18 січня 2024 року м.Київ № 320/15210/23
Суддя Київського окружного адміністративного суду Лисенко В.І., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у м. Києві про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку та моральної шкоди,
До Київського окружного адміністративного суду звернулась ОСОБА_1 з позовом до Головного управління ДПС у м. Києві, у якому просить суд визнати протиправним і скасувати наказ Головного управління ДПС у м. Києві №327-0 від 23 березня 2023 р. “Про звільнення ОСОБА_1 ”; поновити ОСОБА_1 на посаді начальника управління фактичних перевірок Головного управління ДПС у м. Києві з 24 березня 2023 року; стягнути з Головного управління ДПС у м. Києві на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час вимушеного прогулу; стягнути з Головного управління ДПС у м. Києві на користь ОСОБА_1 50000,00 грн. (п'ятдесят тисяч гривень 00 коп.) моральної шкоди; допустити негайне виконання судового рішення, в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника управління фактичних перевірок Головного управління ДПС у м. Києві та у частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, в межах суми стягнення за один місяць.
В обґрунтування позовних вимог позивачка зазначає, що наказом в.о. голови начальника управління ДПС України №327-о від 23.03.2023 її було звільнено з займаної посади за угодою сторін. Позивачка не погоджується з таким наказом, зазначає, що написання заяви про звільнення відбувалось під психологічним тиском, а заява про відкликання заяви про звільнення безпідставно не взята до уваги відповідачем. Звернула увагу, що їй відомо як мінімум ще про двох осіб, які також під тиском одночасно з нею в той же день написали заяви про своє звільнення, що підтверджує її позицію щодо систематичного тиску на підлеглих в.о. начальником ГУ ДПС України з метою їх звільнення без наявності їх вільного волевиявлення. Також позивачка зауважує, що результатом того, що на неї чинився психологічних тиск, стало погіршення її самопочуття та стаціонарне (амбулаторне) лікування в медичному закладі. Позивачка наполягає на тому, що звільнення було фактично зумовлене ініціативою роботодавця/суб'єкта призначення, а не її як працівника, чи за угодою сторін. Також позивачка зауважувала, що відповідач позбавив її права на відкликання своєї заяви про звільнення, що є самостійною підставою скасування оскаржуваного наказу. За сукупністю наведених обставин просила скасувати наказ про звільнення, поновити її на посаді та стягнути середній заробіток.
Щодо моральної шкоди, зазначає, що моральна шкода виразилась у негативних емоціях та переживаннях з приводу психологічного тиску, примушуванні до написання заяви про звільнення без наявності вільного волевиявлення, а тому, з огляду на вищезазначені обставини, просить стягнути моральну шкоду в розмірі 50000 тис. Зазначила, що з метою доведення причинно-наслідкового зв'язку вона має намір звернутися до відповідного судового експерта для проведення психологічної експертизи.
Ухвалою від 08.05.2023 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі, розгляд справи вирішено провадити за правилами загального позовного провадження. Призначено підготовче засідання.
07.06.2023 представником відповідача подано до суду відзив, в якому проти задоволення позовних вимог заперечує. В обґрунтування заперечень зазначає, що 23.03.2023 позивачкою власноручно була написана заява, в якій вона просила звільнити її із займаної посади за угодою сторін з 24.03.2023. При цьому, сторона відповідача категорично заперечує існування будь-якого тиску чи примусу по відношенню до позивачки. Крім того, направлення заяви позивачкою про відкликання попередньої заяви не має наслідком скасування наказу на звільнення за згодою сторін, оскільки, в даному випадку згода про анулювання попередньої домовленості сторін не була досягнута. За наведеного, представник відповідача просив відмовити в позові за його безпідставністю. Стверджував, що моральна шкода має бути обов'язково підтверджена належними та допустимими доказами заподіяння моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру. Однак, позивачкою не надано таких доказів.
05.06.2023 від позивачки надійшло клопотання про долучення до матеріалів справи доказів, які підтверджують її незаконне звільнення. Зокрема, зазначила, що лист-погодження ДПС України від 24.03.2023 на звільнення позивачки зареєстрований в ІКС "управління документами" ДПС України о 16 год. 01 хв. 43 сек. та направлений до ГУ ДПС у м. Києві о 16 год. 05 хв. У той же час, наказ про звільнення позивачки зареєстрований у реєстраційно-моніторинговій картотеці ІКС "управління документами" ГУ ДПС у м. Києві о 13 год. 33 хв., а відтак видача оспорюваного наказу про звільнення позивачки з посади була здійснена без отримання листа-погодження, який є однією з підстав для видачі оспорюваного наказу. Також, на підтвердження тиску в.о. начальника ГУ ДПС у м. Києві на інших осіб додано докази, що підтверджують звільнення ще 5 осіб за згодою сторін з моменту призначення нового керівника. Позивачкою долучені результати з приводу поданих скарг щодо порушення прав державного службовця від 19.04.2023 до ДПС України та НАДС, що підтверджує її позицію з приводу звільнення не з власної волі, а під тиском.
