здійснював перевезення пасажирів з м. Києва до м. Антверпен Бельгія, на пункті пропуску Медика-Шегині (Львівська область, Мостиський район), п'яти особам пасажирам було відмовлено у перетині кордону у зв'язку із неправильністю оформлення документів, а саме неповністю пакету документів, які необхідні для перетину кордону.
За твердженнями відповідача обов'язок правильності оформлення документів покладався саме на ФОП Лазоренка В.П. як на суб'єкта, що має ліцензію на право провадження господарської діяльності з посередництва у працевлаштуванні за кордоном. Документи водія були достатніми для перетину кордону.
На прохання пасажирів водій зачекав на наступну зміну працівників прикордонної служби. Наступна зміна також відмовила пасажирам у перетині кордону з тих самих причин - у зв'язку із неправильністю оформлення документів, а саме неповністю пакету документів, які необхідні для перетину кордону.
В подальшому, на прохання пасажирів, водій переїхав у Закарпатську область. ФОП Лазоренко В.П. здійснено доплату за експлуатацію транспортного засобу та додатковий час роботи водія.
Однак, на пункті пропуску в Закарпатській області, пасажирам було відмовлено у перетині кордону з аналогічних причин. Після чого, водій разом із пасажирами повернувся до м. Києва.
За таких обставин, саме з вини ФОП Лазоренка В.П. стало неможливим доставити пасажирів до обумовленого кінцевого пункту.
Окрім того відповідач стверджує, що Лазоренко В.П. не має ліцензії на право провадження господарської діяльності з посередництва у працевлаштуванні за кордоном, а має лише право працевлаштовувати працівників до Італійської Республіки монтажних будівельників.
Враховуючи викладене вина у відмові перетину кордону у відповідача відсутня.
Також, у відзиві відповідач просить стягнути з позивача на користь відповідача 20 000,00 грн витрат понесених на професійну правничу допомогу (т. 1, а.с. 35-36).
У відповіді на відзив позивач зазначає, що доводи відповідача викладені у відзиві не відповідають дійсності з огляду на наступне:
- відповідачем не виконано взятих на себе зобов'язань щодо оформлення належного договору надання послуг з перевезення пасажирів;
- всі документи для легального працевлаштування в Бельгії у пасажирів були, при перевірці документів на пункті пропуску Медика-Шегині, польські прикордонники вимагала від пасажирів польські транзитні візи, яка була лише у водія;
- твердження відповідача про подальші дні очікування з метою перетину кордону є неправдивими;
- після того як було відмовлено пасажирам в перетині кордону було прийнято рішення про перетин кордону в пункті пропуску Чоп-Захонь. В зазначеному пункті, зі слів пасажирів, водієві було відмовлено в перетині кордону через наявність польської візи та було пояснено, що водій має право перетину кордону з тією країною, якої видана віза. А, отже проблем з документами для перетину кордону з Угорщиною не було для пасажирів, але по причині неможливості перетину транспортним засобом було відмовлено у перетині кордону усім;
- при цьому усіх пасажирів було залишено у м. Львові, повернення пасажирів до місць проживання проводилось за рахунок ФОП Лазаренка В.П. (т. 1, а.с. 51).
Із наявних у справі та досліджених судом доказів слідує, що Фізичною особою-підприємцем Лазоренком Віталієм Петровичем та Фізичною особою-підприємцем Завреловським Богданом Романовичем на основі усних домовленостей укладено договір від 15.07.2021 року про надання послуг з перевезення п'яти пасажирів з м. Києва до м. Антверпен (Бельгія).
Згідно якого, Фізична особа-підприємець Завреловський Богдан Романович зобов'язувався надати послуги з перевезення пасажирів за межі території України.
За надання зазначених послуг ФОП Лазоренком В.П. на основі уснизх домовленостей сторін про ціну послуг було перераховано 3200,00 грн згідно квитанції №2КНА-В273-8101-0А01 від 16.07.2021 року та 49 579,00 грн згідно квитанції №ТРТ7-АМЕ5-0КВМ-6ХТР від 20.07.2023 року, загалом 52 779,00 грн.
