Справа № 545/3517/23 Номер провадження 22-ц/814/898/24Головуючий у 1-й інстанції Стрюк Л.І. Доповідач ап. інст. Лобов О. А.
17 січня 2024 року м. Полтава
Полтавський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючий суддя Лобов О.А.,
судді: Дорош А.І., Триголов В.М.
за участю секретаря судового засідання Коротун І.В.
розглянув у відкритому судовому засіданні в м.Полтаві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 25 вересня 2023 року (час ухвалення судового рішення і дата виготовлення повного тексту рішення - не зазначені) у справі за заявою ОСОБА_1 про встановлення факту смерті на тимчасово окупованій території України,
заінтересована особа: Полтавський відділ державної реєстрації актів цивільного стану у Полтавському районі Полтавської області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції України.
Апеляційний суд, заслухавши доповідь судді-доповідача,
установив:
У вересні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з заявою про встановлення юридичного факту, просив встановити факт смерті громадянина України ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 в с. Веселівка Сакського району Автономної Республіки Крим, Україна.
Заяву мотивував тим, що ОСОБА_2 є його батьком, який проживав та помер в с.Веселівка Сакського району АРК. На підтвердження факта його смерті він має свідоцтво про смерть серії НОМЕР_1 від 06.07.2023, видане окупаційним органом державної реєстрації актів цивільного стану - Сакським районним відділом запису актів цивільного стану Департаменту запису актів цивільного стану Міністерства юстиції Республіки Крим. Оскільки створені органи на тимчасово окупованій території та їх діяльність незаконні, тому видане свідоцтво є недійсним і не створює правових наслідків, але встановлення факта смерті батька необхідне заявнику для реалізації низки особистих немайнових та майнових прав.
Рішенням Полтавського районного суду Полтавської області від 25 вересня 2023 року відмовлено за недоведеністю у задоволенні заяви ОСОБА_1 про встановлення факту.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом норм процесуального і матеріального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати, ухвалити нове про задоволення його заяви в повному обсязі.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги звертається увага, що судове засідання з розгляду його заяви відбулося без його участі: 22 вересня (п'ятниця) відкрито провадження у справі, а 25 вересня (понеділок) ухвалено рішення по суті заяви.
Стверджується, що висновок суду про ненадання інших доказів на підтвердження фата смерті з огляду на загальновідомі обставини є необґрунтованим і передчасним, оскільки відповідно до ч.2 ст.294 ЦПК України з метою з'ясування обставин справи суд може за власною ініціативою витребувати необхідні докази.
Не можна погодитися із висновком суду про ненадання доказів того, що батько заявника був громадянином України, так як згідно Правил реєстрації актів цивільного стану в Україні, які затверджені наказом Міністерства юстиції України № 52/5 від 18 жовтня 2000 року, державна реєстрація смерті іноземців проводиться на загальних підставах (частина 14 розділу 5).
При вирішенні цієї заяви суд мав керуватися принципом верховенства права і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини.
Відзив на апеляційну скаргу судом не отримано.
Апеляційний суд, перевіривши матеріали справи в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, дійшов висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити з таких підстав:
Суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення (п.2 ч.1 ст.374 ЦПК України).
Як вбачається з матеріалів справи, згідно свідоцтва про народження № НОМЕР_2 від 08 червня 1968 року ОСОБА_2 є батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (а.с.11).
Відповідно до копії свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 від 06.07.2023, виданого Сакським районним відділом запису актів цивільного стану Департаменту запису актів цивільного стану Міністерства юстиції Республіки Крим, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , помер ІНФОРМАЦІЯ_2 в с.Веселівка Сакського району Республіки Крим (а.с.12).
Відмовляючи в задоволенні заяви ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що надана копія свідоцтва про смерть, хоч і не береться судом як доказ, проте викликає обґрунтовані сумніви щодо громадянства померлої особи; заявником суду не надано інших доказів як у підтвердження факта смерті, так і громадянства його батька.
Перевіряючи доводи апеляційної скарги, апеляційний суд виходить з такого.
