Єдиний унікальний номер справи 758/12744/21
Провадження №22-ц/824/3157/2024
18 січня 2024 року місто Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Журби С.О.,
суддів Писаної Т.О., Приходька К.П.,
розглянувши в порядку письмового провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 05 грудня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Джі ЕС оф фуд технолоджі» про стягнення заборгованості по заробітній платі,
У жовтні 2021 року позивач звернувся до суду із позовом про стягнення заборгованості по заробітній платі.
Обґрунтовуючи позовні вимоги позивачем зазначено, що відповідно до електронної трудової книжки та інформації, що розміщена на офіційному сайті Пенсійного фонду України (за посиланням https://portal.pfu.gov.ua/) вона в період з 01 червня 2018 року по 19 березня 2021 року працювала на Товаристві з обмеженою відповідальністю «ДЖІ ЕС ОФ ФУД ТЕХНОЛОДЖІ», код ЄДРПОУ 41396590 та відповідачем проводилось нарахування офіційної заробітної плати позивачу у розмірі: у 2020 році - 10000 гривень в місяць, у 2021 році -15000 гривень в місяць. За період з 1-го травня 2020 року по час звільнення 19 березня 2021 року відповідачем не виплачено заробітну платню позивачу. Для позасудового врегулювання питання, щодо погашення існуючої заборгованості по заробітній платні позивач звернувся до відповідача із заявою від 24 червня 2021 року. В зазначеній заяві позивач просив відповідача провести повний розрахунок та/або виплату належних їй грошових коштів. Відповідно до зведеної відомості щодо невиплаченої заробітної плати (доходу) за період 01 травня 2020 року по 19 березня 2021 року та індексації заробітної плати по вересень 2021 року, на даний час заборгованість по заробітній платні становить 146509,27 грн., що включає в себе: 141406,26 грн. нарахований дохід (невиплачена заробітна платня) та 5103,01 грн. нарахована індексація. Тому позивач просить суд стягнути з відповідача заробітну плату в розмірі 146509,27 гривень та індексацію в розмірі 5103,01 гривень. Крім того, позивач також просив стягнути на його користь судові витрати в розмірі 25000 гривень.
Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 05 грудня 2022 року позовні вимоги залишено без задоволення.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, позивач направив апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неповне з'ясування обставин, які мають значення для справи, вказав, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про залишення позову без задоволення, просить оскаржуване рішення скасувати та ухвалити по справі нове судове рішення про задоволення позову.
Станом на початок розгляду справи по суті відзив на апеляційну скаргу до Київського апеляційного суду не надходив.
Відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Згідно із ч. 1 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Оскільки у справі ціна позову становить менше ста розмірів прожиткового мінімуму, а дана справа не відноситься до тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження відповідно до приписів ч. 13 ст. 7 ЦПК України, якою передбачено, що розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами без проведення судового засідання.
У відповідності до положень ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
У відповідності до положень ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими (за умови дотримання встановлених законом умов) доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів прийшла до висновку про наявність підстав для часткового задоволення апеляційної скарги з огляду на наступне:
В ході розгляду справи судом було встановлено, що ОСОБА_1 з 01 травня 2020 року по 19 березня 2021 року працювала на посаді заступника директора з питань економіки та фінансів в ТОВ «ДЖІ ЕС ФУД Технолоджі».
Посадовий оклад ОСОБА_1 з 01 січня 2020 року становив 10000 гривень, а з 01 січня 2021 року становив 15000 гривень. Дана обставина підтверджується копіями штатних розписів ТОВ «ДЖІ ЕС ФУД Технолоджі» від 16 грудня 2019 року №1, від 27 грудня 2019 року №1 та від 08 травня 2020 року №2.
Згідно довідки, виданої 18.02.2022 року ТОВ «ДЖІ ЕС ФУД Технолоджі», дохід ОСОБА_1 за період роботи з 01 травня 2020 року по 19 березня 2021 року склав 133749,57 грн.