10.07.2023 позивачкою подана до суду відповідь на відзив, в якій вона спростовує наведені твердження відповідача у відзиві на позовну заяву.
24.07.2023 позивачкою долучено до матеріалів справи висновок експерта №10139 від 07.06.2023 за результатами проведення судово-психологічної експертизи щодо встановлення моральної шкоди та її еквіваленту.
28.08.2023 відповідачем подано до суду додаткові пояснення, в яких зазначено, що експерт, який надав експертний висновок не є суб'єктом дослідження та не може проводити відповідне дослідження, яке ґрунтується на Методиці №14.1.75. Відтак, експертиза у даній справі не є належним та допустимим доказом. Також, на думку відповідача, при проведенні експертизи експертом безпідставно взято на себе повноваження суду щодо надання оцінки протиправності дій ГУ ДПС у м. Києві. Неправомірно застосовано найвище значення, яке дорівнює "1" коефіцієнту fv та безпідставно, всупереч методиці, надано лише один висновок, застосовано спеціальні методи дослідження, які припинено та які не підлягають застосуванню.
Протокольною ухвалою суду від 11.07.2023 закрито підготовче провадження по справі та призначено розгляд справи по суті на 17.07.2023.
Протокольною ухвалою суду від 17.07.2023 на підставі ст. 194, 205 КАС України постановлено подальший розгляд справи здійснювати у порядку письмового провадження.
Ухвалою суду від 15.12.2023 витребувано від Головного управління Державної податкової служби у м.Києві завірені належним чином копію особової справи позивачки; копію наказу про призначення в.о. ГУ ДПС у м.Києві ОСОБА_2 ; письмові пояснення щодо звільнення позивачки наказом Головного управління ДПС у м. Києві №327-0 від 23 березня 2023 на підставі листа-погодження ДПС України, який був отриманий відповідачем 24.03.2023; лист-погодження ДПС України на звільнення ОСОБА_1 з відміткою про його реєстрацію в ГУ ДПС у м.Києві (дата та час); письмові пояснення щодо нормативно-правового регулювання звільнення працівника з органів ДПС за згодою сторін на підставі листа-погодження вищого органу (ДПС України); список осіб-працівників ГУ ДПС у м.Києві, які були звільнені у березні 2023 року за згодою сторін та інформацію щодо судового оскарження наказів про їх звільнення. Також витребувано від ОСОБА_1 завірену належним чином копію трудової книжки ОСОБА_1
26.12.2023 на адресу суду надійшли від відповідача пояснення та витребувані докази.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши учасників справи та свідків, всебічно і повно з'ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
ОСОБА_1 з 1996 року була державним службовцем та працювала в органах податкової служби.
01 липня 2022 року ОСОБА_1 переведена з посади начальника управління контролю за розрахунковими операціями ГУ ДПС у м. Києві на посаду начальника управління фактичних перевірок Головного управління ДПС у м. Києві.
Наказом ДПС України від 14.03.2023 на ОСОБА_2 покладено виконання обов'язків начальника ГУ ДПС у м. Києві з 15.03.2023.
Як зазначає у позовній заяві позивачка, з моменту призначення на посаду в.о. начальника ГУ ДПС у м. Києві у березні 2023 року ОСОБА_2 , у перші ж дні своєї роботи остання пред'явила вимогу до неї як до керівника управління фактичних перевірок ГУ ДПС у м. Києві, а також деяких інших осіб, щодо негайного складання і передачі особисто їй підписаних заяв про звільнення із займаних посад за угодою сторін, без зазначення дати звільнення.
У судовому засіданні позивачка стверджувала, що вона була викликана до кабінету в.о. начальника ГУ ДПС у м. Києві, де їй повідомили про те, що вона має написати заяву про звільнення за згодою сторін без дати. Заява про звільнення була нею написана і покладена в присутності ОСОБА_2 у окремий файл, разом із ручкою, якою вона була написана. При цьому, її було попереджено, що ця заява про звільнення у випадку проходження так званого "випробувального терміну", буде знищена, а позивачка продовжить далі працювати на своїй посаді.
