18 січня 2024 рокуЛьвівСправа № 140/31900/23 пров. № А/857/23666/23
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:
судді-доповідача Шинкар Т.І.,
суддів Іщук Л.П.,
Обрізка І.М.,
розглянувши в порядку письмового провадження в м.Львові апеляційну скаргу Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Волинській області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції на рішення Волинського окружного адміністративного суду (головуючий суддя Сорока Ю.Ю.), ухвалене у порядку письмового провадження в м.Луцьку 09 листопада 2023 року у справі №140/31900/23 за позовом Головного управління Пенсійного фонду України у Волинській області до Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Волинській області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції про скасування постанови,
13.10.2023 Головне управління Пенсійного фонду України у Волинській області звернулося в суд з позовом до Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Волинській області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, просило скасувати постанову державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Волинській області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції Трофимюка П.В. у виконавчому провадженні №71849524 про накладення на Головне управління Пенсійного фонду України у Волинській області штрафу у розмірі 5100 грн.
Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 09 листопада 2023 року позов задоволено.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що на момент прийняття державним виконавцем рішення про накладення штрафу має бути встановлений факт невиконання боржником рішення суду у встановлений строк. Суд першої інстанції вказав, що обов'язковою умовою накладення державним виконавцем штрафу є невиконання судового рішення боржником саме без поважних причин, тобто коли боржник мав реальну можливість, у тому числі і фінансову, виконати судове рішення, проте не зробив цього. Суд першої інстанції зазначив, що позивач не виконав повністю вказане рішення суду саме у зв'язку із відсутністю виділених на цю мету коштів, а доказів вчинення ГУ ПФУ у Волинській області чи його посадових осіб протиправної бездіяльності щодо невиконання рішення суду матеріали справи не містять. Суд першої інстанції дійшов висновку, що оскільки ГУ ПФУ у Волинській області вжило залежних від нього заходів щодо виконання рішення суду, а невиконання судового рішення в частині виплати грошових коштів за відсутності відповідного фінансового забезпечення та фактичної відсутності коштів не може вважатися невиконанням судового рішення без поважних причин, при цьому, накладення штрафу жодним чином не захищає право стягувача на отримання бюджетних коштів.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, Відділ примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання подав апеляційну скаргу, просить скасувати рішення Волинського окружного адміністративного суду від 09 листопада 2023 року та ухвалити нове, яким в задоволенні позову відмовити. Апеляційну скаргу мотивовано тим, що територіальним органом Пенсійного фонду України не надано доказів на підтвердження вжиття конкретних заходів на реальне виконання рішення суду. Скаржник вказує, що оскаржуваній постанові передувала вимога від 06.09.2023 про надання інформації з підтверджуючими документами про стан виконання рішення суду, однак доказів вжиття заходів із сторони боржника для повного та своєчасного виконання рішення не надано.
Враховуючи положення статей 287, 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), суд апеляційної інстанції дійшов висновку щодо можливості розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, на підставі наявних у ній доказів.
Згідно з ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу за наявними у ній доказами та перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які посилаються учасники справи, приходить до переконання, що оскаржуване рішення суду першої інстанції вимогам статті 242 КАС України не відповідає.
З матеріалів справи судом першої інстанції встановлено, що рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 23.12.2021 у справі №140/12885/21, яке набрало законної сили 25.01.2022, зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України у Волинській області провести ОСОБА_1 з 01 квітня 2019 року перерахунок та виплату пенсії (з урахуванням виплачених сум) на підставі довідки Державної фіскальної служби України від 10 червня 2021 року №125-1/В/99-9909-01-14 про розмір грошового забезпечення, що враховується для перерахунку пенсії, з урахуванням зазначених у ній видів та сум грошового забезпечення.
На виконання вказаного судового рішення видано, зокрема виконавчий лист №1740/2021.