Однак, за твердженнями позивача, відповідачем було допущено порушення взятих на себе зобов'язань та не здійснено послуги перевезення пасажирів в кінцевий пункт призначення.
10.07.2023 року позивачем на адресу відповідача надіслано претензію (вих. № 17/23) щодо повернення сплачених коштів та сплати нарахованих штрафних санкцій( т. 1, а.с.15-16).
В судовому засіданні судом було допитано водія ОСОБА_2 , що був водієм транспортного засобу та безпосередньо здійснював перевезення пасажирів з м. Києва до м. Антверпен Бельгія.
Який, будучи повідомленим про кримінальну відповідальність за надання завідомо неправдивих показів, повідомив, що на пункті пропуску Медика-Шегині (Львівська область, Мостиський район) п'яти пасажирам було відмовлено у перетині кордону у зв'язку із неправильністю оформлення документів, які необхідні для перетину кордону.
За домовленість з пасажирами він очікував на зміну співробітників митниці, однак виїзд не дозволено, при цьому відміток у паспортні документи не поставлено.
Потім було прийнято рішення про перетин кордону України та Угорщини в пункті пропуску Чоп, для чого попередньо залишено палет до транспортного засобу на польсько-українському кордоні.
В зазначеному пункті, пасажирам було відмовлено в перетині кордону, одночасно відмітку про заборону виїзду також поставлено і йому, хоча з пояснень свідка його документи не містили недоліків. через наявність польської візи та було пояснено, що водій має право перетину кордону з тією країною, якої видана віза.
Свідок за згодою пасажирів довіз їх до залізничного вокзалу у м. Львів та поїхав у своїх справах.
Визначаючись стосовно нормативного врегулювання спірних відносин, суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 205 ЦК України, правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом (ч. 1). Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків (ч. 2). У випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням (ч. 3).
Статтею 208 ЦК України передбачено, що у письмовій формі належить вчиняти, зокрема, правочини між юридичними особами (п. 1).
Згідно положень статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку (ч. 1). Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства (ч. 2). Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного, електронного або іншого копіювання, електронного підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів (ч. 3).
Згідно статті 218 ЦК України недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може грунтуватися на свідченнях свідків (ч. 1). Якщо правочин, для якого законом встановлена його недійсність у разі недодержання вимоги щодо письмової форми, укладений усно і одна із сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним (ч. 2).
Статтею 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (ч. 1). Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною (ч. 2).
Відповідно до статті 639 ЦК України договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом
Суд констатує, що предметом домовленостей сторін було надання послуг з організації перевезення відповідачем з м. Києва (Україна) до м. Антверпен (Бельгія) 5 громадян України, яким позивачем надано послуги із забезпечення працевлаштування за кордоном.
Зміст домовленостей сторін зафіксовано шляхом електронного листування, за фактом перерахування коштів в сумі 52 779,00 грн, а також на основі усних перемовин.
Положеннями ст. ст. 901, 910 ЦК України не передбачено обов'язкової письмової форми договору перевезення пасажирів чи надання послуг, тому відсутність письмової форми відповідного договору не впливає на його дійсність.
Загальний порядок ліцензування в Україні встановлено Законом України "Про ліцензування видів господарської діяльності".
Ліцензуванню підлягають такі види господарської діяльності: перевезення пасажирів, небезпечних вантажів та небезпечних відходів внутрішнім водним, морським, автомобільним, залізничним та повітряним транспортом, міжнародні перевезення пасажирів та вантажів автомобільним транспортом (п. 24 ч. 1 ст. 7 Закону).
Отже, з метою виконання відповідного договору відповідач або залучений ним перевізник зобов'язаний був отримати відповідну ліцензію.
Згідно ч. 1 ст. 227 ЦК України, правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.