23 березня 2023 року ОСОБА_1 була викликана до кабінету ОСОБА_2 , де остання почала вимагати від неї негайного проставлення дати на раніше написаній заяві про звільнення.
Як пояснила у судовому засіданні позивачка, незважаючи на те, що ОСОБА_1 тривалий час працює у органах Державної податкової служби і не отримувала жодних претензій щодо повноти чи якості своєї роботи, ігноруючи відсутність у неї бажання звільнитись, користуючись тим, що ОСОБА_1 є її підлеглою, а відтак перебуває у службовій залежності, ОСОБА_2 змусила її поставити дату звільнення за угодою сторін на складеній раніше заяві, пославшись на можливі вкрай негативні для неї наслідки, які можуть настати у випадку відмови.
Також, позивачка стверджувала, що виконуючи безпідставну вимогу в.о. начальника ГУ ДПС у м. Києві про звільнення, висловлену у доволі грубій формі, вона почувала себе пригніченою, перебувала у вкрай незадовільному емоційному стані, а тому була змушена поставити дату на складеній нею раніше заяві.
При цьому, наголосила, що реальної згоди на її звільнення не надавала, і як йдучи цього дня на роботу, так і заходячи у кабінет керівника ГУ ДПС у м. Києві, наміру звільнитись з роботи вона не мала.
Позивачка пояснила, що звільнення нібито за угодою сторін в дійсності відбулось без досягнення відповідної домовленості з керівником ГУ ДПС у м. Києві (і навіть без обговорення цього питання), виключно внаслідок здійснення протиправного тиску на ОСОБА_1 з боку в.о. начальника ГУ ДПС у м. Києві, від якої позивачка була службово залежна.
Розмова проходила 23 березня 2023 року, під час триваючої збройної агресії Російської Федерації, прямо у службовому кабінеті керівника ГУ ДПС у м. Києві за адресою: АДРЕСА_1 , після оголошення по м. Києву повітряної тривоги і до її завершення, що також вплинуло на її емоційний стан.
Як стверджувала у судовому засіданні позивачка, вийшовши із кабінету свого керівника і поспілкувавшись з колегами, які також на прохання ОСОБА_2 написали заяви про звільнення, вона відчула стрімке погіршення як свого фізичного, так і психологічного стану, однак протягом найближчих годин змогла себе опанувати, проаналізувати зміст розмови, і вчергове переконавшись у безпідставності висунутої їй вимоги, дійшла висновку про необхідність відкликати заяву про звільнення, яка була написана задовго до 23 березня 2023 року, та дата звільнення на якій була поставлена під тиском керівника ГУ ДПС у м. Києві, без будь якого на те волевиявлення з боку позивача.
У зв'язку з цим, 23.02.2023 ОСОБА_1 було власноруч складено і подано до ГУ ДПС у м. Києві заяву про відкликання заяви про звільнення за згодою сторін в якій зазначила, що заява була написана несвідомо у зв'язку з поганим емоційним станом. Після чого, з огляду на незадовільні відчуття в області серця та запаморочення в голові, вона звернулась за наданням медичної допомоги.
На підтвердження даних обставин позивачем заявлено клопотання про допит свідків - колег ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , які також, на її думку, написали заяви про звільнення під тиском та без дійсного волевиявлення.
Наказом №327-0 від 23 березня 2023 року “Про звільнення ОСОБА_1 ”, позивачці з 24 березня 2023 року було припинено державну службу та звільнено зі своєї посади.
Як убачається зі змісту наказу, позивачка звільнена із займаної посади відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 83, ч. 2 ст. 86 Закону України “Про державну службу”. Підставами є вказана заява ОСОБА_1 і лист-погодження ДПС України.
10 квітня 2023 року на адресу ОСОБА_1 надійшов лист ГУ ДПС у м. Києві №6374/А/26-15-11-00-16 від 28 березня 2023 року, з якого вбачається, що подана ОСОБА_1 заява щодо відкликання заяви про звільнення була залишена без розгляду з огляду на те, що приписами чинного законодавства не передбачено обов'язок прийняття відкликання працівником своєї заяви про звільнення у випадку досягнення домовленості про звільнення за угодою сторін.
Вважаючи своє звільнення протиправним, позивачка звернулася до суду з даним позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд керується наступним.
Частиною 2 ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Загальні гарантії права на працю та конституційні гарантії з цим правом пов'язані, викладені в національному законодавстві наступним чином.
Відповідно до ст. 22 Конституції України конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Згідно з частинами 1, 2 ст. 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом; не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
За змістом ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Статтями 2, 5-1 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) закріплено право громадян України на працю і гарантії держави в правовому захисті працездатним громадянам від незаконного звільнення.
