18 січня 2024 р. № 400/1689/22
Миколаївський окружний адміністративний суд у складі судді Птичкіної В.В., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу
за позовом:ОСОБА_1 , АДРЕСА_1 ,
до відповідача:Миколаївського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки, вул. Спаська, 33, м. Миколаїв, 54006,
про:визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Миколаївського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Миколаївського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки (далі - відповідач), в якій просить визнати протиправною бездіяльність Миколаївського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки, компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій, по день фактичного розрахунку, тобто з 24.06.2018 (наступний день після виключення зі списків особового складу військового комісаріату) до 29.12.2021 (день фактичного розрахунку), за 1283 днів з розрахунку середнього заробітку (грошового забезпечення) за останні два календарні місяці; зобов'язати Миколаївський обласний територіальний центр комплектування та соціальної підтримки нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій по день фактичного розрахунку при звільненні, тобто з 24.06.2018 (наступний день після виключення зі списків особового складу військового комісаріату) до 29.12.2021 (день фактичного розрахунку), за 1283 днів, з розрахунку середнього заробітку (грошового забезпечення) за останні два календарні місяці.
Позовні вимоги обґрунтовані статтями 116, 117 Кодексу законів про працю України та обставиною несвоєчасної виплати індексації грошового забезпечення.
У відзиві на позовну заяву відповідач проти позову заперечує та просить відмовити в позові, посилаючись на відсутність підстав для застосування до спірних правовідносин трудового законодавства, зокрема і статті 117 Кодексу законів про працю України. Відповідач вказує, що виплата середнього заробітку здійснюється не за весь час затримки розрахунку, а не більш як за 6 місяців.
Ухвалою від 01.06.2022 суд зупинив провадження у справі.
Ухвалою від 21.06.2023 суд, керуючись правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постанові від 27.02.2023 у справі № 400/10008/21, поновив провадження у справі.
У зв'язку з відсутністю заяв учасників справи про розгляд справи з викликом (повідомленням) сторін, суд, відповідно до статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України, розглянув справу в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження.
Безпосередньо, повно, всебічно та об'єктивно дослідивши докази, що містяться у справі, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, суд установив такі обставини справи та відповідні їм правовідносини.
Позивач проходив військову службу у ІНФОРМАЦІЯ_1 , правонаступником якого є відповідач, та з 23.06.2018 виключений із списків особового складу військового комісаріату (наказ військового комісара ІНФОРМАЦІЯ_2 від 23.06.2018 № 147).
29.12.2021 відповідач виплатив позивачу 22 337,48 грн, що підтверджується випискою з карткового рахунку позивача.
Згідно з поясненнями, наведеними в позовній заяві, ця сума становить грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, виплачену відповідачем на виконання рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 11.08.2021 у справі № 400/3135/21, яке набрало законної сили 30.11.2021.
Отже, відповідач несвоєчасно розрахувався з позивачем з виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки
Вирішуючи спір між сторонами, суд виходить з такого.
Стаття 43 Конституції України встановлює, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Спеціальне законодавство регулює правове становище осіб, які проходять військову службу, у тому числі порядок, умови проходження та звільнення зі служби, порядок та умови оплати праці, зокрема, це Закон України від 25.03.1992 № 2232-ХІІ "Про військовий обов'язок і військову службу", Закон України від 20.12.1991 № 2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затверджене Указом Президента України від 10.12.2008 № 1153/2008, Інструкція про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затверджена наказом Міністра оборони України від 10.04.2009 № 170, Інструкція про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України, затверджена наказом Міністра оборони України від 11.06.2008 № 260 (у редакції, чинній на дату виникнення спірних правовідносин).
Стаття 17 Конституції України передбачає забезпечення державою соціального захисту громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України.
Згідно зі статтею 1 Закону України від 20.12.1991 № 2011-ХІІ "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (далі - Закон № 2011-ХІІ), соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом. Законодавство про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей базується на Конституції України і складається з цього Закону та інших нормативно-правових актів.
Згідно із статтею 1-2 Закону № 2011-ХІІ, військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами. У зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Стаття 2 Закону 2011-ХІІ встановлює, що ніхто не має права обмежувати військовослужбовців та членів їх сімей у правах і свободах, визначених законодавством України.