Постановою державного виконавця Відділу ПВР УЗПВР у Волинській області Трофимюком П. В. від 19.05.2023 відкрито виконавче провадження №71849524 з виконання виконавчого листа №1740/2022, виданого 03 лютого 2022 року Волинським окружним адміністративним судом, встановлено боржнику Головному управлінню Пенсійного фонду України у Волинській області строк тривалістю 10 робочих днів для виконання рішення суду.
Вказана постанова направлена сторонам виконавчого провадження згідно із супровідним листом від 19.05.2022 року №15078.
Листом №0300-0504-6/53513 від 07.09.2023 Головне управління Пенсійного фонду України у Волинській області повідомило Відділ примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Волинській області про те, що в добровільному порядку, до відкриття виконавчого провадження, проведено з 01.04.2019 ОСОБА_1 перерахунок та виплату (з урахуванням виплачених сум) пенсії на підставі довідки Державної фіскальної служби України від 10 червня 2021 року №125-1/В/99-9909-01-14 про розмір грошового забезпечення, що враховується для перерахунку пенсії, з урахуванням зазначених у ній видів та сум грошового забезпечення. Вказано, що перерахований розмір пенсії в сумі 19340 виплачувався з 01.03.2022, нарахування проведено за період з 01.04.2019 по 28.02.2022 в сумі 218857,61 грн. Виплата нарахованих коштів буде здійснена в межах бюджетних асигнувань, виділених на цю мету (а.с.7).
06.09.2023 державним виконавцем сформовано вимогу - терміново надати інформацію з підтверджуючими документами про стан виконання рішення суду за яким видано 03.02.2022 виконавчий лист №1740/2022 та додати розрахунок пенсії.
На вимогу державного виконавця Головне управління Пенсійного фонду України у Волинській області скерувало лист від 05.10.2023, в якому вказало інформацію ідентичну до зазначеної у листі від 07.09.2023 та надало розрахунок суми, що підлягає виплаті згідно рішення Волинського окружного адміністративного суду від 23.12.2021 у справі №140/12885/21.
29.09.2023 державним виконавцем Відділу ПВР УЗПВР у Волинській області Трофимюк П.В. винесено постанову про накладення штрафу у виконавчому провадженні №71849524, відповідно до якої за невиконання рішення суду від 23.12.2021 у справі №140/12885/21 на боржника ГУПФУ у Волинській області накладено штраф у розмірі 5100,00 грн. (а.с.12-13).
Вказана постанова направлена позивачу згідно із супровідним листом від 29.09.2023 №26511 та надійшла 29.09.2023 вх. №9418/14 (а.с.11).
Не погоджуючись з постановою державного виконавця про накладення штрафу, Головне управління Пенсійного фонду України у Волинській області звернулося із позовом до суду.
Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходить з таких підстав.
Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Згідно з положеннями статті 370 КАС України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» від 02.06.2016 №1404-VIII, в редакції чинній на час винесення оскаржуваної постанови, (далі - Закон №1404-VIII) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Частиною 1 статті 5 Закону №1404-VIII встановлено, що примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців.
Згідно з положеннями статті 18 Закону №1404-VIII виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Виконавець зобов'язаний, зокрема, здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом, розглядати в установлені законом строки заяви сторін, інших учасників виконавчого провадження та їхні клопотання.
Виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право проводити перевірку виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню відповідно до цього Закону, накладати стягнення у вигляді штрафу на фізичних, юридичних та посадових осіб у випадках, передбачених законом.
Вимоги виконавця щодо виконання рішень є обов'язковими на всій території України. Невиконання законних вимог виконавця тягне за собою відповідальність, передбачену законом.
Частиною 2 статті 63 Закону №1404-VIII встановлено, що у разі невиконання без поважних причин боржником рішення виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу, в якій також зазначаються вимога виконати рішення протягом 10 робочих днів (за рішенням, що підлягає негайному виконанню, - протягом трьох робочих днів) та попередження про кримінальну відповідальність.
В свою чергу, стаття 75 Закону №1404-VIII встановлює відповідальність за невиконання рішення, що зобов'язує боржника вчинити певні дії.