Пунктом 6 ч. 1 КЗпП України визначено, що держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Згідно з ч. 1 ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Зазначений конституційний припис закріплений у ст. 6 КАС України, згідно з якою суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Відповідно до ч. 1 ст. 7 КАС України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Згідно з ч. 2 ст. 21 та ч. 1 ст. 23 Загальної декларації прав людини кожна людина має право рівного доступу до державної служби в своїй країні, кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття.
Відповідно до частин 1 та 2 ст. 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, прийнятого 16.12.1966 Генеральною Асамблеєю ООН та ратифікованого Україною 12.11.1973, держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право на працю, що включає право кожної людини дістати можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вона вільно погоджується, і зроблять належні кроки до забезпечення цього права. Заходи, яких повинні вжити держави-учасниці цього Пакту з метою повного здійснення цього права, включають програми професійно-технічного навчання і підготовки, шляхи і методи досягнення продуктивної зайнятості в умовах, що гарантують основні політичні і економічні свободи людини.
Також, ст. 24 Європейської соціальної хартії, ратифікованої Україною 14.09.2006, з метою забезпечення ефективного здійснення права працівників на захист у випадках звільнення Сторони зобов'язуються визнати: a) право всіх працівників не бути звільненими без поважних причин для такого звільнення, пов'язаних з їхньою працездатністю чи поведінкою, або поточними потребами підприємства, установи чи служби; б) право працівників, звільнених без поважної причини, на належну компенсацію або іншу відповідну допомогу. З цією метою Сторони зобов'язуються забезпечити, щоб кожний працівник, який вважає себе звільненим без поважної причини, мав право на оскарження в неупередженому органі.
Відносини, які виникають у зв'язку із вступом на державну службу, її проходження та припинення регулює Закон України "Про державну службу" від 10.12.2015 №889-VII, яким визначено принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях.
Згідно статті 5 Закону України "Про державну службу" відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.
Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Пунктом третім частини першої статті 83 Закону України "Про державну службу" визначено, що державна служба припиняється: за ініціативою державного службовця або за угодою сторін.
Частиною другою статті 86 Закону України "Про державну службу" передбачено, що державний службовець може бути звільнений до закінчення двотижневого строку, передбаченого частиною першою цієї статті, в інший строк за взаємною домовленістю із суб'єктом призначення, якщо таке звільнення не перешкоджатиме належному виконанню обов'язків державним органом.
Відповідно до ч. 1 ст. 30 Закону України Про державну службу підстави припинення державної служби можуть бути загальними, тобто передбаченими Кодексом законів про працю України, та спеціальними, які наведені в цьому Законі.
В даному випадку до спірних правовідносин підлягають застосування норми Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), якими передбачено загальні підстави припинення державної служби.
Загальні підстави припинення трудового договору передбачені ст. 36 КЗпП України.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є угода сторін.
Статтею 21 КЗпП України визначено, що трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
В п. 8 постанови від 06.11.1992 року № 9 Про практику розгляду судами трудових спорів Пленум Верховного суду України роз'яснив, що при домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за пунктом 1 статті 36 Кодексу законів про працю України (за згодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це власника або уповноваженого ним органу і працівника. Сама по собі згода власника або уповноваженого ним органу задовольнити прохання працівника про звільнення до закінчення строку попередження не означає, що трудовий договір припинено за пунктом 1статті 36 Кодексу законів про працю України, якщо не було домовленості сторін про цю підставу припинення трудового договору. В останньому випадку звільнення вважається проведеним з ініціативи працівника (стаття 38 Кодексу законів про працю України).
Відтак, основними умовами угоди про припинення трудового договору за п. 1 ст. 36 КЗпП України, щодо яких сторони трудового договору повинні дійти згоди, є підстава припинення угоди сторін, та строк, з якого договір припиняється. Відсутність належного волевиявлення не дає підстав вважати наявність наміру працівника звільнитись саме за згодою сторін, а сама по собі проста згода роботодавця задовольнити прохання працівника про звільнення, також не означає наявність угоди про припинення трудового договору за п. 1 ст. 36 КЗпП України, за угодою сторін.
Позивачка посилається на те, що заява про звільнення з посади начальника управління фактичних перевірок Головного управління ДПС у м. Києві була складена нею при відсутності власного внутрішнього волевиявлення за вказівкою посадової особи відповідача під впливом психологічного тиску. На підтвердження того, що на неї чинився психологічний тиск, заявила клопотання про допит свідків.