Відповідно до частини першої статті 9 зазначеного Закону, держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Частина четверта цієї статті визначає, що грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.
Положення статті 9 Закону України від 20.12.1991 № 2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" передбачають, що до складу грошового забезпечення входять посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Згідно з пунктом 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 № 1153/2008 (далі - Положення № 1153/2008), особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Згідно із частиною другою статті 24 Закону України від 25.03.1992 № 2232-ХІІ "Про військовий обов'язок і військову службу", закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Вищезазначені правові норми свідчать про те, що військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, зокрема щодо належного матеріального та побутового забезпечення, враховуючи особливості військової служби, з метою стимулювання досягнення високих результатів у службовій діяльності. Звільнена особа з військової служби на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням.
Суд зазначає, що, за загальним правилом, пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає до застосування у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини. Необхідно зауважити, що непоширення норм Кодексу законів про працю України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці. Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими грошового забезпечення) не врегульовані положеннями спеціального законодавства, яким установлені порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення. Одночасно такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України.
Ураховуючи те, що спеціальне законодавство, яке регулює грошове забезпечення військовослужбовців, не встановлює відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд вважає за можливе застосовувати норми статей 116 та 117 Кодексу законів про працю України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби.
Аналогічна правова позиція щодо поширення на військовослужбовців дії статей 116 та 117 Кодексу законів про працю України викладена у постановах Верховного Суду від 31.10.2019 у справі № 2340/4192/18 та від 31.10.2019 у справі № 825/598/17.
Відповідно до статті 47 Кодексу законів про працю України, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.
За приписами статті 116 Кодексу законів про працю України в редакції, чинній на дату звільнення позивача з військової служби, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Частина перша статті 117 Кодексу законів про працю України в редакції, чинній на дату звільнення позивача з військової служби і проведення з ним остаточного розрахунку (виплати індексації), визначає, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
З аналізу зазначених законодавчих норм убачається, що умовами застосування частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Згідно з частиною другою статті 117 Кодексу законів про працю України, в редакції, чинній на дату звільнення позивача з військової служби і проведення з ним остаточного розрахунку (виплати індексації), при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Відповідач не надав доказів вжиття ним заходів для своєчасної виплати належних позивачу коштів.
У зв'язку з вищенаведеним суд дійшов переконання, що несвоєчасна виплата мала місце саме з вини відповідача.
Отже, позивач має право на виплату йому середнього заробітку відповідно до вимог статті 117 Кодексу законів про працю України.
Виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, та особливості їх урахування наведені у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (далі - Порядок № 100), чинність якої поширюється на підприємства, установи і організації усіх форм власності.
Згідно з пунктом 2 цього Порядку № 100, обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток або для виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.
Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації чи у фізичної особи - підприємця або фізичної особи, які в межах трудових відносин використовують працю найманих працівників, менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку. Якщо працівника прийнято (оформлено) на роботу не з першого числа місяця, проте дата прийняття на роботу є першим робочим днем місяця, то цей місяць враховується до розрахункового періоду як повний місяць.
У всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата.
За змістом пункту 5 Порядку № 100, основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час затримки розрахунку, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка, згідно з пунктом 8 цього Порядку, визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - календарних днів за цей період.
За пунктом 7 розділу І Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 № 260, середньоденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення, належного військовослужбовцю за повний календарний місяць, на кількість календарних днів місяця, за який здійснюється виплата.
Тобто розрахунок середнього заробітку належить здійснювати, виходячи з календарних днів.
Обчислюючи суму середнього заробітку за період з 24.06.2018 до 28.12.2021, суд виходить з такого.
Згідно з наданою відповідачем довідкою-розрахунком середньоденного грошового забезпечення позивача, середньоденне грошове забезпечення позивача становить 404,61 грн.
Кількість календарних днів за період з 24.06.2018 до 28.12.2021- 1284 дні;
Розрахунок середнього заробітку такий:
404,61 х 1284 = 519 519,24 грн.
Отже, за розрахунком суду, середній заробіток позивача за період з 24.06.2018 до 28.12.2021 становить 519 519,24 грн.