24 червня 2021 року ОСОБА_1 звернулась до ТОВ «ДЖІ ЕС ФУД Технолоджі» з заявою про видачу копії наказу про її звільнення та трудової книжки, а також здійснення виплати усіх належних їй сум при звільненні, з наданням письмового розрахунку.
Суть вимог позивача полягає у стягненні з відповідача на свою користь заборгованості по заробітній платі з індексацією.
Згідно зі ст. 43 Конституції України гарантовано право кожного на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Частиною 1 ст. 3, ст. 4 КЗпП України встановлено, що трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулюються законодавством про працю, яке складається з КЗпП України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.
Частиною 1 ст. 94 КЗпП України, приписи якої кореспондуються із частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці», визначено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Згідно зі статтею 1 Конвенції «Про захист заробітної плати» № 95, ухваленої генеральною конференцією Міжнародної організації праці та ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.
У Рішенні Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року № 8- рп/2013 у справі № 1-13/2013 зазначено, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов'язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов'язків, а також дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.
Отже, заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець (власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації) виплачує працівникові за виконану ним роботу (усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).
Згідно із ст. 97 КЗпП України власник або уповноважений ним орган чи фізична особа не має права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами, колективними договорами.
Відповідно до ст. 21 Закону України «Про оплату праці» працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору. Згідно зі ст. 22 цього Закону суб'єкти організації оплати праці не мають права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами і колективними договорами.
Згідно зі ст. 115 КЗпП України, ст. 24 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.
За змістом ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідно до ст. 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.
Аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день звільнення цього працівника. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; при невиконанні такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Відповідно до ст. 117 КЗпП України підставою відповідальності власника за затримку розрахунку при звільненні є склад правопорушення, який включає два юридичних факти: порушення власником строку розрахунку при звільненні та вина власника.
Статтею 110 КЗпП України передбачено, що при кожній виплаті заробітної плати власник або уповноважений ним орган повинен повідомити працівника про такі дані, що належать до періоду, за який провадиться оплата праці: загальна сума заробітної плати з розшифровкою за видами виплат; розміри і підстави відрахувань та утримань із заробітної плати; сума заробітної плати, що належить до виплати.
Аналогічна норма міститься статті 30 Закону України «Про оплату праці», яка доповнена зобов'язанням власника або уповноваженого ним органу забезпечити достовірний облік виконуваної працівником роботи і бухгалтерський облік витрат на оплату праці у встановленому порядку.
Отже, виходячи з положень КЗпП України, Закону України «Про оплату праці», заробітна плата працівникам виплачується за умови виконання ними своїх функціональних обов'язків на підставі укладеного трудового договору з дотриманням установленої правилами внутрішнього трудового розпорядку тривалості щоденної (щотижневої) роботи за умови провадження підприємством господарської діяльності. Нарахування та виплата заробітної плати працівникам проводиться на підставі документів з первинного обліку праці та заробітної плати: штатний розклад, розцінки та норми праці, накази та розпорядження (на виплату премій, доплат, надбавок тощо), табель обліку використаного часу, розрахунково-платіжна відомість.
Загальними вимогами процесуального права визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів, що стосуються, зокрема грошових вимог (дослідження обґрунтованості, правильності розрахунку, доведеності розміру збитків, наявності доказів, що їх підтверджують).
Ст. 12 ЦПК України встановлено принцип змагальності сторін в цивільному процесі, який полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, прямо встановлених Законом. При цьому сторона самостійно несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Обов'язок доведення своєї позиції за допомогою належних та допустимих доказів міститься і в ст. 81 ЦПК України. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. За таких умов суд може приймати та покладати в основу рішення по справі лише ті обставини, які були доведені сторонами. При цьому сторона сама визначає обсяг та достатність доказів, що надає до суду, а витребування таких доказів судом самостійно без наявності передбачених законом підстав у чітко визначених випадках було б порушення принципу змагальності сторін в судовому процесі, що є неприпустимим.