Відповідно до статті 91 КАС України показаннями свідка є повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини. Якщо показання свідка ґрунтуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути також допитані. За відсутності можливості допитати особу, яка надала первинне повідомлення, показання з чужих слів не може бути допустимим доказом факту чи обставин, на доведення яких вони надані, якщо показання не підтверджується іншими доказами, визнаними допустимими згідно з правилами цього Кодексу.
Отже, показання свідків є одним із засобів встановлення обставин (фактів), що мають значення для правильного вирішення справи, - доказами в широкому розумінні цього визначення.
Згідно зі статтею 92 КАС України виклик свідка здійснюється за заявою учасника справи. У заяві про виклик свідка зазначаються його ім'я, місце проживання (перебування) або місце роботи, обставини, які він може підтвердити. Заява про виклик свідка має бути подана до або під час підготовчого судового засідання, а якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання у справі. В ухвалі про відкриття провадження у справі або в іншій ухвалі, якою суд вирішує питання про виклик свідка, суд попереджає свідка про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве показання чи відмову від давання показань на вимогу суду.
Суд наголошує, що виконання завдань адміністративного судочинства залежить від встановлення адміністративним судом у справі об'єктивної істини та правильного застосування норм матеріального і процесуального права. Відомості про обставини справи, на підставі яких суд приймає відповідне рішення по суті, повинні бути достовірними, достатніми, належними та допустимими.
Показання свідка - це одне з найважливіших джерел доказів в адміністративному процесі, з якого суд одержує відомості (дані) про наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
А тому, для встановлення чи спростування доводів позивачки щодо психологічного тиску на працівників податкового органу та на неї особисто, суд задовольнив клопотання про допит свідків.
Судом встановлено, що 23.03.2022 позивачка разом з заступником начальника управління - начальника відділу контролю за готівковими операціями управління фактичних перевірок ГУ ДПС у м. Києві ОСОБА_4 були викликані в кабінет керівництва.
Після прибуття їх до кабінету, в.о. начальника ГУ ДПС у м. Києві попросила ОСОБА_4 залишити кабінет для розмови з позивачкою.
Як стверджувала позивачка у судовому засіданні, ОСОБА_2 витягнула зі столу раніше написану позивачкою заяву про звільнення та вимагала від неї проставити дату на цій заяві. Після того, як вона проставила дату на заяві та покинула кабінет, до кабінету зайшов ОСОБА_4 , від якого вимагалося написання заяви про звільнення за угодою сторін.
Після цього, позивачка з колегою ОСОБА_4 обговорили дану ситуацію та вирішила відкликати свою заяву про звільнення.
У судовому засіданні був допитаний свідок ОСОБА_4 , який повідомив, що працював на посаді заступника начальника управління - начальника відділу контролю за готівковими операціями управління фактичних перевірок ГУ ДПС у м. Києві. Разом з ОСОБА_1 23.03.2023 він був викликаний до кабінету ОСОБА_2 та на її вимогу написав заяву про звільнення за згодою сторін. Зазначив, що наказ про своє звільнення оскаржує в судовому порядку, оскільки заяву про звільнення також написав під психологічним тиском зі сторони керівництва. Також свідок підтвердив те, що позивачка не мала наміру звільнятися з посади, після виходу з кабінету мала пригнічений стан, хвилювалася.
Свідок ОСОБА_5 зазначила, що на момент звільнення вона працювала начальником управління контролю за розрахунковими операціями у ГУ ДПС у м. Києві. З призначенням на посаду нового керівника її теж було викликано до кабінету та повідомлено про необхідність написання нею заяви про звільнення із займаної посади за згодою сторін без проставлення дати, що також нею було зроблено. У подальшому її теж було викликано до кабінету керівника з вимогою проставити дату на складеній заздалегідь заяві без будь-яких пояснень та правових на те підстав. Повідомила, що ОСОБА_1 не мала волевиявлення на звільнення, як і вона сама. Однак, під тиском написала заяву про звільнення, розуміючи, що далі в таких умовах працювати буде неможливо.
Суд зазначає, що зі слів свідків просліджується, що новий керівник здійснювала психологічний тиск на працівників податкового органу, наміру звільнятися вони не мали, перебували у стані сильного душевного хвилювання, а тому вважає, що позивачка 23.03.2023 написала заяву про звільнення за угодою сторін під психологічним тиском .
При цьому, судом встановлено, що 23.03.2023 та 24.03.2023 ще 5 працівників ГУ ДПС у м. Києві написали заяви про звільнення, з них дві особи відкликали свої заяви про звільнення (лист ГУ ДПС у м. Києві від 25.04.2023 №33965/6/26-15-11-00-15) та оскаржують своє звільнення в суді.