Аналіз вказаних законодавчих положень дозволяє суду апеляційної інстанції дійти висновку, що накладення штрафу за невиконання рішення, що зобов'язує боржника до вчинення певних дій, є видом юридичної відповідальності боржника за невиконання покладеного на нього зобов'язання. Застосування такого заходу реагування є обов'язком державного виконавця і спрямовано на забезпечення реалізації мети виконавчого провадження як завершальної стадії судового провадження.
Умовами для накладення на боржника у виконавчому проваджені штрафу є: 1. невиконання ним виконавчого документа (судового рішення); 2. відсутність поважних причин невиконання виконавчого документа (судового рішення).
Отже, лише невиконання боржником рішення суду і саме без поважних на те причин, тягне за собою певні наслідки, встановлені нормами Закону України «Про виконавче провадження». На час прийняття державним виконавцем рішення про накладення штрафу має бути встановлено, по-перше, факт невиконання боржником судового рішення і, по-друге, відсутність поважних причин. Поважність причин невиконання судового рішення оцінюється у кожному конкретному випадку через призму того, наскільки це об'єктивно перешкодило виконати судове рішення.
Поважними, в розумінні норм Закону України «Про виконавче провадження», можуть вважатися об'єктивні причини, які унеможливили або значно ускладнили виконання рішення боржником та які не залежали від його власного волевиявлення.
Вказане відповідає правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 21 січня 2020 року (справа №400/1954/19), від 10 грудня 2020 року (справа №826/19276/16), від 10 вересня 2020 року (справа №824/308/20-а), від 31.03.2021 у справі № 360/3573/20, від 13.10.2021 у справі № 360/4705/20 та у справі № 360/4708/20, від 31 травня 2022 року у справі № 360/940/20.
Обґрунтовуючи правомірність та підставність винесення оскаржуваної постанови, відповідач вказує на те, що відповідно до витягу з електронної пенсійної справи стягувача від 12.09.2023 наявне обмеження нарахованої з надбавками суми пенсії 27344,79 грн. максимальним розміром пенсії 22248,60 грн., що вказує на виплату пенсії стягувачу у повному розмірі. Окрім того, органу державної виконавчої служби не надано доказів вжиття заходів із сторони боржника для повного і своєчасного виконання рішення суду.
Суд апеляційної інстанції зауважує, що нормами пункту 1 Положення про головні управління Пенсійного фонду України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, затвердженої Постановою правління Пенсійного фонду України 22 грудня 2014 року № 28-2, визначено, що Головні управління Пенсійного фонду України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі (далі - головне управління Фонду) є територіальними органами Пенсійного фонду України (далі - Фонд). Головні управління Фонду підпорядковуються Фонду та разом з управліннями Фонду в районах, містах, районах у містах, а також об'єднаними управліннями (далі - управління Фонду) утворюють систему територіальних органів Фонду.
Відповідно до підпункту 3 вказаного Положення основним завданням головного управління Фонду, крім іншого, є реалізація державної політики з питань пенсійного забезпечення, здійснення страхових виплат та надання соціальних послуг відповідно до Законів України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
Головне управління Фонду відповідно до покладених на нього завдань забезпечує своєчасну та у повному обсязі виплату пенсій, планує у відповідному регіоні доходи та видатки коштів Фонду, у межах своєї компетенції забезпечує виконання бюджету Фонду.
В матеріалах справи немає доказів, яка вказують на відсутність відповідного фінансового забезпечення та відповідно наявності чи відсутності коштів, виділених бюджетом та спрямованих на виконання рішення суду за відповідними виплатами, а також того, що позивач звертався до Пенсійного Фонду України з проханням виділити необхідні кошти для виконання рішення Волинського окружного адміністративного суду від 23.12.2021 у справі №140/12885/21, чи включити спірні виплати у витратну частину потреб Управління на 2023-2024 роки, такі відповідачу не подано, що, на переконання суду апеляційної інстанції, вказує на неналежність виконання спірного виконавчого листа.