Остаточний розрахунок з позивачем відповідач провів 29.12.2021.
Станом на 29.12.2021 діяла стаття 117 Кодексу законів про працю України в такій редакції: "В разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору».
Ураховуючи зазначені норми, суд має визначити розмір відшкодування за час затримки розрахунку, а не лише зобов'язати відповідача провести відповідні нарахування і виплату.
За приписами частини п'ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17 зазначено, що, з огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 Кодексу законів про працю України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Відповідні висновки також викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц.
У постанові від 12.08.2020 у справі 400/3365/19 Верховний Суд зазначив, що, з огляду на висновки Великої Палати Верховного Суду у справах № 761/9584/15-ц та № 821/1083/17 (наведені вище) у постановах від 26.06.2019 та від 26.02.2020 відповідно, судами першої та апеляційної інстанцій не досліджено обставини з урахуванням критеріїв, які слід враховувати при обчисленні розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України.
Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.
У справі, яка розглядається, позивач у зв'язку з порушенням відповідачем його права на належну оплату праці, що встановлено рішенням суду, просить зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток.
Суд установив, що розмір середнього заробітку за період з 24.06.2018 до 28.12.2021 розрахунково становить 519 519,24 грн.
Ураховуючи викладені вище правові позиції Верховного Суду, у спірних правовідносинах суд бере до уваги сукупність таких обставин:
- наявність спору між позивачем та відповідачем з приводу наявності як таких підстав для нарахування та виплати позивачу грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, вирішеного судом ухваленням рішення у справі № 400/3135/21;
- звернення позивача з позовною заявою до суду про зобов'язання нарахувати та виплатити грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки по спливу майже трьох років з дати звільнення з військової служби (звернення відбулося у травні 2021 року (справа № 400/3135/21), тоді як звільнення з військової служби - у червні 2018 року);
- вина відповідача у несвоєчасному розрахунку з позивачем не має форми умислу, беручи до уваги відсутність належного фінансування, а також те, що відповідач не є самостійним розпорядником бюджетних коштів;
- розрахована судом сума середнього заробітку у 23 рази перевищує суму несвоєчасно здійсненої виплати;
- обчислена судом сума відшкодування в умовах розв'язаної російської федерацією війни є надмірним тягарем для відповідача як військового формування, залученого до виконання бойових завдань за призначенням, яке фінансується з Державного бюджету. На переконання суду, в умовах воєнного стану держава зобов'язана мобілізувати всі доступні їй ресурси, у тому числі фінансові, для посилення своєї обороноздатності та відсічі збройної агресії російської федерації проти України.
У постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц Велика Палата Верховного Суду, застосовуючи до обставин справи критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, зазначила таке: « 94.5. Для приблизної оцінки розміру майнових втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, які розумно можна було би передбачити, на підставі даних Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні за 2009 - 2015 року можна розрахувати розмір сум, які працівник, недоотримавши належні йому кошти від роботодавця, міг би сплатити як відсотки, взявши кредит з метою збереження рівня свого життя».
Станом на дату звільнення відповідача рішенням Національного банку України була установлена облікова ставка у 17 відсотків.
17 відсотків річних від несвоєчасно виплаченої суми (22 337,48 грн) становить 3797,37 грн.
Отже, на один день припадає 10,40 грн (3797,37 / 365 = 10,40).
Ураховуючи кількість календарних днів у періоді затримки розрахунку з 24.06.2018 до 28.12.2021 (1284), сума майнових втрат позивача (розмір сум, які працівник, недоотримавши належні йому кошти від роботодавця, міг би сплатити як відсотки, взявши кредит з метою збереження рівня свого життя, як зазначає Велика Палата Верховного Суду) становить 13 364 грн (10,40 х 1284 = 13 353,60).
Отже, позовні вимоги належить задовольнити частково: в сумі 13 353,60 грн за період з 24.06.2018 до 28.12.2021, а не до 29.12.2021. 29.12.2021 не належить до періоду прострочення розрахунку при звільненні, оскільки в цю дату відповідач розрахувався з позивачем.