Також, відповідачем на вимогу суду надано інформацію, з якої убачається, що у березні 2023 року за згодою сторін було звільнено 38 працівників ГУ ДПС у м. Києві.
Тобто, з моменту призначення нового керівництва, було масове звільнення працівників ГУ ДПС у м. Києві за згодою сторін, що, на думку суду, може свідчити про складні стосунки працівників з керівництвом, що змусило їх написати заяви про звільнення, в тому числі і позивача.
Таким чином, на думку суду, заяву про звільнення за угодою сторін позивачка написала під примусом, а наміру звільнятися у неї не було.
Даний факт підтверджується також тим, що у цей же день ОСОБА_1 написала заяву про відкликання заяви про звільнення від 23.02.2023, яка мотивована тим, що наміру звільнятися вона не мала та звернулася до лікаря у зв'язку з погіршенням самопочуття.
Проте, дана заява розглянута відповідачем лише 28.03.2023 та надана відповідь, що відкликання заяви про звільнення за згодою сторін не передбачено нормами чинного законодавства.
У зв'язку з тим, що при звільненні особи за п. 1 ч.1 ст. 36 КЗпП України також має бути волевиявлення працівника, суд вважає, що в даному випадку підлягає застосуванню п. 12. Постанови №9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», який вказує, що по справах про звільнення суди повинні перевіряти доводи працівника про те, що власник або уповноважений ним орган примусили його подати заяву про розірвання трудового договору.
З огляду на це працівник не може бути звільнений за пунктом 1 статті 36 КЗпП, якщо одна зі сторін не дає згоди на припинення трудового договору або не було досягнуто домовленості про дату звільнення.
Суд вважає, що у даному випадку подання заяви позивачкою про відкликання заяви про звільнення свідчить про відсутність її волевиявлення на звільнення.
Також, позивачкою хоча із запізненням, але вчинено дії з подання у квітні 2023 року скарг до ДПС України та Національного агентства України з питань державної служби щодо порушення її трудових прав, вчинення тиску та примусу до написання заяви на звільнення, що також підтверджує психологічний тиск та відсутність наміру звільнятися.
Таким чином, правової підстави для розірвання трудового договору за п.1 ст. 36 КЗпП України - волевиявлення двох сторін трудового договору (контракту) не було та наказ про звільнення ОСОБА_1 є неправомірним.
Суд звертає увагу, що відповідно до ст. 4 Закону України від 10 грудня 2015 року № 889-VIII «Про державну службу» державна служба здійснюється з дотриманням таких принципів:
1) верховенства права - забезпечення пріоритету прав і свобод людини і громадянина відповідно до Конституції України, що визначають зміст та спрямованість діяльності державного службовця під час виконання завдань і функцій держави;
2) законності - обов'язок державного службовця діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України;
3) професіоналізму - компетентне, об'єктивне і неупереджене виконання посадових обов'язків, постійне підвищення державним службовцем рівня своєї професійної компетентності, вільне володіння державною мовою і, за потреби, регіональною мовою або мовою національних меншин, визначеною відповідно до закону;
4) патріотизму - відданість та вірне служіння Українському народові;
5) доброчесності - спрямованість дій державного службовця на захист публічних інтересів та відмова державного службовця від превалювання приватного інтересу під час здійснення наданих йому повноважень;
6) ефективності - раціональне і результативне використання ресурсів для досягнення цілей державної політики;
7) забезпечення рівного доступу до державної служби - заборона всіх форм та проявів дискримінації, відсутність необґрунтованих обмежень або надання необґрунтованих переваг певним категоріям громадян під час вступу на державну службу та її проходження;
8) політичної неупередженості - недопущення впливу політичних поглядів на дії та рішення державного службовця, а також утримання від демонстрації свого ставлення до політичних партій, демонстрації власних політичних поглядів під час виконання посадових обов'язків;
9) прозорості - відкритість інформації про діяльність державного службовця, крім випадків, визначених Конституцією та законами України;
10) стабільності - призначення державних службовців безстроково, крім випадків, визначених законом, незалежність персонального складу державної служби від змін політичного керівництва держави та державних органів.
Тобто, принципи державної служби передбачають у тому числі гарантії дотримання трудового законодавства незалежно від зміни керівництва державного органу.
У той же час, як зазначалося судом вище, з моменту призначення нового керівника ГУ ДПС у м. Києві, за власним бажанням подали заяви про звільнення у березні 2023 року 38 працівників ГУ ДПС у м. Києві, що, на думку суду, підтверджує порушення принципу стабільності державної служби щодо позивачки у тому числі.