Отже, в матеріалах справи відсутні належні та достатні докази, які б підтверджували факт реального виконання судового рішення чи вжиття позивачем вичерпних заходів з його виконання.
Згідно з статтею 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до частини 1 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Відповідно до положень частини 2 статті 6 КАС України та статті 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» передбачено застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права.
Європейський суд з прав людини у рішенні «Юрій Миколайович Іванов проти України» наголосив на тому, що право на суд, захищене статтею 6 Конвенції, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін. Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок.
У такому контексті відсутність у заявника можливості домогтися виконання судового рішення, винесеного на його користь, становить втручання у право на мирне володіння майном. Відповідно, необґрунтовано тривала затримка у виконанні обов'язкового для виконання судового рішення може становити порушення Конвенції. Обґрунтованість такої затримки має оцінюватися з урахуванням, зокрема, складності виконавчого провадження, поведінки самого заявника та компетентних органів, а також суми і характеру присудженого судом відшкодування.
Саме на державу покладено обов'язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесені проти її органів, установ чи підприємств, виконувалися відповідно до зазначених вище вимог Конвенції. Держава не може виправдовувати нестачею коштів невиконання судових рішень, винесених проти неї або проти установ чи підприємств, які перебувають в державній власності або контролюються державою. Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади.
Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що у таких категоріях справ, коли державні органи належним чином сповіщені про наявність судового рішення, вони мають вживати всіх належних заходів для його виконання або направлення до іншого органу для виконання. Сама особа, на користь якої ухвалено рішення, не повинна ще займатись ініціюванням виконавчих процедур.
ЄСПЛ констатував, що невиконання рішення є втручанням у право особи на мирне володіння майном, викладене у першому реченні пункту 1 статті 1 Протоколу №1 Конвенції (справи «Войтенко проти України», «Горнсбі проти Греції»).
Крім того, ЄСПЛ неодноразово наголошував, що у разі, якщо адміністративний (виконавчий) орган відмовляється виконувати, не виконує чи затягує виконання судового рішення, то передбачені статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантії, які забезпечуються стороні на етапі судового розгляду справи, фактично втрачають свій сенс («Піалопулос та інші проти Греції», «Юрій Миколайович Іванов проти України», «Горнсбі проти Греції»).
Варто також зауважити, що у справах «Шмалько проти України», «Іммобільяре Саффі проти Італії» ЄСПЛ констатував, що невиконання судового рішення не може бути виправданим внаслідок недоліків законодавства, які унеможливлюють його виконання. Державні органи не можуть посилатися і на відсутність коштів як на підставу невиконання зобов'язань (до прикладу справа «Сук проти України»).
За встановлених обставин, надаючи правову оцінку аргументам сторін, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що державний виконавець при винесені оскаржуваної постанови належним чином скористався законодавчо закріпленими повноваженнями та виніс оскаржувану постанову за відсутності об'єктивних причин, які б унеможливили або значно ускладнили виконання рішення боржником та які б не залежали від його власного волевиявлення, що не враховано судом першої інстанції.
У пункті 58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
З огляду на викладене, враховуючи положення статті 317 КАС України прецедентну практику ЄСПЛ, суд апеляційної інстанції приходить переконання, що судом першої інстанції неповно з'ясовано обставин, що мають значення для справи, а тому рішення суду першої інстанції слід скасувати та в задоволенні позову відмовити.
Керуючись статтями 241, 243, 287, 308, 311, 317, 321, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
Апеляційну скаргу Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Волинській області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції задовольнити.
Рішення Волинського окружного адміністративного суду від 09 листопада 2023 року у справі №140/31900/23 скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким в задоволені позову Головного управління Пенсійного фонду України у Волинській області до Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Волинській області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції про скасування постанови відмовити
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Суддя-доповідач Т. І. Шинкар
судді Л. П. Іщук
І. М. Обрізко