Тобто, законом не встановлено нікчемності правочину, вчиненого без відповідної ліцензії, визнання недійсним укладеного сторонами договору не входить до предмету судового розгляду.
Тому, судом надано оцінку предмету та підставам позовних вимог на основі письмових доказів, пояснень обох сторін та визнаних обставин.
За змістом статті 901 Цивільного кодексу України, за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Положення цієї глави можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов'язання.
Послугою є діяльність, результати якої, як правило, не мають матеріального виразу, вони реалізуються та споживаються у процесі здійснення цієї діяльності, тому в зобов'язаннях про надання послуг діяльність контрагента спрямована на вчинення фактичних дій.
На підставі ст. 902 ЦК України, виконавець повинен надати послугу особисто. У випадках, встановлених договором, виконавець має право покласти виконання договору про надання послуг на іншу особу, залишаючись відповідальним в повному обсязі перед замовником за порушення договору.
Отже, залучення відповідачем до надання послуг іншої особи, яка керувала транспортним засобом та здійснювала перевезення,
Відповідно до статті 903 Цивільного кодексу України, якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.
Договір про надання послуг є двостороннім, оскільки виконавець і замовник наділені як правами, так і обов'язками.
На виконавця покладено обов'язок надавати послугу і надано право одержувати відповідну плату.
Замовник, у свою чергу, зобов'язаний оплатити послугу і наділений правом вимагати належного надання послуг з боку виконавця.
Тобто, замовник здійснює оплату фактично наданих послуг, якщо сторони не домовилися про інше.
Положеннями ст. 6 ЦК України закріплено загальні засади свободи договору та реалізацію розсуду сторін на визначення його умов.
Згідно ст. 73 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
В силу ч. 1 ст. 75 ГПК України, обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованих підстав вважати їх недостовірними або визнаними у зв'язку з примусом. Обставини, які визнаються учасниками справи, можуть бути зазначені в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їх представників.
На підставі ст. 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
З огляду на досліджені судом обставини, покази допитаного свідка (водія транспортного засобу) сторони домовились про перевезення пасажирів від залізничного вокзалу м. Києва (Україна) до м. Антверпен (Бельгія), тобто відстань становила близько 2048 км, згідно відомостей https://www.google.com/maps/.
Перевезення здійснено від залізничного вокзалу м. Києва до Контрольно-пропускного пункту Шегині, Львівська область (620 км).
Зі слів сторін та показів свідка підставою відмови у перетині польсько-українського кордону стали недоліки у документах пасажирів, однак матеріали справи не містять письмових доказів на підтвердження відповідних обставин.
При цьому, за згодою обох сторін водій з пасажирами очікували на другу зміну співробітників митниці, після чого здійснено перевезення пасажирів до митного посту м. Чоп Закарпатської області (250 км).
Згідно досліджених судом доказів як водієві транспортного засобу, так і пасажирам відмовлено у перетині кордону Україна-Угорщина, що підтверджено відмітками у паспортних документах (т. 1 а.с. 62-66, 70-73, 109-112).
Отже, підставою не забезпечення перевезення пасажирів до м. Антверпен стало недотримання вимог щодо перетину державного кордону як зі сторони водія, відповідальність за дії якого несе відповідач, так і з вини пасажирів, надання послуг в інтересах яких замовлено позивачем.
Суд відхиляє доводи відповідача щодо наявності обов'язку ФОП Лазоренка В.П. забезпечити дотримання пасажирів вимог щодо перетину митного кордону.
Оскільки, таке зобов'язання не випливає зі змісту домовленостей сторін, а також відсутнє у Договорі №2 про надання послуг посередництва у працевлаштуванні від 26.05.2021 року (т. 1 а.с. 78-85).
В подальшому, за домовленістю між водієм і пасажирами, останніх перевезено до залізничного вокзалу у м. Львів (273 км).
Таким чином, загальна довжина маршруту склала 1 143 км, що становить 55,81% від попереднього узгодженого сторонами.