Щодо доводів позивачки про те, що під час її звільнення відповідачем порушено процедуру звільнення з огляду на те, що лист-погодження ДПС України, який був також підставою для винесення наказу про звільнення її з посади, надійшов на адресу відповідача пізніше, ніж виданий оспорюваний наказ, суд вважає їх обґрунтованими та зазначає наступне.
Порядок призначення, переведення на посади, покладення виконання обов'язків за посадами та звільнення з посад Номенклатури керівника територіального органу ДГІС визначає механізм призначення, переведення па посади, покладення виконання обов'язків за посадами та звільнення з посад керівниками територіальних органів ДПС або особами, які виконують їх обов'язки, працівників головних управлінь ДПС в областях та м. Києві, міжрегіональних управлінь ДПС по роботі з великими платниками податків (далі - МУ ДПС ВПП), які є територіальними органами, утвореними на правах відокремлених підрозділів Державної податкової служби України (далі - територіальні органи ДПС) визначено наказом ДПС України від 14.12.2020 № 720.
Номенклатура керівника територіального органу ДПС - цс перелік посад в територіальному органі ДПС призначення, переведення на які, покладення виконання обов'язків за якими та звільнення з яких здійснюється керівником територіального органу ДПС або особою, яка виконує його обов'язки (далі - Номенклатура керівника ТО).
До посад Номенклатури керівника ТО належать посади керівників, заступників керівників самостійних структурних підрозділів, начальників та заступників начальників ДПІ, керівників та заступників керівників регіональних підрозділів МУ ДПС ВПП та інших працівників територіального органу ДПС, крім тих, що належать до посад Номенклатури Голови ДПС відповідно до Порядку призначення, переведення, покладання виконання обов'язків та звільнення з посад працівників Номенклатури Голови ДПС, затвердженого Наказом №704, до якої відноситься посада позивачки.
Розділом 5 наказу ДПС України від 14.12.2020 №720 визначено звільнення з посад працівників Номенклатури керівника ТО.
Звільнення з посад державних службовців та працівників Номенклатури керівника ТО здійснюється відповідно до Законів України «Про державну службу», «Про запобігання корупції», «Про очищення влади», Кодексу законів про працю України та інших нормативно-правових актів.
У разі звільнення з посад Номенклатури керівника ТО у терміни, передбачені законодавством, до Служби управління персоналом ТО подається заява працівника про звільнення, у якій зазначається підстава звільнення та, у разі згоди сторін, дата звільнення, а також інші документи (у разі потреби).
У день надходження заяв про звільнення керівників та заступників керівників самостійних структурних підрозділів територіальних органів ДПС, начальників та заступників начальників ДПІ, начальників та заступників начальників регіональних підрозділів МУ ДПС ВПП, а також спеціалістів, які введені для виконання окремих функцій, Служби управління персоналом ТО повідомляють керівників структурних підрозділів ДПС відповідно до функціонального підпорядкування структурних підрозділів територіальних органів ДПС структурним підрозділам апарату ДПС, визначеного відповідним наказом ДПС, якими здійснювалося погодження призначення, переведення на посади.
Звільнення з посад керівників та заступників керівників самостійних структурних підрозділів територіальних органів ДПС, а також з посад спеціалістів, які введені для виконання окремих функцій, здійснюється за погодженням із керівниками структурних підрозділів апарату ДІІС відповідно до функціонального підпорядкування структурних підрозділів територіальних органів ДПС структурним підрозділам апарату ДПС, визначеного відповідним наказом ДПС.
Таким чином, звільнення працівника з органів ДПС за згодою сторін відбувається на підставі листа-погодження ДПС України.
Як убачається з листа ДПС України від 25.04.2023 №10022/6/99-00-07-03-01-06, лист ДПС України щодо погодження звільнення позивачки зареєстрований в ІКП "Управління документами" ДПС України від 23.03.2023 о 16 год. 01 хв. 43 сек. та направлений до ГУ ДПС у м. Києві 23.03.2023 о 16 год. 05 хв.
У той же час, наказ про звільнення позивачки від 23.03.2023 №327-о зареєстровано 23.03.2023 о 13 год. 33 хв. у реєстраційно-моніторинговій картотеці ІКС "Управління документами" ГУ ДПС у м. Києві. Лист-погодження ДПС України був зареєстрований 23.03.2023 о 16 год. 11 хв. (лист ГУ ДПС у м. Києві від 26.04.2023 " 34396/6/26-15-11-00-15).