У постановах Верховного Суду від 22 жовтня 2018 року (справа № 235/2357/17), від 07 вересня 2022 року (справа № 759/5313/21), від 29 березня 2023 року (справа № 753/8033/22 та від 26 квітня 2023 року (справа № 337/3725/22) викладені такі висновки щодо застосування норми права у спірних правовідносинах.
«Частинами третьою - четвертою статті 49 ЦК України передбачено, що державній реєстрації підлягають народження фізичної особи та її походження, громадянство, шлюб, розірвання шлюбу у випадках, передбачених законом, зміна імені, смерть. Реєстрація актів цивільного стану провадиться відповідно до закону. Народження фізичної особи та її походження, усиновлення, позбавлення та поновлення батьківських прав, шлюб, розірвання шлюбу, зміна імені, смерть підлягають обов'язковому внесенню до Державного реєстру актів цивільного стану громадян в органах юстиції в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Статтею 17 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» визначено, що державна реєстрація смерті здійснюється на підставі документа встановленої форми про смерть, виданого закладом охорони здоров'я або судово-медичною установою.
Форма та порядок видачі документа про смерть, на підставі якого здійснюється державна реєстрація смерті, встановлені Інструкцією про порядок заповнення та видачі лікарського свідоцтва про смерть, затвердженою наказом Міністерством охорони здоров'я України від 08 серпня 2006 року № 545.
Відповідно до вказаної Інструкції лікарське свідоцтво про смерть видається лікарем медичного закладу, що лікував померлого, на підставі спостережень за хворим і запису в медичній документації, які відображали стан хворого до його смерті, або патологоанатомом на підставі вивчення медичної документації і результатів розтину.
Пунктом 1 розділу 5 Правил державної реєстрації актів цивільного стану в Україні, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 18 жовтня 2000 року № 52/5, зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 18 жовтня 2000 року за № 719/4940, встановлено, що підставою для державної реєстрації смерті є:
а) лікарське свідоцтво про смерть (форма № 106/о) установленої форми;
б) фельдшерська довідка про смерть (форма № 106-1/о) установленої форми;
в) лікарське свідоцтво про перинатальну смерть;
г) рішення суду про оголошення особи померлою;
ґ) рішення суду про встановлення факту смерті особи в певний час;
д) повідомлення державного архіву або органів Служби безпеки України у разі реєстрації смерті осіб, репресованих за рішенням несудових та судових органів;
е) повідомлення установи виконання покарань або слідчого ізолятора, надіслане разом з лікарським свідоцтвом про смерть.
Відповідно до частини першої статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Згідно з пунктом 5 частини другої статті 293 ЦПК України встановлення фактів, що мають юридичне значення, здійснюється в порядку окремого провадження. Особливістю окремого провадження є те, що воно спрямоване на з'ясування необхідних фактів за відсутності правового спору.
ЦПК України передбачає чотири процедури, наслідком яких є ухвалення судового рішення, на підставі якого органи ДРАЦСу можуть видати свідоцтво про смерть: встановлення факту смерті особи в певний час в разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті (пункт 8 частини першої статті 315 ЦПК України); встановлення факту смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою внаслідок нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру (пункт 9 частини першої статті 315 ЦПК України); встановлення факту смерті особи на тимчасово окупованій території України або на території, на якій введено воєнний чи надзвичайний стан (стаття 317 ЦПК України); визнання фізичної особи померлою (статті 305 - 309 ЦПК України).
Відповідно до абзацу другого частини першої статті 317 ЦПК України заява про встановлення факту смерті особи на території, на якій введено воєнний чи надзвичайний стан, або на тимчасово окупованій території України, визначеній такою відповідно до законодавства, може бути подана членами сім'ї померлого, їхніми представниками або іншими заінтересованими особами (якщо встановлення факту смерті особи впливає на їхні права, обов'язки чи законні інтереси) до будь-якого місцевого суду України, що здійснює правосуддя, незалежно від місця проживання (перебування) заявника.
Справи про встановлення факту смерті особи на території, на якій введено воєнний чи надзвичайний стан, або на тимчасово окупованій території України, визначеній такою відповідно до законодавства, розглядаються невідкладно з дня надходження відповідної заяви до суду (частина друга статті 317 ЦПК України).