За приписами ч. 2 ст. 903 ЦК України, у разі неможливості виконати договір про надання послуг, що виникла не з вини виконавця, замовник зобов'язаний виплатити виконавцеві розумну плату.
Якщо неможливість виконати договір виникла з вини замовника, він зобов'язаний виплатити виконавцеві плату в повному обсязі, якщо інше не встановлено договором або законом.
З огляду на встановлене судом спільне не дотримання обома сторонами порядку перетину державного кордону (водієм, як представником відповідача під час виконання договору, а також пасажирами, послугу з перевезення яких замовлено позивачем), відсутні достатні підстави як для повної оплати послуг перевізника, так і повного повернення коштів замовнику перевезення.
Згідно ст. 614 ЦК України, особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання.
Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання.
На підставі ст. 13 Цивільного кодексу України, суд застосовує загальні засади цивільного права - принцип справедливості, добросовісності та розумності, а також керується однією з аксіом цивільного судочинства: «Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem», що означає: «У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права.
Верховенство права, у найзагальнішій формі, слід розуміти як справедливість (специфіка національної культури та особливість особистості, яка оцінює ситуацію та/або приймає рішення), обмежену законодавством та, окремо, судовою практикою як продовженням законодавства, а також визначеною Конституцією та законами України метою судового контролю).
Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об'єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України.
Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи. Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню (Рішення Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004).
За відсутності чітко зафіксованих домовленостей сторін з приводу мір цивільної відповідальності у випадку порушення умов договору, обсягу коштів, які підлягають поверненню у випадку часткового виконання умов договору, суд першочергово враховує приписи законодавства щодо права виконавця на розумну оплату наданих послуг та засади справедливості.
З урахуванням встановленого судом перевезення пасажирів додатково угодженим сторонами маршрутом, залежно від виявлених недоліків перетину кордону, загальною довжиною 1 143 км, що становить 55,81% від первісного визначеного - 2 048 км, а також вимушений час очікування на пунктах пропуску Шегині та Чоп, з урахуванням засад справедливості та пропорційності, суд вважає виконаним договір на рівні 65%, що становить 34 306,35 грн.
Тому сума, яка підлягає поверненню позивачу, становить 18 472,65 грн. При цьому, у задоволенні вимог про стягнення 34 306,35 грн суд відмовляє.
Судом також розглянуто вимоги в частині стягнення 3 401,00 грн 3% річних, 43 181,90 грн пені та 18 137,92 грн інфляційних втрат, які нараховані позивачем за період з 01.09.2021 по 25.10.2023 рр.
Відповідно до ч. 3 ст. 549 ЦК України, пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства (ч. 2 ст. 551 ЦК України).
Неустойкою є акцесорне договірне зобовязання, яке має узгоджуватись сторонами в укладеному договорі.
Отже, якщо сторони не передбачили умовами договору можливість сплати пені за порушення строків виконання зобов'язань та не визначали її розміру, то немає підстав для стягнення пені у розмірі, не погодженому в договірному порядку та прямо не встановленому законом (Постанова КГС ВС від 05.09.2019 у справі N 908/1501/18).
Тобто, за відсутності підписаного сторонами договору про надання послуг, який містив би положення про розмір та підстави нарахування пені, відсутні підстави для задоволення позову у цій частині вимог про стягнення 43 181,90 грн пені.
Згідно ч. 2 ст. 625 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Судом встановлено, що сторонами не визначено кінцевого строку дії договору або термінів повернення коштів.
Згідно наданого позивачем електронного листування вимогу про повернення коштів направлено 26.08.2021 року (т. 1 а.с. 10, 35).
Відповідачем не висловлено заперечень з приводу належності відповідного доказу.
Велика Палата Верховного Суду виснувала, що повідомлення (з додатками), відправлені електронною поштою чи через застосунки-месенджери, є електронним доказом, який розглядається та оцінюється судом відповідно до ст. 86 ГПК України за своїм внутрішнім переконанням у сукупності з іншими наявними в матеріалах справи доказами.