На думку суду, дана обставина свідчить про те, що відповідачем під час звільнення не дотримано порядок звільнення позивачки, оскільки погодження, яке є підставою для звільнення позивачки за згодою сторін, на момент винесення спірного наказу та реєстрації його в ІКС було відсутнє.
Тобто, згода роботодавця на звільнення працівника у даному випадку була відсутня, що свідчить про незаконність винесеного відповідачем наказу.
Щодо позовних вимог позивача про стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, суд зазначає наступне.
Відповідно до п. 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100, середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи із виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Згідно з п. 4 вказаного порядку при обчисленні середньої заробітної плати за два останні місяці не враховуються виплати за час, протягом якого зберігається середній заробіток працівника (за час виконання державних і громадських обов'язків, щорічної і додаткової відпусток, відрядження, тощо) та допомога у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю.
Вимушений прогул у зв'язку з незаконним звільненням позивачки рахується судом з 24.03.2023 (наступний день за днем звільнення) по 18.01.2024 (день ухвалення судом цього рішення).
Згідно з довідкою ГУ ДПС у м. Києві від 17.05.2023 №10-183 середньоденна заробітна плата складала 1 124,09 грн.
Таким чином, сума вимушеного прогулу позивача складає 241 679,35 грн. (215 робочих днів х 1 124,09 грн. середньоденного заробітку).
Згідно з ст. 256 КАС України, негайно виконуються постанови суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби та присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби у межах суми стягнення за один місяць.
Отже, суд дійшов висновку задовольнити позов в цій частині позовних вимог та стягнути з ГУ ДПС у м. Києві на користь позивача 20 759,64 грн. стягнення за один місяць за час вимушеного прогулу.
Щодо позовної вимоги про стягнення моральної шкоди, суд зазначає таке.
Стаття 56 Конституції України передбачає, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Згідно частин першої та другої статті 23 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також, ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Відповідно до частини третьої статті 23 ЦК України, якщо інше не встановлено законом моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також, з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Статтею 1167 ЦК України зазначає, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.
Пунктом 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31.03.1995 №4 (далі - Постанова) встановлено, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
Пунктами 4,5 даної Постанови визначено, що у позовній заяві про відшкодування моральної шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, яким неправомірними діями чи бездіяльністю заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами підтверджується. Обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суди, зокрема, повинні з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Згідно з пунктом 9 Постанови розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
Суд наголошує, що позивачем не доведено, а судом не встановлено обґрунтованих доказів, які б підтверджували факт заподіяння позивачу моральної шкоди неправомірними діями відповідача.
Висновок експерта НІСЕ А.О. Кречика №10139 від 07.06.2023, долучений до матеріалів справи позивачкою, суд не приймає до уваги, оскільки цей висновок не доводить наявність причинно-наслідкового зв'язку між звільненням позивачки з посади та наявністю моральних страждань, завданих таким звільненням.
Враховуючи те, що позивачем належним чином не доведений факт заподіяння відповідачем моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням відповідача та вини останнього в її заподіянні, суд дійшов висновку, що підстави для задоволення позову в частині стягнення моральної шкоди відсутні.
Відповідно до ч. 1 ст. 11 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, згідно із ст. 86 КАС України оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Відтак, заявлені вимоги суд вважає частково обґрунтованими, а позов належить задовольнити частково.
У відповідності до вимог ст. 94 КАС України, судові витрати зі сторін не стягуються.
Керуючись статтями 9, 14, 73, 74, 75, 76, 77, 78, 90, 143, 242- 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління ДПС у м. Києві №327-0 від 23 березня 2023 р. “Про звільнення ОСОБА_1 ”.
Поновити ОСОБА_1 на посаді начальника управління фактичних перевірок Головного управління ДПС у м. Києві з 24 березня 2023 року.
Стягнути з Головного управління ДПС у м. Києві (ЄДРПОУ 44116011, місцезнаходження: 04116, м. Київ, вул. Шолуденка 33/19) на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_2 ) суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 24.03.2023 по 18.01.2024 у розмірі 241 679, 35 грн. (двісті сорок одна тисяча шістсот сімдесят дев'ять грн. 35коп.) з відрахуванням обов'язкових податків та зборів.
Допустити до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника управління фактичних перевірок Головного управління ДПС у м. Києві з 24.03.2023.
Допустити до негайного виконання рішення суду в частині стягнення з Головного управління ДПС у м. Києві на користь ОСОБА_1 суми середнього середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць у розмірі 20 759,64 грн. (двадцять тисяч сімсот п'ятдесят дев'ять грн. 64 коп.) з відрахуванням обов'язкових податків та зборів.
В іншій частині позовних вимог відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Лисенко В.І.