У заяві повинно бути зазначено: який факт заявник просить встановити та з якою метою; причини неможливості одержання або відновлення документів, що посвідчують цей факт; докази, що підтверджують факт. До заяви додаються докази, що підтверджують викладені в заяві обставини, і довідка про неможливість відновлення втрачених документів (частини перша - друга статті 318 ЦПК України).
Таким чином, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо особливостей провадження у справах про встановлення факту народження або смерті особи в умовах воєнного чи надзвичайного стану та на тимчасово окупованих територіях» розширено перелік територій, щодо яких поширюється дія статті 317 ЦПК. На сьогодні до них належать території, на яких введено воєнний чи надзвичайний стан, або тимчасово окуповані території України, визначені такими відповідно до законодавства.
Враховуючи, що Указом Президента України воєнний стан встановлено із 05 год 30 хв 24 лютого 2022 року на території України, цей спрощений порядок розширюється на встановлення юридичних фактів, що відбулись на всій території України (як мінімум до закінчення воєнного стану). Здебільшого такий спосіб стосується зони воєнних дій та тимчасово окупованих територій, оскільки на таких територіях не функціонують відповідні органи, які можуть зафіксувати факт смерті.
Підставою для встановлення факту смерті є підтверджені доказами обставини, які достовірно свідчать про смерть громадянина в певний час і за певних обставин.
Доказами, що підтверджують факт смерті особи в умовах воєнного стану або на тимчасово окупованій території України, зокрема, можуть бути: письмові докази; речові докази, зокрема звуко- і відеозаписи; висновки експертів; копії лікарського свідоцтва/довідки про смерть; пояснення свідків, що можуть підтвердити ті обставини, на які посилається заявник; довідки з військкомату або від командира військової частини (у випадку загибелі військовослужбовців); заяви до правоохоронних органів про зникнення особи, в тому числі в обставинах, що загрожували їй смертю.
Статтею 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (стаття 80 ЦПК України).
Частинами першою, другою статті 294 ЦПК України встановлено, що під час розгляду справ окремого провадження суд зобов'язаний роз'яснити учасникам справи їхні права та обов'язки, сприяти у здійсненні та охороні гарантованих Конституцією і законами України прав, свобод чи інтересів фізичних або юридичних осіб, вживати заходів щодо всебічного, повного і об'єктивного з'ясування обставин справи.
З метою з'ясування обставин справи суд може за власною ініціативою витребувати необхідні докази.
Частинами другою, третьою статті 9 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» визначено, що будь-які органи, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території та їх діяльність вважаються незаконними, якщо ці органи або особи створені, обрані чи призначені у порядку, не передбаченому законом. Будь-який акт (рішення, документ), виданий органами та/або особами, передбаченими частиною другою цієї статті, є недійсним і не створює правових наслідків, крім документів, що підтверджують факт народження, смерті, реєстрації (розірвання) шлюбу особи на тимчасово окупованій території, які додаються до заяви про державну реєстрацію відповідного акта цивільного стану.
Положеннями статей 3, 8, 9 Конституції України визначено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави, а чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Питання про окуповані території у практиці Міжнародного суду ООН сформульовані як «намібійські винятки»: документи, видані окупаційною владою, повинні визнаватися, якщо їх невизнання спричиняє серйозні порушення або обмеження прав громадян.
Так, у Консультативному висновку Міжнародного суду ООН від 21 червня 1971 року «Юридичні наслідки для держав щодо триваючої присутності Південної Африки у Намібії» зазначено, що держави - члени ООН зобов'язані визнавати незаконність і недійсність триваючої присутності Південної Африки в Намібії, але «у той час як офіційні дії, вчинені урядом Південної Африки від імені або щодо Намібії після припинення дії мандата є незаконними і недійсними, ця недійсність не може бути застосовна до таких дій, як, наприклад, реєстрація народжень, смертей і шлюбів».
У практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) розвинений принцип узгодженості спірного питання, зокрема, якщо у справі «Лоізіду проти Туречиини» (Loizidou v. Turkey, 18.12.1996, §45) ЄСПЛ обмежився коротким посиланням на відповідний пункт названого висновку Міжнародного суду, то у справах «Кіпр проти Туреччини» (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001) та «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, 23.02.2016) він приділив значну увагу аналізу цього висновку та подальшої міжнародної практики.
При цьому ЄСПЛ констатував, що «Консультативний висновок Міжнародного Суду, що розуміється в сукупності з виступами і поясненнями деяких членів суду, чітко показує, що в ситуаціях, подібних до тих, що наводяться в цій справі, зобов'язання ігнорувати, не брати до уваги дії існуючих de facto органів та інститутів [окупаційної влади] є далеким від абсолютного. Для людей, що проживають на цій території, життя триває. І це життя потрібно зробити більш стерпним і захищеним фактичною владою, включаючи їх суди; і виключно в інтересах жителів цієї території дії згаданої влади, які мають відношення до вказаного вище, не можуть просто ігноруватися третіми країнами або міжнародними організаціями, особливо судами, у тому числі й цим. Вирішити інакше, означало б зовсім позбавляти людей, що проживають на цій території, всіх їх прав щоразу, коли вони обговорюються у міжнародному контексті, що означало б позбавлення їх навіть мінімального рівня прав, які їм належать» (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001, §96). При цьому, за змістом цього рішення, визнання актів окупаційної влади в обмеженому контексті захисту прав мешканців окупованих територій ніяким чином не легітимізує таку владу (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001, §92). Спираючись на сформульований у цій справі підхід, ЄСПЛ у справі «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» наголосив, що «першочерговим завданням для прав, передбачених Конвенцією, завжди має бути їх ефективна захищеність на території всіх Договірних Сторін, навіть якщо частина цієї території знаходиться під ефективним контролем іншої Договірної Сторони (тобто є окупованою)» (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, 23.02.2016, §142).
Таким чином, суд може застосувати названі загальні принципи («Намібійські винятки»), сформульовані в рішеннях Міжнародного суду ООН та Європейського суду з прав людини, у контексті як мінімум «реєстрація народжень, смертей і шлюбів», виданих закладами, що знаходяться на окупованій території, у сукупності з іншими доказами, як встановлення можливих фактів, оскільки встановлення цих фактів має істотне значення для реалізації низки прав людини (громадянина України).»
У межах розгляду цієї справи заявник на підтвердження факта смерті свого батька подав суду світлокопію свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 від 06.07.2023, виданого Сакським районним відділом запису актів цивільного стану Департаменту запису актів цивільного стану Міністерства юстиції Республіки Крим, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , помер ІНФОРМАЦІЯ_2 в с.Веселівка Сакського району Республіки Крим.
Заявник просить встановити у судовому порядку факт смерті громадянина України ОСОБА_2 , проте у поданому свідоцтві про смерть зазначено, що ОСОБА_2 мав громадянство Російської Федерації, відповідно суд першої інстанції звернув увагу на цей факт і зазначив у рішенні про відсутність будь-яких інших доказів стосовно громадянства ОСОБА_2 .
Разом з тим, відповідно до ст.2 ЗУ «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» цей Закон визначає статус території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації, встановлює особливий правовий режим на цій території, визначає особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб.
За змістом норм цього Закону, зокрема ст.5, ст.6, ст.7, ст.9, ст.10, ст.11, ст.11-1, гарантування прав і свобод людини і громадянина, передбачених Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, забезпечується державою Україна усім громадянам України, особам без громадянства, іноземцям, які на законних підставах перебувають на території України, у тому числі на тимчасово окупованій, а також громадянам України, які у примусовому порядку автоматично набули громадянство російської федерації.
Згідно норм ЗУ "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" особи, які проживають на тимчасово окупованих територіях, і добровільно набули громадянство російської федерації є іноземцями, які незаконно перебувають на території України, тобто дія ЗУ «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» та, відповідно, положень Цивільного процесуального закону на них не розповсюджується.
Відповідно до ч.3 ст.82 ЦПК України обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.
Апеляційний суд визнає загальновідомими такі обставини.