Якщо з урахуванням конкретних обставин справи суд дійде висновку про те, що відповідне електронне листування дає змогу встановити його учасників та може підтверджувати ті чи інші доводи сторін, наприклад, щодо наявності між ними відповідних відносин, ведення певних перемовин тощо, суд може прийняти таке листування як доказ і в такому разі надати йому оцінку сукупно з іншими доказами у справі (Постанова ВП ВС від 21 червня 2023 року у справі № 916/3027/21).
Тому, судом прийнято до уваги електронне листування між сторонами в якості належного доказу, який підтверджує отримання відповідачем вимоги про повернення коштів 26.08.2021 року.
Суд враховує, що протягом тривалого проміжку часу відповідач не повернуто частину коштів, яка не охоплює вартість фактично наданих послуг, всупереч зверненням позивача до правоохоронних органів (т. 1 а.с. 11-14) не вчинено дій, спрямованих на мирне вирішення спору.
В силу ч. 2 ст. 530 ЦК України. Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Враховуючи отримання вимоги 26.08.2021 року, термін повернення коштів настав з 03.09.2021 року.
Тому, у межах вірного періоду нарахування 3% річних та інфляційних втрат, з 03.09.2021 по 25.10.2023 рр., судом визначено 3% річних в сумі 1 188,83 грн та 6 671,94 грн інфляційних втрат.
Водночас, суд відмовляє у задоволенні позову в частині вимог про стягнення 2212,17 грн 3% річних та 11 465,98 грн інфляційних втрат.
З приводу розподілу судових витрат, суд виходив з наступного.
На підставі ч. 4 ст. 129 ГПК України, судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Тому, витрати зі сплати судового збору підлягають віднесенню на відповідача відповідно до ст. 129 ГПК України пропорційно задоволеним позовним вимогам в сумі 601,52 грн.
Одночасно, судові витрати зі сплати судового збору в сумі 2 082,48 грн суд залишає за позивачем.
При вирішенні питання стосовно розподілу витрат на професійну правничу допомогу, понесених Фізичною особою-підприємцем Завреловським Богданом Романовичем судом встановлено наступне.
У відзиві на позовну заяву (б/н від 16.11.2023 року) відповідачем заявлено до стягнення з позивача 20 000,00 грн витрат за надання правової допомоги (т. 1, а.с. 35-36).
Відповідно до ч. 1, п. 1 ч. 3 ст. 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати, на професійну правничу допомогу.
Згідно із ч.ч. 1-3 ст. 126 ГПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Частиною 4, 5 ст. 126 ГПК України встановлено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Відповідно до ст. 6 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" адвокатом може бути фізична особа, яка має повну вищу юридичну освіту, володіє державною мовою, має стаж роботи в галузі права не менше двох років, склала кваліфікаційний іспит, пройшла стажування (крім випадків, встановлених цим Законом), склала присягу адвоката України та отримала свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю.
Згідно із ст. 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.
Як вбачається із матеріалів справи, 07.11.2023 року між Адвокатом Грабіком М.С. та Завреловським Б.Р. (Клієнт) укладено договір про надання правничої допомоги 9т. 1, а.с. 39).
16.11.2023 року між сторонами підписано акт здачі-приймання робіт (наданих послуг), за змістом якого сторонами визначено вартість наданої правової допомоги на загальну суму 20 000,00 грн (т. 1, а.с. 40).
Пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30.09.2009 р. № 23-рп/2009 передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо.
Отже, з викладеного слідує, що до правової допомоги належать й консультації та роз'яснення з правових питань; складання заяв, скарг та інших документів правового характеру; представництво у судах тощо (постанова Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 р. у справі № 826/1216/16).
В якості підтвердження витрат на правничу допомогу відповідачем надано договір про надання правової допомоги від 07.11.2023 року, акт здачі-приймання робіт (наданих послуг) від 16.11.2023 року, квитанцію № 47-ц/23 від 16.11.2023 року на суму 20 000,00 грн, ордер серії АВ № 1029810 від 16.11.2023 року, свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю серії ВН № 000500 від 09.07.2019 року.