При з'ясуванні, якими доказами кожна сторона буде обґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо невизнаних обставин, суд повинен виходити з принципу змагальності цивільного процесу, за яким кожна сторона несе обов'язки щодо збирання доказів і доказування тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, якщо інше не встановлено процесуальним законом.
За змістом положень ст. 115, 116 КЗпП України відсутність заборгованості перед позивачем має довести саме роботодавець.
Колегія суддів апеляційного суду не погоджується із висновками суду першої інстанції щодо того, що позивачем у даній справі не було доведено наявності заборгованості роботодавця по заробітній платі перед ним.
Обов'язок доведення в трудових спорах покладається саме на роботодавця. Такого правового висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 23 січня 2018 року у справі №273/212/16-ц.
До матеріалів справи були надані документи, з яких вбачається, що позивач працювала в ТОВ «Джі ЕС оф фуд технолоджі» в період з 01.05.2020 року по 31.12.2020 року, а її заробітна плата складала 10 000 грн. на місяць, з 01.01.2021 року - 15 000 грн. на місяць.
19.03.2021 року позивач була звільнена з роботи, у зв'язку з чим заробітна плата та нарахування при звільненні склали 25 951, 71 грн.
Позивач стверджував, що заробітну плату їй не було виплачено. В свою чергу відповідач зазначав, що заробітну плату він виплатив на користь чоловіка позивача. Доказів того, що відповідач клопотала чи надавала дозвіл на виплату заробітної плати іншій особі, до суду надано не було, як і не було надано інших доказів сплати заробітної плати на користь позивача.
Зважаючи на вказане, суд вважає, що позиція відповідача не була належним чином доведена, а сума заробітної плати з індексацією відповідно ЗУ «Про індексацію грошових коштів населення» підлягає стягненню на користь позивача. При цьому з вказаної суми відповідачем мають бути самостійно утримані відповідні податки та збори.
В той же час, з точки зору колегії суддів апеляційного суду позивачем невірно було обраховано розмір сум стягнення. Як вже було зазначено, позивачу нараховувалася заробітна плата за період з травня по грудень 2020 року у розмірі 10 000 грн. на місяць, з 01.01.2021 року - 15 000 грн. Підстави для нарахування заробітної плати в червні, серпні та жовтні 2020 року в меншому розмірі (як про те зазначав відповідач, а.с. 82) не доведені. Позивач просив стягнути з відповідача заробітну плату з індексацією по вересень 2021 року. Таким чином, відповідно до встановлених ЗУ «Про індексацією грошових коштів населення» розмір індексації складає: за травень 2020 року - 173, 67 грн.; червень 2020 року - 185, 56 грн.; липень 2020 року - 183, 18 грн.; серпень 2020 року - 190, 32 грн.; вересень 2020 року - 176, 05 грн.; жовтень 2020 року - 166, 53 грн.; листопад 2020 року - 166, 53 грн.; грудень 2020 року - 97, 54 грн.; січень 2021 року - 80, 89 грн.; лютий 2021 року - 88, 02 грн.; березень 2021 року - 0, 00 грн.
З урахуванням наведеного, загальний розмір стягнення заробітної плати з індексацією складає 137 460, 00 грн.
Апеляційний суд не погоджується із доводами апелянта щодо необхідності додаткового витребування документів від відповідача. Хоча суд першої інстанції і задовольнив клопотання позивача про витребування ряду документів, однак більшість зазначених документів (як і доводів щодо їх необхідності) не стосуються обставин справи. З точки зору апеляційного суду наявних у справі матеріалів достатньо для вирішення заявлених позовних вимог.
Щодо гонорару успіху адвоката.
Відповідач зазначав, що частиною 4 статті 137 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» від 28 листопада 2002 року зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 02 липня 2020 року в справі №362/3912/18 (провадження № 61-15005св19), у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц (провадження № 14- 382цс19), постанові від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12- 171 гс 19).