З часу окупації Автономної республіки Крим Російська Федерація проводить політику примушення населення Криму до прийняття російського громадянства на підставі Федерального конституційного закону РФ № 6 «Про прийняття в Російську Федерацію Республіки Крим та утворення у складі Російської Федерації нових суб'єктів - Республіки Крим та міста федерального значення Севастополя», ст.4 якого автоматично визнає громадянами РФ всіх громадян України, які постійно проживали і були зареєстровані в Криму та місті Севастополі на момент прийняття цього закону.
Громадяни України, які залишились проживати на окупованій території, змушені звертатись за отриманням російських паспортів, без яких з 2015 р. стали неможливим реалізація права на освіту, працевлаштування, отримання медичних послуг, пенсійних виплат, а також через необхідність сплачувати значні податки від продажу майна тощо.
ФКЗ РФ № 19 від 29.12.14 р. «Про внесення змін до статті 4 і 12 Федерального конституційного закону «Про прийняття в Російську Федерацію Республіки Крим та утворення у складі Російської Федерації нових суб'єктів - Республіки Крим та міста федерального значення Севастополя», який набув чинності у 2015 р., фактично створив систему, яка примушує кримчан визнати себе лише громадянами РФ та «відмовлятися» від українського громадянства. Згідно з цим законом, жителі Криму отримали можливість відмовитися від свого другого «іноземного громадянства», подавши заяву та свій паспорт іншої країни у відповідні органи РФ. Норми закону сформульовані таким чином, що на території РФ зазначені особи будуть визнаватись такими, що не мають громадянства іншої держави.
Згідно іншого ФЗ РФ № 142 «Про внесення змін до статті 6 та 30 Федерального закону «Про громадянство Російської Федерації» і окремі законодавчі акти Російської Федерації», громадяни України, які примусово «отримали» російське громадянство, були зобов'язані з початку 2016 р. звертатись до органів Федеральної міграційної служби із повідомленнями про наявне в них «громадянство іншої країни» - України. Цей закон встановлює можливість притягнення до кримінальної відповідальності за приховування факту наявності громадянства іншої країни на підставі статті 330-2 КК РФ.
Несвоєчасне подання повідомлення про подвійне громадянство загрожує адміністративною відповідальністю у вигляді штрафу від 500 до 1000 російських рублів. Так званим кримським Управлінням ФМС було розміщене роз'яснення, що кримчани, які автоматично набули громадянства РФ в березні 2014 р., не повинні подавати повідомлення про наявність іншого громадянства.
Враховуючи наведене, приймаючи до уваги вік батька заявника - понад 90 років, наявні підстави обгрунтовано вважати, що ОСОБА_2 автоматично у примусовому порядку набув громадянство РФ, про що зазначено у свідоцтві про його смерть, у зв'язку з чим на нього розповсюджуються гарантії, встановлені ЗУ «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України».
Відповідно до ч.3 ст.9 ЗУ «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» будь-який акт (рішення, документ), виданий органами та/або особами, передбаченими частиною другою цієї статті, є недійсним і не створює правових наслідків, крім документів, що підтверджують факт народження, смерті, реєстрації (розірвання) шлюбу особи на тимчасово окупованій території, які додаються до заяви про державну реєстрацію відповідного акта цивільного стану.
З огляду на наведене подана заявником світлокопія свідоцтва про смерть батька є достатнім доказом на підтвердження факта смерті його батька, враховуючи реальну об'єктивну неможливість для заявника отримати з окупованої території інші документи на підтвердження факта смерті.
На підставі викладеного апеляційний суд приходит до висновку про наявність підстав для задоволення поданої заяви.
Керуючись ст.367, ст.374 ч.1 п.2, ст.376 ч.1 п.4, ст.382, ст.384 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 25 вересня 2023 року скасувати, ухвалити нове рішення по суті заявлених вимог.
Заяву ОСОБА_1 про встановлення юридичного факта задовольнити.
Встановити факт смерті громадянина України ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 в с. Веселівка Сакського району Автономної Республіки Крим, Україна.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена протягом тридцяти днів шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Повний текст постанови виготовлено 18 січня 2024 року.
Головуючий суддя О.А. Лобов
Судді: А.І.Дорош
В.М.Триголов