Визначені сторонами послуги пов'язані з предметом судового розгляду та визначення правовою позиції по справі.
Верховний Суд прийшов до висновку, що «витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено» (Правова позиція Об'єднаної Палати Верховного Суду у справі № 922/445/19 від 03 жовтня 2019 року).
Загальне правило розподілу судових витрат визначене в частині четвертій статті 129 ГПК України.
Проте, у частині п'ятій наведеної норми цього Кодексу визначено критерії, керуючись якими суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.
Відповідно до частини п'ятої статті 129 ГПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, унормованого частиною четвертою статті 129 ГПК України, визначені також положеннями частин шостої, сьомої, дев'ятої статті 129 цього Кодексу.
При цьому, на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.
Таким чином, під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами п'ятою-сьомою, дев'ятою статті 129 ГПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.
У такому випадку суд, керуючись частинами п'ятою-сьомою, дев'ятою статті 129 ГПК України, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею на правову допомогу повністю або частково, та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Об'єднаної Палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19, у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 01.08.2019 у справі № 915/237/18, від 24.10.2019 у справі № 905/1795/18, від 17.09.2020 у справі № 904/3583/19.
До того ж у постановах Верховного Суду від 07.11.2019 у справі № 905/1795/18 та від 08.04.2020 у справі № 922/2685/19 висловлено правову позицію, за якою суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
Верховний Суд неодноразово вказував на те, що при визначенні суми відшкодування слід виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц).
Такі критерії оцінки поданих заявником доказів суд застосовує з урахуванням особливостей кожної справи та виходячи з принципів верховенства права та пропорційності, приписів статей 123-130 ГПК України та з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, що суди застосовують як джерело права згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"
Отже, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності) та критерію розумності їхнього розміру, з урахуванням конкретних обставин справи та доводів сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, у рішеннях від 12.10.2006 у справі "Двойних проти України" (пункт 80), від 10.12.2009 у справі "Гімайдуліна і інших проти України" (пункти 34-36), від 23.01.2014 у справі "East/West Alliance Limited" проти України", від 26.02.2015 у справі "Баришевський проти України" (пункт 95) зазначається, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими (необхідними), а їхній розмір - обґрунтованим.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" від 28.11.2002 зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір (аналогічна правова позиція викладена Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду у додаткових постановах від 20.05.2019 у справі № 916/2102/17, від 25.06.2019 у справі № 909/371/18, у постановах від 05.06.2019 у справі № 922/928/18, від 30.07.2019 у справі № 911/739/15 та від 01.08.2019 у справі № 915/237/18).
Верховний Суд дотримується позиції, що визначаючи обсяг юридичної та технічної роботи за результатами розгляду відповідного клопотання про зменшення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу (заперечень щодо розміру стягнення витрат на професійну правничу допомогу), суд ураховує, чи змінювалася правова позиція сторін у справі в судах першої, апеляційної та касаційної інстанції; чи потрібно було адвокату вивчати додаткові джерела права, законодавство, що регулює спір у справі, документи та доводи, якими протилежні сторони у справі обґрунтували свої вимоги, та інші обставини (постанови КГС ВС від 04.12.2018 у справі № 911/3386/17,від 11.12.2018 у справі № 910/2170/18).
Обов'язок доказування розміру понесених витрат, в силу вимог ст. ст. 73, 77-80 ГПК України, покладено на відповідача.
З огляду на незначну складність справи, участь представник у двох судових засіданнях, ненадання заперечень на відповідь на відзив, суд вважає надмірним надмірний розмір правничої допомоги порівняно.
Крім того, представником відповідача не надано детального розрахунку наданої правничої допомоги.
Щодо змісту детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, Велика Палата ВС виснувала, що подання детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, не є самоціллю, а є необхідним для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат.