Такі критерії застосовує Європейський суд, присуджуючи судові витрати на підставі статті 4 І Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані:
договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.);
документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).
Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).
Форма взаєморозрахунків, при якій сума гонорару адвоката залежить від результату (виграшу) справи, у практиці отримала назву «гонорару успіху».
Аналіз цієї складової гонорару наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18, в якій викладено висновок, що питання дійсності зобов'язання виплатити гонорар успіху слід розглядати в межах правовідносин, які склалися між адвокатом і його клієнтом, у межах правовідносин між якими і може розглядатися питання щодо обов'язковості такого зобов'язання. У контексті вирішення судом питання про розподіл судових витрат суд повинен оцінювати розумність витрат, їх співмірність із ціною позову, складністю справи та її значенням для позивача.
Зазначений висновок відповідає позиції Європейського Суду, який у рішенні від 19 жовтня 2000 року у справі «Іатрідіс проти Греції» тлумачить «гонорар успіху» як домовленість, згідно з якою клієнт зобов'язується виплатити адвокату як винагороду певний відсоток від присудженої йому судом грошової суми, якщо рішення буде на користь клієнта. Якщо такі угоди є юридично дійсними, то визначені суми підлягають сплаті клієнтом (§55). Водночас відшкодування судових витрат передбачає, що встановлена їх реальність, необхідність і, крім того, умова розумності їх розміру.
Отже, за наявності таких угод при вирішенні питання відшкодування судових витрат Європейський Суд керується не ними, а іншими наведеними вище чинниками, які стосуються роботи адвоката, насамперед принципом розумності судових витрат (рішення від 22 лютого 2005 року у справі «Пакдемірлі проти Туреччини»),
Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи зокрема на складність справи, витрачений адвокатом час.
З вищевказаними доводами колегія суддів апеляційного суду погоджується. В той же час колегія суддів не може погодитися з позицією відповідача щодо відсутності підстав для стягнення витрат на правничу допомогу через те, що адвокат є чоловіком позивача. По-перше, дані твердження не були належним чином підтверджені відповідними доказами, відтак не можуть бути прийняті судом. По-друге, факт перебування сторони по справі з її адвокатом в сімейних чи родинних відносинах сам по собі не може належно обґрунтовувати відсутність між ними й професійних взаємовідносин.
З урахуванням викладеного, колегія суддів апеляційного суду, зважаючи на складність справи та обґрунтування належності витрати адвокатом часу на надання правничої допомоги у даній справі, керуючись принципами справедливості та верховенства права, приходить до висновку про те, що клопотання щодо зменшення судових витрат на правничу допомогу підлягає частковому задоволенню. Враховуючи обставини справи, суд вважає, що належним розміром таких витрат буде 10 000 грн.
Згідно положень ч. 2 ст. 141 ЦПК України інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, до яких входять і витрати на правничу допомогу, у разі часткового задоволення позову покладаються на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Оскільки апеляційний суд прийшов до висновку про обґрунтованість 80,14 % позовних вимог, витрати на правову допомогу підлягають компенсації у розмірі 8 014, 00 грн.
У відповідності до положень ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю та ухвалення нового рішення або зміни судового рішення серед іншого є неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Керуючись ст.ст. 374, 376, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 05 грудня 2022 року скасувати та ухвалити по справі нове судове рішення про часткове задоволення позовних вимог.
Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю «Джі ЕС оф фуд технолоджі» (03110, м. Київ, вул. Пироговського, буд. 19, корп. 6, код ЄДРПОУ 41396590) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) 137 460 (сто тридцять сім тисяч чотириста шістдесят) гривень 00 коп. боргу по заробітній платі та 8 014 (вісім тисяч чотирнадцять) гривень 00 коп. витрат на правову допомогу.
В решті вимог - відмовити.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів крім випадків, передбачених ч.3 ст. 389 ЦПК України.
Головуючий С.О. Журба
Судді: Т.О. Писана
К.П. Приходько