При цьому суд вважає за обгрунтоване, відповідно до частини другої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, вийти за межі позовних вимог і задовольнити позов за 23.06.2018, оскільки саме в цей день (день виключення із списків особового складу) відповідач повинен був провести остаточний розрахунок з позивачем.
Суд відхилив посилання відповідача на те, що середній заробіток обчислюється не більш як за 6 місяців, оскільки станом на дату звільнення позивача із служби і на дату проведення остаточного розрахунку з ним діяла редакція статті 117 КЗпП України, яка передбачала виплату середнього заробітку за весь час затримки розрахунку.
Судові витрати у справі відсутні.
Згідно з пунктом 2 частини шостої статті 246 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі необхідності у резолютивній частині також вказується про надання відстрочення чи розстрочення виконання рішення.
Відповідно до частини першої статті 378 Кодексу адміністративного судочинства України, за заявою сторони суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, може відстрочити або розстрочити виконання рішення, а за заявою стягувача чи виконавця (у випадках, встановлених законом), - встановити чи змінити спосіб або порядок його виконання. Питання про відстрочення або розстрочення виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання судового рішення може бути розглянуто також за ініціативою суду.
За нормами частин третьої п'ятої статті 378 Кодексу адміністративного судочинства України, підставою для встановлення або зміни способу або порядку виконання, відстрочення чи розстрочення виконання судового рішення є обставини, що істотно ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим.
Вирішуючи питання про відстрочення чи розстрочення виконання судового рішення, суд також враховує, зокрема ступінь вини відповідача у виникненні спору; стихійне лихо, інші надзвичайні події тощо.
Відстрочення чи розстрочення виконання судового рішення не може перевищувати одного року з дня ухвалення рішення, ухвали, постанови.
Суд дійшов висновку про наявність підстав для розстрочення виконання рішення суду в цій справі.
Зокрема, 24.02.2022 розпочалася військова агресія російської федерації проти України. Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року, який натепер триває.
Відповідач переведений на воєнний стан та виконує завдання з забезпечення виконання законодавства з питань військового обов'язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації.
Оцінюючи ступінь вини відповідача у ненарахуванні та невиплаті позивачу середнього заробітку, суд виходить з того, що між сторонами існував спір щодо права позивача на грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки.
Одномоментна виплата позивачу присудженої цим рішенням суми середнього заробітку в умовах розв'язаної російської федерацією війни є надмірним тягарем для відповідача, який фінансується з Державного бюджету України.
В умовах воєнного стану держава зобов'язана мобілізувати всі доступні їй ресурси, у тому числі фінансові, для посилення своєї обороноздатності та відсічі збройної агресії російської федерації проти України.
Зазначені обставини не скасовують права позивача на одержання середнього заробітку, але створюють підстави для розстрочення виконання рішення суду.
На переконання суду, розстрочення нарахування і виплати позивачу середнього заробітку в сумі 13 353,60 грн на 6 місяців рівними частинами по 2 225,60 грн сприятиме виконанню рішення суду.
Керуючись статтями 2, 19, 139, 241 - 246, 262, 378 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
1. Позовну заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) до Миколаївського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки (вул. Спаська, 33, м. Миколаїв, 54006, ідентифікаційний код: 08299180) задовольнити частково.
2. Визнати протиправною бездіяльність Миколаївського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки, яка полягає у ненарахуванні та невиплаті ОСОБА_1 середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні за період з 24.06.2018 до 28.12.2021.
3. Зобов'язати Миколаївський обласний територіальний центр комплектування та соціальної підтримки нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні за період з 24.06.2018 до 28.12.2021 у сумі 13 353,60 грн.
4. У задоволенні позовних вимог за 29.12.2021 відмовити.
5. Розстрочити виконання рішення суду згідно з таким графіком:
- лютий 2024 року - 2 225,60 грн;
- березень 2024 року - 2 225,60 грн;
- квітень 2024 року - 2 225,60 грн;
- травень 2024 року - 2 225,60 грн;
- червень 2024 року - 2 225,60 грн;
- липень 2024 року - 2 225,60 грн.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається учасниками справи безпосередньо до П'ятого апеляційного адміністративного суду.
Суддя В.В. Птичкіна