ВП ВС також зауважила, що ч. 3 ст. 126 ГПК України конкретного складу відомостей, що мають бути зазначені в детальному описі робіт (наданих послуг), не визначає, обмежуючись лише посиланням на те, що відповідний опис має бути детальним (Постанова ВП ВС від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21).
Отже, у суду наявні підстави для зменшення витрат відповідача на професійну правову допомогу на 50% до 10 000,00 грн, які підлягають розподілу між сторонами пропорційно задоволеним вимогам.
Тому, обґрунтованою сумою, яка підлягає стягненню з позивача є 7 758,86 грн - судових витрат на професійну правничу допомогу, пропорційно задоволеним позовним вимогам.
Водночас, судові витрати на професійну правничу допомогу в сумі 12 241,14 грн слід залишити за відповідачем.
Відповідно до ч. 1 ст. 129 ГПК України, при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов'язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. В такому випадку сторони звільняються від обов'язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.
Законодавець не ставить у залежність від виду судових витрат процесуальне право суду покласти на одну із сторін обов'язок зі сплати різниці судових витрат.
Оскільки, судові витрати стягнуто з обох сторін, тому слід остаточно визначити до стягнення з позивача 7 157,34 грн (7 758,86 - 601,52) судових витрат.
Суд також роз'яснює, що сторони звільняються від відшкодування одна одній 601,52 грн понесених судових витрат.
Керуючись ст.ст. 5, 7, 8, 10, 11, 13, 14, 15, 18, 42, 45, 46, 73 ,74, 76, 77, 78, 79, 86, 91, 123, 126, 129, 221, ст.ст. 232, 233, 236, 237, 238, 240, 241, 242, 244, 326, 327 Господарського процесуального кодексу України, суд -
1. Позов задовольнити частково.
2. Стягнути з Фізичної особи-підприємця Завреловського Богдана Романовича ( АДРЕСА_2 , код - НОМЕР_2 ) на користь Фізичної особи-підприємця Лазоренка Віталія Петровича ( АДРЕСА_1 , код - НОМЕР_1 ) 18 472,65 грн основного боргу, 6 671,94 грн інфляційних втрат за період з вересня 2021 по жовтень 2023 рр., 1 188,83 грн - 3% річних, нарахованих за період з 03.09.2021 по 25.10.2023 рр.
3. Відмовити у задоволенні позову в частині вимог про стягнення 34 306,35 грн основного боргу, 11 465,98 грн - інфляційних втрат, 2 212,17 грн - 3% річних, 43 181,90 грн - пені.
4. Судові витрати зі сплати судового збору в сумі 2 082,48 грн - залишити за позивачем.
5. Судові витрати на професійну правничу допомогу в сумі 12 241,14 грн - залишити за відповідачем.
6. Стягнути з Фізичної особи-підприємця Лазоренка Віталія Петровича ( АДРЕСА_1 , код - НОМЕР_1 ) на користь Фізичної особи-підприємця Завреловського Богдана Романовича ( АДРЕСА_2 , код - НОМЕР_2 ) 7 157,34 грн судових витрат на професійну правничу допомогу.
7. Роз'яснити, що сторони звільняються від обов'язку сплачувати одна одній 601,52 грн понесених судових витрат.
8. Видати накази після набрання рішенням законної сили.
9. Примірник рішення надіслати сторонам до електронних кабінетів у системі ЄСІТС та на електронні адреси, за їх відсутності - рекомендованим листом, з повідомлення про вручення поштового відправлення: позивачу - ІНФОРМАЦІЯ_2, представнику відповідача адвокату Грабіку М.С. - ІНФОРМАЦІЯ_1.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Учасники справи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити рішення суду протягом 20 днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі апеляційної скарги до Північно - західного апеляційного господарського суду.
Повний текст судового рішення складено 22 січня 2024 р.
Суддя Міліціанов Р.В.
віддрук. прим.:
1 - до справи
2 - позивачу АДРЕСА_1
3 - відповідачу (АДРЕСА_2)